Політична комунікація в Інтернет просторі: закордонний досвід та українські реалії

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

 У статті досліджуються засоби політичної комунікації. Характеризується політична блогосфера та виділяються і аргументуються критерії ефективності політичних блогів.

Ключові слова: соціальні мережі, блогосфера, політична комунікація.

 

The article is dedicated to an issue the methods of political communication. The political blogosphere is characterized  with the criteria’s of the effective politician blogs, that are focusing and supporting.

Keywords: social networks, blogosphere, political communication.

Сьогодні світ дедалі більш глобалізується, виникають нові форми взаємодії, а інтеграція відбувається не тільки в рамках окремих країн та регіонів, але й в планетарному та міжособистісному масштабі [2].

Через засоби масової комунікації – відбувається симбіоз людини із інформаційними мережами, і існування переноситься із фізіологічного, соціального, духовного, політичного в віртуальне, що викликає перенасиченість і залежність поведінки людини в просторі і часі.

За найбільш простий і загальний поділ засобів політичної комунікації ми виокремили наступний:

  • ЗМІ: ТБ, радіо, газети, журнали, офіційні сайти фізичних та юридичних осіб;
  • ЗМК: соціальні мережі, блогосфера – віртуальний вимір нової суспільної ієрархії та нове віртуальне поле для існування та розвитку індивідів [10].

В результаті ми отримуємо дві площини:

  • Іманентну: держава, існуючий суспільний лад, закони, релігійні норми та суспільну мораль;
  • Трансцендентну – психологічний вимір людини, який не впливає на перебіг іманентного виміру.

Між цими двома вимірами є незламний бар’єр – раціональна складова, яка не дає їм пересікатися, відповідно індивід буде існувати відразу у двох площинах, але буде чітко розрізняти їх межі [9].

Але тут в дію вступають ЗМК, які стирають грань між цими двома світами. Найяскравішим прикладом буде Арабська Весна, яка без будь-якого вождя чи особи лідера, вивела догматичні ісламізовані народи на шлях непокори в реальному, а не у віртуальному житті.

Відповідно, втрачається трансцендентна складова. Не має значення, хто контролює ЗМК, головне хто зуміє ними скористатися та через канали інформації відправить потрібний текст потрібному адресату чи аудиторії.

Саме засоби масової комунікації ламають усталений зв’язок:

1. Джерело       2. Інформація      3. Отримувач

Натомість інформація вільно курсує без будь-якого контролю, між різними індивідами, неконтрольовано і без наслідків та обмежень.

Чи не найкращим прикладом тут буде блогосфера, де є готова мережа, не має різниці на якому ресурсі чи платформі вона розміщена, будь хто, що зареєструється, отримає аудиторію та зможе поширювати необхідну йому інформацію, не витрачаючи час на збір прихильників, місць для зустрічей і таке інше [8].

Очільники держав намагаються створити ситуацію непевності і шляхом політичної комунікації подати шляхи виходу із неї, з метою отримання вигідних шляхів виходу із кризи.

За приклад, можна взяти мовне питання, харківські угоди, де подекуди ірраціональні речі, які з точки зору національної безпеки є невигідними, аргументуються і подаються, як єдино можливий вихід із кризової ситуації; на міжнародній арені, ми можемо взяти за приклад Грецію, де провідні двигуни Європейського Союзу: Німеччина і Франція, давали “безвідсоткові позики”, а потім взагалі, “списали” половину боргу із Греції, хоча могли просто виключити її із складу ЄС, проте вводили жорсткі міри економії щодо власних громадян незважаючи на стабільний приріст ВВП.

Окрім влади, яка бореться за політичну комунікацію і прийняття рішень є і опозиція. Вона поділяється на стратегічну, тобто тіньовий уряд, що намагається вибрати кращі шляхи досягнення цілей і розвитку держави та популістську, що діє заодно із владою та намагається приховати болючі питання, за вирішенням і підняттям вторинних (не інтеграція з ЄС, а способи голосування у Верховній Раді) [4].

Відповідно є два терміни: самореференція, коли ми відносимо себе за межі реального виміру і проблем в штучний та інореференція, коли ми переносимо реальні необхідні речі з ЗМК в буденне життя, наприклад боротьбу з епідеміями, вирубками лісу, зменшеннями викидів в атмосферу.

Політична комунікація – це смисловий аспект взаємодії політичних акторів, шляхом інформаційного обміну в процесі боротьби за владу чи її утримання та реалізацію. Проте, яку б ми модель і теорію комунікації до уваги не брали, ми все одно отримаємо ситуацію, коли є інформуючий суб’єкт та інформований об’єкт[5].

Стосовно політичної блогосфери, то вона являє собою мережеве поєднання політичних щоденників, приватних політичних комунікативних платформ, які бувають персональними чи корпоративними; з допомогою яких ведуться політичні дискусії, здійснюється PR, контрпропаганда, організація прихильників, інформування електорату та офіційних ЗМІ збір коштів на виборчу кампанію.

Як процес політичної комунікації так і формування вітчизняної складової політичної блогосфери на кшталт “західного зразка” тільки-но розпочато [1].

Інформаційно-комунікаційні технології тільки починають отримувати масовий характер, а персональні сторінки кандидатів на посаду “народних”, мають характер добре продуманих “вітрин”.

Користувач може бачити інформацію, яка пророблена та відретушована піар-технологами, проте не може перевірити її на достовірність, чи тим більше, внести свої коментарі, оскільки вони мають спочатку перевіритись модератором блогу, а вже потім будуть додані.

Політична комунікація, під час виборчої кампанії, стає журналістською піар грою, де будуть подаватися з одного боку згладжені “приватні дані”, а з іншого нібито незручні коментарі та запитання, які здебільшого продумані, та надіслані, тільки для того аби кандидат зумів дати прекрасну, добре підготовлену відповідь [3].

Одні дослідники, розглядають блогосферу, як засіб, тобто інструмент політичної комунікації, а інші, як поєднання блогів, тобто саморегулюючий незалежний канал інформації.

Саме тому, ми звернулися за роз’ясненнями та оцінками до російського дослідника та теоретика Е. Жигаліна, який оцінює значимість та авторитетність політичного блогу через систему гіперпосилань та мережевих рейтингів, що доступні кожному, відповідно можна дати оцінку політичній комунікації та різним політичним рішенням [10].

Дана теорія, є надзвичайно ефективною, тому що офіційні ЗМІ, виявляються безсилими перед «неофіційною» блогосферою, тому що висловлювання поширюються в неофіційній формі від приватної особи, а не від очільника величезної держави чи популярного посадовця (чиновника).

Цінність політичного блогу як засобу політичної комунікації, полягає не у змісті поширюваної інформації, а у характері її поширення, який є необмеженим та не має жодної цензури і не несе відповідальності для спікера.

Нам вдалося виокремили шість критеріїв ефективності, які забезпечують непохитність та невразливість політичного блогу, як засобу та каналу впливу на політичну комунікацію, а саме:

  • легкість публікації (опозиція, чи влада);
  • доступність (будь хто може читати);
  • соціальність (залучає увесь соціум без вікових, чи гендерних ознак);
  • віртуальність (не має відповідальності та обов’язкової достовірності інформації, вона поширюється від одного до іншого користувача як снігова лавина, і може призвести до мережевого/соціального вибуху);
  •  можливість синдикування (збір інформації проводиться автоматично для усіх користувачів ресурси і вони регулярно бачать останні новини);
  •  взаємопов’язаність (будь-чий блог стає частиною мережі, а отже не потрібно шукати собі аудиторію чи створювати прихильників) [7].

Коли офіційні ЗМІ під контролем влади, то ваги на себе перебирають політичні блоги, що рекрутують еліту держави, та забезпечують життєздатне підпілля для національної інтелігенції.

В прив’язці, до виборчого процесу, українська політична комунікація, системно та циклічно отримує 2 вектори:

  • на внутрішнє середовище, до українського народу, з метою агітації, чи контрпропаганди;
  • до міжнародної спільноти, з метою визнання чи невизнання факту проведення демократичних та вільних виборів.

В результаті парламентських виборів 2012року, характерними та частими (системними) явищами, став троллінг, тобто провокативні (здебільшого нічим не підкріплені) тексти, що містять жорстку контрпропаганду, закликають до агресії, повалення влади чи навіть процедури сецесії певних округів під владу інших держав [6].

Масованою стала підробка політичних блогів та створення клонів, які мали запевнити аудиторію на першому етапі про їх автентичність, а далі вони давали безглузді коментарі та розкривали свою “чорну білизну”.

Підсумовуючи, ми розглянули засоби політичної комунікації, які логічно структурували і поділили на ЗМІ на ЗМК, що отримали 2 вектори політичної дії. Стосовно ж критеріїв ефективності політичної блогосфери, то вони зумовлені: мобільністю висвітлення політичної інформації на даному ресурсі, мінімальною кількістю затрат на утримання даного засобу політичної комунікації, можливістю цензурування офіційних медіа, політичною-соціалізацією електорату, іміджево-формуючими та мобілізаційними характеристиками, залученням аудиторії без соціальних та політичних обмежень, забезпеченням реальних можливостей для політичної конкуренції.

Список використаних джерел та літератури:

  1. Арешев А. “Виртуальная политика, сетевой электорат. Блоги стирают границы между наблюдателями и игроками.” /        А. Арешев //  Интернет-журнал: Новая Политика, 2008. Режим доступа: http://www.novopol.ru/text36121.html.
  2. Бортніков В. Політична участь і демократія: українські реалії / В. Бортніков // Луцьк: Вежа, 2007. – 524 с.
  3. Вепринцев В. Операции информационно-психологической войны / В. Вепринцев,  А. Манойло – М.: Горячая линия – Телеком, 2005.
  4. Вершинин М.     “Политическая коммуникация в информационном обществе: перспективные направления исследований / М. Вершинин // Актуальные проблемы теории коммуникации: Сборник научных трудов, Санкт-Петербург: Спб ГПУ, 2004, С. 98-107.
  5. Вовк В. Соціокультурні чинники формування масових умонастроїв в Україні / В. Вовк // Політична думка. – 1998. – №1. – С. 40 – 51.
  6. Воинов Д. “Политические амбиции Интернета в России.” / Д. Воинов // Власть, 2007. – № 2. – С. 88-91.
  7. Волохонский В. “Психологические механизмы и основания классификации блогов.” / В. Волохонский // Личность и межличностное взаимодействие в сети. Интернет Блоги. Новая реальность. Санкт-Петербург: Спб ГУ, 2006, c. 117-131.
  8. Воронкова В. Муніципальний менеджмент / В. Воронкова – К., 2004, Голос України – 1997. – № 12.
  9. Головатий М. Політична психологія / М. Головатий – К.: МАУП, 2001. – 136 с.
  10. Горошко Е. Политические коммуникации в блогосфере Рунета / Е. Горошко, Е. Жигалина // Russian Cyberspace. – 2009. – №1.– С. 81 – 100.
Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь