Матеріали статті присвячені сакральним об’єктам Свято-Георгіївського чоловічого монастиря у складі Національного історико-культурного заповідника “Поле Берестецької битви”. Головна увага зосереджена на Свято-Георгіївському храмові-пам’ятнику як одному із найсамобутніших витворів архітектурного модерну в Україні та Свято-Михайлівській церкві – пам’ятці вітчизняного культового дерев’яного зодчества.

The article is dedicated to sacral objects of Saint George friary at Cossack’s graves that are the part of the National historical-cultural park «Field of Berestetska battle». Attention is focused on Saint George temple that is one of the most original modern style architecture creation in Ukraine and on Saint Mykhailivska church – the monument of native cultic wooden building.

Постановка проблеми. Історія козаччини має багато сторінок як славних перемог, так і великих поразок. Берестецька битва 1651 року посідає особливе місце в історії України, є однією з її сторінок. Саме на честь героїв-козаків, які полягли у цій визначній битві, було створено меморіальний комплекс Свято-Георгіївського монастиря. За час свого існування він пройшов складний шлях. Перебуваючи у стінах Свято-Георгіївського монастиря, відвідувач може дізнатися про славне минуле українського народу та його героїчні подвиги. Саме це допомагає не втратити відчуття власного коріння та історії, що так важливо в наш час. Відтак, знання та шана пам’яток архітектури, мистецтва та історії, яким, безумовно, є Свято-Георгіївський монастир, є беззаперечно актуальними.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Свято-Георгіївський монастир уже багато років привертає увагу істориків, релігієзнавців, краєзнавців, архітекторів та мистецтвознавців. Він часто згадується у працях, присвячених історії козацтва та історії України. Не зважаючи на це, його вивчення мало фрагментарний характер і потребує подальшого докладного дослідження. Найбільш повно розглянуто заснування меморіального комплексу “Козацькі могили” в роботах Г. Бухала, Т. Ісаєвої, Г. Лотоцького, П. Лотоцького, Є. Цимбалюка, у яких охоплений широкий спектр проблем, пов’язаних з історією Свято-Георгіївського монастиря. Архітектурні особливості комплексу проаналізовано в працях О. Годованюка, М. Лотоцької та ін.

Мета і завдання дослідження. Метою статті є історико-релігієзнавчий аналіз видатних пам’яток сакрального мистецтва Свято-Георгіївського монастиря. Задля досягнення мети необхідно розв’язати такі дослідницькі завдання:

• розкрити вияви традицій народної дерев’яної архітектури на прикладі Свято-Михайлівської церкви;
• дослідити сакральні та художньо-мистецькі особливості іконостасу Свято-Михайлівської церкви;
• з’ясувати архітектурні особливості Свято-Георгіївського храму;
• охарактеризувати інтер’єр Свято-Георгіївської церкви.

Викладення основного матеріалу.

Головне у формуванні історичної свідомості – виховання почуття патріотизму, гордості за свій народ, любові до рідної землі, шанобливе ставлення до традицій минулого.

На українських землях XVI – XVII ст. відбувалися постійні сутички між селянами та феодалами. Апогеєм цього стала Визвольна війна 1648 – 1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. Дві армії зійшлися на полі неподалік містечка Берестечка, де і мала відбутися генеральна битва, яка була найбільшою в європейській історії до кінця XIX століття [3, с. 18].

Ідея створити пам’ятник загиблим під Берестечком виникла незадовго перед Першою світовою війною. Одним із ініціаторів цього став архімандрит Почаївської лаври Віталій (Максименко). Починаючи з 1909 р. розпочалися роботи зі зведення споруд меморіалу. Проект Свято-Гергіївського храму-памятника був розроблений студентом архітектурного відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі В. М. Максимовим. Затвердив його професор О. В. Щусєв. Керував роботами зі зведення Свято-Георгіївського храму волинський єпархіальний архітектор В. Г. Леонтович [5, с. 106].

18 червня 1910 р. було закладено храм-пам’ятник. 1912 р. на територію майбутнього комплексу було перенесено з села Острів Свято-Михайлівську церкву – архітектурну пам’ятку XVII століття. 2 червня 1914 р. меморіальний комплекс “Козацькі могили” було освячено й офіційно відкрито. Значно пізніше, у січні 1966 р. за рішенням уряду Радянської України територія “Козацьких могил” була проголошена заповідником і підпорядкована Рівненському краєзнавчому музею [5, c. 40].

Огляд архітектурного ансамблю заповідника екскурсанти починають із Свято-Михайлівської церкви — пам’ятки української дерев’яної архітектури XVII ст. Ця церква посідає особливе місце як в історії архітектури, так і в історії України. Будучи найближчим православним храмом, поблизу якого мала відбутися битва, саме її було обрано для урочистого богослужіння 20 червня 1651 р., де перед битвою за Божественною літургією молився та причащався гетьман Богдан Хмельницький [11, с. 62].

Під колишньою підло­гою церкви знайдено низку літургічних речей, що, очевидно, вийшли вже з ужитку в час побудови церкви і, за звичаєм Православної церкви, були закопані під підлогою нової споруди. Розкопками підтверджено існування довкола церкви старого кла­довища оскільки в окремих захоронениях знайдено покладені туди за місцевим звичаєм монети другої половини XVII—XVIII ст. [9, c. 4].

Свято-Михайлівська церква є тризрубним, триверхим храмом типовим для дерев’яної культової архітектури того часу, із переважаючим об’ємом центрального куполу. В цій пам’ятці архітектури ми бачимо розвиток тризрубної церкви від одноверхої до триверхої, у якій об’єми західної та східної маківок є значно меншими за розмірами у порівнянні з центральною. Всі три зруби Свято-Михайлівської церкви мають форму четверика. Четверик центрального об’єму церкви переходить у восьмерик, на якому посаджена баня. Дві інші бані Михайлівської церкви, як бачимо, не є достатньо розвинутими і, очевидно, являють собою перехідний тип від одноверхої до триверхої церкви [12, с. 134].

Сама церква вкрита гонтом – дерев’яними пластинами, що набивалися на поверхню зовнішніх стін споруди задля їх стійкості щодо атмосферних змін. Дах і три бані церкви в оригіналі теж були вкриті гонтом, але після її перенесення із с. Острів і подальшої реставрації його було замінено бляхою.

Ще одним елементом, якого не було у первісному вигляді Михайлівської церкви, є опасання – зовнішня галерея, яка слугує додатковим захистом фундаменту будівлі від розмивання дощовою водою. Вона була добудована після перенесення церкви на острів Журавлиху [12, с. 67]. Крім того, під ним у випадку негоди можна було знайти притулок.

Іконостас Свято-Михайлівської церкви є пам’яткою образотворчого мистецтва доби бароко. Він вражає своїм мистецьким виконанням. Зокрема мереживом дерев’яної позолоченої та посрібленої різьби [7, с. 12]. На жаль, ми не маємо точної дати створення цього іконостасу, зрештою, так само, як і не знаємо, хто був його автором [11, с. 44].

Іконостас Свято-Михайлівської церкви з села Острів є яскравим прикладом ранньобарокового вівтаря. Впливи стилю бароко в ньому помітні, насамперед, у його декоративному декорі. Народні майстри, які його виконали, вміло використали елементи декору, а також і технічні прийоми, які з’явилися під час Ренесансу і були переосмислені та розвинуті у стилі бароко. В ньому використані рослинні орнаменти, зокрема мотив лози з гронами винограду на царських вратах як одного з символів Ісуса Христа [10, с. 68]. Детально вирізьблене листя, квіти та деякі геометричні елементи. Все це є запозиченням з мистецтва Відродження, проте народні майстри змогли надати різьбленню більшої виразності та експресії. В бароковому мистецтві традиційним було оздоблення рами ікони пишним декором. Із розвитком стилю бароко в іконостасному мистецтві різьблення займало все більше і більше місця. Так, у пізніх барокових іконостасах можна бачити тенденцію до заміни живописного зображення різьбою. В таких пам’ятках різьблення могло вкривати всю ікону, залишаючи відкритим лише лики та долоні святих. У випадку ж з Михайлівським іконостасом бачимо приклад раннього бароко. В цій пам’ятці елементи декоративного різьблення є другорядними щодо самих творів іконопису: вони лише збагачують живописні твори. Різьблення Свято-Михайлівського іконостасу вкрите позолотою, сріблом та фарбою різних кольорів [12, с. 64].

Іконостас Свято-Михайлівської церкви як пам’ятка раннього бароко демонструє перехід від одного стилю до іншого. Так, у цій пам’ятці є елементи, притаманні архітектурі доби Відродження. Це, насамперед, карнизи, які візуально розділяють іконостас на два яруси, що було притаманно архітектурі бароко. Іншими важливими архітектурними елементами є невеликі декоративні колони в намісному та апостольському рядах, за допомогою яких ікони виділяються із суцільної іконостасної стіни. Ці невеличкі колони завершуються капітелями коринфського ордеру. Це, знову ж, підкреслює його зв’язок з епохою Відродження, яка брала за ідеал античну культуру [11, с. 71].

Барокового вигляду іконостасу насамперед надає його пірамідальне завершення – центральна вісь виокремилась та почала домінувати в усій конструкції, витягуючись по вертикалі. На відміну від більш пізніх зразків цього виду мистецтва, Михайлівський іконостас є лише початковим етапом переходу до барокової конструкції. Проте вже тут можна абсолютно впевнено стверджувати про наявність домінуючої вертикальної осі вівтаря. Цей ефект досягається за допомогою зміщення ікон апостольського ряду й ікон розміщених безпосередньо над ним по вертикалі [5, с. 75]. Таким чином створюється каскадна композиція ікон вівтаря, які спадають від центру до боків. Завершується іконостас прекрасно оздобленою композицією розп’яття, що лише підсилює враження стрункості всієї композиції [5, с. 73].

Попри наявність канону у виборі та розміщенні ікон на вівтарній стіні, майстри, котрі створювали іконостас Свято-Михайлівської церкви, внесли декілька нетипових і нехарактерних рис. Це стосується, насамперед, приділу та дияконських врат Михайлівського іконостасу. Також нехарактерними є зображення й намісного ряду.

Як відомо, згідно з каноном у приділі розміщено ікони, що присвячені історії церкви. В Михайлівському іконостасі у цьому ряді розміщуються ікони, на яких зображені біблійні сюжети, а саме: “Святий Микола і три юнаки”, “Сон Якова”, “Ісус виганяє торговців з храму”, “Чудо архангела Михаїла в Хонах”. Це є унікальним рішенням, не притаманним тогочасному іконостасному мистецтву. На жаль, причини такого вибору народних майстрів нам невідомі.

Що стосується намісного ряду, то тут теж наявне неканонічне розміщення ікон на іконостасній стіні. Святий Микола та архангел Михаїл, якому присвячена церква, змінені місцями. Дияконські врата, на яких, згідно з каноном зображаються архангели Михаїл та Гавриїл, мають зображення іншого характеру, а саме – святих Василія та Миколая [6, с. 4].

Особливе вирішення знайшов празничний чин. Як відомо, у ньому зображаються сцени з земного життя Ісуса Христа. В цьому випадку він демонструє сцени з життя не Ісуса, а Діви Марії. Ще однією особливістю цього ряду є наявність в ньому не шести, як зазвичай, а дванадцяти ікон, з’єднаних у групи по дві. У решті зображень іконостас Свято-Михайлівської церкви є канонічним і типовим для свого часу.

Є ще одна особливість Михайлівської церкви – спуск у підземний хід, який починається з центру і веде під вівтар. По неширокому, на зріст людини, підземному ходу через метрів п’ятдесят відвідувач потрапляє у склеп, що є першим поверхом храму-мавзолею [12, с. 28].

Свято-Георгіївська церква – головна споруда меморіалу “Козацькі могили”, що розташований поблизу с. Пляшева – можливо, це найсамобутніший витвір архітектурного модерну в Україні. Свято-Георгіївська церква привертає увагу дослідників не випадково. Споруду задумано й виконано надзвичайно сміливо, воднораз витончено і невимушено оскільки іконостас винесено назовні. Відтак церква опинилася просто неба, паперть же перетворилася на солею [12, с. 65].

Якщо пильно розглянути обриси Свято-Георгіївської церкви в плані, стає зрозуміло, що вона разом із папертю-солеєю утворює характерний план дев’ятидільної хрещатої церкви. Як відомо, дев’ятидільна церква складається з рівнораменного хреста, вписаного в квадрат [12, с. 75]. Оригінальну обсягово-просторову композицію храму в Пляшевій було утворено завдяки архітектурному перекрою уявної дев’ятидільної дев’ятиверхої церкви. Три західні камери було опущено під ґрунт (саме вони утворили склеп і підземну церкву Параскеви-П’ятниці). На поверхні залишилися дві третини церкви. За це промовляє той факт, що наземна церква має шість верхів, це випадок унікальний. Головне чоло становить, по суті, площину архітектурного перекрою. Надвірний іконостас відкриває немовби вигляд на розкритий внутрішній простір.

Отже, один із складників технології архітектурного проекту – перекрій – став засобом художньої виразності. Церква як архітектурна споруда нічого не втратила, а, навпаки, набула таємничого й воднораз зрозумілого характеру. Поверхи її позначають історичні й культурні символи. Підземна церква з похованнями святих мучеників – традиція, що сягає першохристиянських монастирів і навіть ще раніших, дохристиянських гробниць, що відображають уявлення багатьох старожитніх народів про сакральний простір, поділений на три частини, які відповідають трьом сферам космосу – підземній, земній і небесній. Ці частини поєднувалися “космічною віссю”, вертикаль її подекуди втілювано в центральному стовпі в поховальній камері [11, с. 83].

За той самий сакральний стовп, “світову вісь”, або “світове дерево” можна вважати наявну в підземній камері-похованні цегляну порожнисту колону, заповнену кістками загиблих. Звичай ховати тлінні останки в нішах стін так само тягнеться з сивої давнини. Над підземною церквою, підземним іконостасом Параскеви-П’ятниці розміщено перший наземний урочистий іконостас просто неба. На солею перед надвірним іконостасом виходить світлова криниця-ліхтар. Світло з нього падає стовпом на скляний саркофаг, розміщений у церкві Параскеви-П’ятниці, а церковною банею, сакральним ”небом” Свято-Георгіївської церкви, стає справжнє небо над “Козацькими могилами”.

Порівняння з печерними храмами довершує підземний хід, який сполучає перенесену з села Острів дерев’яну церкву св. Михаїла з гробницею і церквою Параскеви-П’ятниці. Символізм, історичні екскурси в далеку давнину вельми характерні для початку XX сторіччя: вони влучно віддзеркалюють глибокий сенс храму-пам’ятника.

Варто знову звернути увагу на план та обсягово-просторові особливості наземної частини будівлі. Відгалуження хреста, що виступають назовні в усіх хрещатих українських храмах, мають гранчасту форму, яка створює перехід від одного обсягу до іншого. Його наріжні камери здебільшого прямокутні, але є гранчасті й напівкруглі [5, с. 94]. План Свято-Георгіївської церкви в наземній частині вирізняється чіткими формами добре висунутих п’ятигранних відгалужень хреста й тригранних наріжних камер, але далі обсягово-просторова композиція відходить від поширеного традиційного типу дев’ятидільної церкви. Зазвичай, наріжні камери менші за планом і висотою, здебільшого двоповерхові. У Георгіївській церкві вони майже однакові. Переважна більшість цих храмів усталеного типу має п’ять верхів. Над наріжними камерами верхів немає [5, с. 56].

Три верхи Свято-Георгіївської церкви відсутні, тобто наземна частина не подібна до дев’ятиверхого храму. Якщо окинути оком наземну частину церкви в цілому, то вона насправді дуже скидається на старовинний п’ятиверхий хрещатий храм [5, с. 87].

Меморіальний ансамбль “Козацьких могил” створений у вигляді уфортифікованого двору, з мурами та штучними ровами. Центральна споруда його – Свято-Георгіївська церква. Саме таке вирішення ніби символізує бойовий козацький табір [12, с. 90].

Свято-Георгіївська церква справляє зовсім інше враження, якщо оглянути її з різних боків. Коли поволі обходити споруду від головного західного чола, то помічаєш: усе підпорядковано ідеї суворої урочистості. Велика арка, яка відкривається на площині фасаду-перекрою, є не тільки гострим архітектурним прийомом, а й символічним уособленням тріумфальної брами. Тимпан арки містить у собі іконостас, виготовлений з червоного й чорного граніту з георгіївськими хрестами й чудовими іконами пензля Івана Їжакевича [12, с. 88]. Всю площину над іконостасом заповнює композиція “Голгофа” цього маляра. Така значна площа зображень на фасаді вражає. І цей прийом має подвійний сенс. Розмальований грандіозний тимпан, що контрастує з чистою поверхнею арки, – це зображення вкритого фресками внутрішнього простору церкви, а з іншого боку – продовження давньої традиції. Надвірні зображення прикрашали фасади величних пам’яток минулого [1, с. 213].

Арку-браму, немов дві вежі, фланкують бічні обсяги північного й південного рамен хреста. За аркою струнко здіймаються чотири верхи, над якими панує високий центральний. Під час дальшого руху навколо споруди відкривається стрімка вертикаль північного (або південного) фасаду, якою обривається відтята й занурена під грунт третина церкви [10, с. 82]. Завершує обхід східне чоло, яке знову набуває урочистості завдяки щільно згрупованим шести верхам, що линуть угору, – їх можна побачити вповні тільки звідси. Тонку гру історичних нагадувань довершує така деталь: розлогі півкружжя з поребрику, єдина прикраса граней центрального підбанника, трапляються в найдавніших візантійських храмах [10, с. 69].

Усипальниця на Козацьких могилах є великим арочним прямокутним приміщенням із двома маленькими віконцями під стелею, які освітлюють білі масивні стіни. Склепіння розміщено під солією – підвищенням навпроти фасаду храму [10, с. 68]. В усипальниці влаштовано кам’яний саркофаг – гробницю, яка закінчується зверху скляним накриттям. Через нього видно козацькі кістки й черепи, зібрані тут. Самих кісток і черепів, як кажуть, у саркофазі зібрано біля семи тисяч. У своїй основі, у приміщенні усипальниці, гробниця також має спеціальні отвори, через які можна побачити козацькі кістки. Перед гробницею влаштоване місце для служіння панахид за загиблими [12, с. 4].

Із приміщення усипальниці ведуть два входи до підземної Свято-Параскевської церкви соборного храму монастиря, а також два підземних ходи – один до стародавньої дерев’яної Свято-Михайлівської церкви, а другий – до незбудованої через Першу світову війну дзвіницю. Останній хід має вихід на поверхню.

Церква Параскеви-П’ятниці з’єднана з приміщенням усипальниці двома дверними отворами з декількома східцями донизу, а центральні двері західної стіни храму відкривають склепіння над саркофагом, до якого ведуть декілька сходинок. Цей же саркофаг можна побачити перед фасадом Георгіївського собору на рівні землі, бо він наче тетраподом перед зовнішнім іконостасом на західній стіні собору та “Голгофою” І.Їжакевича [9, с. 5].

Підземна церква св. Параскеви, на відміну від інших храмів монастиря, не вражає своїми розписами чи оздобленням. Особливо це помітно у теплу пору року: все церковне начиння та ікони переносяться в інші храми, оскільки підвищена вологість та низька температура руйнують цінні пам’ятки сакрального мистецтва і не дозволяють нормально проводити Богослужіння. Але в холодну пору року – починаючи з кінця жовтня й до Хрестопоклонної седмиці – Свято-Параскевська церква виконує функції “теплого храму”, який на цей час прикрашається і де відбуваються щоденні богослужіння.

Раніше в цій церкві зберігалися дві шановані ікони: ікона Божої Матері “Скоропослушниця” (1989 p.), яка була прислана в дар братії монастиря зі Старого Афону і сьогодні знаходиться у вівтарі Борисоглібської церкви, та угодників Божих Волинських. Доля останньої ікони, на жаль, не відома.

Чудовими є архітектурні форми храму св. Параскеви: склепіння центрального об’єму храму підкреслюється арками бокових приділів, які значно збільшують загальну площу храму та дозволяють отримати задовільні акустичні якості. Загалом, Параскевська церква вміщує таку ж саму кількість прихожан, як і головний, свято-Георгіївський храм, не рахуючи хорів, які поєднують останній з церквою свв. Бориса і Гліба [7, с. 10].

Вівтар та сусідні службові приміщення теж перекриті цегляними склепіннями і мають зовнішнє освітлення через невеличкі віконця, які розміщені на рівні землі.

Внутрішня організація Свято-Георгіївської церкви ґрунтується на базовому праобразі – дев’ятидільному хрещатому храмі. Центральний верх спирається на підпружні арки, перехід від арок до восьмерика підбанника забезпечує система тромпів. Як твердив І. Свєшников, перший поверх наземної церкви спочатку було задумано тільки як вівтар [1, с. 103]. Це викликає подив, адже простора зала становить дві третини цілого. Так чи інакше, але вівтарну перегорожу було встановлено на звичному місці, у східній частині церкви. Таким чином на першому поверсі опинилися два іконостаси, присвячені св. Георгієві. Ікони теж писав І. Їжакевич. У південному та північному раменах хреста – широкі кручені сходи, які ведуть угору (на другий поверх, де розміщено приділ святих великомучеників Бориса й Гліба), і вниз (до церкви Параскеви-П’ятниці). Відтак, рамена не тільки ззовні нагадують ті вежі, що фланкували фасади давньоруських церков візантійського типу, а й виконують ту саму функцію – сходів на розвинені хори. Другий поверх церкви розкривається в центральний простір через широкі підпружні арки [6, с. 4]. Стіни храму розмалювали почаївські малярі О. Корецький та П. Пилипчук. У роботах О, Корецького вражає манера й стиль виконання, оскільки він поєднав традиційну тогочасну школу церковного живопису з вже класичною на той час школою українського церковного малярства.

Із усіх храмів Свято-Георгіївського чоловічого монастиря на Козацьких могилах, Борисоглібський приділ було влаштовано й обладнано останнім. Він знаходиться на хорах центрального храму трьохпрестольного Свято-Георгіївського собору й перехідними галереями з’єднується з правим та лівим кліросами.

Оригінальним та цінним є інтер’єр приділу, до якого ведуть масивні кам’яні сходи з двох боків собору. Лінії невеликих галерей, що ведуть до вівтаря, розсікаються арками; чисельні видовжені вікна дають багато світла і можливість осягнути навколишню красу обителі; із галерей є виходи на два маленьких балкончики, із яких раніше при багаточисельних богослужіннях просто неба, виголошувалися церковні проповіді [7, с. 10].

Заслуговує на увагу й внутрішнє начиння храму: іконостас виконано в рідкісному для Волині стилі ампір (варіант російського класицизму), а розписано 1957 р. Примітним є те, що напівсферичний простір вівтарної частини приділу і деякі стіни в багатьох місцях мають отвори гільз бойових снарядів початку XX ст., які використані для підвищення акустичних характеристик храму, що робить Борисоглібський вівтар, в акустичному плані, найбільш вдалим серед вівтарів Георгіївського собору [1, с. 70].

Вівтар Борисоглібського храму прикрашено багатьма старовинними церковними речами – запрестольним та напрестольним хрестами початку XX ст., Євангелієм останньої чверті XVIII ст. (надруковане за польського короля Станіслава Aвгуста), списоком з Іверської ікони Божої Матері з Афону (кін. XIX – поч. XX ст.), іконою св. Гермогена, патріарха Московського (кін. XIX ст.), величним кіотом з іконою Пресвятої Трійці та ін. [8, с. 18]. Центральну частину іконостасу над “Тайною вечерею” прикрашає традиційний для волинських храмів образ Пресвятої Богородиці, який урочисто опускається для прикладання віруючих в особливі святкові дні.

Висновки. Завдяки праці українського народу,на о. Журавлиха постав ансамбль, значення якого неможливо переоцінити його історичної пам’яті, національної свідомості, а також зміцнення духовного фундаменту нації.

Свято-Михайлівська церква, розміщена на території комплексу, є пам’яткою дерев’яної архітектури козацької доби. Вона тісно пов’язана із загальними тенденціями розвитку барокового мистецтва. Свято-Михайлівський іконостас є унікальним з цілої низки причин. Він є пам’яткою раннього бароко, про що свідчать елементи декору та його архітектурна конструкція (це підтверджує той факт, що цей іконостас є прикладом перехідного етапу від ренесансу до бароко в образотворчому мистецтві). В ньому наявні архітектурні елементи Ренесансу, зокрема такі як карниз та декоративні колони коринфського ордеру, що поєднуються з пірамідальною композицією всієї пам’ятки. Це наочно демонструє суміш стильових ознак епох відродження та бароко. Витончена різьба, у якій використані мотиви Ренесансу, виконана в стилі бароко. Головною особливістю цього іконостасу є неканонічне розміщення та вибір ікон.

Будучи головною спорудою усього комплексу “Козацькі могили”, Свято-Георгіївських храм є видатною пам’яткою архітектури модерну в Україні. Оригінальну обсягово-просторову композицію цього храму було створено завдяки архітектурному перекрою уявної дев’ятидільної дев’ятиверхої церкви, проте наземна церква має шість верхів, що є унікальним випадком у культовому зодчестві. Це пояснюється тим, що, згідно із задумом архітектора, три західні камери було опущено під землю; вони утворили склеп і підземну церкву. Заслуговує на увагу й іконостас, який виконано в рідкісному для Волині стилі ампір.

Список використаних джерел та літератури.

1. Виткалов В. Г., Пономарьова Т. О. Берестецька битва 1651 року мовою документів: за матеріалами наукової спадщини І. К. Свєшнікова / В. Г. Виткалов, Т. О. Пономарьова. – Рівне, 2005. – 404 с.
2. Бухало Г. Відновити втрачені картини / Г. Бухало // Вісті Ровенщини. – 1991. – № 3. – С. 15.
3. Бухало Г. На острові Журавлиха / Г. Бухало // Червоний прапор. – 1990. – № 9 – 10. – С. 17 – 19.
4. Годованюк О. М. Типологія православних мурованих храмів Волині / О. М. Годованюк // Архітектурна спадщина України: Випуск І Маловивчені проблеми історії архітектури та містобудування. – К., 1994. – С. 75 – 92.
5. Годованюк О. М. Монастирі та храми волинського краю / О. М. Годованюк. – К. : Техніка, 2004. – 176 с.
6. Ісаєва Т. Дзвін пам’яті народу / Т. Ісаєва // Провінційна газета. – 2005. – № 6. – С. 4
7. Лотоцький П. Я. “Козацькі могили” і маловідомі факти / П. Я. Лотоцький // Червоний прапор. – 1989. – № 10. – С. 10 – 12.
8. Лотоцький Г. П. Лотоцька Н. О. Козацькі могили – пам’ятник українського народу / Г. П. Лотоцький, Н. О. Лотоцька // Збірник історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 40-річчю створення музею “Козацькі могили”. – Рівне, 2007. – С. 16 – 18.
9. Лящук В. О. На відродження святині / В. О. Лящук // Червоний прапор. – 1991. – № 4. – С. 3 – 5.
10. Павловець В. В. Життєдайність іконопису минувшини / В. В. Павловець // Збірник тез наукової конференції “Берестецька битва в історії України”, 2006. – С. 68 – 69.
11. Свєшніков І. К. Довідник з археології України: Ровенська область / І. К. Свєшніков. – К. : Наукова думка, 1982. – 115 с.
12. Храми України [Альбом]. – К. : Мистецтво, 2000. – 296 с.
13. Цимбалюк Є. Останній заповіт над “Козацькими могилами” / Є. Цимбалюк // Вільне слово. – 2003. – № 99. – С. 16.

Науковий керівник:

Стоколос Надія Георгіївна

доктор історичних наук, професор

Гуманітарний факультет