У статті здійснюється аналіз феномену спогаду як своєрідного чинника здійснення людини буттям. Розглядаються просторові та часові характеристики пам’яті.

Ключові слова: спогад, «простір пам’яті», час, буття, екзистенція.

Pavlyuk O. Recollection as a factor of human’s implementation by being. The article deals with the phenomenon of recollection as a factor of human’s implementation by being. Considered spatial and temporal characteristics of memory.
Keywords: recollection, «memory space», time, being, existence.

Будучи невипадковою онтологічною характеристикою людини, спогад є вагомим чинником здійснення людини буттям. У цьому контексті варто розглянути феномен спогаду через основні модуси буття, якими є час та простір.
Поняття «простір пам’яті» поки що не відзначається чітко окресленим визначенням та розумінням. Перш за все, це пов’язано з тим, що вивченням пам’яті як невід’ємної частини людської онтології займаються різні науки: соціологія, філософія, герменевтика, феноменологія, культурна антропологія, психологія та ін. Саме міждисциплінарний характер осмислення пам’яті та поліпарадигмальність розуміння цього феномену породило інтерпретацію цього терміну без використання чітких характеристик та загальної експлікації.
Простір є однією із фундаментальних категорій людського буття та мислення. Говорячи про просторові характеристики тих чи тих явиш, речей, процесів, слід завжди мати на увазі, що вони втілюють у собі якісь загальні властивості простору як форми буття й конк¬ретні особливості якоїсь конкретної його «ділянки» [10, с. 125]. До розуміння простору пам’яті, пов’язаного із певним фізичним місцем, вдається А. Асман у своїй праці «Простори спогаду»: «Нарешті, до екстерналізованих носіїв пам’яті належать місця, які через значущі релігійні, історичні чи біографічні події стають пам’ятними. Місця можуть зберігати та засвідчувати пам’ять навіть після фази колективного забуття. Через певний період зникнення традиції прочани та зацікавлені минулим туристи повертаються назад до визначних для них місць, аби знайти ландшафт, монумет або руїни. При цьому відбувається так звана реанімація, коли місце оживлює спогад, а спогад – місце. Пам’ятні місця не можуть зберігати біографічну чи культурну пам’ять, вони у поєднанні з іншими носіями памяті лише стимулюють і підтримують процеси згадування [3, c. 30]». Проте коли ми використовуємо слово «простір» у контексті пам’яттєвого дискурсу, ми розуміємо під цим поняттям мисленнєву категорію, ідейний конструкт. Поняття «простір пам’яті» окреслює смислове поле розуміння феномену пам’яті, є своєрідною уявною моделлю, схемою, в межах якої функціонує пам’ять та окремі спогади зокрема. Фактично, під простoром пам’яті ми розуміємо усі явища, події, персоналії, контексти, думки, смисли – словом, усе, що якимось чином стосується минулого. Проте простір пам’яті завжди спрямований і в майбутнє, адже постійно накопичує новий досвід, поповнюється новими смислами, виступаючи своєрідним ментальним архівом.
Людина протягом усього свого існування осмислює буття й вибудовує спогади. Спогади не виникають на пустому місці, вони завжди так чи інакше здетерміновані певними чинниками, виникають на певному грунті, а, отже, можуть функціонувати лише в певних смислових межах. Саме ці межі і є простором спогадів, що породжений явищами і смислами соціального. Цей простір наповнений найрізноманітнішими конструктами: подіями, людьми, інформацією, історичною та соціокультурною ситуацією, особистим досвідом, освітою – тобто усім, що має відношення до ситуації чи події, яку ми згадуємо.
Простір пам’яті не є сталим явищем, він має властивість піддаватися модифікаціям. По-перше, у межах одного соціального простору може співіснувати декілька просторів пам’яті, які можуть співпрацювати між собою, наділяючи одне одного своїми елементами, і таким чином змінюються. Також простір пам’яті трансформується відповідно до зміни контексту, заданих смислів, спрямованості суспільства, умов, ситуації тощо. Трансформацію простору пам’яті спричинюють зміни суспільно-політичного, економічного, культурного характеру, переформатування ціннісної парадигми суспільства, впливи зовнішніх чи загальноцивілізаційних чинників. Внаслідок цього сам об’єкт згадування (подія, людина чи ситуація) може сприйматися людиною по-різному, що, фактично, призводить до спотворення, викривлення минулого. Людина все більше і більше відчужується від достеменності та об’єктивності минулого явища, а сам спогад все більше стає образом.
Простір пам’яті може бути як суб’єктивним, так і об’єктивним по відношенню до людини. Суб’єктивний простір пам’яті пов’язується з індивідуальним досвідом людини, із рефлексією та саморефлексією. Проте якщо ми говоримо про об’єктивний простір пам’яті, ми маємо на увазі соціокультурну ситуацію, що обрамлює суб’єктивий простір памяті. Але коли ми говоримо про «об’єктивність» соціокультурного простору пам’яті, ми наділяємо його цією характеристикою умовно. Він є об’єктивним лише по відношенню до людини, об’єктивно впливає, конструює її спосіб буття, проте в своїй суті він також є суб’єктивним, оскільки твориться самими людьми у процесі історичного поступу.
Простір пам’яті розуміється як ментальний витвір: «Сутнісно йдеться про те, що певне бачення й відчуття простору локалізується у ментальному плані як «пучок» соціокультурних образів, що подаються як «реальність [6]».
Простір пам’яті є символічною структурою. Це особливий культурний код, за допомогою якого можна прочитати культуру. Простір пам’яті наповнений спогадами-образами, які випливають відповідно до заданого контексту, мотивації, прагнень. Сам простір не наділений смислами, концептуальності він набуває лише за певних соціальних умов та вимог у процесі набуття соціального досвіду. Простір пам’яті можна розглядати як суб’єктивну символічну реальність, як символічний культурний код, що репрезентує ціннісно-смислові пам’яттєві орієнтації суб’єкта (індивіда чи колективу).
Простір пам’яті конструюється обставинами, часом, місцем, емоціями, особистістю тощо: «Простір пам’яті є адресною фокусованою актуалізацією минулого для потреб сучасного [1, с. 7]». Тобто можна навіть говорити про те, що сама пам’ять є вибірковою, відбираючи до свого «сховища» лише те, що їй необхідно зберігати й надалі, внаслідок чого елементи, що свідомо «забуваються», фактично, зникають із простору пам’яті або існують у пасивному стані, виходячи із мети та завдань носіїв пам’яті.
Простір пам’яті відзначається дуалізмом: він творить внутрішні смисли особистості (соціальні образи, що відтворюються людиною, набувають смислів, вмонтовуються, вибудовують простір індивідуальної пам’яті), при цьому й сам простір конструюється з певних смислів окремих людей, груп, народів.
Спогад у своїй суті є структурою темпоральною, адже може існувати лише під знаком минулого. Для того, щоб виник спогад, подія мусить бути завершеною і відійти у минуле. Проте спогад по відношенню до часу характеризується певною амбівалентністю. З одного боку, спогад є нерозривно пов’язаним із часом: він виникає та функціонує лише на основі того, що відійшло у минуле. Також він може існувати лише у теперішньому часі: адже спогад – це є теперішнє минулого. А з іншого, спогад – це розрив будь-якого часового порядку, адже ми згадуємо про те, чого уже немає, відновлюємо минуле у теперішньому. Темпоральністю нехтує і платонівський спогад, оскільки змушений пригадувати те, що існує у вічності, шукаючи апріорного знання, з яким людина не зустрічалася у темпоральних структурах свого досвіду. Розрив часового порядку яскраво простежується і в ритуально-обрядовому аспекті: «Саме через акти, які розігрували на священному місці, створювалася ілюзія зупинки часу, земний, людський час при цьому мав відступити. Саме в залі бойової слави міф щороку набував форми сучасності. І саме в цьому місці заперечувалася і відкидалася різниця у часі, натомість кожного року стверджувалося існування одвічної, «правдивої» та «автентичної» реальності [9]».
Час особливо важливий для функціонування та розуміння спогаду. Чим більше часу проходить, тобто чим більше людина наближається до смерті, тим більше спогад актуалізується, у пам’яті людини постійно виринають події її життя: «Cпрямованість у майбутнє не менш характерна для свідомості, ніж спрямованість в минуле. Однак недостатньо сказати, що свідомість, будучи сутнісно тимчасовою, тобто смертною, орієнтована на минуле та майбутнє; із плином життя змінюється також співвідношення між минулим та майбутнім. Минуле збільшується за рахунок майбутнього і в міру його збільшення, як правило, людина починає все більш гостро усвідомлювати свою смертність [15, с.114]». Тобто в даному випадку ми можемо говорити про те, що час стає фундаментальною причиною поринання людини у простір спогаду. Час, завдяки якому теперішнє та майбутнє стає минулим, перетворює спогад у єдину можливість існування останнього.
А.Клейтман зазначає, що ідентичність нерозривно пов’язана з часом: «На відміну від формальної ідентичності матеріального об’єкта, ідентичність ментального акту відбувається не в просторовій площині [8]». Актуальною ця проблема була і для Лока: «Рани часу потребуть терапії: спогади, неперервність та ідентичність перетворюються на нагальне завдання. Як може бути збережена тотожність особи як раціональної істоти, незважаючи на всі провалля часу та забуття? Ось те, що здається, зумовлює труднощі: діяльність свідомості переривається через схильність до забуття, в нашому житті не існує миті, в якій би вся послідовність наших минулих подій постала б перед нашими очима, наче на картині…Я стверджую, що в усіх цих випадках, наша свідомість переривається і ми втрачаємо розуміння самих себе в минулому, з’являються сумніви, чи є ми тією самою мислячою річчю, тією самою субстанцією чи ні [3, с. 107]». У цьому контексті ми можемо говорити про те, що спогад як пам’ять про себе є чи не найважливішим чинником збереження ідентичності. У темпоральних структурах людський досвід постійно змінюється, непостійною є й соціокультурна ситуація, адже динаміка соціального є запорукою його розвитку. І консервантом людської самості у цих умовах є лише спогад, що дає змогу не лише накопичувати пам’ять про себе, а й робить можливим прослідкувати та проаналізувати еволюцію Я-концепції та її ментальних актів: «Взаємозв’язок між різними модусами темпоральності, поєднаними у свідомості конкретного індивіда, дозволяє відмежувати власні ментальні стани від всіх інших, незважаючи на їх безперервну динаміку та непостійність у часі [8]».
Час є основною підвалиною існування спогаду. Спогад не може виникнути без існування часового проміжку, що відходить у минуле, адже саме на основі завершеного досвіду людина здатна пам’ятати про щось. Час у контексті спогаду відіграє роль екзистенціала останнього, адже спогад так чи інакше апелює виключно до минулого.
Таким чином, спогад є вагомим чинником здійснення людини буттям, виявляючи себе у модусах часу та простору. Простір пам’яті постає як конструкт соціальних смислів, як ментальне сховище соціокультурних кодів, один із кодів пам’яттєвого дискурсу. Характер його визначається заданістю, спрямованістю, метою, мотивацією, контекстом тощо. Простір пам’яті зберігає внутрішню цілісність суспільства. Простір пам’яті як код культури формує концептуальне поле культури, а разом з тим і конструюється цією культурою. Завдяки простору пам’яті складається уявлення про характер епохи, події, персоналії тощо. Також простір пам’яті може стати творцем нової інформації (завдяки творенню нових концептів у реконструйованій картині минулого досвіду). Простір пам’яті завжди співпрацює із теперішнім та спрямований у майбутнє, при цьому постійно озираючись у минуле, характеризуючись ретроспективним характером.
Людське буття у своїй цілісності – це буття в трьох модусах часу: минуле, теперішнє і майбутнє. У цьому контексті спогад є тією ланкою, що органічно поєднує минулий досвід із теперішнім, є можливістю минулого існувати, незважаючи на його завершеність у часі. Таким чином, спогад є невід’ємним атрибутом людської онтології.

Список використаної літератури:
1. Андреев Д. А. Пространство памяти: Великая Победа и власть / Д. А. Андреев. – Серия: АИРО – научные доклады и дискуссии.Темы для ХХІ века. – Вып. 19. – М., 2005.
2. Арнаутова Ю. А. Memoria: Тотальный социальный феномен и объект исследования / Ю. А. Арнаутова. – Режим доступу: http://ec-dejavu.ru/m/Memory_medieval.html. – Назва з екрану.
3. Асман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної памяті / А. Асман. Київ. Ніка – Центр. 2012. 440 с.
4. Бергсон А. Материя и память / А.Бергсон. – Режим доступу: http://philosophy.ru/library/berg/bergson_materia.html. – Назва з екрану.
5. Гири П. Память / П. Гири. – Режим доступу: http://ec-dejavu.ru/m/Memory_medieval.html. – Назва з екрану.
6. Замятин Д. Геоспациализм: онтологическая динамика пространственных образов / Д. Замятин. Социологическое обозрение. – 2011. – Т. 10. – № 3. – С. 21–28.
7. Йейтс Ф. Искусство памяти / Ф. Йейтс. – Режим доступу: http://ec-dejavu.ru/y/Yates_mnemonics.html. – Назва з екрану.
8. Клейтман А. Забвение как культурный феномен и темпоральность субъекта / А. Клейтман. – Режим доступу: http://ec-dejavu.ru/o/Oblivion-3.html. – Назва з екрану.
9. Коннертон П. Як суспільства пам’ятають / П. Коннертон. – К.: 2004. – 184 с.
10. Нестеренко В. Вступ до філософії: онтологія людини: Навчальний посібник для студентів вищих учбових закладів / В.Г.Нестеренко. – К.: Абрис, 1995. – 336 с.
11. Нора П. Проблематика мест памяти / П. Нора. – Режим доступу: http://ec-dejavu.ru/m-2/Memory-Nora.html. – Назва з екрану.
12. Рикёр П. Память, история, забвение / П. Рикёр. – М.:Издательство гуманитарной литературы, 2004. –728 с.
13. Федоров О. С. Антропосоциальная мнемология (философия человеческой памяти) / О. С. Федоров. – Нижнекамск: Нижнекамский химико-технологический институт (филиал) ФГБОУ ВПО «КНИТУ», 2011. – 168 с.
14. Хаттон П.Х. История как искусство памяти. С.-П.: Владимир Даль, 2004. – 424с.
15. Хесле В. Кризис индивидуальной и коллективной идентичности // Вопросы философии. — 1994. — № 10.
16. Шевчук Д. Герменевтика (ре-) конструйованої історичної памяті: досвід посткомуністичних країн / Д. Шевчук. – Режим доступу: http://eprints.oa.edu.ua/471/1/zb10_2009_360-367_shevchuk.pdf. – Назва з екрану.