У статті подано інтерпретацію прозового доробку відомих українських письменників В. Підмогильного і М. Хвильового у ключі екзистенціалістської парадигми. Для контекстуального порівняння у рамках загального літературного процесу використано роман маловідомого письменника Л. Скрипника “Інтелігент”, який сприяє з’ясуванню проблеми, хоча і не репрезентує екзистенційного осмислення людини і світу. Поняття автентичності/неавтентичності, взяте у ширшому філософському і літературному аспекті, відображається за допомогою поглядів С. К’єркегора, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Х. Ортеги-і-Гасета.Розгляд персонажів аналізованих творів дає можливість простежити матеріальну закоріненість як основу несправжності, що стає провідною в умовах соціалістичного суспільства. Крім того, вдається розглянути своєрідне балансування між автентичним і неавтентичним як спосіб боротьби проти абсурду, що репрезентує складність образу змальованого персонажа.

Ключові слова: екзистенціалізм, автентичність, неавтентичність, екзистенційне існування, особистісне буття, стадіальна матриця, абсурд, міщанство.

Annotation

This article represents interpretation of prose by famous Ukrainian writers M. Khylovyy and V. Pidmogylnyy from existential aspect. The novel “Intelligent” by L. Skrypnyk, that is used for contextual comparison in general literature process, helps for deciding of problem, but doesn’t demonstrate existential comprehension of person and world. The authenticity/inauthenticity (in wide philosophical and literature aspects) sends to works of S. Kierkegaard, M. Heidegger, J.-P. Sartre, A. Camus and H. Ortega y Gasset. Analysis of characters gives a possibility to retrace material basic as inauthenticity, which is the main feature in the socialist society. What is more, we can see special balance between the authenticity and the inauthenticity as the attempt to fight with the absurdity, which makes characters more difficult in the literal meaning.

Key words: existentialism, authenticity, inauthenticity, existence, personal being, phase matrix, absurdity, narrow-mindedness.

Справжність буття особистості як домінанта у концепції М. Гайдеґґера тотожна можливому екзистенційному існуванню у К. Ясперса [2]. Воднораз у ширшому філософському аспекті можливим, на нашу думку, є зіставлення уявлень А. Камю про абсурдність світу та людину абсурду і С. К’єркегора про стадіальну структуру екзистенційного існування з поняттям автентичного особистісного буття, адже в обох випадках йдеться про осягнення справжнього призначення індивідуума. Якщо людина наділена ясністю бачення абсурду і не полишає боротьби з ним (за А. Камю), якщо вона долає екзистенційну стадію естетичного задоволення у світі і досягає етичної, а згодом найвищої релігійної фази, що вимагає усвідомлення не тільки відповідальності за свої дії, а й почуття провини (за С. К’єркегором), – то засвідчується турбота не про побутове та приземлене життя, а можливість справжнього існування.

У літературному варіанті зазначена проблема актуалізується через творчість українських митців М. Хвильового і В. Підмогильного, а тому метою нашого дослідження є аналіз їхнього творчого доробку крізь призму екзистенціалізму. Для контекстуального порівняння обрано роман маловідомого письменника Л. Скрипника “Інтелігент” (твір, по суті, є недостатньо вивченим, до нього зверталися О. Ільницький, Н. Іванова, С. Лущій), що хоча й не засвідчує екзистенційного аспекту, проте оригінально репрезентує окремі моменти порушеного питання.

До проблеми екзистенційного осмислення прози В. Підмогильного і М. Хвильового зверталося чимало дослідників, серед них Ю. Шерех, В. Мельник, С. Лущій,  М. Тарнавський, С. Павличко, Ю. Безхутрий, Т. Кононенко та ін. Однак чимало питань дають можливість глибшого і детальнішого обґрунтування, спонукають до результативної суперечки і перегляду попередніх висновків. Власне це і слугує реалізації мети дослідження завдяки виконанню таких завдань:

1) виявити зазначені модуси екзистенційного існування у структурі персонажів;

2) поглибити міркування дослідників і запропонувати свої щодо певних суперечливих моментів;

3) обґрунтувати проблему “несправжності” як превалювання матеріальної сфери буття;

4) окреслити політико-ідеологічний вплив на вибір способу особистісного існування.

Три стадії екзистенційного буття демонструє головний персонаж роману “Місто” С. Радченко, що зазначають В. Мельник і М. Тарнавський [7], [15]. Зокрема, В. Мельник пропонує пов’язувати перший етап з естетичним сприйняттям світу, другий – з почуттям обов’язку, що з’являється після смерті Зоськи, а третій – з абсолютним значенням літератури, яка набуває релігійного характеру у контексті міркувань С. К’єркегора. На наш погляд, цю ж матрицю можна у загальному накласти і на зміну ставлення Степана до літератури. Спершу виразним є бачення літератури як несерйозної справи, забавки, оповідання виявляються для хлопця чимось пустим, розвагою, без якої можна жити (естетична фаза). Поява відповідальності щодо письменства, можливо, дещо формальна за своїм характером, збігається з виходом першої збірки оповідань, коли з’являється усвідомлення того, що “спинятися сором”, що потрібно “далі ступати, зв’язуватися з тими, серед кого діяти йому зазнаменовано, показувати себе, нагадувати про себе, вплітатись у ланцюг літературних знайомств як літературній особі” [9, с. 447]. Згодом відповідальність про літературне мистецтво набуває виразного екзистенційного забарвлення, адже Степан розуміє, що письменство “перестало бути для нього простою грою в славу, способом висунутись серед безлічі своїх подоб, набуваючи в його очах значення праці занадто відповідальної, щоб дозволити собі писати про будь-що і якось” [9, с. 455]. Отже, відкидається як естетичне задоволення від писання з його оманливою славою та відповідними привілеями, так і суто соціальний погляд на природу будь-якої праці, що прогнозує появу статусу, суспільної ролі, яка регулює поведінку у сфері ділових стосунків. І релігійна фаза у бутті Радченка оприявнюється у пізнанні трансцендентної сутності письменства, що відкриває шлях до іншої людини, неповторної та багатогранної, божественної за своєю подобою, яка демонструє велич і могутність Творця, а сама виступає у ролі співтворця.

Можна посперечатися з В. Мельником і щодо визначення етичної стадії у стосунку до Степана Радченка, принаймні на текстовому рівні почуття обов’язку (пов’язане із Зоською) зафіксоване автором раніше, коли він пише про те, що у хлопця “з’явилось щось глибше та отрутніше, ніж бажання, щось із присмаком обов’язку й ваги” [9, с. 430]. Це той слабкий екзистенційний “спалах”, який у майбутньому посприяє виникненню відповідальності щодо письменства та іншої особистості, що неминуче з’являється у житті кожного.

Поряд з тим існування Степана Радченка не позбавлене і багатьох виявів неавтентичності або, як інтерпретує це поняття Ж.-П. Сартр, нещирості. Так, М. Тарнавський у статті, присвяченій аналізу роману “Місто”, вбачає нещирість головного персонажа у винятковій увазі до одягу, символічному спаленні старого вбрання як намаганні відобразити “зміну статусу своєї особи” [14, с. 60]. Поглиблюючи спостереження дослідника, варто вказати і на ті маніпуляції з одягом, що здійснює хлопець, коли йде до інституту, а потім на курси українізації, адже на навчання Степан вирушає бідним сільським парубком, а на курси – поважним лектором. За першим образом криється чисто меркантильний інтерес, пов’язаний зі страхом про можливе скасування стипендії та інших пільг, що надаються матеріально незабезпеченим студентам. Другий аспект передбачений пануванням стереотипу про одяг як визначальну ознаку для диференціації людей. Задля забезпечення міського статусу, здобуття належної уваги та авторитету в очах відвідувачів курсів, Степан повинен пильніше придивлятися до свого зовнішнього “оформлення”, що йому радить секретар освітньої установи, звідси і безглуздий у світлі екзистенціалізму, але слушний в умовах того часу висновок останнього про те, що найбільше “лихо українців у тім, що вони кепсько одягаються” [9, с. 393].

Переодягання як репрезентація неавтентичності набуває фарсового характеру і слугує розвінчанню М. Хвильовим і Л. Скрипником представників міщанського середовища. У повісті “Іван Іванович” однойменний псевдопролетар та його дружина Марфа Галактіонівна змінюють одяг тільки тоді, коли вирушають на засідання ком’ячейки. Жінка, як сатирично зазначає автор, кожного разу одягала “простеньку червону хустку і старенький жакет, так що виглядала зовсім симпатично і  нагадувала … робітницю з тютюнової фабрики”, а Іван Іванович перебирався у солдатську блузу часів воєнного комунізму [18, с. 23]. В інші дні подружжя виглядає краще, адже ними добре засвоєно “відповідну англійську мудрість”, яку товариш Жан і проголошує: “Я, – каже мій герой, – не такий багатий, щоб купувати дешеві костюми” [18, с. 9]. Меркантильні інтереси нових представників соціалістичної верхівки, банальна софістика у вустах останнього персонажа (“англійська мудрість”) демонструють переважання матеріального аспекту у житті міщан (про духовність навіть і не йдеться протягом твору), спостережливість  письменника, який неухильно помічає занепад комуністичної програми, болісно констатує пристосуванство у суспільстві, що згодом перетвориться на норму існування бюрократичної верхівки СРСР.

Л. Скрипник у романі “Інтелігент”, зображуючи головного персонажа, якого вслід за істориком І. Лисяком-Рудницьким можна назвати “півінтелігентом” [5], вказує на момент переодягання “по-пролетарськи”, коли головний персонаж з дружиною тікають від більшовицького режиму на південь. Тоді власне жінка навіть підперізується мотузком, хоча звикла до вишуканого і дорогого вбрання. Знову спрацьовує ідеологічний механізм, сатирично висміюється намагання представників “продворянської” орієнтації врятувати своє майно, а тоді вже і життя, від нових загарбників. Матеріальність у черговий раз блискуче демонструється у рамках політично заангажованого роману і попри це сприяє виведенню узагальненого погляду на преферацію предметного буття у соціумі.

До проблеми неавтентичності додається зміна імені Степана, який стає Стефаном. Це своєрідне псевдохрещення видається для хлопця перспективним та вдалим стартом для подальшої письменницької кар’єри, нове ім’я надає усій постаті урочистості, гучності і сподівання на блискучий поступ. Л. Пізнюк, розглядаючи аспект нещирості Радченка щодо зміни імені, вважає це намаганням уникнути відповідальності за свої твори (до речі, це виявляється у Вигорського) [10]. Думка дослідниці спонукає нас до дискусії, адже якщо у стосунку до поета Вигорського можна застосувати подібне припущення, тим паче, що він сам виголошує таке міркування, то  у випадку з Радченком це є сумнівним, бо Степан навпаки виявляє честолюбство, прагне того, аби усі знайомі знали про його успіхи, заздрили йому, а це неможливо за умов анонімності.

Момент нещирості цікаво обігрується в епізоді про пошук комфортного та вигідного помешкання, що підкреслить статус особи Степана і стане поштовхом до творчої праці, яка поки що ніяк не вдається. Вже саме надавання новому просторові виняткових особливостей (позірний стимул до творчості) говорить про “несправжність” мислення Радченка.  Іронічному поглибленню відповідного враження слугують слова комісіонера, який, підсумовуючи побажання клієнта, говорить, що йому у такому разі потрібна “справжня” кімната. При цьому навіть на формальному рівні підкреслюється “справжність” помешкання, адже у тексті означення “справжня” подано друком у розбивку. У той час, коли, здавалося б, хлопець повинен бути збентеженим через смерть коханої Зоськи, перейматися почуттям відповідальності та провини за скоєне самогубство, він думає про влаштування свого побуту. Нещирість переживання у стосунку до суїциду дівчини, ефект театральності і трагічної маски презентує думка Степана: “Зосько, тебе нема, але я твій навіки. Щороку приходитиму до тебе, коли цвіте земля. Ти вмерла для всіх, але не для мене” [9, с. 515]. Це швидше нагадує пафосний стиль типових любовних романів, мелодраматичний сплеск почуттів вбитого горем коханця, аніж щирість вияву емоцій. Оскільки Радченко є митцем, то можна визнати це за вдале літературне вправляння, використання реальної події для особистого письменницького досвіду.

Типовий погляд у ситуації зв’язку помешкання зі статусом, особистими якостями людини демонструє і Юрій Славенко, який на початку знайомства з Мартою Висоцькою, побачивши убогу квартиру дівчини, робить негативний висновок і про неї саму: “Цікава дівчина могла б добрати собі цікавішого приміщення” [9, с.580]. Вигляд помешкання, як і якість одягу, оприявнюють матеріальну закоріненість людей, спекулятивну закономірність, яка підтверджує взаємозв’язок якості та форми, що зовсім неприйнятно у світлі екзистенціалізму і відповідного погляду на людську особистість. Адже, як пише датський мислитель С. К’єркегор, неможливий перехід якості у кількість і навпаки, а у нашому випадку – якості у форму і зворотній порядок, тому що це повернення до абстрактної філософської системи минулих віків, яка розглядала не конкретну та самобутню особистість, а загальну та абстракту ідею про неї [13]. В умовах тоталітарного суспільства з приматом колективного життя такі міркування видаються цілком природними, але за ними приховано загрозу нищення людяності як духовності, а згодом і фізичної загибелі людей.

Стадіальну матрицю С. К’єркегора можна застосувати і до головного персонажа новели “Я (Романтика)” М. Хвильового. Етична стадія екзистенції у цьому випадку репрезентована почуттям обов’язку до революції, яка мислиться як вища ідея, своєрідний Абсолют, адже інтерпретаційні моделі виявляють схожість між Божою Матір’ю та революцією, революцією, Леніним і Христом, християнською та соціалістичною релігією у контексті творчості М. Хвильового та у ширшому літературному просторі ХХ століття ([1], [11], [17]), тим паче, що Ш. Супіханов вказує на те, що ідея в екзистенціальній діалектиці С. К’єркегора легко підмінюється Богом, духом. Її не стільки пізнають, скільки в ній існують і вірять у неї [13]. Божевільна віра у революцію, її месіанське призначення  штовхають “я” до вбивства рідної матері, утвердження ідеї, що у відповідному ключі слід розглядати як прояв фанатичної релігійності. Так демонструється самовіддана віра у божество революції, а звідси паралель з середньовічною традицією знищення єретиків та невірних в ім’я Бога, інтертекстуальний перегук з біблійною історією про Авраама та його сина. С. К’єркегор, опираючись на християнське вчення, обґрунтовує на прикладі старозавітної розповіді свою концепцію трьох стадій існування, зазначаючи, що “етик може і не вірити в Бога, а віруючий через і завдяки вірі, як Авраам, може порушувати загальні етичні норми…” [13, с. 231]. Вбивство, що розглядається як порушення суспільної моралі та важкий злочин, по-іншому трактується у світлі християнської віри у Бога, який визначається найвищою цінністю у житті кожної людини, а тому безсумнівно заступає місце рідних і близьких.

Питання “справжності” виразно порушено у новелі В. Підмогильного “Військовий літун”. Головний персонаж твору Сергій Данченко постає, на думку товариша Василя, справжньою людиною, що проявляється у його особливому “небесному” існуванні, відірваності від дріб’язкових земних клопотів. Абсурдні міркування Василя, що власне дозволяють певною мірою віднести його до когорти абсурдних персонажів, щодо автентичності індивідуума та конкретно Данченка полягають у тому, що людина являє собою безсторонність, котра “не любить і не ненавидить, її губи не цілують і не проклинають” [9, с. 179]. Справжній особистості зовсім не личить жінка, яка, розвиваючи думку Василя, втягує у вир пристрасті, приземлює та спрощує життя, вносячи у нього фізичний аспект. Помітною є проекція осі “небо-земля”, що поляризує відповідні сфери людського існування. Небо символічно пов’язується з духовною величчю, справжнім покликанням й екзистенційним самопізнанням, удосконаленням, в той час, коли земля набуває значення матеріально-фізичного простору, в якому людина влаштовує свій побут та основи примітивного життя. Так званий негативний аспект мислення Сергія Данченка, що за С. К’єркегором є позитивною рисою особистості, яка не оминає увагою цього негативу, воднораз є показником належності літуна до абсурдних осіб, для яких повнота ясності, усвідомлення абсурдності світу демонструє реальний стан існування людини, характер певних явищ. Власне це і зумовлює наступне міркування: “Як важко пройти проз квітку, не зірвавши, проз джерело, не напившись, проз жінку, не покохавши, проз камінь, не збудувавши собі хату. Потім квітка робиться гноєм, воду викидаєм з себе геть, дівчина тебе зраджує, а камінь з стелі падає тобі на голову. Це зветься вічність” [9, с. 187].

Поряд з цим Сергія Данченка турбує проблема власного існування, ролі людини на землі, доцільності повсякденної праці і творення мистецтва, адже індивідуум виявляється нікчемною та метушливою істотою: “Земля! Це безглуздий чорний шматок, що лине безтямно в просторі. Навіщо? І люди теж чорні, вони теж шматки і собі метушаться без упину. Вони горді, опанувавши природу, вони творять мистецтво, будують хмарочоси, мріють про рай. Нащо? Перед цим питанням блідне мистецтво, падають хмарочоси й розлітаються мрії. Нащо? Це прекрасне питання для людини й землі” [9, с. 188]. Риторичне питання, тричі повторюючись літуном, залишається відкритим і щоразу актуальним для нової людини, що починає жити й обдумувати своє життя. Не існує універсальної відповіді, бо нема однакових людей, неможливо прийти до однієї колективної абстрактної сентенції, адже таким чином буде порушено унікальність та самобутність особистості. Воднораз погляд Данченка ще раз підкреслює означену у новелі полярність неба та землі як своєрідних модусів існування, поглиблює міркування Василя про сутність землі і небесного простору, спрямовуючи читача до визначення автентичності. Після намагання зануритися у земне існування Данченко усвідомлює марність та ілюзорність такої дії, до нього повертається спокій та ясність абсурду, він, як зазначає автор, “ніби надівав власну одіж після нудної машкари…” [9, с. 189], тобто повертався до своєї “справжності”, яка завжди була орієнтована на небо.

Пошуками автентичності, балансуванням між несправжнім і справжнім займається журналіст Андрій Городовський з “Повісті без назви”. Як іронічно підкреслює автор, його персонаж не любив про себе мислити, тобто займатися екзистенційним самовизначенням, і “лише зрідка дозволяв собі цю розпусту” [9, с. 246]. Розлад у попередній спосіб існування вносить поява незнайомої жінки на одній з київських вулиць, відтоді, на думку дослідників В. Мельника і М. Тарнавського, у бутті Городовського починаються “вправи в екзистенціальному самоусвідомленні” [15, с. 198]. Відповідну атмосферу, на наш погляд, посилює знайомство з абсурдним героєм Пащенком, який говорить про закиненість людини у світ, фатальну роль випадку, нікчемність особистості та абсурдність існування. Окреслюючи у своїх поглядах і проблему автентичності, Пащенко говорить про своє неприйняття людей не через властиві їм пиху, гордість чи злість, а через їхнє вдавання. Він готовий простягнути руку допомоги хижим звірам, бо вони у задоволенні своїх потреб обходяться без масок та мотивів, а людина постійно користується пишномовством та кривлянням. На думку Пащенка, що засвідчує схожість з міркуванням М. Гайдеґґера про автентичність та неавтентичність (остання збігається з поведінкою, яка заведена у суспільстві, тобто є нормою бути “як усі”), “людина не те, що вона читає лекції, не те, що вона сидить в установі, не те, що вона говорить і робить на людях. Вона те, що вона для самої себе, в неофіційній частині своєї програми” [9, с. 281]. Неавтентичному регламентованому соціумом порядкові існування з численними соціальними ролями протиставляється справжнє особистісне буття, що занурене у самопізнання і максимальне представлення своєї “самості”.

Яскравими представниками екзистенційного мислення є Льова Роттер з повісті Невеличка драма” та поет  Вигорський з роману “Місто”, на чому наголошували вчені С. Лущій, В. Мельник, Л. Пізнюк [6], [7], [10]. На світовідчуття першого істотно вплинув датський філософ С. К’єркегор, як зазначає письменник, це і спонукає Льову до парадоксального погляду на людину та її існування. Справжньою Льова вважає ту особистість, яка звільняється від соціальних рамок, відкидає спосіб буття “як всі” або “як прийнято”. Він задумується над проблемою вибору та засвідчує суголосну екзистенціалістам тезу про  покладання людини саму на себе і велику кількість можливостей, серед яких людина обирає найприйнятніші і творить своє буття. Поет Вигорський заперечує авторитет розуму у житті людини, перебільшене значення науки, що не може, однак, навчити людей жити, вказує на нікчемність та скінченність людського існування. Танатологічні міркування Вигорського також засвідчують екзистенційне розуміння природи смерті.

У варіанті М. Хвильового модуси справжнього/несправжнього існування мають, з одного боку, політично заангажований та ідеологізований характер, що репрезентує чітку дихотомію революціонерів-пролетарів та міщан як виразників відповідних способів буття, з іншого боку, серед свідомих представників соціалістичного суспільства знаходяться персонажі, які повсякчас стикаються з проблемою боротьби за автентичне буття. Так, скажімо, перший аспект проблеми на мовному рівні (висловлювання персонажів та авторські коментарі) продемонстровано у творах “Юрко”, “Кіт у чоботях”, “Лілюлі”, “Санаторійна зона”, де йдеться про справжніх революціонерів, комуністів і пристосуванців. Наприклад, персонаж Юрко з однойменної новели, виокремлюючи серед загалу типових обивателів, розуміє, що ті “таранкуваті, мамулуваті, “типічні сурйози” хоч і вважають себе за справжніх представників пролетаріату, направду не є такими. Ця проблема знаходить своє відображення і в решті прозового доробку М. Хвильового, будучи домінантною у його художньому світі, але вона лишається на разі без детального висвітлення, оскільки нас цікавить екзистенційне представлення зазначеного питання.

Неавтентичне особистісне буття у варіанті новели “Силуети” зіставляється зі спокійним, впорядкованим та унормованим життям, яке хоча і усвідомлюється таким, однак нічого не робиться для його зміни, людина не бунтує, не прагне до боротьби, чим виявляє свою пасивність та інертність. Таку позицію займає розчарований у новому соціалістичному ладі Стефан. І попри обурення художника Деми, який має аналогічний зі Стефаном світогляд, останній продовжує спокійно йти на роботу, потім спокійно читає лекцію і газети. Повторення способу дії (спокійно) у стосунку до Стефана демонструє його поступове пристосуванство, зміщанення, в той час, коли будь-яка статика, на думку Х. Ортеги-і-Гасета, веде до закінчення і занепаду життя [8].

В оповіданні “Пудель” продемонстровано викривлену картину розуміння “справжності” та “несправжності” на прикладі буття Сайгора, як пише літературознавець Ю. Безхутрий, адже безглуздий світ “засідань та доповідей виявляється для Сайгора справжнім і своїм, а світ живого життя – несправжнім, чужим і ворожим” [1, с. 343]. До осмислення власної сутності поза узвичаєними обов’язками та соціальною програмою спонукає Сайгора стенографістка  Тетяна, яка переконана в актуальності і “свіжості” думок на тему “людина”. Власне зміна середовища і міркування дівчини, яка до того не бралася до уваги, адже була однією з численних працівниць не менш численних установ, вносить тривогу та неясність у буттєвий простір Сайгора, що гіпотетично може відобразитися у зміні попередніх орієнтирів.

Абсурдне існування репрезентують персонажі повісті “Санаторійна зона” анарх, сестра Катря і Хлоня, про що вже писали науковці Ю. Безхутрий і Т. Кононенко [1], [4]. Варто лише дещо поглибити та розширити попередні зауваги. Анарх має цілий комплекс рис, притаманних екзистенційному світовідчуттю, серед них туга, самотність, відчуження, нудьга, прекрасно усвідомлює абсурдність свого існування (автор коментує: “недарма в його душі зараз такий спокій і така ясна прозорість”) [17, с. 465]. Сестра Катря, шукаючи виходу з “тупика, з цієї буденної мізерії…” [17, с. 397], тобто ведучи боротьбу з абсурдом, не знаходить порятунку, що на наш погляд, пов’язано з джерелом  пошуку у ситуації безвиході, адже вона читає філософію Гегеля, що репрезентує абстрактний та спекулятивний погляд на людину і явища життя. С. К’єркегор, який був активним поборником мисленнєвої системи представника німецької класичної філософії, заперечує пізнання істини вченим поза самим собою за допомогою загальних категорій, адже істина завжди суб’єктивна, тому шукати відповіді потрібно у собі. [13]. Хлоня, замислюючись над питанням власного існування, не може примиритися з бунтом у стилі Дон Кіхота, коли можна битися з самими вітряками, але іншого способу боротьби він і не має, що презентує його крайню загостреність з абсурдом.

Б’янка з “Сентиментальної історії”, почуваючи страшенну нудьгу і тугу, вирішує подолати абсурдність існування з допомогою іншої людини, яка виявляє схожі з нею інтереси, усвідомлює безглуздість існування та активно протистоїть цьому. Такою особистістю виявляється художник Чаргар, однак потенційна боротьба за участю Чаргара залишається нездійсненим прагненням, бо він демонструє типову слабкодухість і страх.

Персонаж оповідання “Лілюлі” Огре болісно переживає самотність та усвідомлює, що за “справжністю” у сучасному соціалістичному суспільстві розуміється належність до комуністичної партії (товаришка Шмідт чітко регламентує уявлення про “ми” та “вони”, місця Огре серед “ми” немає, адже він позапартійний), активна партійна і громадська робота. Тим-то його огортає почуття нудьги, таке суголосне сірості та невиразності осені за вікном.

Проблема справжнього та несправжнього, яка виразно окреслюється у творчості українських письменників, репрезентує складну ситуацію сучасності, в якій людина, зайнята матеріальним клопотами, абсолютно не задумується над витоками власної духовності, не прагне  до самопізнання і самоосмислення. Міщанство у варіанті М. Хвильового і Л. Скрипника виявляється яскравим адептом соціальної програми та бездумного марнування особистого буття. Перебування у ситуації боротьби автентичного і неавтентичного демонструють екзистенційні персонажі М. Хвильового (Б’янка, анарх, сестра Катря, Хлоня, Сайгор, Огре) і В. Підмогильного (Радченко, Городовський, Пащенко і Данченко).

Література

1. Безхутрий Ю. Хвильовий : проблеми інтерпретації / Ю. Безхутрий. – Харків : Фоліо, 2003. – 495 с.
2. Больнов О. Ф. Философия экзистенциализма : Философия существования [Електронний ресурс] / О. Ф. Больнов. – СПб. : Лань, 1999. – 222с. – Режим  доступу  до  роботи: http://kosilova.textdriven.com/narod/studia/bollnow.htm
3. Камю А. Миф о Сизифе / Альбер Камю //  Миф о Сизифе. Бунтарь /   А. Камю : [пер. с франц. О. И. Скуратович]. – Мн. : Попурри, 1998. – 544 с.
4. Кононенко Т. Екзистенціальна модель творчості Миколи Хвильового / Тетяна Кононенко // Молода нація. – 1999. – № 12. – С. 80-104.
5. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе : в 2 т. ; [пер. з англ. У. Гавриків, Я. Грицак] / Лисяк-Рудницький І. – К. : Основи, 1994. – Т. 2. – 1994. – 573 с.
6. Лущій С. Художні моделі буття в романах В. Підмогильного : [монографія] / С. Лущій. – К. : Видавничий дім “Стилос”, 2008. – 152 с.
7. Мельник В. Суворий аналітик доби : Валер’ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ століття : [монографія] / В. О. Мельник. – К., 1994. – 319 с.
8. Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас : [пер. з іспан. В. Бургардта] / Хосе Ортега-і-Гасет // Вибрані твори  / Х. Ортега-і-Гасет. – К. : Основи, 1994. – 420 с.
9. Підмогильний В. П. Оповідання. Повість. Романи / В. П. Підмогильний. – К. : Наукова думка, 1991. – 800 с.
10. Пізнюк Л. Проблеми відчуження та абсурду в “Місті” В. Підмогильного / Леся Пізнюк // Слово і час. – 2000. – № 5. – С. 62-66.
11. Плющ Л. Його таємниця, або “Прекрасна ложа” Хвильового / Плющ Л. – К. : Факт, 2006. – 872 с.
12. Скрипник Л. Інтелігент. Екранізований роман на шість частин з прологом та епілогом : [роман] / Леонід Скрипник. – Харків : Пролетарій, 1929. – 148 с.
13. Супиханов Ш. Кьеркегор. Экзистенциальная диалектика Серена Кьеркегора / Шункар Супиханов. – Харьков : Институт монокристалов, 2005. – 384 с.
14. Тарнавський М. “Невтомний гонець в майбутнє”. Екзистенціальне прочитання “Міста” Підмогильного / Максим Тарнавський // Слово і час. – 1991. – № 5. – С. 56-63.
15. Тарнавський М. Між розумом та ірраціональністю : Проза Валер’яна Підмогильного [пер. з англ.] / М. Тарнавський. – К. : Університетське видавництво “Пульсари”, 2004. – 232 с.
16. Хархун В. Ленін як тоталітарний Христос / В. Хархун // Слово і час. – 2008. – № 11. – С. 14-29.
17. Хвильовий М. Твори : в 2 т. / М. Хвильовий. – К. : Дніпро, 1990. – Т. 1: Поезія. Оповідання. Новели. Повісті. – 1990. – 650 с.
18. Хвильовий М. Твори : в 2 т. / М. Хвильовий. – К. : Дніпро, 1990. – Т. 2: Повість. Оповідання. Незакінчені твори. Нариси. Листи. – 1990. – 925 с.