Курат Едуард Альбертович

 

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ЖИТТЄЗДАТНОСТІ

ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ВІЙНИ

Стаття присвячена вивченню психологічних чинників, що визначають життєздатність особистості в умовах війни. Дослідження  є актуальним у зв’язку з підвищеним рівнем стресу серед населення,  перебуванням у стані невизначеності та загрозами для життя та  безпеки. Розглядаються ключові ресурси, які дозволяють людині зберігати психічну рівновагу, адаптивність та внутрішню цілісність: смисложиттєві орієнтації, емоційна саморегуляція, соціальна підтримка та активні копінг-стратегії. Проведено емпіричне дослідження, метою якого було виявлення впливу зазначених чинників на рівень життєздатності особистості. У дослідженні брали участь  72 респонденти, які проживають у зонах впливу воєнних дій або мають досвід переміщення через війну. Вибірка була поділена на контрольну та експериментальну групи. Учасники експериментальної  групи протягом 30 днів виконували психологічні вправи на розвиток саморегуляції, планування життя та мобілізацію внутрішніх  ресурсів, тоді як контрольна група не зазнавала цілеспрямованого впливу.

Результати показали статистично значиме підвищення  показників життєздатності, стресостійкості та емоційної рівноваги у експериментальній групі. Отримані дані підтверджують, що  активне використання внутрішніх та зовнішніх ресурсів є ефективним чинником підтримки психічного здоров’я та життєстійкості особистості в умовах війни.

Ключові слова: життєздатність, психічна стійкість, копінг-стратегії, соціальна підтримка, емоційна саморегуляція, війна

 

 

 

 

 

 

 

 

 Поняття життєздатності особистості та її складові

У вітчизняній психології з 2000 року для позначення цього феномену запропоновано термін «життєстійкість», який розглядається як особистісна стратегія подолання перешкод (coping) та адаптаційний механізм, що дозволяє планувати життєві цілі і бачити перспективи майбутнього у сучасних умовах. Сам термін складається з двох слів — «життя» та «стійкість» — і має яскраве емоційне забарвлення, відображаючи психологічну здатність протистояти життєвим труднощам.

За визначенням С. Мадді, життєстійкість — це особистісна риса, яка включає певну структуру установок, здібностей та стратегій (що формують загальну структуру залученості, контролю та готовності до ризику), що сприяють розвитку резильєнтності. Вона дозволяє перетворювати складні життєві обставини і стресові події на можливості для особистісного зростання, підвищення продуктивності та набуття життєвого досвіду [48].

Проблема життєздатності особистості набула особливої актуальності в умовах воєнних конфліктів та суспільної нестабільності. У психологічній науці життєздатність розглядають як інтегральну характеристику, що відображає здатність індивіда протистояти деструктивному впливу зовнішніх і внутрішніх чинників, зберігати психологічне здоров’я, адаптуватися до складних умов та реалізовувати життєві цілі.

У психологічній науковій літературі представлено багато визначень поняття «життєздатність», кожне з яких виокремлює різні феноменологічні ознаки та структурні елементи, що ускладнює розуміння сутності цього феномену. Поширенню терміну «життєздатність» у його англомовному варіанті resilience (гнучкість, пружність) ми завдячуємо зарубіжним дослідникам.

Одне з відомих визначень було запропоновано М. Ungar, який розглядає життєздатність як здатність людини управляти ресурсами власного здоров’я та соціально прийнятним способом використовувати для цього сім’ю, суспільство й культуру. Інші науковці визначають життєздатність як індивідуальну здатність особистості керувати власними ресурсами – здоров’ям, емоційною, мотиваційно-вольовою та когнітивною сферами – у межах соціальних і культурних норм та умов середовища.

Прихильники соціально-психологічної концепції розглядають життєздатність як системну якість особистості, що проявляється в органічній єдності індивідуальних і соціально-психологічних здібностей, забезпечує реалізацію ресурсного потенціалу в складних життєвих ситуаціях, використання конструктивних стратегій поведінки, повернення до докризового рівня функціонування та сприяє особистісному зростанню. Більшість сучасних визначень розглядають життєздатність у контексті моделі здоров’я.

На сучасному етапі формується компонентний підхід до вивчення життєздатності, який передбачає виділення найважливіших характеристик і властивостей особистості, що формують її життєздатність. Деякі дослідники застосовують чотирьохаспектну екологічну модель, у рамках якої особлива увага приділяється соціально-психологічним та особистісним характеристикам у контексті екології людини. У структурі життєздатності виділяють шість взаємопов’язаних компонентів — п’ять внутрішніх: самоефективність, наполегливість, копінг і адаптація, внутрішній локус контролю, духовність і культура, та один зовнішній — соціальні відносини.

Категорія життєздатності в психології поєднує в собі низку споріднених понять, серед яких виділяють:

1) психічне здоров’я;

2) життєве самоздійснення;

3) опірність;

4) «почуття зв’язності»;

5) адаптацію;

6) регуляцію;

7) феномен стійкості.

Водночас вона має і відмінні, протилежні за змістом терміни, зокрема: 1) «віктимність»; 2) «психологічна безпорадність».

За визначенням Брюховецької О., життєстійкість особистості — це здатність витримувати життєві труднощі та складні обставини, ефективно функціонувати всупереч проблемам і перешкодам. Як зазначає О. Кокум, вона проявляється у здатності підтримувати баланс між адаптацією до нових вимог та прагненням жити гармонійно і повноцінно. Високий рівень життєстійкості сприяє ефективності особистості та збереженню фізичного й психічного здоров’я у несприятливих умовах [8, с.62].

Життєстійкість розглядають як відносно новий психологічний феномен, що досліджується в різних сферах психології. Водночас, вітчизняні та зарубіжні дослідники підкреслюють, що, незважаючи на активне вивчення цього явища у різних країнах, питання особливостей прояву життєстійкості у людей різних вікових груп у сучасному світі досі залишається недостатньо вивченим.

О. Кокун визначає життєстійкість як якість особистості, що забезпечує ефективне функціонування, досягнення цілей і підтримку внутрішньої рівноваги в складних життєвих ситуаціях. Вона тісно пов’язана з суб’єктністю особистості, її благополуччям, здатністю до успішної психологічної адаптації та життєтворчістю [18, с.68]. С. Кондратюк розглядає життєстійкість як особистісний ресурс, що дозволяє в складних обставинах ефективно використовувати як внутрішні, так і зовнішні ресурси, зокрема для подолання військових чи стресових ситуацій [22, с.78]. О. Чиханцова визначає життєздатність як енергозберігаючий механізм виживання під час складних життєвих умов і соціальних змін, що дає змогу зберегти особистий потенціал для досягнення цілей. Вона розглядає життєздатність як єдину систему, що складається з взаємодіючих підсистем, які формуються через самоорганізацію життєдіяльності. Стійкість охоплює процес формування особистості, життєвих перспектив, стратегій подолання стресу та екзистенціальної тривоги, представляючи собою комплексний психологічний феномен [43, с.267].

Життєстійкість охоплює комплекс особистісних переконань, які формують у людини уявлення про себе, навколишній світ і взаємозв’язки з ним. Емпіричні дослідження показали, що життєстійкість складається з трьох ключових компонентів: залученість, контроль і прийняття виклику, які взаємодіють для зниження внутрішньої напруги у складних ситуаціях, допомагаючи ефективно керувати стресом та сприймати його як менш загрозливий. Кожен із цих компонентів має власну структуру та ієрархію і розвивається автономно.

Залученість (включеність) характеризується вірою в те, що активна участь у подіях дозволяє знайти щось цінне й цікаве. Людина з розвиненою залученістю відчуває себе потрібною, отримує задоволення від діяльності та демонструє високий рівень суб’єктивного благополуччя. Її відсутність може викликати почуття самотності, відчуженості та відокремленості від життя.

Контроль відображає переконання, що людина здатна впливати на результати подій, навіть якщо цей вплив не абсолютний. Особи з високим рівнем контролю вірять у власні ресурси, активно намагаються впливати на події, а не залишаються пасивними, і відчувають, що самостійно обирають свій життєвий шлях.

Прийняття виклику (ризику) — це переконання, що всі життєві події, позитивні чи негативні, сприяють розвитку особистості через набуття досвіду та знань. Люди з високим рівнем цього компонента зазвичай сміливіші, більш свобідні у виборі та сприймають проблеми як виклик, можливість перевірити себе. Низькі показники свідчать про ригідність мислення та труднощі у використанні власного досвіду.

Отже, структура життєстійкості формує стійкі позитивні риси, що сприяють успішній психологічній адаптації до змін зовнішнього середовища та досягненню особистісних цілей. Як зазначає С. Мадді, для підтримки здоров’я, ефективності та активності в стресогенних умовах важлива повнота розвитку всіх трьох компонентів. Розвиток залученості, контролю та прийняття виклику сприяє позитивному ставленню до себе та життєвих подій [49].

Іноді життєздатність ототожнюють із психічним здоров’ям або розглядають як його передумову. Так, психічне здоров’я людини інтерпретується як прояв її життєздатності, життєвої сили, забезпеченої повноцінним розвитком і функціонуванням психічного апарату. При цьому життєздатність, як здатність виживати, пристосовуватися та розвиватися в умовах, що змінюються, не завжди залежить від сприятливих обставин і водночас виступає основою для формування психологічного здоров’я.

Схожим за змістом є поняття життєвого самоздійснення, яке розглядається як форма самоорганізації під час особистісного становлення. Воно визначає інтенціональність розвитку, здатність до взаємодії зі світом та реалізації власних життєвих виборів.

Науковець Варіна Г.Б. відзначає, що ключовими характеристиками життєстійкості є особистісні якості, такі як сила волі, наполегливість і позитивне ставлення до життя. Життєстійкість значною мірою визначається індивідуальними властивостями особистості, серед яких швидкість реакції на події, спонтанність, рівень стресової чутливості, схильність до тривожності та інші. Вона підкреслює, що ці характеристики формуються особливостями нервової системи та впливають на соціальну активність людини. Завдяки цим властивостям життєстійка особистість здатна створювати значущі для себе смисли, усвідомлювати їх цінність та реалізовувати в певному соціальному контексті. Особи з високим рівнем життєвого тонусу не лише ефективніше адаптуються до стресових ситуацій, але й продуктивно використовують свої природні здібності для розвитку та досягнення цілей, підтримуючи гармонійний баланс між внутрішніми переконаннями і зовнішніми обставинами [10, с.28].

Автор Співак Л. зазначає, що життєстійкість особистості можна розглядати як поєднання життєвої витривалості, наполегливості та позитивного ставлення до життя, що формуються на основі індивідуальних особливостей характеру. Характер особистості розвивається і трансформується протягом усього життя індивіда. Розвиток таких рис, як рішучість, відповідальність та емоційна стабільність, сприяє зміцненню життєстійкості та загартовуванню характеру. Життєстійкість проявляється у здатності людини створювати власні смисли життя, активно реалізовувати свої цілі, планувати майбутнє та ефективно адаптуватися до раптових змін. Формування життєстійкості сприяє розвитку особистості загалом і дозволяє людині ефективно протистояти зовнішнім викликам долі [36, с.62].

До основних ознак життєздатності особистості відносять: незалежність від зовнішніх авторитетів, неупередженість та критичність мислення, здатність до самостійного прийняття рішень; схильність до конструктивної соціальної активності та участі у спільній діяльності; здатність до самонавчання, самовиховання та цілеспрямованого набуття нового досвіду; відповідальне ставлення до власної поведінки та поведінки оточуючих; орієнтацію на майбутнє; гармонійний психологічний розвиток та мотивацію досягнення.

Аналізуючи різні підходи вчених до поняття «життєздатність» у контексті життєстійкості, можна виділити кілька ключових аспектів. У деяких джерелах життєздатність визначається як здатність до існування, розвитку та виживання, в інших — як здатність до самостійного існування. Вона також може проявлятися у здатності тривалий час зберігати важливі властивості та водночас ефективно управляти менш значущими, але актуальними тут і зараз характеристиками, раціонально планувати дії та успішно реалізовувати їх у конкретних умовах.

У широкому розумінні життєздатність — це поєднання стійкості та адаптивності системи, її самоідентичності та відповідності, корисності і придатності, оптимальних і неоптимальних аспектів функціонування, що забезпечує ефективну взаємодію особистості з навколишнім середовищем.

Життєстійкість розглядається як ключовий функціональний компонент життєздатності, що забезпечує стабільність системи особистості та виступає системоутворюючим фактором, який визначає параметри основних складових життєздатності. Вона є важливою особистісною змінною, яка посередньо впливає на взаємодію стресогенних чинників із соматичним та психічним здоров’ям, а також визначає ефективність і успішність діяльності особистості.

Більшість авторів виділяють такі ключові складові життєздатності особистості:

Когнітивна складова – усвідомлення власних можливостей і обмежень, здатність прогнозувати наслідки своїх дій, гнучкість мислення.

Емоційна складова – емоційна стійкість, здатність до самоконтролю, регуляція негативних переживань.

Мотиваційно-смислова складова – наявність життєвих цілей, смислів, оптимістичної перспективи майбутнього.

Вольова складова – здатність долати труднощі, наполегливість у досягненні цілей, відповідальність за власні дії.

Соціальна складова – залученість у соціальні зв’язки, наявність підтримки з боку значущих інших, довіра до соціуму.

Таким чином, життєздатність постає як системна інтегральна властивість, що забезпечує гармонійне поєднання внутрішніх ресурсів особистості з можливостями зовнішнього середовища. В умовах війни її рівень стає критично важливим, адже саме вона визначає, чи здатна людина не лише вижити, але й зберегти психічне здоров’я, ефективно діяти та підтримувати інших.

 

 

 

 

 

Висновки:

Життєздатність особистості в умовах війни є результатом взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників – смисложиттєвих орієнтацій, емоційної стійкості, соціальної підтримки, духовності та активної життєвої позиції.

Підвищення рівня життєздатності можливе завдяки розвитку навичок саморегуляції, підтримці значущих зв’язків, участі у програмах психологічної допомоги та реабілітації.

Таким чином, формування життєздатності є стратегічним завданням сучасної психологічної практики, спрямованої на збереження людського потенціалу в умовах воєнних викликів.

 

Література:

1. Кокун, О. М. Професійна життєстійкість особистості: аналіз феномена. Актуальні проблеми психології: Психофізіологія. Психологія праці. Експериментальна психологія. 2020. 20(5). С.68–81.
2. Комар Т., Варгата О. Психологічні чинники стресостійкості фахівців соціономічного профілю. Psychology travelogs. 2023. № 1. С. 46–56.
3. Ломакін Г. Система соціально-психологічного супроводу людей, що зазнали наслідків травм війни. Psychosomatic Medicine and General Practice. 2024. № 9(2). С. 7–12.
4. Нівінська В. С. Вивчення впливу допомоги та підтримка на збереження життєдіяльності осію юнацького віку під час війни. The 2 nd International scientific and practical conference “Modern research in science and education” (October 12-14, 2023). BoScience Publisher, Chicago, USA. 2023. 498 p.
5. Пасічніченко А. В. Стресостійкість як професійно значуща риса особистості педагога. Актуальні питання сучасної педагогіки: творчість, майстерність, професіоналізм. Кременчук, 2021. С. 55–59.
6. Співак Л. Аналіз феномену життєстійкість в парадигмі сучасної науки. Науковий часопис УДУ імені Михайла Драгоманова. Серія 12. Психологічні науки. 2024. С. 62–71.
7. Чиханцова О.А. Особливості прояву компонентів життєстійкості особистості. Актуальні проблеми психології : збірник наукових праць. 2018. С. 267–273.