У статті розкрито основні положення та питання реалізації принципу презумпції невинуватості в римському праві і процесі.

The basic provisions and the question of realization of the presumption of innocence in Roman law and process are described in the article .
Ключові слова: презумпція невинуватості, принцип, римське право, кримінальний процес, вина, змагальний процес, інквізиційний процес, суд, гарантії презумпції невинуватості, римські громадяни, злочин, правопорушення, юрисдикція, доказ, свідок, цивільний, вирок, позов, присяжні.
Key words: presumption of innocence, principle, Roman law, criminal action, guilt, adversary proceeding, judicial inquisition, court, guaranties of presumption innocence, citizen of Rome, crime, delict, jurisdiction, proof, witness, civil, finding, claim, jury.

Постановка проблеми та короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Без римського права не існувало б того Європейського права, яке ми маємо сьогодні. Питанням дослідження римського права займалась велика кількість вчених. В 1997 році О. А. Підопригорою була опублікована праця «Римське приватне право». В 1982 р. Професором А. М. Ларіним була опублікована праця «Презумпція невинуватості». З такою ж назвою професором В. М. Савицьким в 1997 році була видана праця по презумпції невинуватості. Проте, нажаль питання презумпції невинуватості в римському праві та процесі досліджувалось побічно та поверхнево.
Викладення основного матеріалу. Традиційно прийнято вважати, що прототипом презумпції невинуватості (praesumptio innocentiae) виступає встановлене давньоримськими юристами правило “praesumptio boni viri» (учасник судового позову вважається таким, що діє сумлінно, поки інше не доведено) [ 4, с. 12 ]. Деякі радянські дослідники, зокрема, А. М. Ларін, висловлюють сумніви щодо давньоримського походження презумпції невинуватості, мотивуючи тим, що зазначені положення застосовувалися лише в розгляді майнових спорів і не поширювалися на кримінальні справи. Однак з таким підходом можна не погодитись, так як в давньоримському праві презумпція невинуватості була закріплена саме як універсальний принцип, хоча в класичний період дія цього принципу поширювалося тільки на майнові спори. Дану точку зору підтверджує і аналіз текстів Законів XII Таблиць, в яких містились норми, що закріплюють окремі положення презумпції невинуватості (у той період – презумпції добропорядності) [ 10, с. 136 ]. Крім того сфера регулювання цивільного права була набагато ширшою ніж та, що регулюється цивільним правом сьогодні. Так, поняття цивільний (civilis ) охоплювало питання взаємовідносин між римськими громадянами, навіть значна частина кримінального права поглиналась jus civile. Так крадіжка, тілесні ушкодження, не зважаючи на кримінально-правову природу відносились до предмету регулювання цивільного права. Саме ж кримінальне право не існувало самостійно, а як складова частина приватного ( в даному випадку jus civile ) та публічного права. В останньому випадку публічного права стосувались найтяжчі злочини проти особи, зокрема і вбивство, а також злочини versus rei publicae. Таким чином можна сказати, що presumptio boni viri було першим в світі універсальним правилом про невинуватість особи і прототипом сучасного принципу презумпції невинуватості.
Спочатку presumptio boni viri поширювалось тільки на громадян Риму та його колоній, які визначались за етнічною приналежністю, тобто за національним принципом. Пізніше jus civile почало діяти на всій територій Італії і стосовно всіх її жителів, які були урівнені в правах з римлянами. В 212 р. н. е. імператор Каракала надав права римських громадян всім жителям імперії. Це означало розширення дії jus cіvile і як наслідок presumptio boni viri. Як бачимо принцип презумпції невинуватості на даному періоді був універсальним як на законодавчому рівні, так і з точки зору географії, хоча презумпція невинуватості далеко не завжди застосовувалась, оскільки діяли жорстокі норми jus gentium.
Окрім зазначеного універсального правила презумпції невинуватості – presumptio boni viri римлянами були сформульовані і інші важливі положення презумпції невинуватості. Так було сформульовано положення: Ei incumbit probatio qui dicit, non qui negat – тягар доказування лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує [ 11 ]. Дане положення є чи не найважливішим положення презумпції невинуватості в плані її фактичної життєздатності, адже в противному разі при наявності обов’язку доводити свою невинуватість про презумпцію невинуватості взагалі не можна говорити, оскільки тоді особа є апріорі винуватою.
Наступним важливим правилом презумпції невинуватості в римському праві було правило in dubio pro reo [ 6, с. 16 ] – сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. Дане положення було сформульовано видатним римським юристом Юлієм Павлом, який згідно Законом про цитування 426 р. н. е. ввійшов до п’ятірки найкращих юристів ( Папініан, Гай, Павел, Модестин та Ульпіан ) імперії. Згідно цього закону праці вище згаданих юристів мали обов’язкове застосування в суді. Звідси слідує, що in dubio pro reo було не формальним правилом, а обов’язково застосовувалось на практиці.
Що стосується існування презумпції невинуватості в кримінальному процесі Стародавнього Риму, то специфіка презумпції невинуватості визначалась рядом особливостей. По-перше, в римській державі з моменту її заснування 753 р. н. е. до її падіння існувало 3 з 4 форм кримінального процесу: ранній обвинувальний, змагальний та інквізиційний. По-друге, існували специфічні форми цивільного процесу в рамках якого розглядалися кримінальні справи: легісакційний, формулярний, екстраординарний. Також існували специфічні види кримінального процесу за структурою та суб’єктами здійснення судочинства. Так кримінальне судочинство здійснювалось одноосібно магістратом, магістратом з народними зборами при розгляді справи в апеляції, присяжними та розгляд справ в порядку цивільного судочинства у трьох вище зазначених формах. Наявність таких специфікацій і визначало особливість існування презумпції невинуватості в кримінальному процесі Стародавнього Риму.
Період з 753 р. до н. е. до 509 р. н. е. в історії Риму прийнято називати епохою царського Риму. В цей період діяв ранній обвинувальний процес. Діяння, що обурюють суспільне відчуття всього народу, викликає неорганізовану розправу, «самосуд» юрби над винуватцем; діяння, направлені проти тих чи інших окремих осіб, викликає помсту самого потерпілого чи його близьких. Пізніше розвивається інститут викупу, матеріальної компенсації, про що вже говорять норми Законів XII таблиць. Державна влада при цьому в ніщо не втручається [ 8, с. 56]. Лише злочини, що зачіпають інтереси всього суспільства ( delicta publica ) підлягають суду державної влади, тобто рекса ( царя ). Проте і в цьому випадку принцип презумпції невинуватості в кримінальному процесі не діє. Наявність участі держави в окремих категоріях справи вказує на наявність інквізиційного процесу, а не презумпції невинуватості.
В період республіки почало практикуватись здійснення правосуддя магістратом. Про те і тут питання існування принципу презумпції невинуватості залишається проблемним. Розгляд справ здійснюється, як правило, магістратом стосовно окремих осіб: військових, жінок, рабів. Наявність таких специфікацій та спеціалізації вказує на обвинувальний характер процесу і ігнорування принципу презумпції невинуватості. Проте гарантією презумпції невинуватості була можливість перегляду презумпції невинуватості в апеляції магістратом разом з народними зборами при призначенні покарання у вигляді смертної кари. Винесення вироку здійснювалось шляхом голосування. Згодом виникають так звані судові комісії для окремих видів злочинів. Першою була комісія quaestio de repetundis, комісія у справах про хабарництво і вимагання службових осіб, сформована законом Кальпурнія ( 149 р. до н. е. ) [ 8, с. 170] . Кожна комісія складалась із 100-200 суддів, що робило гуманнішим і справедливішим сам процес.
Більшого розвитку презумпція невинуватості знайшла при розгляді справ, що розглядались колегією присяжних. Процес проводився спеціально створюваними колегіями присяжних суддів під головуванням магістрату ( як правило претору ). Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу» [ 7, с. 263]. Цей процес застосовувався для розгляду справ, які виникали із звинувачень магістратів у вчиненні посадових правопорушень, злочинів проти публічного правопорядку, вчинених римськими громадянами, тощо. Присяжні виносили голосуванням ( dixerunt ) вирок у одному з таких формулювань: «виправданий» ( A. – absolve ), «засуджений» ( C. – condemno ), «істина не встановлена» ( N. L. – non liquet ). Вирок, що містив засудження обвинуваченого, потребував не менше 50 відсотків плюс 1 голос присяжних. Гарантією презумпції невинуватості було також те, що при рівності голосів «за» і «проти» підсудного виправдовували.
Суттєву особливість судового виробництва стосовно презумпції невинуватості складало також те, що ініціатива обвинувачення належить тільки окремим громадянам – приватним громадянам за винятком злочинів versus rei publicae. Це так званий принцип приватного обвинувачення ( accusatio ). Жоден магістрат не мав право здійснювати кримінальне переслідування. Якщо не знаходилось приватних осіб, взятих на себе обвинувачення, злочин залишався безкарним. Таке дублювання цивільного процесу при початку провадження у кримінальних справах було не тільки гарантією презумпції невинуватості, але й спричиняло надмірну безкарність в суспільстві. Лише у 81 р. до н. е. за lex Cornelia de injuriis найбільш тяжкі правопорушення проти особи почали розглядатися, як злочини і переслідувались за judicia publica [ 2, с. 558].
В провадженні з приватних деліктів специфіка існування презумпції невинуватості визначалась видами цивільного процесу, а саме: легісакційним, формулярним та екстраординарним процесом. Найдавнішою формою цивільного процесу був легісакційний. Особливістю легісакційного процесу була надмірна формалізованість. Наприклад, найменше відхилення від форми звертання призводило до втрати права на позов – процес припинявся. Як бачимо, в такий спосіб забезпечувалась презумпція невинуватості, хоча і іноді порушення судового церемоніалу часто залишало злочинців непокараними. Інша характерна риса легісакційного процесу – забезпечення явки відповідача і претора до суду. Це не було обов’язком державних органів, а покладалося на позивача. У разі неявки відповідача до претора розгляд справи не починався [ 7, с. 119 ]. В такому випадку особа залишалась невинуватою, але другою стороною медалі залишалась вищезгадана безкарність, тому питання презумпції невинуватості було спірним і залежало від конкретної ситуації. Питання про презумпції невинуватості у такому разі було виправданим лише при відсутності фактичного злочинця, коли справа не доходила до суду.
Законом Ебуція між 149 і 126 рр. і двома законами Юлія ( час прийняття невідомий ) до цивільного судочинства були внесені істотні зміни, що фактично створило новий вид процесу формулярний. Його особливістю була деформалізація процесу та скасування церемоніальних дій, які перешкоджали судочинству та захисту своїх прав кожною із сторін. Крім того позивач звільнявся від обов’язку формулювати свої вимоги у чітко встановленій формі. Їх формулював претор у «формулі» ( спеціальній записці до суду ). Формула обов’язково включала інтенцію – виклад вимог позивача, кондемнацію – доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції. Щоб звинуватити особу самої інтенції було недостатньо, якщо мова йшла про певний злочин і розгляд кримінальної справи. Обов’язково додавалась демонстрація чи проскрипція. Демонстрація являла собою частину формули, де стисло викладались факти і обставини, а також докази, якими позивач обґрунтовував свої вимоги. Також гарантією презумпції невинуватості було правило testimus unus – tesimus nullus ( один свідок – не свідок ) [ 9, с. 98 ]. Крім того відповідачу на захист свого права дозволялось подавати ексцепцію – заперечення відповідача проти вимог відповідача.
Антидемократизація процесу почалась із веденням екстраординарного процесу у період домінанту, який започаткувався в кінці III ст. н. е. Назва домінант походить від слова dominus ( пан ) [ 1, с. 503 ]. Сама вже назва ставить під сумнів наявність презумпції невинуватості в процесі та вказує на наявність диктатури, оскільки імператор володів необмеженою владою на відміну від доби принципату, де імператор розглядався не як владика, самодержець, а «перший громадянин» ( princeps civitas ) і контролювався з боку народу та сенату.
Імператори закономірно вбачали у преторських повноваженнях загрозу своєму авторитету в системі державного управління. Влада також не довіряла виборним суддям. Поступово набула практика розгляду справ магістратами, що часто призводило до повного нівелювання та ігнорування принципу презумпції невинуватості. У провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столицях – Римі і Константинополі – praefectum orbi – начальник міської провінції У випадку неявки однієї зі сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання [ 5, с. 109 ]. Суд втратив публічний характер, почали вестися протоколи судового засідання. Як бачимо всі вище наведені риси процесу вказують на наявність світського інквізиційного процесу. А після Нікейського собору 325 р. н. е., де християнство стало державною релігією почав зароджуватись релігійний інквізиційний процес. Як бачимо, прогресивні елементи кримінального та цивільного процесу стосовно принципу презумпції невинуватості були ліквідовані в період домінанату і замінені беззаконністю інквізиційного процесу.
Висновки. Не зважаючи на подальший занепад демократичного державного та правового устрою Стародавнього Риму, слід сказати, що презумпція невинуватості знайшла значного розвитку в римському праві та процесі. Крім того положення римського права про презумпцію невинуватості були рецепійовані в міжнародне та національне законодавство, чим підтверджується колосальна значимість останнього.

Список використаних джерел
1. Балух В. О. Історія Стародавнього Риму / Балух В. О., Коцур В. П. : Курс лекцій. – Чернівці: Книги XXI, 2005. – 680 с
2. Дождев Д. В. Римское частное право / Дождев Д. В. – М. : Издательская група ИНФРА М – НОРМА, 1996. – 704 с
3. Закони XII таблиць : [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://law-students.net/modules.php?name=Content&pa=showpage&pid=92
4. Ларин А. М. Презумпция невиновности / Ларин А. М. – М. : Наука, 1982. – 380 с
5. Макарчук В. С. Основи римського приватного права / Макарчук В. С. Навчальний посібник., – К. : Атака, 2003. – 256 с
6. Молдаван А. В. Кримінальний процес: Україна, ФРН, Франція, Англія, США / Молдаван А. В. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 352 c
7. Підопригора О. А. Римське право : підручник / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. – 2-ге вид. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 528 с
8. Покровський И. А. История римського права / Покровський И. А. – СПб. : Издательско-торговий дом «Летний Сад», 1998. – 560 с
9. Трофанчук Г. І. Римське приватне право / Трофанчук Г. І. Навчальний посібник. – К. : Атіка, 2006. – 248 с
10. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Древность и Средние века) / сост. д. ю. н., проф. В. А. Томсинов – М.: Зерцало, 1999. – 651 с
11. Iustiniani Digesta : [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://webu2.upmf-grenoble.fr/Haiti/Cours/Ak/Corpus/d-01.htm#1