Совпенець Олена Сергіївна

Національний університет «Острозька Академія»

Студентка факультету романо-германських мов

Науковий керівник: доцент Зелінська Л.В

Аннотація: У статті розглянута ідея тоталітаризму як режиму влади і як практики репресивного контролю над свідомістю людини у романі Дж.Ореула

Ключові слова: тоталітаризм, новомова, АНГСОЦ, Старший Брат, партія, влада, свідомість.

Annotation: The article deals with the idea of totalitarianism as political regime and as a means of repressive control of human conscience in G.Orwel’s novel «1984».

Феномен влади проявляється в пануванні: підкорюванні і контролюванні людської поведінки. Захист особи від посягань на простір власної свободи – це уникання влади іншого над собою. Але в природі живої істоти є й зворотній момент: для виживання вона потребує влади як контролю над іншим “Все це, –  простір, надію, контроль і намір знищення, – можна назвати справжнім тілом влади чи просто владою.”[‎3]

“Поняття “панування”, не означає, що якась могутніша природна сила виявить себе тим чи іншим чином, а означає лише: осмислену співвідносність дії одного (“наказ”) з дією іншого (“виконання”), і, відповідно, зворотне, – внаслідок чого в середньому можна розраховувати на здійснення тих очікувань, на які орієнтовані дії обох сторін.”[‎2]

Тоталітаризм, особливо в першій половині ХХ століття, був притаманний не лише окремим країнам і культурам – він став складовою людської психології та свідомості. Актуальність нашого дослідження полягає не тільки в розкритті методів тоталітарного контролю, а й підтвердженні того, що підкорення системі є свідомим і природнім, і хоча влада в романі здійснюється за допомогою психологічного тиску, вона є продуктивною.

Панування в силу відданості особі володаря та його ласці, інакше харизмі, здійснюється насамперед внаслідок її  героїзму, сили духу та слова , яке ми бачимо в особі Старшого Брата з роману  «1984», що є об’єктом нашого дослідження.

Предметом дослідження є неоднозначність впливу політичної влади на особистість і соціум.

Мета полягає у дослідженні влади і  практики репресивного контролю над свідомістю людини засобами аналізу художніх засобів їх вираження у романі – антиутопії Дж.Оруела «1984».

Завдання: з’ясувати поняття влада, тоталітарна влада; визначити характер взаємовідносин і взаємовпливу владних структур та населення, а також викрити прийоми застосування владного контролю та художні засоби їх вираженя в романі «1984».

У дослідженні були використані погляди соціалістів-утопістів та пост-структуралістів. Літературно базою стали праці М.Вебера, Ш.Фур’є , М.Фуко та Дж.Оруела. В ході дослідження як методи були використані дискурс-аналіз та пост-структуралізм.

Одна з головних функцій влади як загальносуспільного явища – приведення до стану єдності  групи, спільноти, суспільства в цілому. Розширення систематичних владних стосунків за межі приватної сфери і перехід їх у сферу публічного життя  поступово призвело до виникнення такого соціального явища як політика. Політика спрямована на досягнення і реалізацію влади, яка розповсюджується на все суспільство.

Державу можна вважати інституційним “уособленням” політичної влади як влади публічної. У межах своєї території кожна держава зберігає за собою монополію на насильство. У історії соціально-політичної і філософської думки влада частіш за все або ототожнювалась з насильством, або ж розглядалась як невід’ємно пов’язаною з ним. Прикладом такого підходу є позиція того ж таки М.Вебера, який розумів владу як відносини панування, що спираються на насильство як засіб. З часом держава монополізувала цей засіб, оголосивши себе єдиним джерелом “права” на насильство.[‎1]

Суспільство характеризується особливою системою влади, котра функціонує як механізм всеохоплюючого контролю, діє постійно й прагне до максимальної ефективності. Нові технології влади поступово складались у різних сферах суспільного життя і однією з важливих технологій була і є дисципліна. Влада дисциплінарного типу тяжіє до знищення індивідуальності,  відведення особам свого певного місця в обмеженому просторі, де кожного  завжди можна знайти й проконтролювати його поведінку. Видимими втіленнями такої влади є солдатська казарма, клініка, психіатрична лікарня, в’язниця для злочинців, класний принцип навчання дітей тощо. В усіх закладах такого типу людина не є вільною, навіть архітектура цих закладів відповідає потребі нагляду й контролю.

Дж. Оруел показує, як живе середній людина в тоталітарній державі. Уїнстон Сміт – чиновник. Однак його життю не позаздриш. Ліфт у будинку не працює – діє режим економії. Немає натуральних продуктів – люди харчуються сурогатами. Холод, убозтво, напівтемрява. Казармений порядок – така обстановка життя головного героя. Побут людей в Англії 1984 влаштований так, що ніхто не може бути сам собою. У стіну вставлений телеекран, який стежить за кожним рухом людини, що знаходиться в кімнаті, і який не можна вимикати. Усюди мікрофони, підслуховуючі пристрої. І як символ підозрілості, зведений у ранг державної політики, – на кожній сходовій площадці зображення людини років сорока п’яти з написом: «Старший Брат дивиться на тебе».

«Портрет був виконаний так, що, куби б ти не став, очі тебе не відпускали. СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ – говорив надпис.»[‎4]

«Не виключено, що слідкували за кожним – і цілодобово. В будь-якому випадку, підключитись могли коли завгодно. Доводилось жити – і ти жив, за звичкою, яка перетворилась в інстинкт, – з розумінням того, що за кожним твоїм словом і кожним твоїм рухом, доки не погасло світло, спостерігають.[‎4]

Так здійснюється партійний ідеал: «… країна воїнів і фанатиків, які крокують в єдиному строю, думають одну думку, кричать одне гасло, невпинно трудяться, б’ються, торжествують, карають – триста мільйонів чоловік, і всі на одне обличчя »[‎4]. Перед нами панування казарми не тільки в обстановці, але і в голові. Це панування стверджує світогляд «АНГСОЦу», заснований на трьох гаслах: «Свобода – це рабство», «Війна – це мир», «Незнання – сила». «А мета влади, – пише Дж. Оруел, – сама влада!» Особистість тут зведена до гвинтика в системі, вона повністю знецінена. Всі повинні однаково жити, у всіх мають бути одні інтереси – інтереси партії. Тому головний ворог «АНГСОЦу» – любов. Партія пильно стежила, щоб її громадяни не відчували цього почуття. Чоловік і жінка були зобов’язані виробляти потомство, але так, щоб при цьому не відчувати ніякої радості. Радість любові каралася смертю. Твердженням однодумності служить новомова – «єдина на світі мова, чий словник з кожним роком скорочується».

Дисциплінарний характер влади звичайно не обмежується зазначеними специфічними закладами, стихія такої влади виходить за межі суто дисциплінарних інститутів і поступово охоплює все суспільство, всі види міжлюдських стосунків. “Відбувається, – писав Фуко, – поширення дисциплінарних процедур, і не лише у формі закритих закладів, а і як осередків контролю, що  розкидані по всьому суспільству”.[‎6]

М.Фуко багато в чому відмовляється від традиційних уявлень про владу. В одному з своїх інтерв’ю він говорив: “Визначаючи вплив влади як придушення, виходять суто з юридичної концепції такої влади, ототожнюють владу з законом, який каже “ні”; влада розглядається, перш за все, як щось таке, що несе силу заборони. Нині я вважаю, що це цілком негативна, вузька, схематична концепція влади, котра, як не дивно, широко розповсюджена. Якби влада була тільки репресивною, якби вона не робила нічого іншого, а лише говорила “ні”, невже ви дійсно вважаєте, що можна було б примусити їй підкорятися? Те, що дозволяє владі триматися, що вимушує її приймати, є те, що вона не просто тисне на нас як сила, котра говорить “ні”, а те, що вона є продуктивною, вона викликає задоволення, формує знання, продукує дискурс. Її необхідно розглядати скоріш продукуючою владою, що простягається через усе соціальне тіло, аніж як негативну інстанцію, чиєю функцією є придушення”.[‎8]

«Партія прагне до влади винятково заради неї самої. Влада – не засіб, вона – ціль….Ціль репресій – репресії. Ціль катування – катування. Ціль влади – влада….Індивід володіє владою настільки, наскільки він перестав бути індивідом. Ви знаєте партійний лозунг «Свобода – це рабство». Вам не приходило в голову, що його можна перевернути? Рабство- це свобода. Одна – вільна – людина завжди терпить поразку….Але якщо вона може повністю, без залишку, підкоритись, якщо вона може відмовитись від себе, якщо вона може розчинитись в партії так, що вона стане партією, тоді вона всемогутня і безсмертна.»[‎4]

«1984» – це роман про технології знищення суб’єктивності людини. Дж.Оруел виходив з тези про самоцінність влади при тоталітарних режимах, які не мають ніяких інших цілей або цінностей, крім самої влади, володіння нею, досягнення та утримання її, захвату нею. Тоталітаризм в його розумінні спрямований насамперед на контроль свідомості, а не тільки на примус до  зовнішньо лояльної і слухняної поведіки. У такій системі панування не висувалось, на його думку, ні завдань реалізації  ідеологічних проектів і програм, ні внесення релігійних цінностей, ні національного будівництва. Вся суть соціальної системи Океанії зводиться до технології відтворення самої системи ритуалам влади і підпорядкування. Головне завдання режиму – профілактика інакомислення або ухилення від курсу керівництва, кара за порушення будь-яких норм запропонованого порядку, навіть дрібних правопорушень, і демонстративне знищення відступників. Роман в цьому плані не розгортає  сюжет або історію життя, а являє собою пояснення подібної системи, садистський процес театральної гри влади з самою собою.

Ворог у цій системі – один з найважливіших елементів організації репресивного режиму. Тут є напівміфічний зовнішній супротивник (війна ведеться з якимось із могутніх, але далеких держав, головним чином десь на околицях країни, хоча ознаки воєнного стану постійно дають про себе знати не тільки в передачах з екранів, але і видовищем убитих від вибухів ракет, що відбуваються час від часу в периферійних кварталах міста). Але головний ворог – внутрішній, колишній лідер і організатор партії, зрадник,  що представляється на телеекрані лише під час регулярних зборів – «двохвилинок ненависті», або на огидних плакатах під час «Тижня ненависті», завжди на тлі нескінченних маршируючих колон азіатських солдатів ( «глухий розмірений тупіт солдатських чобіт акомпанував бекання Голстейна»). Його промови під час цих ритуальних ганьблень представляли собою карикатурний, абсурдний виклад усього, що підлягало забороні та контролю поліції думок. Однак в якості провокаційною приманки, на яку ловили ідеологічних відступників, його доктрина, нібито поширювана серед членів таємної організації, являла собою виклад цієї програми керівництва партії, її справжнє «кредо». Шпигуни, шкідники і роззяви, які «тільки і чекали, щоб їх спокушали», плутали різні псевдовчення, теорії, ухили, приписувані Голстейну.

Гостра сатира на «капіталістичний лад» червоною ниткою проходить крізь весь сюжет роману. Ерік Артур Блер, який прославився під псевдонімом Джорджа Оруела, поділяв в молодості соціалістичні переконання, «прозрів» лише після подій громадянської воїни в Іспанії, в якій він брав участь, і відтоді вельми песимістично дивився на дійсність, яка його оточувала,  в тому числі і англійську, пророкуючи наступ «АНГСОЦу».

У статті 1941 року «Література и тоталітаризм» Джордж Оруел писав : «Згадавши про тоталітаризм, одразу згадую Німеччину, Росію, Італію, але, думаю, треба бути готовим до того, що це явище зробиться всесвітнім. Очевидно. що часи вільного капіталізму йдуть до кінця … »[‎5] «Мій роман не спрямований проти соціалізму або британської лейбористської партії (я за неї голосую), але проти тих збочень централізованої економіки, яким вона схильна і які вже частково реалізовані в комунізмі і фашизмі. Я не переконаний, що суспільство такого роду обов’язково повинно виникнути, але я переконаний (враховуючи, зрозуміло, що моя книга – сатира), що щось в цьому роді може бути. Я переконаний також, що тоталітарна ідея живе у свідомості інтелектуалів скрізь, і я спробував простежити цю ідею до логічного кінця. Дію книги я помістив в Англію, щоб підкреслити, що англомовні нації нічим не краще за інших і що тоталітаризм, якщо з ним не боротися, може перемогти всюди »[‎7]

Замість того, щоб зображати «людей, випущених на конвеєрі», Дж.Оруел показує «людей, що не піддалися ніяким психологічним модифікаціям, свідомість яких управляється суто культурним гіпнозом: вони сприймають своє пародійне існування без найменших сумнівів і живуть у світі, де мова змінилася настільки, що сама ідея свободи стала неможливою для висловлення. Вони не знають і не можуть уявити нічого іншого».[‎5] Для Оруела, ключем до успіху  тиранії було психологічне поневолення. У 1984 він докладно описує, як державі вдалося переконати своїх громадян підкоритися абсолютній владі. Для «пролів», звичайних людей, випускається безперервна пропаганда, і вони з’їдають її без жодних питань – особливо коли справа стосується нескінченних війн, які держава веде за своїми власними  незрозумілими і нерозголошеними причинами.

Історія, культура, саме людське єство – лише перешкоди, що заважають тоталітарній ідеї здійснитися в її справжній повноті. Поки зберігається хоча б кволий паросток неофіціозной думки, не можуть вважатися вічними самовладдя лідера Океанії, названого умовним ім’ям Старший Брат, і диктат цілком йому підконтрольної організації, яку позначають настільки ж умовним словом «партія». Завдання не в тому, щоб добити супротивників, бо вони уявні. Вона в тому, щоб зникла можливість незгоди, нехай суто теоретична і ефемерна. Навіть як абстрактна концепція всяка індивідуальність повинна зникнути навіки.

Роман закінчується песимістично і  тоталітарний лад здобуває перемогу над людиною: «Він [Уїнстон] зупинив погляд на велетенському обличчі. Сорок років пішло у нього на те, щоб зрозуміти, яка усмішка ховається за чорними вусами. О, жорстока непотрібна сварка! О, впертий, примхливий утікач, який відірвався від люблячих грудей! Дві присмачені джином сльози прокотилися по крилах носа. Але все добре, тепер все добре, боротьба закінчилася. Він здобув над собою перемогу. Він любив Старшого Брата».[‎4]

Система політичного панування, за якої державна влада зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини. Такий своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади, називається тоталітаризмом. Сутність його полягає у тому, що це – закрита і нерухлива соціокультурна і політична структура, в якій будь-яка дія – від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів – спрямовується й контролюється з єдиного центру. Необхідним моментом для існування тоталітаризму є засоби масової інформації, завдяки яким проводяться ідеологічне оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загально цивілізаційних і особистісних цінностей.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Унаслідок цього суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове суспільство.

Технології знищення суб’єктивності людини зображено в романі «1984» Дж.Оруела. Письменник виходить з тези про самоцінність влади при тоталітарних режимах, які не мають ніяких інших цілей або цінностей, крім самої влади, володіння нею, досягнення та утримання її, захвату нею.

Cписок літератури

1. Вебер М. Политика как призвание и профессия / М.Вебер // Вебер М. Избранные произведения. – М. : Прогресс, 1990. – С. 645.
2. Вебер М. Про деякі категорії соціології розуміння / М.Вебер // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. Олександр Погорілий. – К. : Основи, 1998. – С. 136.
3. Канетти Э. Масса и власть / Элиас Канетти / Пер. с нем. Л.Ионина; ред. И. Борисова. – М. : Изд-во «Ad Marginem», 1997. – 528 с.
4. Оруэлл Дж. 1984. Роман // Чертово колесо. Сборник научной фантастики: В 2 томах. Т. 1. – М.: Радуга, 1992. – С. 201 – 431.
5. Оруэлл Дж. «1984» и эссе разных лет : роман и худож. публицистика : пер. с англ. / Джордж Оруэлл; [предисл. А. А. Зверева; коммент. В.А.Чаликовой]. – М. : Прогресс, 1989. – 378 с. – (Зарубежная художественная публицистика и документальная проза).
6. Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы / М.Фуко / Пер. с франц. В.Наумова под ред. И. Борисовой. – М. : Изд-во «Ad Marginem», 1999. – 167 с.

1. Чаликова В. А. Несколько мыслей о Джордже Оруэлле / В. А. Чаликова // Знамя. – 1989. – № 8. – С. 222 – 225
2. Foucault, Michel. Power / Knowledge : selected interviews and other writings. 1972-1977. – Brighton, 1980. – P.119.