Автор розглядає патронат як праобраз адвокатури Стародавнього Риму і основу подальшого розвитку даного інституту; описує організацію патронату в Римі, передумови його виникнення та шляхи подальшого розвитку.
The author examines the patronage as the prototype of the advocacy of ancient Rome and as basis for further development of this institute; describes the organization of patronage in Rome, the conditions of its origin and ways of further development.
Ключові слова: патронат, адвокатура, Стародавній Рим, патриції, римське право, Закони ХII таблиць, хвалителі, параклети.
Постановка проблеми. За загальноприйнятою в літературі думкою, римська адвокатура розвинулася з патронату. В Стародавньому Римі, як і в Стародавній Греції, первинною формою адвокатури була споріднена (родинна) адвокатура, а патронат був тільки перехідним ступенем від спорідненої до договірної. Римський патронат як інститут відносяться до найдавнішої римської історії (3-1 ст до н. е.), до того її періоду, коли про вільну адвокатуру ще не було й мови, що свідчить, зокрема про те, що споріднений захист був здавна звичайним явищем в Римі. Інститут патронату як основа адвокатури в Римі мало досліджений. Якщо розглянути сутність інституту, відомого під ім’ям «патронат», то стане цілком зрозуміло, яким чином відбувся в Римі перехід спорідненої (родинної) адвокатури у вільну.
Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Коли і як з’явився патронат, і яке значення він мав на найдавнішому побуті, є доволі спірним питання. Не дивно, що на цей рахунок висловлюються найрізноманітніші думки. Доволі багато дослідників та науковців досліджували питання походження та розвитку патронату в римськй історії. Наприклад, Фюстель-Кулланж у своїй праці «Древнє місто», описуючи культуру, побут, традиції та право стародавніх римлян, вказував, що патронат як інститут був створений Ромулом. Моммсен Т. в «Римській історії» ототожнює, принаймні, частково клієнтів патрона із плебеями. Деханов у своїй дисертації «Адвокатура в Западной Европе: опыт и современное состояние» визнає в патронаті загальноарійський інститут, що виник ще під час перебування арійських народів у Середній Азії. Доволі цікавим є дослідження Васьковського Є. «Організація адвокатури», в якій він описує розвиток адвокатури від найдавніших і до наших часів, приділяючи також доволі багато уваги патронату.
Виклад основного матеріалу. Римський патронат – інститут, який з’явився за часів Римської республіки (509 р. до н. е.), і продовжував своє існування аж до занепаду Римської імперії. Але хоч би якої з цих думок ми не трималися, у всякому разі ми повинні визнати, що відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до його роду, прилучався до родинного культу і отримував право називатися родинним ім’ям патрона [1, c. 175]. Він вважався як би усиновленим патроном. Його ставлення до патрона були не тільки подібні спорідненим, але вважалися навіть священними, так як родичі не завжди брали участь у родовому культі, а клієнт приймався в рід тільки за умови участі у обрядах. Ні клієнт, ні патрон не могли позиватися один з одним, ні свідчити один проти іншого. Клієнт зобов’язаний був ставитися до патрона з повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок приданим, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, якщо вони потрапили в полон до ворога, брати участь своїм майном в платежі боргів патрона або покритті витрат при відправленні громадської служби і т. д. Зв’язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть спадковим, і якщо клієнт помирав бездітним, то його майно переходило до патрона. Натомість патрон повинен був всіляко сприяти клієнту і, між іншим, захищати його інтереси перед судом подібно до того, як захищав би інтереси своїх родичів[3, c. 167-168].
Таким чином, патронат сам по собі не вніс нового принципу у розвитку адвокатури: захист патронів був результатом поширення родинної адвокатури на осіб, які перебували у відносинах, подібних родинним. Таке ж саме явище, тільки в іншій формі, ми бачили в Греції. Тим не менше, патронат був безпосереднім джерелом, з якого розвинулася вільна адвокатура. Це відбулося наступним чином. Як відомо, знання і застосування права перебували в стародавньому Римі виключно в руках патриціїв [4, c. 210]. Одні вони допускалися до виконання жрецьких обов’язків; одні вони брали участь у державних справах, у відправленні правосуддя і судового захисту своїх клієнтів. При відсутності писаних законів вони аж до видання XII таблиць і навіть пізніше були єдиними знавцями права. Поки інститут патронату знаходився в розквіті, потреба в юридичному захисті цілком задовольнялася адвокатурою родичів і патронів. Але вже при перших царях внаслідок нових соціальних і політичних умов патронат став розхитуватися і розпадатися. Швидке зростання римської території і збільшення населення великою кількістю підкорених племен зробили інститут патронату абсолютно непридатним і незастосовним на практиці. При невеликому числі патриціанських родів і при величезній кількості громадян нижчого класу, розкинутих на великому просторі, патріархальні відносини древнього патронату стали фізично неможливі. Патронат втратив свій обов’язковий характер.
Таким чином, фортеця родинності, що пов’язувала патронів з клієнтами ослабла, і патронат, який представляв собою цілісний суспільно-політичний інститут, розпався на свої складові частини. З одного боку, з нього виділився приватно-правовий елемент у вигляді патронату пана над вільновідпущеними рабами, який продовжував існувати до пізніших часів, а з іншого боку судово-процесуальний елемент, що виражався в юридичному захисті, що його знатний і впливовий патрицій надавав особам, що прохали його про допомогу. Це були особи, як і раніше носили назву клієнтів, а їх покровителі – патронів. Патрон звільнився від усіх обов’язків щодо клієнта, за винятком обов’язку судового захисту. Так само, клієнт повинен був тільки сплатити якою-небудь послугою або подарунком за заступництво, надане йому патроном в даному процесі [2, c. 25]. Відносини між ними вже не були постійними, довічними і навіть спадковими, як це було раніше, – вони виникали тільки на час процесу та припинялися разом з ним. Спочатку клієнт міг обрати лише одного патрона; тепер він був у праві переходити від одного до іншого і навіть мати декількох [2, c.27-28]. Словом, під виглядом і під назвою патронату з’явилася справжня адвокатура.
На початку, як вже було відмічено, адвокатура повністю перебувала в руках патриціїв, як нащадків древніх патронів і, до того ж, знавців права. Першим кроком до нового порядку речей було видання Законів XII таблиць. Але, хоча Закони XII таблиць і зробили загальнодоступним знання законів, тим не менш, патриції зуміли втримати у своїх руках ключ до застосування їх на практиці. Справа в тому, що XII таблиць стосувалися тільки матеріального права. Процесуальні ж форми відправлення правосуддя, які складалися з розкладу днів і годин, коли можна було відправляти правосуддя (fastes), і з правил користування позовними формулами (legis actiones), не були оприлюднені і становили таємницю колегії жерців, членами якої могли бути тільки патриції. Завдяки цьому, сторони таки не мали можливості обійтися без сприяння патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст.), а потім Еліем (IV ст.) Таблиці присутніх днів і позовних формул, завдало остаточний удар по юридичній монополії патриціїв [2, c. 24]. Вивчення і застосування права стало доступним для всіх бажаючих, і адвокатура стала цілком вільною професією.
Отже, першими юристами в Римі були патрони. В особі їх поєднувалися дві професії: юрисконсульти і адвокати. Вони не тільки захищали своїх клієнтів в суді, але і роз’яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними під час укладання угод. Але коли патронат остаточно розпався, і вивчення права зробилося можливим для усіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Одні юристи, не володіючи красномовством, зайнялися виключно юридичною консультацією. Інші, навпаки, подалися в адвокатуру, причому іноді поєднували з нею і консультацію, іноді ж залишали цю діяльність, як почесну і менш тяжку, на старість. Перші носили назву юрисконсультів або правознавців [5, c. 170]. Їх діяльність полягала в подачі юридичних порад (respondere), участь при укладенні угод для дотримання необхідних формальностей (cavere) і підтримок на суді адвокатів, які були ґрунтовно знайомі з правом (agere). Консультації давалися або на дому або на форумі. Сидячи по патріархальному звичаю біля порогів своїх будинків, або гуляючи по форуму, де згодом влада збудувала особливу будівлю для консультації, вони допомагали своїми порадами всім, хто до них звертався. У разі потреби вони відправлялися зі своїми клієнтами в суд і повідомляли адвокату, який говорив промову, юридичні відомості, необхідні для даної справи і часто невідомі оратору. Але не тільки сторони радилися з ними, нерідко самі судді зверталися до них, щоб, ухваливши рішення у послатися на авторитет вченого юриста.
Юрисконсультами були звичайно патриції, і ця обставина разом з безоплатністю їх діяльності – вони винагороджувалися тільки добровільними подачками клієнтів – надавала їм особливої шани. З плином часу юрисконсульти поступово все більше і більше відокремлювалися від адвокатів і разом з тим втрачали свій первісний характер [5, c. 175]. З простих радників вони перетворилися після видання XII таблиць в інтерпретаторів права. На противагу юрисконсультам, адвокати займалися судовим захистом. Вони як і раніше продовжували називатися патронами (patroni causarum) до самого кінця республіки. Термін же “адвокат” (advocatus) давався зовсім іншому розряду осіб і тільки за часів Імперії почав ототожнюватися з терміном “патрон”[5, c. 190-191]. Подібно до того, як у Греції, адвокатура в Стародавньому Римі була тісно пов’язана з ораторським мистецтвом. Патрони в більшості своїй вивчали красномовство. Тому, багато хто з них були повними невігласами в юриспруденції і повинні були за юридичними відомостями звертатися до юрисконсультів і законників (прагматиків). У той же час вони не могли бути представниками сторін на суді. Що стосується адвокатів (advocati), то під цією назвою розумілися родичі і друзі сторони, які були разом з нею на суді і давали йому поради або просто своєю присутністю висловлювали співчуття до нього [6, c.351-352].
З плином часу назва “адвокатів” було поширено на осіб, які допомагали сторонам вести процес, збирали документи, покривали витрати, готували засоби захисту і повідомляли їх патрону [6, c. 364]. Іноді навіть адвокатами іменувалися звичайні свідки. Але переважно цей термін вживався, як уже було сказано, для позначення рідних і друзів, що супроводжували сторону на суд. В класичному місці Аскон є такий вислів: “хто захищає кого-небудь у суді, той називається патроном, якщо він оратор; адвокатом, якщо він допомагає юридичними порадами (jus suggerit) або своєю присутністю виражає дружню участь (praesentiam commodat amico); повіреним, якщо веде справу, і когнітором, якщо приймає на себе справу присутнього і захищає начебто своє. Крім того, в Римі існували хвалителі (laudatores), які в якості свідків виставляли на показ заслуги і гідності підсудного, відповідаючи грецьким параклетам; нагадувач (monitores), який підказував оратору юридичні положення, а іноді навіть брали участь у дебатах; сповільнювачі (moratores), завдання яких полягало в тому, щоб говорити промову в той час, коли головний промовець відпочивав, і законники (leguleii sive formulares) юрисконсульти нижчого рангу [6, c. 378]. Всі ці різновиди юридичної професії не можуть бути визнані адвокатурою. Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами в повному сенсі слова.
Висновок: Патронат, будучи одним з характерних інститутів римського права, можна назвати давнім нащадком сучасної адвокатури. Недосконалий на час свого виникнення, він все ж здійснював свою суспільну функцію – представляв інтереси клієнтів та реалізовував їх захист в суді.
Список використаних джерел:
1. Mousourakis G. A Legal History of Rome – N.Y.:Routledge, 2007. – с. 175.
2. Деханов С.А. Адвокатура в Западной Европе: опыт и современное состояние. – M.: Юрлитинформ, 2010. – с. 24.
3. Фюстель-Куланж. Древний город. – М.: Центрполиграф, 2010. – с. 162.
4. Моммсен Т. Римская история. – М.: Издание К. Т. Солдатенкова,1887. – с. 210.
5. William Forsyth. The History of Lawyers Ancient and Modern. – N.Y.: Spottiswoodes and shaw, 1875. – 432 c.
6. Васьковський Є.В. Организация адвокатуры. Т.1. – С.-Пб.:Тип.П.П. Сойкина,1893. – 621 с.