В статті автор досліджує схильність підлітків до відхилень у поведінці та зв’язок між стилями сімейного виховання та девіантною поведінкою підлітків.
Ключові слова: підліток, девіантна поведінка, девіант, соціальна норма, стиль сімейного виховання.
В статье автор исследует склонность подростков к отклонениям в поведении и свіязь между стилями семейного воспитания и девиантным поведеним подростков.
Ключевые слова: подросток, девиантное поведение, девиант, социальная норма, стиль семейного воспитания.
In this article the author examines the tendency of adolescents to deviations in behavior and communication styles between family education and deviant behavior of adolescents.
Keywords: adolescent deviant behavior, devianta, social norms, family-style education.

Під девіантною поведінкою слід розуміти систему вчинків, які відхиляються від прийнятих у суспільстві правових і моральних норм, які проявляються у вигляді незбалансованості психічних процесів, неадаптивності, порушенні процесу самоактуалізації, в ухиленні від морального контролю за власною поведінкою [3, 97].
Девіація – широкий спектр відхилень поведінки особистості від традиційних у даному суспільстві нормативів поведінки. Девіантність – це прояв порушення соціальної регуляціїповедінки, дефектності психічної саморегуляції. Девіант – індивід, що відрізняється за своїми характеристиками від основної маси йому подібних. Девіант може бути як негативним – в гірший бік – так і позитивним. Соціальна норма – це явище групової свідомості у вигляді уявлень,що поділяє група, та найбільш частих суджень членів групи про вимоги до поведінки з урахуванням соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття [5, 214].
Згідно сучасним уявленням про рушійні сили, джерела і умови розвитку психіки і особистості людини, психічний розвиток дитини опосередкований спілкуванням і взаємодією з дорослими, в першу чергу, з батьками. Сім’я, як найближче соціальне оточення дитини, задовольняє її потребу у прийнятті, визнанні, захисті, емоційній підтримці, повазі. У сім’ї дитина набуває першого досвіду соціальної і емоційної взаємодії.
Метою статті є теоретично та емпірично проаналізувати особливості зв’язку стилів сімейного виховання та девіантної поведінки підлітків.
Узагальнення наявних у науковій літературі трактувань (Бобнєва М.І., Братусь Б.С., Крейдун Н.П., Клейберг Ю.А., Кудрявцев В.М. та ін) дозволило запропонувати наступне визначення: девіантна поведінка – система вчинків особистості, що виходять за загально прийняте уявлення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері суспільних відносин і носить деструктивний характер; вона є наслідком викривленого процесу соціалізації і перебудови ієрархії мотивів у напрямі її спрощення та, з часом, домінування одного з них, внаслідок чого останній набуває для особи надзвичайного значення.
На думку Е. Дюркгейма, ймовірність девіантної поведінки істотно зростає при ослабленні нормативного контролю [4]. У відповідності з теорією аномії Р. Мертона, девіантна поведінка виникає передусім тоді, коли цінності, які приймаються і задаються суспільством не можуть бути досягнуті деякою частиною цього суспільства [5, 128]. У контексті теорії соціалізації, до девіантної поведінки схильні люди, соціалізація яких проходила в умовах заохочення або ігнорування окремих елементів девіантної поведінки (насильство, аморальність). У теорії стигматизації вважається, що поява девіантної поведінки стає можливою вже при одному тільки визначенні індивіда як такого, що соціально відхиляється і застосуванні по відношенні до нього репресивних або виправних заходів.
Основними ознаками девіантної поведінки є [7, 93]:
– багаторазові, тривалі порушення не будь-яких, а найважливіших норм для певного суспільства на цей час;
– поведінка є наслідком кризової, нестандартної ситуації і зумовлена загальною спрямованістю особистості;
– сама поведінка супроводжується різноманітними виявами соціальної дезадаптації, викликає негативну оцінку з боку інших людей;
– поведінка не ототожнюється з психічними захворюваннями чи патопсихологічними станами, хоча може за певних умов набувати патологічних форм (алкоголізм, наркоманія тощо);
– результатом поведінки є заподіяння реальної шкоди самій особистості чи навколишнім.
В залежності від способів взаємодії з реальністю та порушенням тих чи інших норм суспільства прояви девіантної поведінки поділяються на 5 видів [14, 72]:
1. Делінквентний вид девіантної поведінки – сукупність протиправних вчинків та злочинів, які не відповідають формально зафіксованим соціальним та юридичним нормам.
2. Адиктивний вид девіантної поведінки – поведінка, що зумовлюється залежністю від різних хибних пристрастей: тютюнопаління, алкоголізм та ін.
3. Патохарактерологічний вид девіантної поведінки – поведінка, що зумовлюється патологічними змінами характеру, що сформувалися в процесі виховання.
4. Психопатологічний вид девіантної поведінки – ґрунтується на психопатологічних симптомах та синдромах – це прояви тих чи інших психічних порушень та захворювань.
5. Ґрунтується на суперцінностях – це виявлення обдарованості, таланту, геніальності в якійсь сфері діяльності, які виходять за рамки звичайного, нормального сприйняття.
Можна виокремити такі групи чинників, що зумовлюють девіантну поведінку особистості [14, 49]:
• соціальні – визначаються несприятливими соціальними, економічними, політичними умовами існування суспільства;
• соціально-психологічні – пов’язані з несприятливими особливостями взаємодії особистості зі своїм найближчим оточенням, з негативним впливом останнього на розвиток особистості;
• педагогічні – виявляються в недоліках сімейного та шкільного виховання;
• індивідуально-психологічні – пов’язані з наявністю певних характеристик індивіда, що ускладнюють процес його соціалізації.
Сучасні вчені стосовно неповнолітнього з різного роду відхиленнями в розвитку, що накладають своєрідний відбиток на поведінку, використовують терміни: “важкі діти” (К.Лебединська, М.Райська, М.Раттер, Л.Славіна); “важкі підлітки” (Л.Зюбін, В.Степанов, Д.Фельдштейн та ін.), до категорії яких відносять дітей з відхиленнями в моральному розвитку, акцентуаціями характеру, з порушеннями в афективно-вольовій сфері, відхиленнями в поведінці; “аномальні діти”, що мають відхилення від того, що є типовим або нормальним, але не включає патологічний стан (Л.Пожар); “дезадаптивні діти” (С.Бєлічева); “діти, що живуть під спеціальною турботою” (Л.Кошч); діти “групи ризику” (І.Невський); “діти з порушеннями в афективній сфері” (К.Лебединська, М.Райська, Г.Грибанова, Л.Славіна). Однак названі терміни часто несуть однобічну інформацію: побутову, клінічну, юридичну. Оскільки єдиної практики вживання цих понять немає, часом не ясно, до якої категорії віднести дитину, що має ті або інші відхилення в поведінці (асоціальна, ненормативна, протиправна, злочинна поведінка) (Е.Іванов, Л.Шіпиціна, Г.Сафіна). Більш правомірним є використання узагальнюючого терміна – “поведінка, що відхиляється від норми”, у будь-якому разі до тих пір, доки дитині не встановлено медичного діагнозу або не винесено юридичного вироку [15, 103].
Досить часто про негативні прояви поведінки говорять як про спеціальний засіб, психологічний захист, що розглядається в медичній психології, маючи на увазі тільки аномалії психічного розвитку.
Підлітковий вік як кризова стадія розвитку особистості, на думку видатних психологів (З.Фрейд, А.Адлер, А.Рубінштейн, І.Кон), передбачає, що певний підліток важкий як для себе, так і для інших [11, 85].
Для девіантних підлітків характерні такі особливості емоційно-вольової сфери, як підвищена тривожність, дефектність ціннісної системи, особливо в області цілей і сенсу життя. Вони, як правило, імпульсні, дратівливі, запальні, агресивні, конфліктні, що утрудняє їх спілкування з тими, що оточують і створює значні складнощі при їх вихованні.
На думку В.М. Оржеховської, девіантна поведінка (тобто з відхиленнями від прийнятих у даному суспільстві соціально-психологічних і моральних норм) спостерігається у підлітків частіше, ніж в інших вікових групах. Одна з причин – соціальна незрілість і фізіологічні особливості організму, що формується. Проявляються вони в прагненні випробувати нові відчуття, у допитливості, цікавості, недостатній здатності прогнозувати наслідки тієї чи іншої дії, у підвищеному бажанні незалежності. Підліток не завжди відповідає вимогам, які висуває до нього суспільство щодо виконання ним певних соціальних функцій. Сам же він, у свою чергу, вважає, що не отримує від суспільства того, на що має право розраховувати. Подібний сплав біологічних і соціальних чинників, мотивацій ускладнює соціальну адаптацію дітей і підлітків [13, 71].
В.В. Ковальов виділяє 9 основних варіантів поведінки що відхиляється [8, 65]:
1. відхилення від навчання та праці – у школярів відмови від навчання, систематичне невиконання завдань, прогули частково пояснювалися прогалинами знання, які практично унеможливлювали продовження навчання;
2. систематичне перебування на антигромадсько налаштованих неформальних групах;
3. антигромадські насильницькі дії – вони виражаються у агресії, бійках, скоєнні дрібних грабежів, псування і знищенні майна;
4. антигромадські корисливі дії, що виражаються переважно у дрібних крадіжках, дрібній спекуляції, вимаганні;
5. антигромадські дії сексуального характеру – цей варіант поведінки що відхиляється виявляється у скоєнні цинічних, непристойних дій сексуального характеру, спрямованих зазвичай до осіб протилежної статі;
6. зловживання алкоголем;
7. вживання наркотичних і токсичних речовин;
8. втечі з дому, бродяжництво;
9. азартні ігри;
Сім’я – мала соціальна група, заснована на шлюбному союзі, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною допомогою, моральною відповідальністю, з особливостями її виховання, виступає домінуючим інститутом у формуванні особистості дитини, укріплює її якості, здібності, таланти [2, 21].
Сім’я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління. З перших днів появи дитини на світ сім’я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності [1, 91].
Оскільки метою виховання є формування всебічно розвиненої особистості, сім’я, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання. Та не потрібно забувати і той факт, що виховання може бути як позитивним так і негативним.
Висвітленню теоретичних і практичних аспектів виховання дітей присвячено багато вітчизняних (Л. Алексєєва, І. Бех, З. Зайцева, О. Киричук, С. Максименко, М. Стельмахович, М. Фіцула та ін.) і зарубіжних (А. Адлер, К. Аронс, Р. Ноттебаум, Є. Россберг, Б. Салліван, Р. Скіннер та ін.) досліджень.
Сімейне виховання – це одна з форм виховання дітей, що поєднує цілеспрямовані педагогічні дії батьків з повсякденним впливом сімейного побуту [6, 77].
Щоб вивчити можливі відносини між дорослими й дітьми в сім’ях, необхідно знати існуючі стилі батьківського ставлення до дітей. Батьківський стиль – це узагальнені, характерні, ситуаційно неспецифічні способи спілкування даного батька з даною дитиною, це образ дій стосовно дитини; сукупність батьківських настановлень, батьківського емоційного ставлення до дитини, сприйняття дитини батьками і відповідних способів поводження з нею [9, 52].
Сучасні дослідники А. Реан, Г. Крайг та інші для характеристики відносин між батьками та дітьми використовують поняття “стиль батьківської поведінки”. Під цим вони розуміють поведінку, переважно зосереджену на турботі про дитину, її захисті, догляді за нею [12, 391].
І.С. Кон вважає, що немає ні одного соціального чи психологічного аспекту поведінки підлітків, який би не залежав від сімейних умов сьогодні чи в минулому.
Найбільшого розповсюдження набули класифікації стилів сімейних взаємовідносин, які беруть свій початок ще в роботах К. Левіна. При цьому виокремлюють три стилі взаємовідносин [9, 107]:
1. індиферентний (вседозволеність) – як зазначає С. Ковальов, індиферентний стиль передбачає відсутність взагалі будь-яких відносин в сім’ї: відчуженість один від одного, байдужість до справ і почуттів іншого, відсутність будь-яких обмежень і директив, тут домінує принцип «роби, що хочеш». Діти залишаються наодинці навіть під час прийняття відповідальних рішень, що породжує почуття невпевненості у собі. Поблажливі батьки не схильні контролювати своїх дітей, не вимагають від них відповідальності, самостійності і самоконтролю. Вони не звертають уваги на спалахи гніву і агресивну поведінку, які в подальшому трансформуються у звичні для підлітка форми поведінки. Такі діти не бажають засвоювати соціально прийнятні форми поведінки, у них не формуються почуття впевненості у собі, відповідальності і незалежності; вони характеризуються низьким рівнем самоконтролю, заниженою самооцінкою, імпульсивністю, а у складних ситуаціях – проявами агресії [8, 72].
2. авторитарний – батьки вважають, що не слід давати дитині занадто багато прав і свобод, вона має підкорятися їх волі і авторитету. Основою виховання є жорсткий контроль, який проявляється у постійних заборонах, погрозах і фізичних покараннях. Такі батьки обмежують самостійність дитини, не дають права обирати навіть у найпростіших життєвих ситуаціях, рідко хвалять. В результаті такого стилю виховання дитина важко встановлює контакти з ровесниками, вороже налаштована до оточуючих, недовірлива, похмура, тривожна, характеризується частими проявами агресії.
3. демократичний – характеризується врахуванням інтересів дитини; передбачає співробітництво, взаємодопомогу, розвинуту культуру почуттів та емоцій, рівноправність всіх членів сім’ї, спрямований на самостійність підлітка. Виховний процес здійснюється твердо, послідовно і раціонально, завжди пояснюються мотиви своїх вимог; влада використовується лише у крайніх випадках. Демократичні батьки коректно спрямовують поведінку дитини, висловлюють одночасно поради і пропозиції, хвалять і заохочують, цікавляться інтересами та думкою своєї дитини. Вони забезпечують лише загальне керівництво, не зв’язуючи дитину детальними інструкціями. Це сприяє формуванню самостійності, самоконтролю, почуття відповідальності, ініціативності та активності, що в результаті допомагає підліткові краще адаптуватися до мінливих умов середовища.
А. Личко і Е. Ейдеміллер виокремлюють такі стилі виховання, особливо несприятливі для розвитку особистості [10, 281]:
• потуральна гіперпротекція (концентрація батьків на дитині, потурання її капризам і слабкостям, іноді на шкоду іншим дітям чи членам сім’ї);
• гіпопротекція (недостатність опіки і контролю за поведінкою, недостатність або відсутність уваги, душевного тепла, турботи про фізичний і духовний розвиток підлітка, невключеність у його життя);
• домінуюча гіперпротекція (поєднання загостреної уваги про підлітка з великою кількістю обмежень і заборон, що веде до нерішучості, несамостійності дитини чи до яскраво вираженої реакції емансипації);
• підвищена моральна відповідальність (покладання відповідальності на дитину за життя і благополуччя близьких без врахування віку і реальних можливостей дитини, задля великих досягнень її у житті на тлі ігнорування дитячих потреб та інтересів);
• неприйняття, емоційне відкидання (неприйняття індивідуальних особливостей дитини у поєднанні з жорстким контролем, регламентацією всього життя дитини, нав’язуванням їй єдиного правильного (з погляду батьків) типу поведінки; поряд із жорстким контролем цей тип може сполучатися з недостатнім контролем, байдужістю, повним потуранням).
Отже, для досягнення поставленої мети, ми провели емпіричне дослідження на підлітках та на їх батьках. Для діагностичної роботи був використаний наступний діагностичний інструментарій: методика на виявлення відхилень в поведінці (А. Н. Орел), опитувальник «Поведінка батьків та ставлення підлітків до них» (Е. Шафер), тест – опитувальник батьківського ставлення (А.Я.Варга, В.В.Столін).
Ми провели наше емпіричне дослідження на вибірці, яка складалась із 94 осіб (71 учень та 68 батьків). Дослідження проводилось на учнях трьох класів Буської ЗОШ І ст. НВК «Буська гімназія ім. Є. Петрушевича при ЛНУ ім. І. Франка»: 7 класу (23 учні – 9 дівчат, 14 хлопців), 8 класу (25 учнів – 13 дівчат, 12 хлопців) та 9 класу (23 учні – 12 дівчат, 11 хлопців).
На першому етапі, для 71 учня підліткового віку була запропонована методика на виявлення відхилень у поведінці (А. Н. Орел). Діагностична робота проводилась з дітьми в після урочний час, на годинах класних керівників.
Опрацювавши дані діагностичної роботи, ми отримали наступні результати:
– у 7-ому класі із 23 підлітків схильними до девіантної поведінки є 14 учнів (6 дівчат та 8 хлопців);
– у 8-ому класі із 25 підлітків – 10 учнів (5 дівчат та 5 хлопців) схильні до виявлення відхилень в поведінці;
– у 9-ому класі із 23 підлітків – 10 учнів (5 дівчат і 5 хлопців) схильні до виявлення відхилень в поведінці.
Проаналізувавши отримані результати ми бачимо, що із 71 учня, схильними до виявлення відхилень у поведінці є 34 підлітки (16 дівчат і 18 хлопців).
Можна сказати, що для даної вибірки найпоширенішим типом девіантної поведінки – є адиктивна поведінка (порушення поведінки, що виникає в результаті зловживання різними речовинами, що змінюють психічний стан людини, включаючи алкоголь і тютюн, до того моменту, коли фіксується факт психічної і фізичної залежності), оскільки вона притамання для 19 підлітків, що складають 55,9 % від усіх 34 дітей; на другому місці – схильність підлітків до деліквентної поведінки (брехливість, зухвалість, шкільні прогули та ін.) 15 підлітків – 44,1 % від усієї вибірки; наступними проявами девіантної поведінки є схильність до подолання норм та правил, схильність до агресії та насилля та схильність до слабкого вольового контролю емоційної сфери (по 14 підлітків на кожен тип – 41,2 %). Найрідше у даній вибірці проявляється схильність до реалізації різних форм ауто агресивної поведінки, яка виражається у 11 підлітків – 32,4 % від усіх 34 учнів схильних до відхилень у поведінці.
Якщо ж розглядати, найпоширеніший тип девіантної поведінки враховуючи гендерну ознаку, то можемо сказати, що у даній вибірці, і для дівчат і для хлопців ним виступає схильність до адиктивної поведінки (8 дівчат і 11 хлопців). Проте, ми не можемо розглядати адиктивну поведінку як найбільш поширений тип девіантної поведінки, схильність до якого найчастіше проявляється у підлітковому віці, ми можемо говорити лише про те, що він переважає у конкретній дослідженій нами вибірці – серед 34 дітей.
Також варто відзначити, що більша схильність до девіантної поведінки притаманна хлопцям, оскільки їх більше – 18, проте, це також не дає нам права стверджувати про те, що хлопці підліткового віку більш схильні до відхилень у поведінці, це лише характерна ознака даної досліджуваної вибірки.
На наступному етапі для підлітків, які, за результатами нашого дослідження виявили схильність до девіантної поведінки був запропонований опитувальник «Поведінка батьків та ставлення підлітків до них» (Е. Шафер) (Додаток 2). Дана діагностична робота проходила також у після урочний час. Всі учні, а саме 34 підлітки трьох різних класів, були об’єднані в одину групу. Кожному підлітку пропонувалися 2 бланки опитувальника: ставлення дитини до матері, ставлення дитини до батька. Після того, як підлітки заповнили по 2 бланки кожен, ми отримали наступні результати.
Більшість підлітків розглядають стосунки з матір’ю, як такі що ґрунтуються на психологічному прийнятті, коли мама прагне задовільнити всі бажання дитини, цікавиться думкою дитини, її інтересами, проте не зливається з дитиною в єдине ціле, приймає той факт, що дитина інша, в розмові переважають поради, а не накази. Шкала №1 – 26,5 %.
Що ж стосується батьків, то більшість підлітків сприймають стосунки з батьком, як такі, що грунтуються на автономності – відношення до виховання формальне, батько звертає увагу на дитину лише тоді, коли та зробить щось неправильно, але навіть для того щоб обговорити дану ситуацію у батька зазвичай немає часу. Він не цікавиться інтересами дитини, її друзями та навчанням, лише робить вигляд, що це його хвилює. Часто злиться, коли дитина звертається по допомогу. На його думку, вона «сама все має знати». Його дії зазвичай не співпадають з потребами дитини, інтереси якої повністю ігноруються.
Але ці дані не дають нам загальної картини по підлітковому віці та особливостях виховання батьком та матір’ю загалом, отримані результати поширюються й характеризують лише конкретну вибірку підлітків.
Наступним завданням, яке ми ставили перед собою, було дослідити ставлення батьків до підлітків яким, за результатами нашого дослідження, притаманна схильність до девіантної поведінки. Тому, для 68 батьків (по 2-є батьків кожної дитини), яких ми поділили на 4 групи: 34 мами на 2 групи (по 17 в кожну групу) та 34 батька на 2 групи (також по 17 в кожну групу), ми провели тест – опитувальник батьківського ставлення (А.Я.Варга, В.В.Столін). Діагностичне вивчення проводилось також на базі школи, яку відвідують діти.
Із 34 матерів для 22 притаманне прийняття підлітка, що свідчить про виражене позитивне ставлення до дитини, підліток приймається таким, як він є, поважається та приймається його індивідуальність, схвалюються його інтереси, підтримуються плани. Проте, значний відсоток матерів – 35,3 % виявляє таку характеристику, як відторгнення підлітка – сприймають дитину як таку що не доб’ється успіху в житті, це матері, яким притаманні злість та роздратування по відношенні до дитини.
У шкалі № 2 переважає той факт, що, за результатами дослідження, більшість матерів цікавляться своєю дитиною, високо оцінюють її здібності, підтримують самостійність та ініціативу дитини, намагаються бути з нею на рівних.
В шкалі № 3 переважає виховання матері, в якому відзначається відсутність психологічної дистанції між матір’ю та дитиною, проявляються прагнення завжди бути ближчою до підлітка.
Шкала № 4 свідчить про те, що у вибірки матерів по даній шкалі, переважає наявність у вихованні жорсткого контролю, більшість матерів задають дитині певні рамки поведінки.
Шкала № 5 дає можливість говорити про те, що невдачі дитини сприймаються більшістю матерів даної вибірки, як випадковість і вони вірять в дитину та її можливості.
У батьків за шкалою № 1 переважають такі ж показники, як і в матерів, вони також приймають особистість дитини, її інтереси та прояви своєї індивідуальності.
За шкалою № 2, показники відрізняються. Якщо серед матерів більшість цікавиться дитиною, то батьки вибирають дещо іншу стратегію, вони все таки прагнуть бути вищими від дітей, не віддають перевагу проявам ініціативи, а навпаки присікають їх.
У більшості батьків за шкалою № 3 наявна дистанція між ними й дітьми, їм непросто знайти спільну мову.
У батьків, як і в матерів переважає жорсткий контроль у вихованні дітей, прагнення нав’язати дитині свою точку зору.
Батьки на відміну від матерів, не розглядають невдачі дитини, як випадковість. Інтереси, почуття та думки дитини здаються їм несерйозними, й вони ігнорують їх.
Отже, проаналізувавши вище вказані дані, ми бачимо, що сприймання стилю виховання у матерів та у батьків дещо відрізняється. У першій шкалі – ця відмінність притаманна для 4 сімей; у другій шкалі – у 8 сімейних пар; у третій – 10 сімей; четверта шкала включає лише 1 відмінність між поглядами у батька та у матері; а у п’ятій шкалі – різниця у 5 пар. Це ще раз підтверджує те, що у батька та у матері не завжди співпадають погляди на особливості виховання дітей у сім’ї, інколи вони можуть бути абсолютно різними, проте в кожного із батьків є своя думка щодо того, як потрібно взаємодіяти з дитиною, що насправді їй потрібно, як можна допомогти їй і чи потрібно це робити взагалі.
Проаналізувавши досить багато літератури, під час написання даної роботи, можна сказати, що психологи зазначають, що важливою особливістю розвитку здорової особистості, в плані – особистості впевненої в своїх поглядах, якій притаманна своя точка зору, з чітко визначеною стратегією життя і ін. – є здатність батьків домовлятись стосовно стратегій та особливостей виховання дітей. Адже, як зазначається, дитині важко весь час відчувати напруження та контролювати кожне слово та кожен рух, як відповідь на те, що для того, щоб його любила і мати і батько потрібні, інколи, абсолютно різні особливості поведінки, інтересів, різна тактика дій.
З метою визначення чи є зв’язок між стилем виховання та девіантною поведінкою підлітків і сила цього зв’язку, ми підрахували отримані нами дані за допомогою бісеріального коефіцієнта кореляції. Ми розглядали схильність до девіантної поведінки підлітків та результати матерів, та схильність до відхилень у поведінці підлітків та результати батьків.
Опрацювавши отримані дані, та визначивши найважливіші для нас показники, можна зробити наступні висновки:
– Ми визначили, що є слабкий (близький до середнього) зв’язок – 0,42 для матерів та 0,38 для батьків у обох групах батьків між симбіозом та вольовим контролем підлітка. По даному фактору показники між відсутністю психологічної дистанції та її наявністю є близькими за значеннями як у батьків, так і в матерів, тому ми не можемо визначити, яка саме із цих двох характеристик більше впливає на вольовий контроль. Це також, ймовірно, є причиною низьких показників даного коефіцієнта.
– Також, ми визначили, що між шкалою «прийняття-відторгнення» та схильністю підлітків до агресивної поведінки, як у матерів, так і в батьків, є взаємообернений зв’язок, а саме: для матерів він становить -0,46, а для батьків = -0,49. Також, на основі якісного аналізу, ми визначили, що по даному фактору в обох групах батьків більший вітсоток складає прийняття. Тому, можемо припустити, що чим більше батьки приймають дитину, тим менше вона схильна до проявів агресивної поведінки.
– Також, середній зв’язок, а саме 0,55 є у батьків між ставленням до невдач та само руйнівною поведінкою підлітків. Ми можемо припустити, що саме батьківське ставлення до невдач дитини є значимим у формуванні само руйнівної поведінки підлітка. На основі якісного аналізу, ми визначили, що у батьків переважає ставлення до дитини, як до «маленького невдахи», що дозволяє нам припустити, що дана характеристика може визначати даний тип девіації. Тому, дані показники кореляції можемо пояснити тим, що саме ставлення до невдач дитини з точки зору дитини як «маленької невдахи» є визначальним у схильності до само руйнівної поведінки. На основі теоретичного аналізу, можемо сказати, що в даному випадку саме батько виступає соціалізатором дитини.
– Середні показники: 0,58 для матерів та 0,63 для батьків ми отримали у співвідношенні шкали контролю та агресивної поведінки підлітків. На основі якісного аналізу бачимо, що і для матерів, і для батьків у даній шкалі переважає саме жорсткий контроль у вихованні дітей, що дозволяє нам припустити те, що саме жорсткий контроль з боку батьків впливає на схильність дітей до агресивної поведінки.
– Що стосується інших отриманих даних, то показники між стилями виховання та типами девіантної поведінки: схильність до подолання норм та правил, схильність до адиктивної поведінки та схильність до деліквентної поведінки є низькими, що дозволяє нам припустити, що провідними чинниками, які впливають на дані типи девіантної поведінки виступають інші фактори, наприклад такі, як зазначалось у теоретичній частині нашої роботи – школа, група однолітків і ін.
Отже, провівши емпіричне дослідження та проаналізувавши отримані нами результати підлітків (типи девіантної поведінки) та батьків, а саме матерів та батьків (стилі сімейного виховання) за допомогою бісеріального коефіцієнта кореляції, можна зробити висновок, що є зв’язок між окремими стилями сімейного виховання та такими типами девіантної поведінки, як: агресивна поведінка, само руйнівна поведінка та низьким вольовим контролем. Такі результати свідчать про особливості конкретної, досліджуваної нами, вибірки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Абрамова Г.С. Вікова психологія: Навчальний посібник для студентів вузів. – Єкатеринбург.: Ділова книга, 2002 р., – 704 с.
2. Бондарчук О.І. Психологія сім’ї. – К.: МАУП, 2001. – 96 с.
3. Демичева А.В. “Девиантное поведение в современном украинском обществе” – 1999. – № 2. – С. 94-98.
4. Дюркгейм Э. Метод социологии. /Эмиль Дюркгейм // http://lib.rin.ru доступний з – http://lib.rin.ru/doc/i/79616p.html
5. Змановская е.в. Девиантология: (Психология отклоняющегося поведения): учеб. пособ. для студ. высш. учеб. заведений [електронний ресурс] / .В.Змановская. – М.: изд. центр «Академия», 2003. – 288с.
6. Зюбин Л.М. Психология воспитания: Методическое пособие. – М., 1991. – 93 с.
7. Клейберг ю.А. Психология девиантного поведения: учеб. пособие для вузов / Ю.А.Клейберг. – М.: ТЦ Сфера, 2001. – 160 c.
8. Ковалев С. В. Психология семейных отношений. – М.: Педагогика, 1987. – 160 с.
9. Корытченкова Н. И. Влияние стилей семейных отношений на агрессивность личности ребёнка Электронный ресурс: Дис. канд. психол. наук. – М.: РГБ, 2003. – 179 с.
10. Личко А.Є. Підліткова психіатрія. – Вид. 2-ге,доп. і перераб. – Л.: Медицина, 1985. –416с.
11. П’ятаков Є.В. “Важкий” підліток: чому в нього з’являються кримінальні установки? / Є. Пятаков // Народне освіту. – 2004. – № 4. – З. 242-250.
12. Реан А.А. Психологія людини від народження на смерть. – СПБ.:прайм –ЕВРОЗНАК, 2002. –656с.
13. Скрипченко О.В. Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб. / О. В. Скрипченко, Л.В.Долинська, З. В. Огороднійчук. – К.: Просвіта, 2001. – 416с.
14. Хомич А.в. Психология девиантного поведения : учебное пособие [Электронный ресурс] / А.В. Хомич. – Ростов-на-Дону, 2006
15. Шнейдер Л. Б. Девиантное поведение детей и подростков /Л.Б.Шнейдер – М.: Академический Проект, Трикста – 2005- 309 с.