У статті досліджені питання, пов’язані із визначенням поняття диверсія та її поділом на окремі види, а також здійснено спробу  класифікації нових форм диверсійних актів у сучасних умовах.

Sabotage notion definition and its typological subdivision issues have been studied in this article. New forms of sabotage acts committed in contemporary circumstances classification has been attempted.

Ключові слова: кримінальне право України, диверсія, злочин, диверсійно-терористична діяльність, громадська безпека, диверсійний акт, диверсант, тероризм

Постановка проблеми. Злочини проти основ національної безпеки – найбільш тяжкі злочини, відомі кримінальному законодавству. Шкоду, яку вони можуть заподіяти, не можна недооцінювати. Державна зрада, шпигунство, диверсія, можуть спричинити знищення об’єктів, що мають важливе економічне і військове значення, дезорганізацію роботи державних або громадських організацій, і що найголовніше – до загибелі великої кількості людей. Безпосередньо диверсійні акти заподіюють державі не тільки серйозний матеріальний збиток але і негативно впливають на психологічний стан населення, можуть викликати паніку та інші негативні явища. У сучасних умовах, з урахуванням створення нових засобів масового ураження величезної руйнівної сили, хімічної і бактеріологічної зброї великої потужності, небезпека диверсії ще більше зростає. Тому відповідні органи держави спрямовують свої зусилля на попередження диверсії ще на ранніх стадіях здійснення цього злочину. На жаль, рамки статті 113 КК України не дозволяють здійснити більш детальний аналіз сучасних форм та видів диверсійної діяльності залежно від способів та засобів її здійснення. Тому наше наукове дослідження буде спрямоване саме на вивчення нових форм диверсійних актів в умовах сучасності.

 Аналіз останніх досліджень та публікацій. Диверсія та основні форми її здійснення стали центральним об’єктом наукових досліджень Г. В. Епура, С. В. Коваленка, В. Ф. Антипенка. Вагомий внесок у вивчення даного питання зробили Б. Романюк, В. Ємельянов, Г. В. Андрусів, О. Ф. Бантишев та інші.

 Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у визначенні такого поняття як диверсія а також здійсненні класифікації нових форм диверсійних актів у сучасних умовах. Це зумовлює виконання наступних завдань: проаналізувати сукупність ознак, характерних рис та істотних особливостей, що визначають сутність поняття «диверсія»; здійснити умовну класифікацію диверсійних актів залежно від засобів та способів їх здійснення у сучасних умовах.

 Вітчизняний законодавець у ст. 113 КК України визначив, що під диверсією розуміють вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій [1]. Дещо інакше цей злочин визначений у Зведенні законів США де під диверсією розуміється умисне, політично мотивоване насильство, що вчиняється проти сто­рони, яка не воює, наднаціональними групами або таємними агентами з метою впливу на громадськість. Саме таке означення використовує у своїх звітах Держдепартамент США. У свою чергу, його структурний орган, Бюро по боротьбі з диверсіями, під диверсією розуміє «… погрозу застосування або застосування насильства в політичних цілях окремими особами або групами, які діють або в підтримку, або проти встановленої урядової влади, коли призначення таких дій полягає у тому, щоб потрясти, приголомшити або залякати обрану групу, більш ширшу ніж безпосередні жертви» [6, с. 25]. Варто зазначити, що ряд науковців у галузі кримінального права неодноразово намагалися визначити сутність такого антисоціального явища як диверсія. На наш погляд, заслуговує на увагу думка Литвака О. М. про те, що під сутністю цього злочинного діяння слід розуміти сукупність ознак, характерних рис та істотних особливостей, які притаманні диверсії як воєнно-політичній та правовій категорії, що складають її внутрішній зміст.  Власне саме цей факт і дає можливість розглядати диверсію, як злочин, який перш за все, спрямований на ослаблення держави та спричинення великої шкоди її економічній системі [9, с. 147].

Незважаючи на досить незначну частку у загальному масиві суспільно небезпечних діянь, величезна потенційна небезпека диверсії обумовлена тим, що навіть одиничний диверсійний акт може завдати серйозної шкоди економіці нашої  держави, сповільнити темпи будівництва та введення в експлуатацію окремих підприємств, порушити ритмічність роботи тієї чи іншої галузі народного господарства. Крім того, потрібно мати на увазі, що такого роду злочинними акціями заподіюється також серйозна морально-політична шкода [3, с. 3].

Поділ диверсійних актів на форми, як і будь-яка інша класифікація, носить у певній мірі умовний характер. Але виокремлення конкретних ознак тих чи інших форм диверсії є необхідним для надання більшої цілеспрямованості та систематизації правотворчої діяльності у цій сфері.

Найбільшу небезпеку з точки зору деяких науковців являють собою наступні форми диверсії: фінансування диверсійно-терористичної діяльності; використання в диверсійних цілях вибухових пристроїв, зброї (у тому числі біологічної, хімічної, радіаційної); використання інформації, яка містить державну таємницю; залучення у диверсійну діяльність громадян та організацій, так зване вербування агентів, створення агентурних мереж; використання комерційних, суспільних та релігійних організацій; провокація воєнних, релігійних, міжетнічних конфліктів; використання службового, суспільного становища або посадових повноважень; використання засобів масової інформації, у тому числі Інтернет, спеціальної літератури тощо.

Наведений список не є вичерпним. Окрім цього варто зазначити, що головною метою диверсійного акту за діючим законодавством є навмисне послаблення того чи іншого елементу безпеки чи обороноздатності держави. Однак, мета диверсії, на переконання більшості науковців, не обмежується вказаними в законі об’єктами.

Деякі вчені пропонують класифікувати диверсію на: еко­номічну; політичну; ідеологічну; диверсії що спрямовані на розпалення національної та релігійної ворожнечі, на порушення територіальної цілісності держави; кібердиверсію (наприклад, хакерські атаки на сайти органів державної влади) та ін. Тепер спробуємо більш детально  розглянути кожен із вищезазначених видів диверсійних актів.

Характеризуючи економічну диверсію, варто звернути увагу на такі її особливості. Основна мета даного виду диверсії – отримання вигоди у результаті привласнення економічних ресурсів з порушенням принципу еквівалентності, при цьому не виключений повний контроль над економічними ресурсами регіону або держави. Характер такого роду злочинів є схованим для суспільства. Об’єктом посягань, у даному випадку, являється економіка держави в цілому, окремі сектори економіки, групи громадян та організацій. Окрім цього спостерігається й істотна шкода, заподіяна економічним інтересам держави та суспільства. Такій диверсії притаманний неочевидний і що досить небезпечно, неодноразовий, систематичний та тривалий характер, коли досить таки складно встановити організаторів, виконавців, пособників злочину та міру їх персональної відповідальності. Важливо враховувати, що диверсійні операції, як правило, ретельно сплановані а участь пособників може бути як пряма, так і непряма.

Починаючи із середини XX століття тероризм та диверсія стали політичною стратегією не тільки екстремістських організацій, але й окремих державних діячів чи угруповань. Значно активізували свою діяль­ність і неофашистські угрупування. Неофашистські об’єднання все частіше влаштовували погроми у штаб-квартирах прогресивних організацій та вбивали їх лідерів. За фактичної нездатності урядів вжити адекватних заходів диверсійно-терористичні дії досягли значних масштабів не тільки в країнах, що розвиваються, але і в державах, що претендують на світове лідерство [8, с. 17].

Одним із прикладів ідеологічної диверсії може бути діяльність радіос­танції «Голос Америки», яка за часів Радянського Союзу розпо­всюджувала недостовірні відомості, проводила антирадянську пропаганду і можна впевнено сказати, що згодом вона все-таки досягла поставленої мети [4, с. 6]. Ще одним, досить яскравим і очевидним прикладом ідеологічної диверсії являється сайт агентства «Кавказ-центр» у мережі Інтернет. Підтвердженням цьому послугував  текст повідомлення, що розміщувалося  у розділі «Сотрудничество». «Независимое международное исламское агентство «Кавказ-центр» приглашает к сотрудничеству журналистов и политичес­ких обозревателей. Для того, чтобы стать постоянным автором публикаций на сайте KavkazCenter.com необходимо прислать в нашу редакцию авторский материал по любой из следующих тем – «Война на Кавказе», «Ичкерия», «Перспективы развития ситуации на Кавказе», «Дагестан», «Ситуация в Закавказских странах», «Российская тематика – Кремль, Путин, олигархи, сво­бода слова, борьба за власть, перспективы Путина, российская армия, спецслужбы и др.», «Ближний Восток», «Исламский мир», «Афганістан», «Политика США», «Ситуация и перспективы в Центральной Азии», «или на любую свободную политическую тему, затрагивающую важные аспекты жизни современного мира»[10]. У даній ситуації наявність ознак ідеологічної диверсії не викликає сум­нівів. Міжнародне ісламське агентство проводить цілеспрямовану акцію, яка порочить російську державу, та здійснює відкритий найм журналістів та політичних оглядачів для здійснення зло­чинних дій інформаційного характеру проти Росії.

Особливим видом диверсії, який з’явився відносно недавно, є так звана  кібердиверсія (диверсія, що має відношення до комп’ютерів та комп’ютерних мереж). Швидкий розвиток Інтернету відкрив широкий спектр можливостей як у сфері пропаганди, так і безпосередньо у сфері озброєної боротьби. Способи здійснення комп’ютерних злочинів доцільно підрозділяти на три групи: 1) способи безпосереднього доступу до комп’ютерної інформації; 2) способи віддаленого доступу до комп’ютерної інформації; 3) способи розповсюдження технічних носіїв інформації, які вміщують у собі шкідливі програми для ЕОМ.

Значна частина диверсій спрямована не тільки на підрив економіки та воєнної безпеки держави, але і на розпалення національної та релі­гійної ворожнечі та інші небезпечні цілі. Диверсійна діяльність може бути спрямована на порушення територіальної цілісності держави та дестабілізацію політичної ситуації у ній. Різні ознаки такого явища спостерігаються на даний час на те­риторії Чеченської Республіки.

Таким чином, диверсія може переслідувати цілі, досягнення яких потребує  значного проміжку часу та які включають в себе не тільки одиничні, але і масові, неодноразові, систематичні акції. І річ тут не лише у тому, що диверсія як феномен є породженням різних суспільних процесів, небезпечних для життя окремих особистостей, груп людей та цілих держав, але, головним чином, у тому, що поступово він стає некерованим і виходить з-під контролю навіть тих, хто використовує його для досягнення своїх політичних цілей [2, с. 79].

Так, на нашу думку, акції, що проведені 11 вересня в США можна віднести до диверсійних. Спеціалісти у питаннях антитерору коментують ці дії наступним чином. При проведенні теракту його організатор, як правило, бере на себе відповідальність та, погрожуючи повторенням акції, пропонує свої вимоги. У випадку зі знищенням Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку та атаки на Пентагон таку відпо­відальність ніхто на себе не брав. Тільки через два з половиною місяці у цьому «зізнався» усім відомий керівник екстремістської ісламської організації. Для підготовки акції такого масштабу необхідна велика кіль­кість людей та часу (на думку експертів) – не менше року. При таких строках та кількості діючих осіб уникнути витоку інформації про підготовку практично неможливо. Можна з повною впевненістю стверджувати, що ні одна з існуючих  у світі відомих терористичних організацій на це не здатна. На думку багатьох експертів, таке під силу лише спецслужбі великої держави з по­тужною економікою. У більшості випадків, диверсії проводяться силами особливого призначення однієї держави проти другої тільки під час війни або в період підготовки до неї. Одразу ж після теракту 11 вересня Америка розпочала підготовку до війни, заявивши, що США самі визначать держав-пособників терористів, з якими необхідно розрахуватися. Так, після цих подій зазнало серйозних змін і законодавство США. Через два місяці після цієї трагедії Президент США видав Указ (President Issues Military Order) «Про затримання, поводження та розгляд справ щодо негромадян в ході війни з тероризмом» від 13 листопада 2001 р. відповідно до якого у боротьбі з тероризмом та диверсіями дозволено використання збройних сил США в про­цесі переслідування і встановлення особи і тих, хто за ними стоїть. З метою захисту громадян від міжнародних диверсантів останніх необхідно розшукувати та арештовувати навіть за кордоном і судити за насильницькі злочини «за законами воєнного часу у військових трибуналах. Згідно з іншим Указом, міністр оборони має видати відповідні інструкції та накази щодо роботи військових комісій по розгляду справ міжнародних диверсантів. При цьому інструкції міністра оборони повинні містити правила проведення розгляду кримі­нальних справ у цих комісіях, у тому числі досудові, судові та позасудові процедури, способи доказування вини підсудного, видачі процесуальних документів, кваліфікаційні вимоги до обвинувачів і захисників. Правила повинні забезпечувати розгляд справ у будь-який час і в будь-якому місці, допускаючи при цьому широке коло доказів, які мають доказову цінність з точки зору розумної людини. Матеріали розгляду справ у комісіях разом з вироком направля­ються для перевірки та остаточного вирішення Президенту США або за його приписом міністру оборони [5, с. 16]. Цей Указ встановив виключну юрисдикцію військових трибу­налів (в особі військових комісій) щодо злочинів, вчинених міжнародними диверсантами, які не є громадянами США.

Зазначені факти, дають можливість виділити  нову форму диверсійно-терористичної діяльності – державну. Така форма має місце у тих випадках, коли одна держава використовуючи свою збройну перевагу або ж економічний потенціал над іншими державами, керуючись усілякими причинами, здійснює фактичну збройну агресію проти інших держав з метою вирішення власних геополітичних, економічних або інших проблем.

Однак тут не варто забувати і про такий важливий момент, як відмежування тероризму від диверсії. Головним чином воно відбувається за наступними критеріями:

1. Диверсія об’єктивно виражається лише у скоєнні вибухів, підпалів та інших загальнонебезпечних діянь, а тероризм подібними діяннями не вичерпується і включає у себе також погрозу ними,  а якщо розглядати тероризм в більш широкому значенні, то сюди можна віднести і інші насильницькі діяння (вбивства, викрадення людей та ін.) і погрози їх скоєння;

2. При скоєнні диверсій дії винних направлені саме на спричинення тієї чи іншої шкоди (руйнування чи пошкодження підприємств, будівель, споруд, об’єктів життєзабезпечення та ін.), а дії при скоєнні тероризму – на залякування населення або його частини, створення і підтримки атмосфери страху;

3. Метою диверсійних актів є ослаблення держави, підрив її економічної безпеки і обороноздатності, дестабілізація діяльності державних органів або суспільно-політичної обстановки, тоді як метою терактів є вплив на прийняття певного рішення або відмова від нього [7, с. 278].

Висновки. Отже, дане наукове дослідження показало, що ст. 113 (Диверсія) КК України, в основному враховує особливості сучасного розвитку нашої держави. Сутність диверсії, загалом, розкривається у диспозиції  самої статті і являє собою сукупність ознак, характерних рис та істотних особливостей, які притаманні диверсії як воєнно-політичній та правовій категорії, що складають її внутрішній зміст. На сьогоднішній день поділ диверсійних актів в залежності від способів, засобів і форм їх здійснення існує, хоча, звичайно, він є дещо умовним. Відтак, науковцями була запропонована класифікація диверсії на: еко­номічну; політичну; ідеологічну; диверсію, що спрямована на розпалення національної та релігійної ворожнечі, на порушення територіальної цілісності держави; кібердиверсію. Проте акції антисоціальної спрямованості, враховуючи «терористичну війну», які сьогодні охопили майже третину світу, дають можливість виділити ще одну, у певному відношенні, нову форму диверсійно-терористичної діяльності – державну. Таким чином кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за диверсію, відповідає положенням сучасної науки кримінального права і має за мету охорону інтересів національної безпеки України. Однак деякі положення вимагають додаткової наукової розробки та обґрунтування.

 Список використаних джерел:

 

1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

2. Андрусів Г. В. Відповідальність за особливо небезпечні злочини проти держави  / Г. В. Андрусів, О. Ф. Бантишев, Б. М. Діденко. – К., 1994. –  156 с.

3. Бантышев А. Ф. Уголовная ответственность за особо опасные преступления против государства (основы квалификации): [монографія] / А. Ф. Бантышев. – К, 2000. – 313 с.

4. Белов А. В. Диверсия без динамита / А. В. Белов, А. Д. Шилкин. – М: Политиздат, 1986. – 183 с.

5. Боботов С. В. Введение в правовую систему США / С. В. Боботов, И. Ю. Жигачев. – М: НОРМА, 1997. – 297 с.

6. Власихин В. А. Новый закон США о борьбе с терроризмом и Билль о правах / В. А. Власихин  // США. Канада. Экономика. Политика. Культура. – 2002. – № 4. – С. 25-105.

7. Емельянов В. П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование / В. П. Емельянов. – М. : Юрид. центр «Пресс», 2002. – 291 с.

8. Кондрат Л. Ю. Тероризм: сучасний стан та міжнародний досвід боротьби / Л. Ю. Кондрат, Б. В. Романюк. – К: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 257 с.

9. Литвак О. М. Держава і злочинність / О. М. Литвак. – К.: Атіка, 2004. – 302 с.

10. Сотрудничество:[Електронний ресурс] / Офіційний сайт агентства «Кавказ-центр».  – Режим доступу: http://www.kavkazcenter.com/russ/sotrud/.