Розглянуто проблему призначення покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин як загальної засади призначення покарання. Проаналізовано підходи до найбільш оптимального визначення поняття “санкція”, його співвідношення з поняттям “покарання”, принципи застосування санкцій, недоліки, властиві санкціям статей КК України. А також визначено місце меж суддівського розсуду при призначенні покарання, запропоновано теорії його упорядкування.

Ключові слова: межі покарання, санкція, правова норма, кримінальна відповідальність, злочин, суддівський розсуд, типова санкція.

 This article is dedicated to investigation the problem of punishment within the limits laid down in the relevant article of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine, which includes responsibility for the crime as general principles of appointment punishment. The article analyzes the optimal definition of “sanction”, its relationship with the concept of “punishment” principles application sanctions, disadvantages inherent sanction of articles of the Criminal Code of Ukraine. Also the place limits judicial discretion in sentencing, offered his theory of ordering was a purpose of research.

Key words: punishment scope, sanction, the rule of law, criminal liability, crime, judicial discretion, typical sanction.

Формування правової держави вимагає дотримання ідеї “закон понад усе”. У законах мають виражатися суспільні відносини, що об’єктивно складаються, тенденції їх розвитку та самооновлення, їх самоорганізаційний потенціал. А у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) як кодифікованому законодавчому акті мають виражатися ідеї гуманного, справедливого покарання “у межах”. Але постає запитання − покарання у яких межах: установлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин чи у межах суддівського розсуду, не завжди обмеженого законом, не завжди справедливого? Це запитання є актуальним, оскільки оптимальні межі санкцій кримінального закону зумовлюють ефективність кримінально-правового впливу на обвинувачених. Крім того, не існує однозначного тлумачення поняття “санкція”, воно не закріплено на законодавчому рівні, а види і система покарання застосовуються не у ієрархічній послідовності, що, в деяких випадках, є причиною призначення несправедливого покарання.

Сьогодні існує досить значна кількість вітчизняних та зарубіжних наукових досліджень даної тематики. Значну увагу питанням призначення покарання у кримінальному праві, дослідженню санкції як кримінально-правової категорії приділяли такі науковці як М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, Т. А. Денисова, О. О. Книженко, М. Й. Коржанський, М. В. Кудрявцев, А. С. Макаренко, А. А. Музика, В. О. Навроцький, Н. А. Орловська, А. І. Перепелиця, В. В. Полтавець, В. Я. Тацій, В. О. Туляков, В. І. Тютюгін, А. М. Ященко та ін.

Санкція (з лат. sanctio – “найсуворіша постанова”) – частина норми права, яка в разі невиконання норми визначає заходи державного впливу, головним чином у формі примусу [1, С. 434]; міра відповідальності за порушення диспозиції; найважливіший засіб соціального контролю [2, С. 199]; заходи впливу, покарання за порушення закону [3, С. 54]. Різноманітні визначення поняття “санкція” напрацьовані наукою кримінального права. Г. М. Ветрова, зазначає, що санкція – це правовий засіб забезпечення виконання юридичних обов’язків та охорони суб’єктивних прав від можливих порушень [4, С. 47]. А. О. Пінаєв визначає санкцію як частину статті кримінального закону, яка містить вказівки на вид і розмір покарання [5, С. 23]. О. Е. Лейст називає санкцією правової норми нормативне визначення примусових заходів, які застосовуються в разі правопорушення й містять його підсумкову правову оцінку [6, С. 7]. І. Я. Козаченко розглядає санкцію як закріплену кримінальним законом форму відповідальності, яка виражає міру кримінального покарання, передбаченого за вчинення злочину [7, С. 75]. А. П. Козлов дає розгорнуте визначення кримінально-правової санкції як частини кримінально-правової норми, яка має державно-примусовий якісно-кількісний характер і являє собою формально визначену об’єктивно-суб’єктивну модель заходів кримінально-правового впливу, що застосовуються до осіб, які вчинили злочин [8, С. 17]. Очевидно, що санкція є змістом існування кримінального права як публічної галузі.

Попри це, якщо вважати, що санкція кримінально-правової норми Особливої частини КК України є межею покарання або рівнозначна поняттю “покарання”, то таке твердження, уявляється, є необґрунтованим. Варто погодитися з Т. А. Денисовою, що санкція є необхідним елементом кримінально-правової норми у статті Особливої частини КК України. Зміст санкції полягає у встановленні моделі кримінального покарання за діяння, яке передбачено в диспозиції з урахуванням особистості злочинця [9, С. 85]. Н. А. Ниркова розширює межі поняття кримінально-правової санкції, звертаючи увагу на те, що усі регламентовані в кримінальному законодавстві заходи державного реагування щодо осіб, винних у вчиненні злочину, називають заходами кримінально-правового впливу, кримінально-правового реагування або кримінально-правового примусу. До санкцій кримінально-правових норм відносить усі ті нормативні положення Загальної та Особливої частин кримінального законодавства, в яких передбачаються примусові заходи (впливу, реагування) стосовно осіб, які вчинили злочин певного виду. Наголошується також на тому, що суд, крім покарання, має у своєму арсеналі й інші заходи впливу: примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, звільнення від кримінальної відповідальності й покарання тощо [10, С. 17].

Вимога п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України про те, що суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, означає, що за загальним правилом суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачений у санкції статті Особливої час­тини КК України, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлені для цього покарання у санкції [11, С. 363]. Виходячи з формулювання п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України, то під “межею” у призначенні покарання розуміється вид покарання та строк, розмір (обсяг) міри відповідальності обвинуваченого, тобто санкція статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

Проте санкція статті Особливої частини КК України не може дати вичерпного уявлення про межі покарання, яке може бути призначене судом, оскільки:

1) у багатьох санкціях не вказується мінімальна межа покарання;

2) не враховується можливість призначення додаткових покарань, не передбачених у санкціях;

3) у санкції не передбачається можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, крім спеціальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності;

4) у санкції не передбачаються обмеження щодо застосування окремих видів покарання: довічного позбавлення волі, арешту, виправних робіт тощо. У всіх цих випадках межі, у яких суд може призначити покарання, визначаються за допомогою норм Загальної частини КК України [12, С. 62-63]. Це видається зрозумілим, тому що загальні правила призначення покарання враховуються сукупно.

Суди повинні враховувати принципи побудови системи покарань, оскільки зміст системи покарань визначають законодавчу основу, принципи і порядок призначення конкретного виду й розміру покарання у межах санкції. Верховний Суд України постановив, коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку [13]. Уявляється, що види і зміст санкцій, установлених чинним КК України, є не менш важливими у питанні про призначення покарання. М. І. Бажанов виділяє відносно-визначені та альтерна­тивні санкції, які використовуються у КК України. Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі. Розрізняють два види відносно-визначених санкцій: 1) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк “від” і “до”). У цьому разі в законі перед­бачено нижчу та вищу межі певного покарання; 2) з максимумом покарання (на строк “до”). Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів основних покарань, з яких суд вибирає лише одне. В КК України значна частина санкцій є альтернативними [11, С. 363].

Відносно-визначені та альтернативні санкції у чинному КК України передбачають місце для суддівського розсуду при призначенні покарання. Деякі вчені вбачають у цьому позитив, а деякі – негатив. Це пояснюється наявністю суб’єктивізму суддів при обранні міри покарання обвинуваченому. Так, Т. Г. Понятковська вважає, що проблема звуження суддівського розсуду зводиться до пошуку оптимального співвідношення зв’язаності правозастосувача жорсткими рамками, установленими в законі, зі свободою його оцінки і вибору заходів кримінально-правового характеру [14, С. 153]. На думку О. Б. Сахарова, тенденція до розширення суддівського розсуду при призначенні покарання, по-перше, не відповідає історичній перспективі поступового скорочення злочинності і звуження сфери застосування кримінальної репресії; по-друге, суперечить важливому принципу кримінальної політики, оскільки неминуче ослаблює авторитет закону, а разом із тим і авторитет самого судового рішення. По-третє, широкий простір суддівського розсуду при призначенні покарання з точки зору законодавчої техніки є результатом нечіткості визначення складів злочинів [15, С. 81].

Протилежну думку висловлює Т. А. Денисова і зазначає, що законодавець використовує в чинному кримінальному законодавстві відносно-визначені й альтернативні санкції для диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання, враховуючи саме особу винного, в іншому випадку переважали б абсолютно визначені санкції [9, С. 86]. Ще у Руській Правді були визначені імперативні норми у частині санкцій. Наприклад, у Короткій редакції Руської Правди передбачалося “Якщо уб’ють огнищанина навмисно, то [убивця] платить 80 гривен, а люди можуть не допомагати йому у виплаті. А за убивство княжого під’їзного платити 80 гривен” [16, С. 139]. Навпаки було у Литовському Статуті 1529 р., де кримінальні норми Статуту не охоплювали всіх видів покарань, тому феодал, який здійснював правосуддя над залежним населенням, міг застосовувати покарання, не передбачені законом або навіть звичаєвим правом [17, С. 109]. Але все-таки найбільше нам імпонує думка про упорядкування суддівського розсуду. Тут, уявляється, варто скористатися досвідом США, де існує підхід, коли положення законодавства зазделегідь передбачають вид та розмір покарання, що відповідають тяжкості вчиненого злочину та характеристиці особи винного [18, С. 12]. При призначенні покарання у США ступінь тяжкості діяння визначається на основі вихідного рівня злочину, установленого у Шкалі кримінальних покарань, з урахуванням специфічних характеристик (обтяжуючих або пом’якшуючих обставин) і коректувань, які застосовуються у конкретному випадку. Місце перетину графи з вказівкою остаточно розрахованого ступеня тяжкості злочину і графи з категорією судимості у шкалі визначає строк покарання. Також у США діє Комісія з призначення покарань, яка сприяє уніфікації судової діяльності, долає імовірні зловживання з боку суддівського корпусу та впливає на те, щоб покарання призначалось у більш-менш єдиних межах, без широких амплітуд коливання щодо видів і розмірів [19, С. 272-273].

Ще одним варіантом упорядкування суддівського розсуду теорія кримінального права пропонує запровадження так званих типових санкцій. Типова санкція – це формалізований критерій класифікації злочинів, який виражає у стислій і концентрованій формі тяжкість злочинів певного виду через вид і розмір покарання [20, С. 32-33]. Н. А. Орловська зазначає, що з однієї точки зору санкція виступає категоріальним феноменом, тобто чітко фіксує граничні межі, принаймні, найбільш суворого виду основного покарання, яке відповідає характеру і ступеню суспільної небезпечності групи злочинів; з іншої точки зору типова санкція зближується з основним із аспектів поняття медіани санкції [21, C. 212]. З цього випливає, що є два види типових санкцій: ті, в яких визначено категорії злочинів і граничні розміри покарань (мінімальна і максимальна межа або лише максимальна межа) у Загальній частині, а в Особливій частині визначається, що діяння належить до тієї чи іншої категорії злочинів (Модельний КК країн Співдружності Незалежних Держав); які являють собою серединну частину санкції за конкретний злочин або закріплення багатоступеневої системи санкцій із градуюванням самого покарання (Іспанія, Сан-Марино). Другий варіант типових санкцій виражає, наприклад, ст. 150 КК Сан-Марино (вбивство), яка передбачає покарання у виді тюремного ув’язнення сьомого ступеня і позбавлення виборчих і політичних прав четвертого ступеня [22, С. 218-219].

Аналіз санкцій статей Особливої частини КК України дозволяє виявити неточності, розбіжності, деструктивні положення при призначенні покарання. Серед недоліків, властивих санкціям статей КК України, В. В. Полтавець, виділяє такі:

1) у деяких випадках законодавець по-різному формулює певний вид покарання в різних статтях і навіть різних частинах однієї статті, що призводить до плутанини;

2) спостерігається певна непослідовність при визначенні покарань, тобто відступ від загального правила щодо побудови санкцій, згідно з яким покарання розміщуються від менш суворого до більш суворого;

3) видається суперечливим визначення меж санкцій певних статей Особливої частини КК України без урахування порядку й особливостей призначення певних видів кримінальних покарань;

4) уявляється недоцільним при визначенні меж певних видів покарань у санкціях статей КК України зазначати мінімальні межі, які встановлюються у Загальній частині для цього виду покарання, тому що це не відповідає принципу нормативної економії;

5) є необґрунтованим недотримання при конструюванні деяких санкцій загальнообов’язкового правила про допустиме співвідношення визначених у санкції основних і додаткових покарань, згідно з яким основне покарання завжди має бути більш суворим, ніж приєднане до нього додаткове;

6) при конструюванні санкції не завжди беруться до уваги характер і ступінь суспільної небезпечності передбаченого у диспозиції статті злочину, а також особливості можливого суб’єкта злочину, що негативним чином позначається на судовій практиці;

7) як уявляється, правильна побудова санкції у кожному конкретному випадку передбачає врахування вже наявних санкцій і ступеня тяжкості самого злочину та типових особливостей особи винного [12, С. 73-82].

Уявляється, п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України слід викласти у такій редакції “у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53, статтею 69 цього Кодексу”. Це пояснюється тим, що ст. 69 КК України передбачає можливість призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК України, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного у санкції статті Особливої частини КК України [23]. Хоча зазначене положення повинно враховуватися при призначенні покарання у силу дії п. 2 ч. 1 ст. 65 КК України, але, водночас, суперечить чинному формулюванню п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України.

Висновок. Санкцією є правовий засіб, передбачений законом про кримінальну відповідальність, який виражається у формі покарання і примусово застосовується до особи, яка у передбаченому законом порядку визнана винною у вчинені злочину. Призначаючи покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд повинен враховувати ряд особливостей: природу санкцій кримінально-правової норми, систему й розміри покарань, норми Загальної частини КК України. До того ж, оцінка судової практики і зарубіжного досвіду, свідчить про потребу сформувати правила упорядкування суддівського розсуду, що допоможе оновити систему обрання судом заходів впливу щодо обвинуваченого.

 

Список використаних джерел:

 

1. 1. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гінжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський та ін. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
2. Юридична енциклопедія / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / За ред. Ю. С. Шемшученко. − К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. – Т. 6. – 768 с.
3. Словник української мови: в 11 томах / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. − К.: Наукова думка, 1978.− Т. 9. – 978 с.
4. Ветрова Г. Н. Санкции в судебном праве / Г. Н. Ветрова. – М. : Наука, 1991. – 160 с.
5. Пинаев А. А. Курс лекций по Общей части уголовного права / А. А. Пиняев. – Х., 2002. – Кн. 2: О наказании. – 664 с.
6. Лейст О. Э. Санкции в советском праве / О. Э. Лейст. – М. : Госюриздат, 1962. – 240 с.
7. Козаченко И. Я. Санкции за преступления против жизни и здоровья: обусловленность, структура, функции, виды / И. Я. Козаченко. – Т. : Издательство Томского университета, 1987. – 231 с.
8. Козлов А. П. Уголовно-правовые санкции (проблемы построения, классификации и измерения) / А. П. Козлов. – К.: Издательство Красноярского университета, 1989. – 169 с.
9. Денисова Т. А. Поняття кримінально-правової санкції / Т. А. Денисова // Право та державне управління : зб. наук. пр. / Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2011. − № 1. − С. 81-86.
10. Ныркова Н. А. Уголовно-правовые санкции за приступления различной степени тяжести: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Н. А. Ныркова. – СПб., 1991. – 179 с.
11. Кримінальне право. Загальна частина: Підручник / [М. І. Бажанов, В. В. Сташис, В. Я. Тацій та ін.]; за ред. М. І. Бажанова. – К.-Х. : ЮрІнком Інтер – Право, 2001. – 544 с.
12. Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним правом України : монографія / В. В. Полтавець. – Л. : РВВ ЛАВС, 2005. – 230 с.
13. Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. : [Електронний ресурс] / Верховний Суд України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-03.
14. Понятковская Т. Г. Уголовно-правовие значения судейського усмотрения при назначении наказания / Т. Г. Понятковская // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць / редкол. С. В. Ківалов (ред.) та ін. – О. : Юридична література, 2010. – Вип. 54. – С. 152-156.
15. Сахаров А. Б. Перспективы развития советского уголовного права / А. Б. Сахаров // Сов. государство и право. – 1983. − № 7. – С. 79-87.
16. 16. Руська Правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій / За ред. С. В. Юшкова / Українська Академія Наук Інститут історії матеріальної культури. – К. : Видавництво Української Академії Наук, 1935. – РедакціяIV.– 137-144 с.
17. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. / С. В. Ківалов, П. П. Музиченко // Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. – О., 2002. – Т.1. – 464 с.
18. Полянський Є. Ю. Призначення покарання за кримінальним правом США: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Є. Ю. Полянський. – О., 2007. – 17 с.
19. Савченко А. В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правове дослідження: монографія / А. В. Савченко. – К. : КНТ, 2007. – 616 с.
20. Кадников Н. Г. Категории преступлений и проблемы уголовной ответственности: учеб. пособие / Н. Г. Кадников. – М. : Книжный мир, 2005. – 83 с.
21. Орловська Н. А. Уголовно-правовые санкции: проблемы определения, классификации и функционального анализа: монография / Н. А. Орловская. – О. : Юридична література, 2010. – 296 с.
22. Туляков В. О., Макаренко А. С. Призначення покарання / В. О. Туляков, А. С. Макаренко // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2013. − № 1 (1). – С. 208-227.
23. Кримінальний кодекс України: [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. − Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.