Анотація. У науковій статті досліджуються погляди представників доктринальної думки про відповідальність держави та її органів. З’ясовується вклад учених у становлення інституту відповідальності держави, органів державної влади та їх посадових осіб.

Ключові слова: держава, державна влада, гілка влади, народ, суверен, відповідальність, правитель, ефорат.

Annotation. Іn the article it is made a research of opinions of scientists about a state responsibility doctrine. It is clarified a contribution of science representatives into formation of an institution of a state responsibility and a responsibility of instances of authority and public induviduals.

Key words: state, state authority, a branch of government, nation, sovereign, responsibility, governor, eforat.

Історично склалося так, що право розвивалося на основі звичаїв, традицій, а також передумовою його виникнення та становлення була і залишається доктринальна думка. Дослідження інституту відповідальності держави та органів державної влади на сьогодні залишається актуальним, оскільки знаходиться на стадії вивчення і розроблення, а саме це стосується і дослідження передумов його розвитку в контексті розроблення доктринальної думки вчених-класиків, а зокрема тих вчених, які впроваджували теорію поділу влади. Прослідковується недостатня увага щодо огляду думок вчених про відповідальність держави та її органів, що й становить актуальність даного дослідження.
В історії розвитку політико-правової думки інститут відповідальності держави вченими розроблявся поодиноко. Зокрема, про відповідальність держави говорили Фома Аквінський, Гроцій, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо, Кант Іммануїл, Лок, Спіноза Барух, Олександр Гамільтон, Йоган Готліб Фіхте та інші.
Фома (Тома) Аквінський (1225-1274), італійський філософ, вважаючи владу за її природою благом, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Наскільки дії правителя відхиляються від від волі Божої, настільки, на його думку, піддані мають право чинити опір таким діям. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади, припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи [5, с. 87-88]. Зважаючи на значущий статус церкви у вченні Фоми Аквінського, можна узагальнити, що фактично церква здійснювала механізм контролю і забезпечувала відповідальність держави.
Про відповідальність держави в особі правителя зазначає у своїх працях і Гроцій (1583-1645 рр), голландський юрист і політичний мислитель. Він віддавав перевагу аристократичній формі правління. Говорив про те, що правителів, які зловживають своєю владою, слід карати [3, с. 304-305].
Представник політичних вчень доби Відродження, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо (1469-1527 рр.), ідеалом державного устрою вбачав сильну, жорстко централізовану республіку, де владарюють представники народу, буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів», і левом, щоб нищити вовків». Для об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»). Говорив лише про служіння держави [8, с. 219]. У книзі «Володар про державу і владу (1513 р.) Макіавеллі розмірковує: «Скажу лише на закінчення, що государеві належить дружити з народом, інакше у важкий час він буде повалений. Зазичай у таких випадках влада государя виявляється під загрозою при переході від цивільного ладу до абсолютного – оскільки государі правлять або за допомогою магістрату, або єдиновладно. У першому випадку положення государя слабкіше і уразливіше, бо він повністю залежить від волі громадян, з яких складається магістрат, вони ж можуть позбавити його влади в будь-який час, тобто можуть або виступати проти нього, або відхилитися від виконання його розпоряджень. І тут пізно привласнювати собі абсолютну владу, оскільки громадяни і піддані, звикнувши виконувати розпорядження магістрату, не почнуть у важких обставинах підкорятися наказам государя» [8, с. 228]. Таким чином, Макіавеллі акцентує увагу на тому, що держава в особі правителя несе відповідальність безпосередньо перед народом, не виділяючи органу, який би здійснював процедуру притягнення правителя до відповідальності.
У науковий обіг термін «відповідальність» увів англійський філософ Томас Гоббс (ХУІІ століття) в контексті абстрактної відповідаль¬ності громадян, що об’єднані «суспільним договором», за діяння своєї держави («Левіафан») [11, с. 23]. Проте, Томас Гоббс (1588-1679 рр.) заперечував існування відповідальності держави. Вважав, що повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій – суверен – ніяким договором з народом не зв’язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Але коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують «право самозахисту». Вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємознищуюють одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами. Поєднав суспільний договір із договором про покору: «народ» після укладення договору більше не є суб’єктом права, він «помирає» в акті укладення договору. Порушень з боку володаря не буває. Оскільки воля верховного носія влади per definitionem є волею держави, то виходить, що той кому передана верховна влада, не зв’язаний ані законами держави (яким би всупереч собі мусив би підкорятися), ані обов’язками перед громадянами [8, с. 235].
Уїнстенлі Джерард (1609-?1660 р.) – англійський філософ. На його думку, існує два види правління – королівське і республіканське, засноване на природному законі загального самозбереження, на законах істинної свободи, тобто на праві справедливості, а не сили. Усі посадові особи республіки переобираються щороку для того, щоб «запобігти виникненню честолюбства і зажерливості», «виродженню в них честі» [8, с. 237] (в чому, в принципі, і прослідковується механізм відповідальності держави в особі посадовців, що має швидше превентивний характер, аніж характер санкції ).
Лок (1632-1704 рр.) зазначав, що суверен, що бере участь у законодавстві, втім, аж ніяк, не є абсолютним сувереном, бо підлягає дії законів вищої влади, що були ухвалені за його участі. Виконавчій владі довіряють усі повноваження скликати законодавчий орган. Якщо вона ухиляється від виконання цього обов’язку, це прирівнюється до оголошення війни проти народу. Тому народ має право усунути таку владу за допомогою сили [6, с. 237]. Локівське вчення про поділ влад знає лише дві, законодавчу і виконавчу. Обидві найважливіші влади розподілилися між найважливішими суспільними силами. Ці різні суспільні табори мали гальмувати один одного під час здійснення влади , щоб жоден заради інтересів окремої людини не міг досягти шкідливої концентрації влади. Законодавча влада, і, за аналогією, виконавча влада розплачуються втратою влади, яку їм довірено (fiduciary рower), якщо вони діють проти державної мети – оборони життя і власності своїх громадян. Адже жодна людина і ні одна людська спільнота не мають влади передати своє збереження або, відповідно, засоби для того абсолютній волі і деспотичному правлінню іншого; вони завжди зберігатимуть право на те, чого вони не мають права позбутися, а також право звільнити себе від тих, хто зазіхає на цей основний священний і незмінний закон самозбереження, заради якого вони увійшли в суспільство [6, с. 244]. По відношенню до правителів, які здійснюють над своїм народом деспотичну владу людям залишається лише застосувати силу проти несправедливої і незаконної сили. Суверенітет народу, згідно з Локом, в кінцевому результаті є більш значущим, аніж суверенітет створеної ним держави [3, с. 338]. Фактично Лок у своєму вченні виправдовує існування відповідальності держави, а зокрема конкретизує підстави її здійснення – порушення державної мети, що має місце в обороні життя і власності громадян. Держава, згідно з його поглядами, несе відповідальність безпосередньо перед народом.
Монтеск’є кожній суспільно і політично релевантній владі приписував особливу функцію, що мала обмежувати інші влади, щоб спрацьовувала система ваги і противаг [6, с. 237]. Таким чином, вчений говорить про відповідальність держави опосередковано, проте не вказує чіткого механізму її здійснення.
Спіноза Барух (Бенедикт) (1632-1677 рр) – нідерландський філософ. У своєму теологічно-політичному трактаті «Про основи держави, про природне й цивільне право кожного на право верховної влади» говорив: «Адже я допускаю, що по праву вони (власті) можуть царювати з найбільшим насильством і прирікати громадян на смерть з найнікчемніших приводів; але ніхто не скаже, що це можна робити, не пошкодитись у здоровому глузді» [8, с. 244]. Отже, Спіноза осуджує стасус безвідповідальності держави, проте не говорить про те, що така відповідальність має існувати.
Кант Іммануїл (1724-1804 рр.) – німецький філософ та політолог. Вважав, що поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову повинен здійснюватися за принципами взаємо-підтримки і координації владних гілок, а не за принципом стримування і противаг [8, с. 255]. Таким чином, Кант заперечує можливість існування класичних моделей відповідальності трьох гілок влади, а зокрема в сучасному вигляді це парламентська відповідальність уряду, імпічмент, відповідальність парламенту, адже взаємна координація трьох гілок влади іще не передбачає взаємної відповідальності.
Олександр Гамільтон (1757-1804 рр.) − видатний державний діяч, автор глибоких розробок в сфері конституційної теорії та практики, був одним із авторів трьох статей «Федераліста», опублікованих між жовтнем і травнем 1788 р. У № 33 і № 78 «Федераліста» аргументував корисність судового конституційного нагляду. На його думку, основне завдання суду − оголошувати акти, що протирічать конституції, недійсними. Гамільтон вважав, що пожиттєве призначення, незалежність і добра платня судді є запорукою забезпечення ним державного управління з належною відповідальністю [3, с. 488-490]. Отже, Гамільтон конкретизує свою пропозицію щодо форми відповідальності у вигляді оголошення актів, що не відповідають конституції, недійсними. Особливий статус в такому механізмі відповідальності надає такому органу як суд.
Найчіткіше і найбільш досконало, на нашу думку, інститут відповідальності держави був розроблений у вченнях Йогана Готліба Фіхте (1762-1814 рр.), який відмічав, що відмінною рисою всякого розумного, погодженого з вимогами права держави (незалежно від її форми) повинна бути відповідальність осіб, що здійснюють управління, перед суспільством. Якщо такої відповідальності немає, державний устрій перероджується у деспотію [3, с. 516]. Зловживанням владою в державі він пропонував покласти край за допомогою вищої контрольованої інстанції – ефорату, що призначається народом, стоїть над владою та володіє правом заборони незаконних дій влади [10, с. 117]. Ефори можуть призупиняти дії виконавчої влади, якщо вбачають в них загрозу правопорядку. Пізніше, в 1812 р., Фіхте визнав ідею створення ефорату нереалістичною [3, с. 516].
Уперше ж термін «відповідальність» зустрічається у французькому словнику Робера (1783-1784) і означає: 1) обов’язок для міністрів залишити владу, коли законодавчий корпус їх відстороняє; 2) обов’язок відшкодувати збиток, завданий з власної провини або (у деяких випадках) визначений законом; 3) моральний або інтелектуальний обов’язок або необхідність спокутувати провину, виконати cвій обов’язок, до¬говір [11, с. 23]. Перше зі значень вказує на використання даного поняття в контексті відповідальності держави та органів державної влади.
Отже, інститут відповідальності держави, органів державної влади та їх посадових осіб до правового визначення мав неабиякий розвиток саме в доктринальній думці. Хоча даний інститут не знаходить чіткого вираження у доктринальній позиції, оскільки аморфно пропонуються механізми застосування такої відповідальності, не конкретизуються суб’єкти притягнення до відповідальності та її підстави. Проте, значущими є погляди Олександра Гамільтона про роль суду в конституційному нагляді, що в певному сенсі знайшли своє відображення в участі конституційних судів у механізмі окремих форм конституційно-правової відповідальності органів державної влади (як приклад, надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент Президента України, а також його повноваження встановлювати конституційність нормативно-правових актів).
Значний внесок у розвиток даного інституту здійснив Лок, який спробував визначити елемент механізму відповідальності держави, а зокрема підстави такої відповідальності – порушення державної мети, що, в приципі, знайшло правове закріплення у більшості держав. А також слід з упередженістю розглядати утопічність ефорату Фіхте, адже подібний орган знайшов своє правове закріпленя у Конституції Польщі − Державний Трибунал.

Список використаних джерел
1. Большой юридический словар / Под ред. А.Я. Сухарева, В. Д. Зорькина, В. Е. Крутских. – М.: ИНФРА – М, 1997. – 790 с.
2. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. – К.: Основи, 1997. − 838 с.
3. История политических и правових учений: Учебник для вузов / Под. общ. Ред. акад. РАН, д. ю. н, професора В. С. Нерсесянца. – 40е узд., перераб. И доп. – М.: Норм, 2006. – 944 с.
4. История политических и правових учений: Учебник для вузов /Под общ. Ред. проф. О. В. Мартишина. – М.: Норма, 2004. – 912 с.
5. Лейст О. Э. История политических и правових учений. Юридическая література. − 573 с.
6. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера : Пер. з нім. – Киїів : Тандем, 2002. – 584 с.
7. Гіжевський В. К. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін.. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
8. Хрестоматія з історії політико-правових вчень: Посібник /Упоряд. Та у 73 автор коментарів Уривалкін О. М. – К.: Дактор, КНТ, 2008. − 456 с.
9. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 1021 с.
10. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібн. 2-е вид. стер. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 304 с.
11. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан. − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 234 с.