У статті досліджено текстуальні аспекти малої прози Юрія Липи. Об’єктом дослідження стали твори «Рубан», «Закон», «Кіннотник», «Кам’янець Столичний», «Зустріч літераторів» із збірника «Нотатник».

 Ключові слова: інтертекстуальність, текстуальність (автоінтертекстуаль-ність), новела, оповідання.

          В статье исследованы текстуальные аспекты малой прозы Юрия Липы. Объектом исследования стали произведения «Рубан», «Закон», «Киннотнык», «Камьянец Столичный», «Встреча литераторов», из сборника «Нотатнык».

Ключевые слова: интертекстуальность, текстуальность (автоинтертекстуаль–ность), новелла, рассказ.

        In the article the textual aspects of short prose Yuri Lipa. The object of the research was the work «Ruban», «Law», «Нorsemen», «Kamіаnetz Capital», «Meeting writers» from the collection «Notebook».        

  Keywords: intertextuality, textuality (autointertextuality), novel, story.

Вражає різноманіття літературознавчих розвідок, присвячених творчості Юрія Липи, проте вони стосуються здебільшого проблемно-тематичної та жанрово-стильової специфіки творчості Ю. Липи. Існує численна кількість фактів, що свідчать про наявність текстуальних, інтертекстуальних аспектів творчості письменника, проте ця проблема не отримала комплексного висвітлення, особливо це стосується малої прози.Метою статті є інтерпретація малої прози Юрія Липи в контексті текстуальності як літературного прийому.

Проблемі текстуальності та контекстуальності художнього світу Ю. Липи присвячена одна з розвідок М. Зубрицької. «Простір його текстуальності Україна, її болі та переживання, пише дослідниця, <> текстуальний і життєвий світ Юрія Липи переконливо доводить, що в цій непересічній постаті щасливо злилися в одну ріку-духовність два однаково великі світи: український та європейський, щоб проілюструвати можливість повноти вияву всіх українських можливостей, щоб довести українську великість» [2, с. 96-97].

У 1936 – 1937 роках у львівському видавництві «Народний стяг» опубліковано три збірки прозових творів Ю. Липи, що, на думку Л. Череватенка, <…> є не лише найвищим новелістичним здобутком автора, а й однією з вершин української літератури ХХ століття» [6, с.10]. Новели, оповідання і повісті, що ввійшли до «Нотатників»,  об’єднані спільною темою – визвольні змагання в Україні періоду нав’язаної більшовицьким режимом «громадянської» війни. Підгрунтям світобачення прозаїка виступає аспект українотворення – формування українського «Я», а також побудова незалежної держави, гідної свого народу. Саме тому твори, що склали «Нотатники», пронизані духом нескореності чужинській орді та віри в світле майбуття. У цих збірках виявився талант Ю. Липи – як письменника і як дослідника з добре помітним теоретико-філософським хистом. Митець намагається з’ясувати причини суспільної дисгармонії, що її ніс більшовизм. Тому він в образній формі осмислює екстремальні ситуації, неначе попереджаючи, що проповідь класової ненависті закладає основу ненависті людини до людини. Будучи активним у громадському житті, письменник і в художній творчості апелював до «живого» навколишнього матеріалу. Органічно розвиваючи традиції психологічної прози М. Коцюбинського та В. Винниченка, Ю. Липа часто тяжів до заглиблення в психічний устрій особистості, яка болісно шукає себе, зазнає часом поразок, але не відмовляється від намірів пізнати глибину власного єства, відчути себе невід’ємною часткою всенародної боротьби.

Добре помітна відповідність історіософських і художніх концепцій Ю. Липи переконує у взаємодії його текстів. Ця взаємодія визначає автоінтертекстуальні аспекти творчого доробку письменника: фрагменти літературно-критичних та історіософських текстів автор асимілює у художні, що й визначає внутрішній взаємозв’язок творів. Автоінтертекстуальні ідеї творчості Липи знаходять відображення на рівні проектування основних теоретичних концепцій історіософських праць на художні тексти. Тематична сповненість прозових та поетичних творів широко відтворює основні ідеї літературно-критичних есе, що входять до «Бою за українську літературу», філософських трактатів «Призначення України», «Розподіл Росії», «Українська доба» тощо. Головним завданням «бойової» програми Юрія Липи є виведення українського народу на європейський рівень. Розглядаючи українське минуле у зв’язках із всесвітньою історією, митець намагався поєднати західноєвропейські культурні традиції зі старокиївськими. Письменник розумів, що сила українців – у збереженні культурних звичаїв і дотриманні “вічних” законів, які постали з “великокиївської «Руської Правди» [4, с. 180] та козацьких часів.

Основною хибою українського державницького руху митець вважав неспроможність провідних сил згуртуватися у неподільний фронт, спрямувати боротьбу в єдине русло. За Ю. Липою, рушійною силою державотворення є селянство, оскільки це не лише фізична, а й духовна основа української раси. Вустами Рубана, головного героя однойменної повісті, прозаїк проголошує: «Тепер… ми (селяни – С. К.) – влада справжня, ми земля!» [4, с. 212]. Однак попереду на українське селянство чекала важка боротьба із надзвичайно підступним ворогом – більшовиками, яких, за влучним висловом одного з чекістів («Рубан»), «і так цілий світ за людоїдів уважає» [4, с. 187]. Супроти цієї страшної сили виступають справжні українські вояки. Самі більшовики говорять про них: «То, бра’, страшний народ. Його розворуши – так не остановиш. Не слухаються – пружина така в нім якась, не наша» [4, с. 186]. Метою визвольної боротьби письменник вважав об’єднання селянських багатств для селян, але сили, що спрямовувалися на її досягнення, були надмір розпорошеними.

Ю. Липа розумів, що в боротьбі з жорстокими більшовицькими «експериментами» Україна може розраховувати виключно на власні сили. Тому на сторінках «Нотатників» постають образи мужніх борців – отамана Рубана («Рубан»), бунчужного Безкровного («Закон»), відчайдушного гайдамаки Валентина Недайхати («Кіннотник») та багатьох інших. На думку автора, в протистоянні зовнішньому ворогові найбільшу силу має почуття «рідності», «традиції», оскільки це тепер –  «проти московський рушійний важіль» [5, с. 21]. За Липою, боротьба української раси у часи визвольних змагань ХХ століття мала родинний характер. Навіть термінологія цих відносин – «батько, хлопці, брате» – це термінологія родини. Прозаїк звеличував звичайного українця з його найшляхетнішими рисами характеру. Шевченківське «cім’я вечеря коло хати» митець вважав основою не лише народного побуту, а й споконвічної української моралі, що завжди була підґрунтям «суспільної збірності». Дотримання її норм – умова збереження нації.

Скажімо, Рубан із однойменного твору – це не просто постать селянського ватажка. У «Призначенні України» читаємо: «Найвищий вислів влади – це отаман, коли ж він є й господарем душ, – це батько» [5, с. 150]. У повісті бачимо, що підлеглі для Рубана – «як діти», котрі й зверталися до нього як до батька, а селяни твердо знали, що він  –  «їхня кров».

Повість «Рубан» наштовхує й на думку про те, що з поверненням літературознавчої науки «до джерел» зростає дослідницька увага до участі в творчому процесі метасуб’єктивних чинників – традиції, соціально-історичного та духовного контекстів, літературної моди, доробку колег по перу тощо. На початку цього твору Липи виразно вчуваються думні ремінісценції:

«В дев’ятнадцятім, напровесні – зелений подих.

• Ану, брате…
• В дев’ятнадцятім, напровесні – на півнеба залопотіли прапори, прапори зелені, прапори жовто – блакитні, прапори армій селянських.
• Всі теє лопотіння почули – і міста, і містечка, і хутори, <…> Ідуть ліси Переяславські, ліси Свининські…

Ідуть люди з обрізанами з Холодного Яру, поспішають із Вовчого Горла, чути голоси з Чорного Лісу:

• Ану, брате, ходім із червоних флагів онучі драти!» [4, с. 23].

Письменник свідомо звертається до дум – творів, що пропагували із покоління в покоління увічнювали рідно земні моральні цноти тих, хто заради безсмертя цих цнот, готовий  був пожертвувати навіть власним життям. Загалом же в художньому світі митця помічаємо багато образів, інтонаційних та ладових ходів, чиє фольклорне походження не викликає жодних сумнівів. Ця обставина вказує на увагу до всього жанрового спектру народнопоетичного мислення, яке доробком Липи не лише модернізувалося, а й конгеніально продовжувалося.

У центрі повісті – постать отамана Рубана, який, швидко згуртувавши довкола себе однодумців, організовує запеклий збройний опір «червоним козакам». Досвідчений, загартований у боях, гранично дисциплінований і національно свідомий, ватажок добре розуміє підступність політики північного «сусіда», а тому самовіддано стає в оборону інтересів рідного народу: «Всі, що пам’ятають Рубана, кажуть, що завжди в нім було чути присутність внутрішнього, загнузданого гніву. Гнів його був у глибоких, трохи каламутних <…> очах. З-під коротких <…> паем волосся на <…> гострому лиці – ці зосередковані очі були як присуд для чужих і як заклик до своїх одокровників» [4, с.88].) Не дивно, отже, що фізично й морально довершеного Рубана вояки вважали своїм батьком, адже ж батько – «це той, що дає підвладному певність, що він, підвладний, є членом роду» («Призначення України») .

Небалакучий Безкровний («Закон») дотримується одвічного закону – «не може ж так буть, щоб син та на батька йшов». Саме тому він карає на смерть «кацапського сина», який зрадив батька. Липа був переконаний, що «родина – це зразок солідаризму українського типу»  [5, с. 160]. Відтак не міг вчинити інакше його Безкровний. Як церковний дзвін, що довго лунає над селом і глибоко западає в душу, звучать слова героя: «У нас кажуть: отець, мать – єдин закон. Єдин закон оставсь іще, пане хорунжий, на світі» [4, с. 254]. Бунчужний дотримується насамперед закону честі, козацької гідності, тому й вирішує, що той, хто запродав рідного батька, не має права на життя. Його рішення ніби унаочнює тезу Ф. Ніцше: «Зміна цінностей – це зміна тих, хто творить. Кому випало бути творцем, той завжди знищує».

Отже, ідея твору лежить «на поверхні»: рід понад усе. При уважнішому ж прочитанні помічаємо, що маємо справу ще й із відтворенням протиборства двох способів життя, двох світоглядів – питомого, національного та штучно насаджуваного. Безкровний – це особистість, яка ввібрала в себе і національні, і загальнолюдські риси. Цілеспрямовано шукаючи шляхів до основних життєвих істин, герой одержимий національною ідеєю, палким жаданням волі українському народові.

Загалом же образ роду, сформований у художньому світі митця, віддзеркалює специфіку національного духовного простору, що творилася впродовж віків у силовому полі історичних реалій, традиції. Письменник і мислитель вважав, що в процесі становлення української державності помітну роль відіграє «голос крови». А Валентин Недайхата («Кіннотник») залишає кохану дівчину і повертається в свій загін, бо захист України для нього – найвищий обов’язок.

Крім українських селян у «Нотатниках» зображено постаті зі світу вітчизняної інтелігенції, образно найменованої «дріжджами» нації. Репрезентанти української еліти добре усвідомлювали, що «животіння під гнітом Мертвої Доктрини», «перебування серед мертводухих людей-убивць» знищить велич народу, а тому теж чинили опір більшовицькій навалі. Відтворення їхньої боротьби стало тематичним осердям новели «Зустріч літераторів» та оповідання «Кам’янець Столичний» .

У новелі «Зустріч літераторів»  події відбуваються впродовж одного осіннього дня 1917 року. Тривають бої на вулицях великого міста, де більшовикам наполегливо протистоїть українське військо. Свідком однієї зі збройних сутичок стає керівник белетристичного відділу української  газети Гавриїл Приступко. На його очах, мов у казці, семеро козаків розбивають більшовицьку сотню імені Лібкнехта. «Ні, їх було не кільканадцять, читаємо в творі, – тільки сім: шість великих козаків <…> і хлопчик, якому жовто-блакитні ленти на кашкеті надавали  трохи дівочого вигляду» 4, с. 231]. Приступко ж уособлює ту частину української інтелігенції, що всіма силами намагалася протистояти страшній орді, доктрини якої зводилися до однієї тези: «Людина є ніщо, мета є всім» [4, с.175]. Ніби відлуння вуличних боїв звучать слова героя про народ, котрий «жив досі як сновида», але тепер починає прокидатися, будувати своє майбутнє.

Наступ «совітів» на Україну Ю. Липа характеризував як «похід ворожого світогляду», що безапеляційно відкидає найменшу повагу до минулого, супроти «тисячолітнього світогляду». Щоб знівелювати, підкорити «національну особливість» українців, ворог докладає неймовірних зусиль, винищуючи у народній пам’яті вічні образи, що ввійшли в його історичну підсвідомість.

В оповіданні «Кам’янець Столичний» авторська увага сфокусовується на ситуації, в якій опинилася українська інтелігенція після вимушеного переїзду до Кам’янця. Поразка спричинила зневіру в окремих представників національно-визвольного руху (образ філолога Масника), однак більшість із них залишалася вірною обраному ляху боротьби. Навіть страх перед голодною смертю й облогою безжалісного ворога не можуть змусити істинних патріотів зректися віри у велич рідної землі, в спроможність українського народу побудувати незалежну державу, фундамент якої закладається у вирі національно-визвольних змагань.

До специфічних ознак творів Липи про інтелігенцію можна віднести вірогідно змальовані характери, глибоке відображення психології національної еліти, емоційність письма, соціальну напруженість конфліктів, максимальну сконцентрованість письма, соціальну напруженість конфліктів, максимальну сконцентрованість дії, граничну правдивість у відтворенні життєвих реалій і висловлення ноток болю за безсилля людини перед непідвладними їй обставинами. Усіма цими прикметами його твори суголосні творам Лесі Українки, І. Франка, В. Винниченка тощо.

Загалом же мала проза Ю. Липи засвідчила зрослу майстерність її автора, виразність концептуальних підходів до зображення дійсності, зріле її осмислення, а також уміння приходити (без зумисної акцентації)  до широких художніх узагальнень. Різнобічна освіта й цілісний світогляд допомагали письменникові глибоко занурюватися в джерела духовності різних народів, перекидати містки від давнини до сучасності й навпаки. Митець ніколи не ідеалізував реальні події, явища, пересічні постаті, а утверджував те високе, благородне, що було непідвладним часові, адже «Література повинна стояти на варті своєї нації, її святинь» [1, с.11] Майже всі позитивні персонажі «Нотатників» певною мірою вивищуються над своїм часом, а об’єднує їх одержимість національною ідеєю.

Автоінтертекстуальність прозового полотна зумовлена центральним мотивом творчості митця – утвердження незалежності України, виведення українців на європейській рівень культурного розвитку. Липа стверджує ідею визволення України з-під ярма російського імперського режиму, який не одне століття гальмував процеси державотворення на завойованих територіях. Протистояти поневолювачам можна лише визначивши їх вади і від найшовши протидію. Україні за будь-яку ціну потрібно звільнитися від впливів Московщини. Саме тому Ю. Липа не просто досліджує все українське, а й зіставляє з московським, аналізуючи негативні аспекти ментальності “загребущих сусідів”.

Список використаної літератури

1.Баган О. Юрій Липа: людина і мислитель // Лицарі Духу / Баган О.. – Дрогобич,   1996. –  39 ст.

2.Зубрицька М. Текстуальність та контекстуальність мисленнєвого світу Юрія Липи // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С. 90-97.

3.Липа Ю. Козаки в Московії: Історичний роман. Новели. /Ю. Липа. – Львів: Червона калина, 1995. – 454 с.

4.Липа Ю. Призначення України. /Ю. Липа. – Львів: Просвіта, 1992. – 270 с.

5.Липа Ю. Розподіл Росії / О. Гринів (упоряди.) /Ю. Липа – Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1995. –148 с.

6.Череватенко Л. «Господь міцним мене створив і душу дав нерозділиму..» /Череватенко Л. // Дніпро. – 1991. – №4. – С. 147-154.