УДК 811 : 801.66

Л. В. Мовчун,

Інститут української мови НАНУ, м. Київ

РАЗВИТИЕ ВЗГЛЯДОВ НА РИФМУ В ЕЕ ДЕФИНИЦИЯХ (ХІХ − НАЧ. ХХІ В.)

THE EVOLUTION OF RHYME TREATING IN ITS DEFINITIONS

(19^TH – EARLY 21^ST CENTURY)

У статті проаналізовано основні тенденції дефініювання рими впродовж ХІХ − поч. ХХІ ст. у східнослов’янській філології. Виявлено, що переважна частина науковців дає визначення тільки одному зі стильових різновидів цього явища − поетичній римі, тому нерідко дефініція підміняється описом функцій чи вказівкою на локалізацію рими у віршовому рядку.

Ключові слова: рима, дефініція, термін, поняття, римологія.

В статье проанализированы главные тенденции дефинирования рифмы в течение ХІХ – в нач. ХХІ в. в восточнославянской филологии. Мы выяснили, что большинство ученых дает определение только одной из стилевых разновидностей этого явления – поэтической рифме, поэтому нередко дефиниция подменяется описанием функции или указанием места рифмы в поэтической строке.

Ключевые слова: рифма, дефиниция, термин, понятие, рифмология.

The article deals with the main tendencies of rhyme definitions in the Eastern Slavonic philology in the 19^th – early 21^st century. Scientific definition of the base concept “rhyme” is important problem of the rhymology. Fixation of the boundaries of “rhyme” and “non-rhyme” makes lexicographic description of rhyming words possible. The study bases on the analysis of the rhyme definitions formulated by linguists and scholars in literature. The definition of rhyme as a terminal consonance was prevalent during the 19^th century. The rhyme of the 20^th century changed cardinally, so it was impossible to treat the rhyme classically. The new rhyme was inexact phonetically and more various lexically. The investigators interpreted it as a method of the phonetic instrumentation of the verse.

We ascertained the main ways of elucidation of the rhyme: 1) as a rhythmic element; 2) as an element of text structure; 3) as a phonetic similarity of words. On the whole scholars determine only a poetic rhyme, so the definition is substituted by the description of rhyme’s functions or localization in the line. In the 20^th century the linguistic rhymology was formed. Its purpose was to investigate the language origin of rhyme. Nowadays an urgent task of this branch is differentiation the rhyme as a contextual phenomenon and a phenomenon caused by the language system.

Key words: rhyme, definition, term, concept, rhymology.

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими завданнями. Головною проблемою римології залишається наукове визначення ключового термінопоняття «рима». Точне розмежування рими і не-рими дасть можливість окреслити об’єкт дослідження в тексті (у першу чергу, в поетичному) і здійснити лексикографічний опис римових слів, що є важливим науковим завданням сучасної авторської римографії, яка в Україні все ще залишається в зародковому стані.

Аналіз останніх досліджень і публікацій і виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Критика дефініцій, що існують, трапляється в переважній частині наукових праць, які торкаються проблеми окреслення поняття рими. О. В. Кудряшова вбачає в наявних визначеннях суб’єктивність науковців [23, с. 40]. М. О. Богомолов зазначає, що рима − складне явище, яке не можна зводити ні до шкільного, ні до наукового визначення [6, с. 120]. На підставі критичного розгляду дефініцій рими В. П. Москвін розрізняє два їх основні типи: у вузькому смислі як точної, або класичної, і в широкому − як точної і неточної [30, с. 63]. Широке розуміння рими репрезентують позиційні визначення, функціональні, позиційно-функціональні, фонетичні [30, с. 64 − 66]. Останні, на його думку, притаманні західній науковій традиції. І. В. Качуровський чимало уваги приділив дослідженню історії і теорії рими, а також проаналізував її дефініції, переважно періоду ХХ ст. Учений дійшов висновку, що їх можна поділити на загальноєвропейські та суто російські (наукові та шкільні). Російські значною мірою вплинули на українську теорію рими, у тому числі еміграційну [18, с. 23 − 31]. Літературознавець І. В. Лучук розглянув дефініції рими в дискурсі української критики і лірики [27, с. 249 ‑ 263]. Трактуванню рими наприкінці ХVІ − у ХVІІІ ст. було присвячене одне з наших досліджень [29].

Метою статті є аналіз динаміки дефініцій рими в ХІХ −− на поч. ХХІ ст.

Виклад основного матеріалу. Поетична практика ХІХ − поч. ХХ ст. засвідчувала поступовий відхід від однозначно кінцевої позиції рими, притаманної силабічному тексту, але саме розуміння цього явища залишалося традиційним − як звукового повтору в кінці кількох віршових рядків. Граматика О. Павловського містила окремий розділ «О сочинении и о стихотворстве малороссийском», утім, національні особливості віршування не були пояснені. Автор стверджував: «Якнайретельніше розбираючи властивість малоросійського наріччя і порівнюючи його звороти з чисто російським писанням, я не можу виявити настільки важливих правил, щоб їх потрібно було викласти» [33, с. 22]. Єдину ж відмінність української рими від російської він побачив у її «особливій легкості, численності і простоті вигадки» [33, с. 23].

О. Х. Востоков розумів риму як «співзвучність», «співзвучне закінчення», «гру співзвуч» [8, с. 79, 84]. Трактування рими як співзвучного закінчення у віршах простежується в наукових дослідження з теорії версифікації, а також у підручниках для навчальних закладів (П. М. Перевлеський, М. Г. Мінін, М. М. Ліванов, М. М. Шульговський та ін.). І. М. Бєлорусов одиницею римового співзвуччя вважав склад [4, с. 26]. Укладач російського словника рим М. Абрамов ототожнював риму з римоформою: «Римою називається кінець слова, рахуючи від наголошеного голосного» [1, с. ІІІ]. Таким чином, поетичний контекст подекуди ніби залишався на другому плані і риму визначали як явище кінцевої фонологічної подібності, як мовний ресурс, що ним послуговуються віршотворці: «Римою називається співзвучність у словах. Рима в мові те, що в малярстві поєднання відтінків», − писав український поет Я. Щоголів [47, с. 322].

Майже століття чималий авторитет у слов’янській філології має класична дефініція, сформульована російським ученим В. М. Жирмунським, хоча нерідко її цілком обґрунтовано критикують. У широкому розумінні В. М. Жирмунський і його послідовники називають римою «всякий звуковий повтор, що виконує організаційну функцію в метричній композиції вірша», у вужчому − «звуковий повтор у кінці відповідних ритмічних груп (вірша, піввірша, періоду), що виконує організаційну роль у строфічній композиції вірша» [14, с. 9].

У поетичній римі ХХ ст. відбулися революційні зміни, до нової рими вже неможливо було підходити з класичними нормами; вона стало якісно іншою: менш точною з фонологічного погляду і багатшою − з лексичного. Риму інтерпретували як один із прийомів звукового інструментування вірша, поряд з асонансом та алітерацією. Ще в 1872 р. Я. О. Олесницький, вивчаючи давньоєврейську поезію, зробив висновок про те, що рима − різновид алітерації, її суть полягає у співзвучності останніх звуків віршів та особливому наголосі, після якого має відчуватися пауза [32, с. 416, 434, 437]. О. М. Брик розклав римове співзвуччя на елементи і виявив, що це − «складне поєднання асонансу, алітерації (опорний приголосний), прямого звукового повтору (повний збіг приголосних) і повного, тобто якісного, кількісного і порядкового збігу ненаголошених голосних» [7, с. 62].

М. Соколов, працюючи над словником рим В. Маяковського, відзначив, що до його рими неможливо застосувати класичне визначення «кінцева співзвучність», і ввів поняття ритмічної співзвучності. Дослідник дефініював риму як «парність ритмічно співзвучних слів, тобто збіг наголосів парних слів за повної або відносної схожості звукобукв − складів − слів, розташованих до наголосу або після наголосу чи до і після одночасно» [38, с. 75].

У 20-х рр. ХХ ст. інтенсивно розвивається українська римологія. Відомості про риму та її різновиди вміщують у посібниках з поетики, граматики і стилістики. В. І. Сімович визначав риму як «однозвучність кінцевих складів у віршах» [36, с. 528]. С. Гаєвський − як «подібність суголосів на кінцях віршів, починаючи від послідньої наголошеної голосівки в віршові» [9, с. 26]. Д. Загул указував на зв’язок рими з ритмом, з кінцем ритмічних одиниць і вбачав її первісне призначення в тому, щоб «допомагати відчути кожний рядок зокрема, давати враження повторності ритмічних одиниць для певної мелодійності» [15, с. 137]. В. Домбровський визначав риму сучасної йому поезії як другу після ритму основу «музичної співності віршів» [12, с. 77]; з музичним ритмом пов’язував її Ф. Колесса. Важливе місце в його розумінні рими відігравало поняття ікту − ритмічного наголосу, який не завжди збігається з нормативним словесним: «Однакові закінчення ритмічних рядків, визначені іктами і протяжними нотами, притягують до себе наголоси слів у відповідному тексті й витворюють підклад до однозвучності в закінченнях відповідних віршів, що виявляються асонанціями <…> й римою» [21, с. 22 − 23].

До середини ХХ ст. стало очевидним, що в науковому і літературному середовищі терміном рима позначають два різні поняття: 1) пару або ланцюг слів, які римуються, і 2) сам звуковий комплекс, що об’єднує римові слова [49, с. VI]. Зразком першого з трактувань рими є визначення С. М. Федченка: рими − «упорядковані віршовим розміром співзвучні пари слів у віршах» [42, с. 7]. У російській та українській римології дефініції переважно відповідали другому розумінню рими. Її визначали як композиційно-звуковий повтор [19, с. 248] / повтор звуків або звукових комплексів [10, с. 133] / звуковий повтор, який з’єднує закінчення двох або більше рядків [37, с. 324] / співзвучне закінчення двох або кількох віршових рядків [39, с. 114] / регулярний звуковий повтор, що виконує організаційну функцію в метричній, строфічній і смисловій композиції вірша [41, с. 15]. Взаємозв’язок рими й ритму поклав в основу визначення рими білоруський віршознавець І. Д. Ралько: рима − це «співзвучність слів (тотожна або часткова) на послідовно певних місцях ритмічно співвіднесених віршорядів (звичайно в кінці), що виконує організаційні функції: метричну і композиційну (сприяє маркуванню меж між віршовими рядками, об’єднанню їх у строфи чи строфоїди тощо)» [34, с. 125]. Ю. М. Лотман указав на існування в структурі поетичного тексту позиційних (ритмічних) і евфонічних (звукових) еквівалентностей, перетин яких і є римою [26, с. 124].

Визначення Г. А. Шенгелі відрізняється від традиційного тим, що дослідник відходить від пояснення ролі рими в поетичному тексті, а звертає увагу на фонологічну характеристику: «рима є співзвуччям одного або кількох слів, що полягає в тому, що їхні наголошені голосні однакові або відповідні <…>, а а всі наступні звуки до кінця слова звучать приблизно однаково і розташовуються в одному і тому ж порядку в обох словах» [46, с. 241]. Неможливість дати чітку і вичерпну фонологічну характеристику рими призводить до того, що її визначають як «повторення більш чи менш схожих сполучень звуків у закінченнях віршових рядків або симетрично розташованих частин віршових рядків» [5, с. 587]. У трактуванні В. П. Тимофєєва рима − «омофонічна співзвучність» [40, с. 109]. З дінгвістичної точки зору підійшов до рими Ю. І. Мінералов, він розробив концепцію рими як особливого функціонального різновиду ситуації фонологічної подібності лексем у мові [28, с. 57].

Українське радянське літературознавство і стилістика в питанні трактування рими перебували під впливом російського, тобто ідей В. М. Жирмунського (Н. Д. Тарасенко, П. К. Волинський, Н. Г. Сидяченко, В. М. Лесин, Н. В. Костенко, курс «Сучасна українська мова. Стилістика» тощо). О. М. Бандура римою вважала «співзвуччя частин різних слів», що, як правило, починається з останнього наголошеного складу» [2, с. 165]. Однозначне прив’язування співзвучності до кінця віршового рядка дає стилістам підставу розглядати риму як різновид звукової епіфори [35, с. 19]. Функціональне визначення дали римі В. В. Ковалевський («звуковий повтор композиційного значення» [20, с. 21]), І. Качуровський («застосування в певній естетичній, мнемотехнічній, ритмічній, магічній, строфотворчій, жанровизначальній чи гумористично-розваговій функції гомоіотелевтону (гомоеотелевтону за іншим написанням), себто однакового (чи близькоподібного) звучання закінчень суміжних або розташованих на устійненій віддалі двох або кількох слів» [18, с. 31]).

І. Г. Чередниченко запропонував два різні визначення: традиційне літературознавче − як елемента поетичного тексту («риму створюють слова, пов’язуючись у ритмі вірша одне з одним відповідно до своїх римотворчих властивостей» [44, с. 18]) і лінгвістичне − «на позначення фонетичного зближення слів, яке виявляється в гармонійному співзвуччі їх фонем і фонемосполучень у наголошених і суміжних складах» [43, с. 217].

На українську діаспорну римологію ХХ ст. вплинули основні тенденції слов’янського літературознавства. Традиційне визначення рими як кінцевого співзвуччя дає Д. Нитченко (Австралія) [31, с. 38, 122]. І. Безпечний (Канада) майже дослівно повторює лефініцію Г. А. Шенгелі, характеризуючи співзвуччя, що утворює риму [3, с. 165]. А. Юриняк (Німеччина) розумів риму подібно до О. М Брика − як поєднання асонансу й алітерації [48, с. 57]. І. Кошелівець (Німеччина) обстоював складову основу римового спізвуччя [22, с. 125].

Рима початку ХХІ ст. не зазнає революційних змін − міняється глибина осягнення її суті. Концепція кінцевого співзвуччя залишається панівною переважно у шкільних визначеннях рими. Утім, і галузеві енциклопедії подекуди подають спрощене визначення на кшталт «співзвучність кінців віршів або піввіршів, що відзначає їхні межі і зв’язує між собою» [24, с. 878] або ж цитують формулювання В. М. Жирмунського [16, с. 641]. У багатьох визначеннях підкреслений зв’язок рими з ритмом. Для Б. П. Іванюка рима − це «звукова схожість ритмічно сильних місць у словах» [17, с. 202].

М. І. Шапір критично переосмислив класичну дефініцію і запропонував широке трактування: римою він вважає графічний і звуковий повтор зі специфічною функцією − підвищення синтагматичної зв’язності «між власне віршовими однорівневими парадигматичними одиницями (піввіршами, віршами, строфами тощо)» [45, с. 20].

Українська «Літературознавча енциклопедія» кваліфікує риму як композиційно-звуковий прийом суголосся закінчень [25, с. 322], автор посібника зі стилістики П. С. Дудик − як фонетико-стилістичну ознаку мовлення, його інтонаційного оформлення [13, с. 363]. С. М. Діброва називає римою «суголосся частин слів (коренів, суфіксів, закінчень), окремих звуків у суміжних чи близькорозташованих словах або симетрично розміщених частинах віршових рядків» [11, с. 4].

Висновки і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Підбиваючи підсумки огляду дефініцій рими впродовж ХІХ – поч. ХХІ ст., можемо зробити висновок про основні підходи до її трактування: 1) як вияву (елемента) ритму; 2) як елемента текстової структури; 3) як звукової подібності лексем. Переважна частина науковців дає визначення одному зі стильових різновидів цього явища − поетичній римі, тому нерідко дефініція підміняється описом функцій чи вказівкою на її локалізацію у віршовому рядку: поетичну риму ототожнюють, як і кілька століть тому, із «краєсогласієм». У ХХ ст. зародився напрям лінгвістичної римології, завдання якого − виявлення лінгвальної природи рими. На сьогодні актуальним завданням лінгвістичної римології вважаємо диференціювання рими, з одного боку, як контекстуального явища, а з другого, − як явища, породженого мовною системою, що мають відображати відповідні дефініції.

Література:

1. [АбрамовН.] Полный словарь русских рифм / Сост. Н. Абрамов. − СПб., 1912. −VIII+157 с.
2. Бандура О. М. Теорія літератури : посібник для вчителів / О. М. Бандура. − К. : Радянська школа, 1969. − 286 с.
3. Безпечний І. Теорія літератури / І. Безпечний. − Торонто : Молода Україна, 1984. − 304 с.
4. Белоруссов И. Учебник теории словесности / И. Белоруссов. – Изд. 27-ое. − М., 1912. − 131 с.
5. БеляевВ.Ф. Основная терминология метрики и поэтики : приложение / В. Ф. Беляев // Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. − Изд. 2-ое, стереотипн. − М. : Советская энциклопедия, 1969. − С. 572 − 605.
6. Богомолов Н. А. Стихотворная речь : пособие [для учащ. ст. кл.] / Н. А. Богомолов. − М. : Интерпракс, 1995. − 264 с.
7. Брик О. М. Звуковые повторы (анализ звуковой структуры стиха) // Сборники по теории поэтического языка [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.ruthenia.ru/volsky/etc/brik-2.doc (15.07.2015).
8. Востоков А. Опыт о русском стихосложении / А. Востоков. – Изд. 2-ое, значит. пополн. и испр. − СПб. : Морская типография, 1817. − 174 с.
9. Гаєвський С. Теорія поезії / С. Гаєвський. – Вид. 2-ге, переробл. і доповн. – [Х :] Книгоспілка ; Держ. вид-во України, 1924. − 130 с.
10. Гончаров Б. П. Звуковая организация стиха и проблемы рифмы / Б. П. Гончаров. − М. : Наука, 1973. − 275 с.
11. Діброва С. М. Словник рим Т. Г. Шевченка / С. М. Діброва. – Сімферополь, 2004. − 144 с.
12. Домбровський В. Українська стилістика і ритміка : підручник [для сер. шкіл і для самонавчання] / В. Домбровський. − Перемишль, 1923. −176 с.
13. Дудик П. С. Стилістика української мови : навчальний посібник / П. С. Дудик. − К. : Академія, 2005. − 368 с.
14. Жирмунский В. М. Рифма, ее история и теория / В.М.Жирмунский. − Петербург: Academia, 1923. − 339 с.
15. Загул Д. Поетика : підручник по теорії поезії [для факсоцвихів, пед. курсів, профтехн. шк., технікумів та для самонавчання] / Д. Загул. − К. : Спілка, 1923. − 144 с.
16. Иванов А. В. Словарь фонетико-метрической терминологии : латин., древнегреч., рус., англ., нем., фр. языки / А. В.Иванов. − М. : Academia, 2005. – 1183 с.
17. ИванюкБ.П. Поэтическая речь : словарь терминов / Б. П. Иванюк. − М. : Флинта ; Наука, 2007. − 312 с.
18. Качуровський І. Фоніка : підручник / І. Качуровський. − К. : Либідь, 1994. − 168 с.
19. Квятковский А. П. Поэтический словарь / А. П. Квятковский. − М. : Советская энциклопедия, 1966. − 376 с.
20. Ковалевський В. В. Рима. Ритмічні засоби українського вірша / В. В. Ковалевський. − К. : Радянський письменник, 1965− 288 с.
21. Колесса Ф. Українська словесність / Ф. Колесса. – Л. : Друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1938. − 643 с.
22. Кошелівець І. Нариси з теорії літератури / І. Кошелівець. – Мюнхен, 1954. − Вип. 1 : Вірш. − 131 с.
23. Кудряшова О. В. Поетика вірша : навч. посібник з курсу «Теорія віршування» [для студ. філол. спец.] / О. В. Кудряшова. − К. : Київ ун-т ім. Б. Грінченка, 2011. − 143 с.
24. Литературная энциклопедия терминов и понятий / Главн. ред. и сост. А.Н.Николюкин. − М. : Интелвак, 2001. − 1600 стб.
25. Літературознавча енциклопедія : у 2-х тт. / Автор-укл. Ю. І. Ковалів ; Керівн. видавн. проекту В. І. Теремко. − К. : Академія, 2007. − Т. 2. − 624 с.

26. Лотман Ю. М. Об искусстве / Ю. М. Лотман. − СПб. : Искусство − СПБ, 1998. − 704 с.

27. Лучук І. В. Мистецтво поетичне в дискурсі української лірики та письменницької критики : монографія / І. В. Лучук. − Л. − К., 2012. − 444 с.
28. Минералов Ю. И. Фонологическое тождество в русском языке и типология русской рифмы / Ю.И.Минералов // Ученые записки Тартуского гос. унив-та. Studia metrica et poetica. − Тарту, 1976. − Вып. 396. − С. 55 − 77.
29. Мовчун Л. В. Витоки теорії української рими у філологічних працях кінця ХVІ − у ХVІІІ ст. / Л. В. Мовчун // Мова і культура. 2014. − Вип. 17. − Т. ІІІ (171). − С. 179 − 186.
30. Москвин В. П. Теоретические основы стиховедения / В. П. Москвин. − М. : ЛИБРОКОМ, 2009. − 320 с.
31. Нитченко Д. Елементи теорії літератури і стилістики / Д. Нитченко. − Вид. 2-ге, доп. − Мельбурн : Ластівка, 1979. − 135 с.
32. Олесницкий А. А. Ритм и метр ветхозаветной поэзии / А. А. Олесницкий // Труды Киевской духовной академии. − 1872. − № 10. − С. 242 − 294; № 11. − С. 403 − 472; № 12. − С. 501 − 592.
33. Павловский А. Грамматика малороссийскаго наречия / А. Павловский. – Спб., 1818. − 116 с.
34. Ралько І. Д. Вершаскладанне : даследаванні і матерыялы / І. Д. Ралько. − Мінск : Навука і тэхніка, 1977. − 240 с.
35. Серажим К. С. Фонетичні засоби стилістики : навч.-метод. посібн. з курсу «Практична стилістика сучасної української мови» [для студентів-журналістів] / К. С. Серажим. − К., 1996. − 53 с.
36. Сімович В. І. Граматика української мови [для самонавчання та в допомогу шкільній науці]. − Вид. 2-ге, з одмінами й дод. − К. −Ляйпціг : Українська накладня, 1919. − 584 с.
37. Словарь литературоведческих терминов / Ред.-сост. Л. И. Тимофеев, С. В. Тураев. − М. : Просвещение, 1974. − 509 с.
38. СоколовН. О словаре рифм Маяковского / Н.Соколов // Литературная учеба. − 1938. − № 10. − С. 31 − 75.
39. Тарасенко Н. Д. Деякі питання поетики / Н. Д. Тарасенко. − К. : Радянська школа, 1959. − 196 с.
40. Тимофеев В. П. Наш опыт поэтической лексикографии / В. П. Тимофеев // Теория поэтической речи и поэтическая лексикография. – Челябинск, 1971. − С. 92 − 121.
41. Федотов О  И. Основы русского стихосложения : метрика и ритмика / О. И Федотов. − М. : Флинта, 1997. − 355 с.
42. Федченко С. М. Словарь русских созвучий : около 150 000 единиц / С. М. Федченко. − М.: Русские словари, 1995. – 736с.
43. Чередниченко І. Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови / І. Г. Чередниченко. − К. : Радянська школа, 1962. − 495 с.
44. Чередниченко І. Г. Проблеми створення римословника Т. Г. Шевченка / І. Г. Чередниченко // Українська мова і література в школі. − 1966. − № 3. − С. 17 − 20.
45. Шапир М. И. На подступах к общей теории стиха / М. И. Шапир // Славянский стих : лингвистическая и прикладная поэтика : материалы Междунар. конфер. 23 −27 июня 1998 г. − М. : Языки славянской культуры, 2001. − С. 13 −26.
46. Шенгели Г. А. Техника стиха / Г. А. Шенгели. − М. : Гос. изд-во худ. лит-ры, 1960. − 312 с.
47. Щоголев Я. Твори / Я. Щоголев ; Вст. ст., упор та прим. П. К. Волинського. − К. : Держ. вид-во худ. літ., 1961. − 356 с.
48. Юриняк А. Літературознавство / А. Юриняк. − Новий Ульм : [б. в.], 1966. − Вип. 2 : засоби і способи поетичного вислову [скорочений курс поетики для шкіл і самонавчання]. − 99 с.
49. Budkowska J. Słownik rymów Adama Mickiewicza / J.Budkowska. − Wrocław-Warszawa-Kraków : Zakład Narodowy imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1970. − XV+228s.