У статті розглянуті концептуальні особливості рецепції поняття сенсу життя людини середньовічній схоластичній філософії. Здійснено спробу охарактеризувати особливості, значення, риси, притаманні сприйняттю поняття сенсу життя людини в цій філософській традиції
Ключові слова: сенс життя, філософія, схоластика, Біблія, християнство, релігійна традиція, Фома Аквінський, Августин Блаженний, неоплатонізм.
Середньовічна філософія із своїм виникненням, сформувала новий категоріальний та понятійний апарат, систему мислення, підходів до розгляду філософської проблематики, та питань, які потребували розгляду, на думку середньовічних мислителів-схоластів. Відповідно схоластична філософія – це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання та знання[1]. З іншого боку, схоластика є методом, що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу із цих міркувань. Природно, що маючи такий спектр роботи, схоластична філософія не оминула сенсобуттєві питання і розглядала в нових конотаціях та розумінні, що не було притаманне попереднім філософським поглядам. Особливості філософії цієї доби почали формуватися ще в надрах античної філософської думки. Найвпливовішим філософським вченням протягом усього середньовіччя залишався неоплатонізм і арістотелізм. Основною рисою цієї філософії було те, що вона була наскрізь пронизана релігійними уявленнями поряд із намаганням раціонально, філософсько їх пояснити. Проте, хоч філософія й перебувала в тісних зв`язках із теологією, в певному руслі вона розвивалася досить інтенсивно, розхитуючи зсередини середньовічний світогляд і створюючи духовні й теоретичні основи культури доби Відродження й Нового часу [2, c. 291]. Зокрема великі успіхи були досягнуті в розвитку логіки, по суті утворився потужний теоретичний апарат, без якого був би немислимий розвиток майбутньої науки. Була підготовлена база для майбутньої розробки наукових методів. Ідея пізнання Бога через його творіння, природу й людину орієнтувала на пізнання божественної сутності світу, а в майбутньому – на пізнання природи як такої. Розрізнення внутрішнього і зовнішнього досвіду й надавання великого значення досвіду внутрішньому закладало основи майбутньої психології.
Середньовічна філософія одним із сенсобуттєвих аспектів бачила поняття Богоуподібнення, прагнення до Бога, напротивагу питанням самореалізації та самовдосконаленню. «Призначенням людини є Богоуподібнення, висока любов і справжня свобода – духовне життя. Бо лиш той, хто тяжіє до Духа Святого і Богоспілкування, може бути досконалим» [3, c. 124]. Таке розуміння праведності життя формувало в суспільстві чітко встановлені приписи про те, що має бути першоосновою, сенсом, причиною, та значимістю життя. Всім цим має бути Бог, бажання осягнути Його, наблизитися і спілкуватися з ним, виявляючи тим же свою віру та любов до Всевишнього.
Проблема сенсу життя людини була однією із тих, над якими працював представник цієї філософії Фома Аквінський. Його концепція полягала в потребі доєднатися до Бога, звільнивши свою душу. Мислитель говорив про те, що людська природа є особливою. Вона складається з двох основних елементів. Це безсмертна та вічна у часі душа (тому що за його твердженням на людську душу не діє плинність часу), та смертне тіло. Воно ж поневолює душу людини. І якщо сенсом життя людини є пізнання та прагнення до Бога, його можна пізнати лиш тоді, коли цей процес буде линути від душі, тобто буде т.зв. «душевним пізнанням». Лиш душа може пізнати Бога і пізнання її має розвиватися у прагненні до Нього.
Одним із центральних представників середньовічної філософії був Августин Блаженний. Розвиваючи комплекс неоплатонівських ідей, Августин природньо вважав Бога вищою сутністю, найвищим буттям. У ньому перебувають вічні, незмінні, несумісні з тілесністю ідеї, які обумовлюють порядок, що існує в світі. Бог створив світ із нічого й постійно продовжує його творити, так що нічого не відбувається без волі Божої [4, c. 23-24]. Бог розуміється як «персона», що творить, вболіває й опікується своїм творінням. Головне, на що при цьому слід звернути увагу, є те, що світ, на думку Августина, створений Богом не з необхідності, як часто про це говорили представники арабської середньовічної філософії, а з його доброї волі. Бог як творець, поєднує в собі разом і сутність, і існування. Що ж стосується всього того, що існує в створеному Богом світі, то воно містить у собі лише сутність, бо його існування належить не йому, а Богові, бо воно опосередковане Богом.
В розумінні поняття єдності душі та тіла, що пояснює значення людського буття та сенсу життя людини, в своїх поглядах він наближається до поглядів Фоми Аквінського. За його словами, людина поєднує в собі розумну душу, частку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло [5]. Поряд з тим важливим сенсобуттєвим аспектом філософії середньовіччя вважалося поняття Суду Божого. На ньому вирішиться доля кожного, і залежно від вироку, місце, де перебуватиме душа людини після смерті.
Значний внесок в розвитку схоластичної філософії має містицизм. Містики намагалися пояснити питання сенсобуттєвості, виходячи з власних поглядів. Видатним серед середньовічних містиків був Йоган Екхарт. Він теж стояв на позиціях неоплатонізму, але на відміну від цього вчення, згідно з яким нижчі ступені буття утворюються в наслідок еманації, вважав, що вони виникають завдяки саморуху попередніх ступенів. Бог вважався ним творчим принципом світового процесу. Творення світу, на його думку, відбувається в вічності, а отже, світ є вічним. Виходячи з пантеїстичних уявлень, Екхарт стверджував, що Бог розлитий скрізь, та тільки людина може його в собі споглядати: «Бог присутній у камені і в шматку деревини, але вони цього не знають. Якби знало дерево Бога й усвідомило близькість його, як верховний ангел, то й дерево мало б те ж блаженство, що й верховний ангел. Тому людина й блаженніша від шматка деревини, що вона пізнає Бога і знає, наскільки близький до неї Бог» [6]. Поняття сенсу життя людини він вбачав в самопізнанні. Для цього людина повинна зануритися в глибини свого існування й на це Екхарт спрямовував своє вчення про пізнання. Першим рівнем цього процесу було чуттєве пізнання, другим – повсякденний розсудок, а потім через божественне невідання людина йде до ототожнення себе з Богом. Раціональні міркування в цьому плані нічого не дають. Заглиблення в себе, усвідомлення в собі Бога змінює внутрішній зміст людини, впливає на її практичні дії, адже, зливаючись із Богом у містичному спогляданні, людина нібито ототожнює себе з Ним.
Середньовічна схоластична філософія створила нове розуміння сенсожиттєвого питання. Порівнюючи із попередньою філософською традицією, де, на основі антропоцентризму, сенс життя людини вбачався в задоволенні, гедонізмі, пізнанні, середньовіччя створило інші прерогативи цього. Перш за все – це теоцентризм, що передбачав основу людського життя в Бозі, в єднанні та покорі Йому.Очищення та звільнення душі із тілесного ярма, а не Земне життя людини, мало основне значення. Людина отримувала від Бога його лиш для того, щоб за свої моління та покору, на Судові Божому, отримати місце в Раю, тобто вічне життя з Богом. Звісно, поряд із теологічним напрямком розуміння сенсу життя людини, що був основним у цій філософській традиції, існував і античний підхід, особливо на ранніх етапах розвитку середньовічної філософії. Основою такого підходу було те, що завдяки йому мислителі намагалися раціонально пояснити певні сенсобуттєві аспекти. Проте і такий стиль мислення був наскрізь пронизаний релігійними уявленнями поряд із намаганням раціонально, спираючись на логічні форми та способи, філософсько їх пояснити.
Список використаних джерел та літератури:
- Коваленко Н. – Філософія сенсу життя. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.booksite.ru/fulltext/dos/toj/evs/kii /sbor_stat/48. html
- Зеленкова І. Л. Проблема сенсу життя: Досвід релігієзнавчого дослідження/І. Зеленкова. – Мінськ, 1993. – 525 с.
- Кремень В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. [Підручник]/ В. Кремень. – К.: Книга, 2005. – 436
- К. Ваклер. Зарубіжна філософія: [навчальний посібник] / К. Ваклер – К.: Книга, 2004. – 428 с.
- Филипович Л. – Релігійне витлумачення людини. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://sr.ksu.edu.ua/component/content/article/22-relgznavstvo/419-relgjne-vitlumachennya-lyudini.html
- Ятрук П. – Цінність життя людини – Божий промисл. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cherkas.org.ua/index.php/entertainment/34240