Стаття присвячена дослідженню механізмів підвищення ефективності взаємовідносин держави й релігійних організацій. Звертається увага на виявлення чинників, які безпосередньо впливають на відносини між державою та релігійними організаціями.

Ключові слова: держава, церква, релігійна приналежність.

The article investigates the mechanisms improve relations between the state and religious organizations. First of all, attention is focused on identifying factors that most directly affect the relationship between the state and religious organizations. Also article is the complete description of the study, the results of which can be used in educational and research work to further study and definite problem in reading the relevant regulations and special courses in higher education.

Key words: state, church, religious affiliation.

Постановка проблеми

Держава і церква відрізняються за походженням, цілями, структурою, але водночас вони тісно пов’язані між собою. Кожен із цих інститутів має свою особливу соціальну цінність і значимість. Церква не втручається у внутрішні справи держави, а остання, у свою чергу, не втручається у внутрішнє церковне життя. Разом із тим не тільки не виключається, але й передбачається духовно-моральний вплив церкви та цінностей, що захищаються нею, на державну владу. Проблеми державно-церковних відносин в сучасній Україні були і залишаються в центрі підвищеної уваги як науковців, так і органів державної влади, громадських і релігійних організацій. Вони мають високий рівень суспільної актуалізації. Їх осмислення в практичному, а також і в теоретичному сенсі є важливим і необхідним.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Оскільки взаємовідносини держави й релігійних організацій є, безумовно, складовою національної безпеки країни, то ця проблема піднімається багатьма науковцями, такими як: Бабій М., Венгеров А., Бондаренко В., Дмитренко М., Саган О.

Основна мета роботи полягає у досліджені критеріїв підвищення ефективності взаємовідносин держави й релігійних організацій та чинників, що впливають на її підвищення та інститутів, що забезпечують її впровадження.

Для досягнення поставленої мети передбачається реалізація таких завдань:

1.                Виявити специфіку взаємодії церкви і держави у сучасній Україні;

2.                Показати перспективи реалізації ідеї взаємодії релігійних організацій та державної влади.

Викладення основного матеріалу

Одним із важливих питань для церкви у посттоталітарному суспільстві є взаємини з державою. Для православних церков воно завжди було актуальним. На відміну від католицької церкви, яка, існуючи в інших умовах, здебільшого переймалася суто внутрішніми проблемами (целібат, соціальне служіння, дискусія про розлучення, дозвіл або заборона штучного припинення вагітності), православ’я задля свого виживання постійно мусило зосереджуватися на відносинах із владою. Цю «спадщину» непросто подолати і в нових умовах [1,161].

Держава і церква могли б спільно вживати заходів, спрямованих на подолання тенденцій до знецінення життя людини. Держава має використати всі можливості для реформування системи оплати праці, реалізації «Стратегії подолання бідності», підвищення легальних доходів громадян, впровадження практики щорічних Державних доповідей з найважливіших питань життєзабезпечення населення. Для посилення правового захисту громадян та їх правової освіти доцільно прискорити проведення судової реформи, забезпечивши її справжню незалежність від законодавчої та виконавчої гілок влади; ухвалити Закон «Про охорону дитинства», ввести в дію «Сімейний кодекс» [2].

Для недопущення поширення в інформаційному просторі України кіно–, відео– та аудіопродукції, що пропагує насильство, порнографію, аморальність, необхідно прийняти Закон «Про обмеження поширення засобами інформації порнографії, жахів, насильства».

Гострою медичною та соціальною проблемою є проблема трансплантації органів людини. Потребують уваги суспільні групи з особливими потребами (інваліди). Для подолання поширення сирітства і соціального сирітства слід прискорити розробку і реалізацію «Положення про прийомну сім’ю» та інших нормативних актів, що стосуються цієї інституції.

У соціальному захисті суспільних груп, що потребують особливої уваги, в організації їм допомоги значну роль може відігравати церква. Дослідження громадської думки стосовно її можливостей у подоланні тенденцій до знецінення життя людини показує, що суспільна потреба в церкві виходить за межі суто релігійного поля, зміщується в соціальну сферу [3,184].

Стостовно проблем державно-церковних відносин України, можна спиратися на думку Архієпископа Львівського і Галицького Августина: «По–перше, і це є принциповим для Української Православної Церкви, про які державно–церковні відносини можна вести мову, коли держава і досі не визнала Церкву як єдину організаційну структуру і юридичну особу? З точки зору сучасного права, в нашій державі не існує поняття церкви, як єдиного об’єднання. І кожний, говорячи про «церкву», може розуміти все що завгодно. Де–факто, визнаючи Церкву, держава і досі не визнала її де–юре. І це при тому, що ми маємо відповідні рекомендації Ради Європи. А розмови про несвоєчасність чи тимчасову недоцільність такого визнання нагадують принцип революційною необхідності, який використовували більшовики.

По–друге, принцип партнерських взаємовідносин держави і церкви та невтручання у внутрішні справи один одного у сучасному світі є наріжним. Але саме як втручання у внутрішні справи церкви, можна розцінювати постійні заклики державних службовців найвищого рангу, в тому числі і народних депутатів до створення «єдиної помісної церкви». Суспільство настільки звикло до таких закликів, що вже не звертає увагу на те, що це є, м’яко кажучи, некоректним, схожим на те, якби лідери найбільших церков та релігійних організацій України закликали б усі політичні сили в державі до створення «єдиної справжньої української політичної партії».Представники різних церков швидше домовляться між собою, щоб мати можливість виконувати служіння, до яких вони покликані їхньою вірою і сумлінням: – голова Синодального відділу УПЦ, з колегами, з інших християнських конфесій має не лише досвід спільного обговорення проблем служіння у війську та місцях позбавлення волі, але й конструктивної співпраці. Він впевнений що, наприклад, капеланство буде впроваджене дуже швидко, коли держава не тільки буде запитувати, що з цього приводу думає церква, але прийме відповідне рішення про впровадження такого суспільного інституту. Це стосується і викладання релігійних дисциплін у школі. Можна безкінечно сперечатися про доцільність або недоцільність, але якщо буде прийняте позитивне рішення, то протягом досить незначного часу будуть відпрацьовані і навчальні програми, і підручники, і підготовлені кадри. Якщо буде замовник (в даному випадку це держава), завжди знайдуться і виконавці.

По–третє,якщо держава сама взяла на себе забов’язання відновити права церков і релігійних організацій та подолати наслідки атеїстичного режиму, то вона при цьому повинна керуватися принципами історичної та юридичної справедливості, а не мало не необільшовцькою політичною або псевдодержавною необхідністю. Бузумовне, справедливе та чітко виписане в законі та підзаконних актах (із зазначенням термінів) повернення справжньому власнику і правонаступнику всього церковного майна (включаючи пам’ятки архітектури і мистецтва), а також відновлення, між іншим, і економічної бази церков (що забезпечуватиме утримання майна та соціальне служіння) може стати насправді твердим підґрунтям для справжніх партнерських відносин між державою і церквою» [4,45].

Висновки

Підсумовуючи, можна сказати наступне. На зламі тисячоліть Україна опинилась в епіцентрі великої суспільної трансформації. Внаслідок цього, зокрема, посилився інтерес до досліджень релігійної проблематики. Це обумовлено як складною соціально-економічною ситуацією, так і суперечливою релігійною спадщиною – в сенсі центрів тяжіння основних православних конфесій.

Розбудова української демократичної держави потребує відродження та розвитку національної духовної культури. Серед процесів, що визначають нову якість духовного життя суспільства, значне місце посідають зміни у стосунках між державою та релігійними організаціями, здійснення реалістичної політики щодо всіх конфесій, налагодження з ними тісного співробітництва у вирішенні питань державно–церковних відносин.

Варіантів співпраці держави з церковними інституціями може бути багато. Слід зважити й на те, що саморозвиток та самовирішення релігійних питань дає можливість іншим державам через посередництво церков втручатися у внутрішні справи України, впливати на її внутрішню та зовнішню політику. Зрештою, такий саморозвиток сприяє формуванню в Україні державно–регіональних церков, які можуть стати, за умови активних дій зацікавлених чинників, загрозою цілісності України.

Треба мати на увазі й те, що в сучасній Україні консолідувати народ на релігійному ґрунті неможливо. Більше того, намагання згуртувати його в такий спосіб призводить до подальших розколів, ворожнечі в поки що далеко не монолітному суспільстві. Нині характерна не релігійна інтеграція, а конфесійне розшарування, множення конфесій.

                                  Список використаних джерел та літератури

1. Бондаренко В. Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації / В. Бондаренко, В. Єленський, В. Журавський – К. : Грамота, 1996. – 265с.
2. Венгеров А. Теория государства и права / А. Венгеров. – М.: Омега, 2004. – 607 с.
3. Дмитренко М. Суспільні трансформації та політичні аспекти загроз національній безпеці України: Монографія / М. Дмитренко. – К.: Знання України, 2006. – 348 с.
4. Саган О. Держава і церква – Основні моделі взаємодії / О. Саган // Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії. – К. – 1999. – С.45–49.