В статті розглядається імітація як феномен постмодерної культури. Здійснюється культурологічний аналіз поняття крізь призму актуальних на сьогоднішній день питань (в галузі моди, політики, віртуального простору).
Ключові слова: імітація, симулякри, кітч, пародія, «віртуальна реальність».

The article describes imitation as a phenomenon of postmodern culture. Тhe basic concepts characterized through important for todays issues (fashion, politics, virtual space).
Keywords: imitation, simulacra, kitsch, parody, «virtual reality».

Актуальність теми полягає в тому, що на сьогоднішній день феномен імітації є малодослідженим і аргументовано не поясненим з наукової точки зору. До того ж явища, породжені в лоні імітації, потребують ретельного аналізу, що власне, і є основною метою статті.
До цього часу на феномен імітації як на окреме явище культури не звертали уваги. Характеризували лише дотичні поняття, які, власне, є лише однією із форм прояву імітаційних процесів.
Ми живемо у світі, де вартість не відповідає цінності, ціна не відповідає якості, значення – зовнішньому вигляду. Феноменом культури постмодерну, який існує не тільки у фізичній, а й і в метафізичній формі, є імітація. Як окреме явище вона існувала і раніше, наприклад, у таких термінах як наслідування, мімезис, праксис, етос, маскування, карнавалізація і тому подібне, але тоді це явище не було настільки масовим і не підлягало тиражуванню.
Сьогодні хотілось би представити феномен імітації наступним чином:

Культура постмодерну – Імітація – Матриця – Явища, що виникли на основі імітації

Тобто, сьогоднішній спосіб життя породив культуру постмодерну, яка є окремим світом, що запрограмований певним чином, має лише йому притаманні культурні коди і розвивається у своєму руслі, використовуючи і переосмислюючи досвід минулих поколінь. Саме тут хочеться пригадати слова видатного філософа, науковця Ф. Джеймісона «Все, що нам залишилося у світі, де стилістичні інновації більше неможливі, – так це імітувати мертві стилі, говорити через маску голосом цих стилів з уявного музею. Але це означає, що сучасне або постмодерністське мистецтво спрямовується до мистецтва як такого (is going to be about art itself) по новому шляху. Більш того, це означає, що одним з його головних месиджів буде падіння мистецтва й естетики, падіння нового, ув’язнення в кайданах минулого» [7].
Варто зазначити, як тлумачить термін «імітація» словник:
Імітація (лат. imitatio – наслідування) – пародія на щось. Наслідування. Підробка. Ерзац. Сурогат. Повторення.
Виходячи із такого короткого трактування можна вже сказати, що термін має багато синонімів, які, в свою чергу, породжують різні значення. Саме тому далі ми будемо говорити про явища, основою виникнення і розвитку яких є саме імітація. Окремо будемо дотикатися близьких понять, які існували самостійно, але певним чином впливають на досліджуваний феномен.
Доречним буде сказати, яка ж ідея дала підстави висловити думку про те, що культура постмодерну – це матриця під назвою «Імітація», лоно для формування різноманітних культурних явищ, які ми далі будемо аналізувати. Це – «Міф про печеру» Платона, яким він намагався пояснити вчення про ідеї. В ньому йдеться про те, що люди-нефілософи прирівнюються до в’язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив’язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо причин тіней. Так от подібно до цього живуть люди сьогодні: подібно в’язням вони вважають, що пізнають справжню реальність за допомогою органів чуття, а насправді таке життя – лише ілюзія. Лише окремі люди можуть пізнати істинний світ, а не задовольнятись його тінню, але безглуздо буде ділитись отриманим знанням із натовпом, який живе у світі ілюзій – у Матриці Імітації. Істинний світ – це світ оригінальний, а світ ілюзій – це його тінь, копія, що у культурі постмодерну виявляється у різних формах: як наслідування, пародія, повторення, копія, підробка, кітч, пастиш, ерзац, модель, симулякри, графоманія…Список можна ще довго продовжувати, але більш точно ми про це поговоримо далі. Єдине, що потрібно додати, це те, що імітація поділила суспільство на класи: одним сучасні культурні процеси подобаються, а іншим – ні. А головне те, що людина має право вибирати в який спосіб бути щасливим, не залежно від того, якими будуть наслідки.
Проблема, яку ми будемо розглядати далі, є, напевно, найактуальнішою у культурі постмодерну, оскільки стосується головного її продуцента – людини. Слід сказати, що сьогодні ця істота стала досить хитрою, вона приборкала гру, зробивши її деструктивним чинником, для імітації почуттів, емоцій, людських стосунків задля власної вигоди.
Сьогодні кожна людина намагається контролювати будь-яку ситуацію і тому у своїй професійній діяльності і особистому житті вдається до різних механізмів маніпулювання. Загалом людина-маніпулятор – це все те в нас, що свідомо, підсвідомо й неусвідомлено застосовує спеціальні методи, які дають змогу нейтралізувати нашу природу, звівши близьких до рівня речей, підвладних управлінню. Не маючи свого обличчя, маніпулятор обзаводиться маскою, яка, як він думає, сподобається аудиторії і справить бажаний ефект. Такі люди все своє життя грають певну роль, живуть в імітативному світі бажань та ілюзій. Це ще раз доводить те, що постмодерна культура – культура речей.
Е. Шостром, у відомому бестселері про людину-маніпулятора, відзначила, що в кожному з нас «сидить» маніпулятор і навіть кілька [11].
Ми можемо спостерігати такі маніпулятивні процеси у політиці, в стосунках батьків і дітей, учнів та вчителів, у любовних та дружніх стосунках між людьми та сімейними парами. Та, власне, – скрізь.
Далі хотілось би зазначити те, що не всі люди прагнуть маніпулювати кимось. Є й такі, які не можуть себе віднайти у реальному світі і тому копіюють його у віртуальному. Віртуальний простір для сучасної людини постає «схованкою» від життєвої реальності, плацдармом реалізації її мрій, а отже, стимулятором до симуляції, підміни дійсності псевдо реальністю [6].
Віртуальна реальність і віртуальний світ, віртуальні проблеми і віртуальні можливості, віртуальні бажання і віртуальні задоволення – інтригуючі поняття, що малюють в уяві місце, де збуваються всі мрії, вирішуються проблеми, задовольняються бажання.
За словами західного теоретика М. Фасслера, у віртуальному просторі особистості отримують незліченну кількість реальностей, віртуалізуються цілі співтовариства, утворюючи при цьому інформаційні структури, штучні світи – кібер-міста, кібер-спільноти, що ґрунтуються на власних формах міжіндивідуальних, соціальних, економічних відносин [6]. Професійна діяльність людини також активно включається в процес віртуалізації – виникають віртуальні підприємства, ринки (нерідко з анонімними або навіть псевдокомунікантами).
Немає жодних приводів сумніватися, що віртуальна реальність створює гігантські можливості для самореалізації людини. Спокуса віртуальної свободи, випробування віртуальними можливостями, яке належить пройти в майбутньому кожній людині, можливо, настільки ж важка, як спокуса грошима і владою. Зрештою, необхідно пам’ятати, що для того, аби повернутися до реального світу, реальних друзів, зрештою, до самих себе, не достатньо просто вимкнути комп’ютер.
Феномен імітації проник в усі сфери суспільства. Він породив такі явища, як кітчевість мистецтва, ерзац, графоманію, компіляцію, дав підстави стверджувати те, що культура існує сьогодні під видом симулякрів.
Як вважає більшість дослідників, в лоні маскульту розвинулось таке явище, як кітч. Звертаючись до тлумачення терміну кітч, ми знаходили безліч визначень. Його асоціюють з підробкою, дешевизною, приписують такі якості як масовість, популярність, ринковість та комерційність. Найбільш важлива форма існування кітчу – орієнтація на зразок (імітація, серійність, тиражування) [8].
Кітч епохи постмодерну значно відрізняється від його попередніх трактувань. А саме тим, що постмодерн стирає рамки між масовим і елітарним (елітарне мистецтво постає як своєрідна субкультура по відношенню до масового), оскільки серед прихильників високої культури більшість є також споживачами кітчу – у формі телебачення, масової літератури або домашнього дизайну.
Якщо вже говорити про підробку, як негативне явище, то варто згадати ерзац – товар-замінник, який, зазвичай поступаються за якістю. Термін походить з часів Першої світової війни, коли в Німеччині через недостачу товарів їх стали замінювати іншими. Наприклад, вершкове масло – маргарином, каву – цикорієм, цукор – сахарином. Використовували ерзац-паливо, ковбасу, хліб, шерсть. Сьогодні мало що змінилось, оскільки якісні товари можуть собі дозволити не всі, а замінники є досить поширеними і доступними.
Зараз хотілось би проаналізувати явища імітації, які стосуються літератури і музики – графоманію та компіляцію, які також вийшли з масової культури.
Почнемо з того, що у постмодерні митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Одним із негативних наслідків впливу імітації на літературу є графоманія) – хворобливе прагнення особи, позбавленої хисту до літературної діяльності, що імітує справжню літературу, дискредитує мистецтво. Графоманія базується на егалітарному уявленні про те, що письменником можна стати, засвоївши механізм конструювання літературного твору.
Наступним явищем, яке виникло у лоні імітації стала компіляція. Сприймати її можна також і негативно і позитивно, в залежності від того, під яким кутом дивитися. Отож, розглянемо для початку терміни:
– Компіляція в науці, в літературі – процес написання твору, наукової праці на підставі чужих матеріалів без самостійного дослідження та опрацювання джерел;
– Компіляція (збірка) в музиці – тематична добірка музичних композицій, для випуску на аудіо-носіях, або для ді-джейського реміксу
[5, с. 713].
Бачимо, що в літературі компіляція постає в якомусь негативному світлі, а в музиці – навпаки. Суть сучасної музики саме в цьому і проявляється – в поєднанні різних музичних творів, часто протилежних за стилем (наприклад: джаз, рок, блюз). Популярними сьогодні стали різноманітні ді-джейські обробки класичної музики (Моцарта, Баха, Вівальді та деяких інших) і, що цікаво, публіка захоплюється цими реміксами. Компіляцією можна вважати переспіви одних і тих самих пісень різними виконавцями. Отож, проаналізувавши явища, які тиражують культуру, можна сказати лише те, що незалежно від того, як ми їх будемо сприймати – позитивно чи негативно, – але їхню присутність у нашому житті не відкинеш.
Сьогодні одним із засобів соціалізації є мода. Вона виступає засобом соціального маркування, ідентифікації, дистанціювання. Тому вона також стала прикладом для наслідування, особливо серед масової культури. Люди намагаються імітувати стиль відомих зірок, щоб ніби то досягти успіху.
Найбільш наслідуваними є преппі стиль, рin-up, хіпстер, треш та японська вулична мода – Лоліта [10]. Багато відомих людей одягаються саме так (Леді Гага, Ріанна, Селена Гомес, Кетті Перрі, Доні Депп та багато інших)
Які ж негативні явища, пов’язані із стилем, можуть зароджуватись в лоні імітації. Це, в першу чергу ті, які псують людей не тільки в плані зовнішнього вигляду, а руйнують внутрішній світ. Мова йде про такі стилі як яппі і сноб, в яких породжується нарцисизм.
Можливо тут і присутній негативізм, але ці явища є «фішками» постмодерної імітації.
А от найбільшим негативним явищем імітації моди є так звані «жертви моди» (люди, які до крайнощів підкоряються віянням моди, тим самим виходячи за рамки здорового глузду) [5].
Існує багато телепередач, які пропагують ідеали краси, наслідуючи які люди доводять себе до критичного стану. Наслідки просто трагічні – шопоголізм, анорексія, що в кінцевому результаті може призвести до смерті.
Відомим явищем сьогодні є пародії, які можуть створюватися у різних жанрах і напрямках мистецтва, у тому числі в літературі, музиці, кіно, в естрадному мистецтві та інших (досить популярними є створення пародій на різноманітні фільми, зокрема на американські, телешоу, на зірок та політиків). Жанр пародії дуже затребуваний на телебаченні. Сюди можна віднести пародії на популярних діячів (політиків, співаків, телеведучих і т. д.), без яких не обходиться практично жодна гумористична передача.
Актуальною темою сьогодні є розгляд імітації через призму політики, оскільки тут ми можемо побачити все – і пародію, і наслідування, і підробку, і повторення, а також вмілу гру, що переросла у спосіб життєдіяльності.
У результаті українського державотворення, ми отримали інституції з певними назвами, що виконують зовсім не характерні їм функції. Політичний дискурс перетворюється на театр – розігрування, імітація сцен, де головними акторами виступають політичні актори, «всенародно обрані представники» [9].
Зазвичай, політики імітують у реальному житті ідеалізований образ, створений іміджмейкерами.
Практично усі форми державної влади в Україні, інтегруючи попередній історичний досвід і нав’язування нових, не властивих для даного політичного простору, моделей, перетворились на імітацію, симулякр, змісту якого не бачать навіть самі «творці політики».
Отож, можна сказати, що людина Постмодерну надзвичайно розумна та хитра істота, це вже не та Homo Sapiens, що була раніше. Вона вже не продукує, вона – імітує. Імітує почуття, копіює мистецтво, наслідує чужу поведінку, створює пародію на твори культури та постійно грає на публіку. Саме тому імітація – це феномен, який вартий уваги і знаходиться на найвищій сходинці ієрархічної драбини серед постмодерних феноменів.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бодрийяр Ж. Общество потребления. Его мифы и структуры / Ж. Бодрийяр. – М., 2006. – 269 с.
2. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции / Ж. Бодрийяр // Философия эпохи постмодерна. – Минск, 1996. – 360 c.
3. Лиотар Ж.-Ф. Постсовременное состояние // Культурология, – Ростов-на Дону. 1995. – 528 с.
4. Маршал Мак-Люэн. Галактика Гуттенберга: сотворение человека печатной культуры. – К.: Ника-Центр, 2003. – 432 с.
5. Постмодернизм. Энциклопедия. – Минск: Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. – 1040 с.
6. Аль-Рабаки М. Как одеваться модно, но не быть жертвой моды [Елекрон. ресурс] – Режим доступу: http://archive.today/TveM1
7. Десятерик Д. Віртуальна реальність [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/virtualna-realnist
8. Джеймисон Ф. Постмодернизм и общество потребления [Елекрон. ресурс] – Режим доступу: http://krotov.info/lib_sec/05_d/dzhe/jmson.htm
9. Кітч: немистецтво нееліти. Етимологія та історія поняття [Елекрон. ресурс] – Режим доступу: http://reff.net.ua/30881-Kitch_ne_iskusstvo_ne_elity_Etimologiya_i_istoriya_ponyatiya.html
10. Мельник Я., Криворучко Н. Імітація в контексті формування політичного дискурсу: східноєвропейський контекст [Електрон. ресурс] – Режим доступу: http://www.mesoeurasia.org/archives/7941
11. Стиль одягу. Стиль життя [Елекрон. ресурс] – Режим доступу: http://infomisto.com/uk/rivne/idei/vsi/styl-odyagu-styl-jyttya
12. Шостром Э. Анти-Карнеги [Електрон. ресурс] – Режим доступу: http://royallib.ru/read/shostrom_everett/anti_karnegi.html#0