Шахрайство відоме людству з давніх-давен, фактично воно існує від того часу, від коли на Землі з’явились люди. В більшості країн світу шахрайство передбачене законом як злочин проти власності. Якщо проаналізувати вітчизняне законодавство із законодавством іноземних держав, то можна помітити як певні спільні так і відмінні риси у визначенні власне поняття шахрайства, що насамперед зумовлено економічними, соціальними та іншими чинниками властивими конкретним державам.
Наприклад, французьке кримінальне законодавство визначає дію того, хто здійснює шахрайство, наступним чином: «Той, хто, використовуючи фіктивне ім’я або посаду, або використовуючи обманні прийоми з метою переконати в існуванні фіктивних підприємств, фіктивної влади або кредиту або з метою переконати особу в чомусь, примусити до передачі або видачі грошових цінностей, рухомого майна або облігацій, розпоряджень, векселів і т. і одним із цих способів отримати все або частину чужого майна». При цьому французьке законодавство розділяє шахрайство і зловживання довірою і виносить останнє в окрему статтю[1].
Кримінальний кодекс Німеччини шахрайство визначає як дії того, хто «з наміром отримати собі або третій особі протиправну майнову вигоду заподіює збиток майну іншого шляхом введення його в оману, видаючи помилкові факти за істинні, або спотворюючи, або приховуючи дійсні факти”[2].
За законодавством США шахрайство – це різновид більш загального поняття розкрадання разом з крадіжкою і привласненням. Проте деякі види шахрайських дій виділяються вказаним законодавством в самостійні злочини (наприклад, обман кредиторів). Тим не менше в США, практично будь-які обманні дії, спрямовані на заволодіння власністю, признаються шахрайством[3].
За КК Єгипту під шахрайством слід розуміти заволодіння чужим майном шляхом обману (ст. 366), а за КК Йорданії – заволодіння чужим майном шляхом використання обманних засобів, з метою ввести потерпілого в оману, в результаті якого він віддасть своє майно винному (ст. 417). Відповідно до КК Єгипту та Йорданії, на відміну від КК України, зловживання довірою визнається самостійним злочином, пов’язаним із заволодінням чужим майном (у той час як згідно з ч. 1 ст. 190 КК України зловживання довірою є одним із способів шахрайства)[4].
Українському кримінальному законодавству шахрайство відоме давно. Проблема полягає в тому, що Україна була розділена між різними країнами, тому поняття шахрайства необхідно розглядати в залежності від їх поділу в конкретний історичний період.
Так, військові артикули Петра I зовсім не згадують про шахрайство. Як свідчать історики, в часи Петра І форми розкрадання, пов’язані з обманом, зазвичай охоплювалися поняттям крадіжки. А також вказувалося про обмани, які так чи інакше пов’язані з підробкою, обмірюванням, обважуванням, присвоєнням собі чужого імені[5].
Уперше в російському праві поняття „шахрайство” було застосовано в 1550 р. Судебнику Івана Грозного, де шахрай ставиться в один ряд із розбійником (татем). І все ж чіткого поняття шахрайства, як способу здійснення злочину, не було[6].
Однак, які діяння варто відносити до шахрайства ні Судебник, ні наступні законодавчі акти не розкривали. Наукова думка того часу була спрямована до вироблення єдиного поняття шахрайства шляхом об’єднання різноманітних обманних дій, спрямованих на заволодіння майном, в один склад злочину[7].
Більш пізнє законодавче визначення шахрайства було дане в указі Катерини II від 1781 року «Про різні види крадіжки і які за них покарання призначати». Визначення шахрайства звучало як «Крадіжка-шахрайство» вважалося, що шахрайство, це коли хто на торгу або в іншому багатолюдному місці у кого з кишені що вийме, або обманом, або вигадкою, або раптово у кого що відніме, або понесе, або від плаття відріже, або шапку зірве або купить що і не заплативши грошей сховається, або обманом, або вигадкою продасть, або віддасть підроблене за справжнє, або вагою обважить, або мірою обмірить, або що подібне обманом або вигадкою собі привласнить без волі і згоди господаря». Те, що в Указі так детально перелічено види шахрайства, пов’язано з тим, що Указ створювався на основі судових рішень. Предмет злочину визначений у вказаному Указі досить не чітко – це чуже рухоме майно, будь-яка рухома цінність, яка не належить винному. Хоча фактично цей указ нічого нового в поняття шахрайства не вніс, він лише свідчить про те, що шахрайство продовжувало бути одним з видів крадіжки, але цей вид крадіжки необхідно було чітко встановити з метою правильного призначення покарання, що в свою чергу справило велике значення для розвитку шахрайства як самостійного виду злочину[8].
Справді важливе значення мало рішення 1767 по справі Королькова, в якому сенат прирівняв обман до шахрайства[9].
Термін „шахрайство” визнається складником карного законодавства в Указі Єлизавети 1753 року як один із видів обманного привласнення чужого майна, а потім у Статуті Катерини II 1781 року, у якому уперше було роз’яснено, що до шахрайства необхідно відносити: а) кишенькову крадіжку; б) раптове викрадення чужого майна, що ґрунтується на спритності, швидкості дій винного; в) заволодіння майном шляхом обману[10].
На відміну від багатьох інших типів корисливих злочинців, шахраї вважалися елітою, «аристократією» злочинного середовища, що в свою чергу зумовлено двома основними причинами: по-перше, специфіка шахрайства вимагала певного інтелекту й навіть здібностей; по-друге, шахраї відносно рідко знаходилися в місцях позбавлення волі – вони підкуповували служителів царської Феміди.
В Зведенні законів Російської імперії 1832 р. також згадується про шахрайство, проте мова йде саме про обман як спосіб вчинення даного злочину, і крім того не всі види обману входять до об’єктивної сторони шахрайства, так як багато які види обману належать до так званих лжевчинків, розкиданих по різних розділах[11]. Предметом шахрайства залишається чуже рухоме майно, приватне або державне. Під майном Звід розуміє лише речі рухомі, що пояснюється постійною турботою законодавця про пошук викраденого і повернення, передачі його in corpore господареві. Обман в продажу нерухомого майна неіснуючого або чужого за своє – хоча тут предмет злочину становить рухоме майно, ще не входить в поняття шахрайства; обман при складанні письмових договорів вважався фальсифікацією, а не шахрайством. Обов’язковим був корисливий мотив при шахрайстві. Покаранню підлягає не тільки вчинення, а й замах на цей злочин. Порушення кримінальної справи не залежить виключно від потерпілого. Обставини, що визначають суворість покарання за шахрайство, були такі цінність предмета злочину, повторення і стан винного [12].
Таким чином, законодавець довгий час не проводив строгого відмежування шахрайства від таких майнових злочинів, як крадіжка і грабіж. Шахрайство, починаючи з другої половини XVI століття і аж до XIX століття розглядалося як вид крадіжки або інших форм розкрадань, поєднаних з хитрим, підступним вилученням чужого майна. Із зростанням частки цього злочину в структурі майнової злочинності розвивається і кримінально-правове поняття шахрайства, яке набуває все більш чіткого і однозначного розуміння.
В Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р. вперше були встановлені об’єктивні і суб’єктивні ознаки складу шахрайства в окремій статті. Тим часом частина майнових посягань, що вчиняються за допомогою обману, в Уложенні залишилися самостійними складами злочинів. Цю проблему спробували вирішити упорядники Кримінального Уложення 1903 р., але, зважаючи на те, що не всім його нормам було надано чинності, шахрайські посягання кваліфікувалися по Уложенню про покарання ( у редакції 1885 р.) до 1917 р[13].
Кримінальний кодекс 1922 року досить широко трактував поняття шахрайства (його різновидами, зокрема, визнано фальшування деяких документів, фальсифікацію предметів). Перший кримінальний кодекс України 1922 р. вперше провів диференціацію кримінальної відповідальності за шахрайство залежно від форми власності, віддавши перевагу державній. КК України визначив шахрайство як присвоєння з корисливою метою майна чи права на нього шляхом зловживання довірою чи обману. Законодавець визнав за необхідне увести до складу злочину як спосіб здійснення, крім обману, і зловживання довірою[14]. Тож фактично сучасне розуміння шахрайства як злочину, спрямованого на заволодіння майном або придбання прав на майно шляхом обману або зловживання довір’ям, було вперше сформульовано в КК України 1922 р. і з незначними змінами перенесено в КК України 1927 і 1960 рр[15].
4 червня 1947 року був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і суспільного майна». Він став єдиним актом, що передбачає відповідальність за розкрадання (відповідні статті КК 1927 року не застосовувалися). Указ не давав вичерпного переліку форм розкрадання. Проте на практиці виділення форм (у тому числі і шахрайства) відбувалося відповідно до статей КК (хоча при кваліфікації на них не посилалися).
Період його дії закінчився лише в 1958 році з ухваленням «Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 25 грудня і Кримінального кодексу РРФСР від УРСР Кодекс кримінальний від 28 грудня 1960 року, де в ст.83 йдеться про розкрадання майна шляхом шахрайства, і ст.87, де йдеться про спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. Відмінність між вказаними ст.83, ст.87 та ст.190 полягає в тому, що, по-перше, ст. 190 КК України одну з форм шахрайства визначає як «заволодіння чужим майном», що є новою, порівняно з КК 1960 року, характеристикою належності майна; по-друге, ст. 190 КК України передбачає ряд нових кваліфікуючих ознак, таких як вчинення шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинення цього злочину в особливо великих розмірах та вчинення злочину організованою групою; по-третє, санкції, передбачені ст. 190 КК України, значно різняться порівняно з тими, які були закріплені у статтях 83, 143 КК 1960 року, до того ж ці санкції доповнені новими видами покарань[16].
Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом[17]. Важливим є те, що дані права і свободи носять не декларативний характер, вони забезпечуються і охороняються всіма засобами, що знаходяться в руках суспільства і держави. Гарантії права власності (як і інших прав і свобод громадян) різні за своїм характером: вони можуть бути економічними, політичними, організаційними, юридичними. Особлива увага повинна приділятися юридичним гарантіям власності. Захист права власності здійснюється на основі норм різних галузей права. Серед них велику роль відіграють норми кримінального права.
Вказане положення в даний час знайшло своє пряме підтвердження в законодавчій практиці, а саме з прийняттям і введенням в дію Кримінального кодексу України в 2001 р. В ст.190 вказаного Кримінального кодексу дається чітке визначення поняття шахрайства, яке визначається як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Таке визначення шахрайства, по-перше, дозволяє виділити два різновиди шахрайства – розкрадання чужого майна і придбання права на чуже майно, по-друге, містить вказівку на конкретні способи його здійснення, відмежовуючи його від інших видів злочинних діянь, – обман або зловживання довірою.
[1]Навроцький В.О. Кримінальне законодавство зарубіжних держав: питання особливої частини [Електронний ресурс] / В.О. Навроцький. – 1999. – 56 c. – Режим доступу:
http://www.pravo.vuzlib.net/book_z310_page_1.html.
[2]Там само.
[3]Лисодєд О. В. Кримінологічні проблеми шахрайства автореф.дис. канд юридичних наук: 12.00.08 [Електонний ресурс] / О. В. Лисодєд. – Х., 1999. – 18 с. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/content/2448.html.
[4]Мохаммед А М Байдусі. Кримінальна відповідальність за шахрайство за законодавством Єгипту, Йорданії, України (порівняльно-правове дослідження) дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 [Електонний ресурс] / Мохаммед А М Байдусі – К., 2007. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/338527.html.
[5]Фойницкий И.Я. Мошенничество по русскому праву. Сравнительное исследование [Електронний ресурс] / И.Я. Фойницкий // Електорнна бібліотека. – Режим доступу:
http://www.allpravo.ru/library/doc101p/instrum4088.
[6] Кравченко О. В. Психологічні особливості шахрайства: дис. канд. психол. наук: 19.00.06 [Електронний ресурс] / Кравченко О. В. – Х., 2005. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/p-2/8536.html.
[7]Лисодєд О. В. Кримінологічні проблеми шахрайства автореф.дис. канд юридичних наук: 12.00.08 [Електонний ресурс] / О. В. Лисодєд. – Х., 1999. – 18 с. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/content/2448.html.
[8] Фойницкий И.Я. Мошенничество по русскому праву. Сравнительное исследование [Електронний ресурс] / И.Я. Фойницкий // Електорнна бібліотека. – Режим доступу:
http://www.allpravo.ru/library/doc101p/instrum4088.
[9] Там само.
[10] Кравченко О. В. Психологічні особливості шахрайства: дис. канд. психол. наук: 19.00.06 [Електронний ресурс] / Кравченко О. В. – Х., 2005. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/p-2/8536.html.
[11] Фойницкий И.Я. Мошенничество по русскому праву. Сравнительное исследование [Електронний ресурс] / И.Я. Фойницкий // Електорнна бібліотека. – Режим доступу:
http://www.allpravo.ru/library/doc101p/instrum4088.
[12] Фойницкий И.Я. Мошенничество по русскому праву. Сравнительное исследование [Електронний ресурс] / И.Я. Фойницкий // Електорнна бібліотека. – Режим доступу:
http://www.allpravo.ru/library/doc101p/instrum4088.
[13] Лисодєд О. В. Кримінологічні проблеми шахрайства автореф.дис. канд юридичних наук: 12.00.08 [Електонний ресурс] / О. В. Лисодєд. – Х., 1999. – 18 с. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/content/2448.html.
[14] Кравченко О. В. Психологічні особливості шахрайства: дис. канд. психол. наук: 19.00.06 [Електронний ресурс] / Кравченко О. В. – Х., 2005. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/p-2/8536.html.
[15] Лисодєд О. В. Кримінологічні проблеми шахрайства автореф.дис. канд юридичних наук: 12.00.08 [Електонний ресурс] / О. В. Лисодєд. – Х., 1999. – 18 с. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/content/2448.html.
[16] Смаглюк О. В. Шахрайство за Кримінальним кодексом України 2001 року автореферат дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 [Електронний ресурс] / О. В. Смаглюк. – К., 2004. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/34123.html.
[17] Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – N 30. – С. 13.