У статті досліджено діяльність православних церков у контексті суспільного життя України. Особлива увага зосереджена на розгляді соціального вчення православних конфесій України.

Ключові слова: православ’я, УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, соціальне вчення.

The article studies activity of Orthodox Churches in the context of public life in Ukraine. Particular attention is paid to the social doctrine of the Orthodox confessions in Ukraine.

Keywords: Orthodoxy, UOC MP, UOC KP, UAOC, social doctrine.

 

Православ’я станом на 1 січня 2013 р. нараховує 18479 релігійні організації, що становить 50,2 % від їх загальної кількості [9, c. 48]. За чисельністю православних організацій Україна посідає перше місце в світі, що дає змогу зробити висновок про релігійне відродження православ’я на теренах Української держави. Однак останнім часом спостерігається зменшення його питомої ваги в загальній складовій у зв’язку з «релігійним бумом», що можна прослідкувати на конфесійній карті України.

Майже 70 % всіх православних громад України належить Українській православній  церкві Московського патріархату, що об’єднує 12485 релігійних організацій. Протягом 2013 р. кількість релігійних громад УПЦ МП збільшилася на 255 одиниць. Також церкві належить 48 єпархії, 203 монастирів, 20 духовних навчальних закладів, 4288 недільних шкіл, 34 братства, понад 10068 тис. священиків [9, c. 48] . Водночас варто зауважити, що в діяльності цієї церкви ще зберігаються рецидиви імперсько-шовіністичної позиції щодо відстоювання власних інтересів. Головним своїм «ворогом» УПЦ Московського патріархату бачить УПЦ КП, всіляко підкреслюючи нібито неканонічність останньої. Конфлікти, що виникають між громадами цих церков чинить негативний вплив, не лише на суспільно-значущу діяльність церков, але й на суспільне життя України в цілому.

Українська православна церква Київського патріархату складає близько 25 % від кількості всіх православних громад, що становить 4536 релігійних організацій. Порівнюючи з 2012 р., кількість релігійних організацій зменшилася на 19 одиниць. Таким чином, церкві належить 34 єпархій, 59 монастирів, 16 духовних навчальних закладів, 1234 недільні школи, 12 братств, майже 3141 тис. священиків [9, c. 48].

УАПЦ від загальної кількості всіх громад складає 7 %, що налічує 1205 релігійних об’єднань. З червня 1990 р., тобто за період свого законного існування на території Української держави, спостерігається значне зростання складових її структури. Станом на 2013 рік вона нараховує 15 єпархій, 11 монастирів, 7 духовних навчальних закладів, 307 недільних шкіл, 1 братство, 731 священнослужителі [9, c. 48].

За даними загальнонаціонального соціологічного дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» з 1 по 11 червня 2006 року в усіх регіонах України, відносна більшість українських громадян – 27,8 % відносять себе до УПЦ КП і лише 18,3 % – до УПЦ МП. Наведені показники служать достатньою підставою для висновку, що значна частина православних українців, які часто, за відсутності іншого вибору, відвідують храми УПЦ МП, своїм духовним центром бачать лише Київ [11, c. 66].

Зміни у релігійному житті в кінці 80-х на початку 90-х років та кардинальні державні перетворення дозволили Православним Церквам відновити соціальну і благодійницьку діяльність, яку вони не могли здійснювати повною мірою у зв’язку з історичними обставинами. Отримавши можливість стати не декларованими, а реальними суб’єктами суспільного життя, християнські конфесії почали відновлювати практику широкого соціального служіння у новому кількісному та якісному вимірах.

Українська дослідниця Ірена Бальжик зазначає, що основною соціальною роллю Церкви у демократичному суспільстві є роль неупередженого морального судді, який підтримує загальнолюдські цінності, права і свободи громадян, милосердя і гуманізм у житті суспільства, закликає громадян і саму державу діяти, виходячи з вимог совісті [1, c. 103]. Друга важлива роль Церкви – це служіння ближньому і суспільству в цілому. «Служіння ближньому і творіння благих справ в ім’я Христа є основою соціальної поведінки кожного християнина і суспільства християн в їх соборності. Це відкриває необхідність і перспективу соціального служіння Церкви. Шляхами такого служіння є як традиційна благодійність, так і систематична діяльність у вигляді соціальної роботи» [1, c. 103].

Соціальне вчення Православної Церкви – є її уявлення про суспільний ідеал та думка про сучасне їй суспільство, засноване на православній традиції. Необхідність соціальної концепції Церкви випливає з того, що християнство для християнина є, образно кажучи, не тільки «релігією для внутрішнього вжитку», але і принципом його життя в цілому, включаючи його соціальний, культурний, політичний, економічний і навіть екологічний та біоетичний аспекти. Орієнтація християнина в соціумі вимагає наявності у Церкви уявлення про соціально належне, про певний соціальний ідеал, який сприймається в есхатологічній перспективі спасіння [1, c. 104].

Слід зазначити, що участь православних релігійних інститутів у суспільному житті проявляється не тільки у богослужбово-молитовній діяльності, але й у просвітницькому, освітньому, виховному благодійному, інформаційному та місіонерському виявах. Під напрямками соціальної роботи слід розуміти: збереження моральності і спокою у суспільстві; духовна, моральна, культурна, патріотична освіта і виховання дітей та молоді; духовно-моральне і патріотичне виховання воїнів і співробітників правоохоронних установ; благодійницька і соціальна діяльність; збереження, відродження й розвиток історичної і культурної спадщини; робота з профілактики правопорушень; духовна і матеріальна допомога особам, які перебувають у місцях позбавлення волі; діяльність з охорони навколишнього середовища; підтримка інституту сім’ї, материнства і дитинства; підтримка і захист державної стабільності.

Варто констатувати, що багатовекторність своєї соціальної діяльності, Православні Церкви прописали у сучасних церковних документах лише у 2000 році. Так, напрямки соціального служіння УПЦ МП були закріплені у «Основи соціальної концепції Української православної Церкви» [6], а в 2001 році УПЦ КП, приймає «Церква і світ на початку третього тисячоліття» [12], яка за своїм змістом дуже нагадує соціальну концепцію УПЦ МП. УАПЦ, у 2003 році розробляє і приймає «Стратегію розвитку Харківсько-Полтавської Єпархії УАПЦ» в якій чітко зазначаються форми соціальної діяльності православної церкви: «…перевага надається незалежним доброчинним проектам, які б дозволяли зробити допомогу цілеспрямованою й мотивованою (церковні притулки, шпиталі, їдальні тощо). Пріоритетний характер має діяльність єпархіальної амбулаторії» [10]. Але, як ми бачимо цей документ обмежується територіальними          рамками і є обов’язковим для дотримання лише парафіями Харківсько-Полтавської єпархії.

В умовах глобалізаційних процесів у суспільстві вироблення соціального учення УПЦ стало необхідною умовою для відповідності сучасним процесам. Як священикам, так і мирянам потрібно знати принципи взаємодії на особистому й інституційному рівнях у соціумі для ефективної та продуктивної співпраці.

Юлія Недзельська зазначає, що сучасні богослови прагнуть подолати розрив між релігійними переконаннями та повсякденним життям віруючих, наголошують на необхідності осмислення соціальної реальності через призму православного віровчення. Вони прагнуть навести віруючих на думку про необхідність неодмінного поєднання їхнього суспільного та релігійного життя. Це яскраво засвідчує Соціальна доктрина Російської Православної Церкви, яка є в Україні обов’язковою і для спільноти УПЦ МП. Зміни способу життя спонукають віруючих пристосовуватися до сучасних умов, бо ж інакше вони не зможуть вижити в цьому світі. Миряни змушені користуватись досягненнями сучасної техніки, інформатики, медицини, фармакології, хімії, іншим, щоб мати змогу працювати. Вони не можуть відмовитись від досягнень цивілізації, тому у своєму буденному житті більшість віруючих відступає від вчення Церкви. Остання намагається дещо змінити усталені нею життєві норми і погляди на деякі речі цього повсякдення, але не досить швидко це робить. Невчасне реагування богословів на виклики часу призвело до того, що виникло явище так званого двомислення серед мирян: один тип поведінки у них в храмі, під час богослужіння, зовсім інший – вдома, в сім’ї чи на роботі. Це можна спостерігати, приміром, з того, як одягаються православні жінки. По-одному – на роботу чи місце відпочинку, з користуванням при цьому косметикою, одяганням штанів, різнобарвного одягу, а в храм вже по-іншому – одягають довгі спідниці, хустки й витирають косметику. Сучасні богослови намагаються всіляко зберігати традиції попереднього часу, повсякчас наголошуючи на своїй ортодоксальності як неодмінній церковності. Миряни ж, у свою чергу, не можуть відгородитися від світу і є його невід’ємною складовою. Ця тенденція дедалі зростає. Характерною особливістю способу життя православних мирян є розширення їхніх позарелігійних духовних інтересів. Це відбувається завдяки широким зв’язкам з невіруючими і виявляється у зацікавленні різноманітними світоглядними системами, досягненнями масової культури, навіть іншими релігіями [8, c. 135].

В «Основах соціальної концепції УПЦ» висвітлено надзвичайно широке коло проблем: церква і нація; церква і держава; християнська етика і світське право; церква і політика; праця та її плоди; власність; війна і мир; злочинність, покарання, виправлення; питання особистої, сімейної і суспільної моральності; здоров’я особистості й народу; проблеми біоетики; церква і проблеми екології; світські культура, наука, освіта; церква і світські засоби масової інформації; міжнародні відносини; проблеми глобалізації і секуляризації [6].

У даному документі особлива увага приділена позиції Церкви щодо держави та інституту влади. Довгий шлях пошуку оптимальної моделі взаємовідносин з державою, враховуючи складність та динамічні процеси у розвитку суспільства, УПЦ декларує необхідність дистанціювання від будь-якого державного ладу, існуючих політичних доктрин, конкретних суспільних сил, зокрема тих, що перебувають при владі. Відмова від участі у політичному житті виражається, зокрема, обмеженні членства священнослужителів у політичних партіях, рухах, блоках, у першу чергу тих, що ведуть передвиборчу боротьбу, недоцільності їх балотування до представницьких органів та органів місцевої влади. Така позиція є нововведенням, а також, справляє позитивне враження щодо соціальної концепції Церкви, хоча на практиці, на жаль, подібні установки не зажди реалізуються у силу різних обставин.

Слід також відзначити, що «Основи …» – найважливіше джерело для розуміння позиції УПЦ щодо багатьох питань, саме цей документ став тією основою для подальшого декларування та розвитку соціальної діяльності церкви.

Підсумовуючи роль «Основ соціальної концепції УПЦ» , можна дійти наступних висновків. Вперше в історії Православної Церкви ясно і чітко позначені такі взаємовідносини, як держава і Церква, які найбільшою мірою відповідають ученню про взаємодію світської і духовної влади. Це положення підкреслює унікальність та важливість цього документу. Прогресивними нововведеннями стали сформульовані позиції щодо ключових соціально-етичних проблем нашого часу – у сфері біоетики, політичної, економічної, екологічної, сімейної, журналістської етики. Розкриття православно-етичного змісту основних соціальних понять – держави, права, нації, культури, економіки і політики, праці і власності, злочину і покарання, війни і миру допоможуть православним віруючим зрозуміти позицію Церкви щодо цих понять. Регламентування інституційних відносини Церкви у різних сферах суспільного життя, а саме взаємодія з державою і органами влади, із засобами масової інформації, участь у політичному житті суспільства показало спробу Церкви відповідати сучасному ритму життя своїх вірних.

З боку держави деякі аспекти соціальної діяльності релігійних організацій були декларовані в прийнятому у 1991 р. Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» [2]  , який визначив право релігійних організацій здійснювати благодійницьку діяльність і милосердя, як самостійно так і через громадські фонди та організації. Зазначалось, що благодійна діяльність церкви може здійснюватися у різних формах.

Варто акцентувати увагу також на проекті «Концепції державно-конфесійних відносин в Україні» [3] – документі, що був розроблений у 2004 році, за ініціативою учасників постійно діючого Круглого столу «Релігія і влада в Україні» і підтриманий Всеукраїнською Радою церков і релігійних організацій України. У Концепції прописується партнерська модель державно-конфесійних взаємовідносин в галузі соціальної роботи: реалізація спільних програм у сферах організації здорового способу життя, зміцнення інституту сім’ї, захисту дитинства, громадських робіт, соціальної інтеграції осіб з особливими потребами, ліквідації наслідків стихійних лих, екологічних та техногенних катастроф, охорони здоров’я, соціальної реабілітації осіб, які її потребують, охорони природної і культурної спадщини та ін. В цілому документ підіймає актуальні питання взаємодії держави та церкви, але не дивлячись на постійні звернення Всеукраїнської ради церков до вищих органів влади щодо прийняття зазначеної концепції, цей документ, до нашого часу так і не був прийнятий.

Підсумовуючи вище зазначене, треба сказати, що більшість підготовлених концепцій з соціальної діяльності УПЦ МП залишаються лише проектами, але в умовах коли церкви започаткували нову епоху в історії соціального служіння і стали реальними дієвими суб’єктами суспільного життя, але потребують офіційного прийняття та підтримки у практичній реалізації. Ключову роль у вирішенні цього питання постає взаємне порозуміння і співробітництво держави та церкви.

Якщо порівнювати соціальну концепцію УПЦ КП – декларацію «Церква і світ на початку третього тисячоліття», що була ухвалена на Ювілейному помісному соборі Української православної церкви Київського патріархату, який відбувся в Києві 9–10 січня 2001 р., з аналогічним документом УПЦ, то більшість дослідників констатують її генеалогічну спорідненість з вихідними положеннями соціальної концепції Московської патріархії, хоча вона й не містить деяких розділів, що є в «Основах соціальної концепції», наприклад, «Церква і політика», «Власність», «Війна і мир» тощо.

Оксана Кібукевич, одним з найважливіших положень Декларації, виокремлює питання секуляризації суспільства [4]. Секуляризація, означає, що релігія, як світогляд і як інститут, остаточно втратила свою роль у політичній, соціальній і культурній сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтовано насамперед на матеріальні цінності. Акцентується увага на тому, що професійна діяльність і соціальний статус людини не залежать від світогляду, релігійної віри, моральних устоїв, талантів і особистих схильностей, а від здатності людини ввійти в глобальний економічний розвиток, таким чином, простежується негативна оцінка секуляризації суспільством.

Водночас питання свободи совісті Церква Київського патріархату не засуджує, навіть навпаки – закликає державу «не втручаючись у внутрішнє релігійне життя і не порушуючи закону про свободу совісті, дбати про духовну безпеку своїх громадян» [12]. Таку лояльну позицію УПЦ КП, можна пояснити іншими умовами існування цієї церкви у державі. Будучи невизнаною світовим православ’ям, вона діє в умовах поліконфесійного суспільства і її виживання багато в чому залежить саме від функціонування й правого захисту державою цього міжнародного принципу. Загалом «Церква і світ…» демонструє набагато більшу стриманість у геополітичних висловлюваннях, толерантність до міжконфесійних проблем і церковно-державних відносин, ніж це робить аналогічний документ УПЦ.

Аналізуючи традиційні погляди православ’я щодо природи держави й ідеалу державно-церковних відносин на засадах взаєморозуміння та взаємопідтримки, церква всіляко вказує лояльність до державної влади. Вона сприймає державу як «необхідний елемент життя в зіпсованому гріхом світі, де особистість і суспільство потребують захисту від всілякого зла» [12], і в цьому вбачає моральний сенс існування держави. На відміну від «Основ соціальної концепції» в доктрині УПЦ КП не простежується відверта політика дистанціювання від світської влади. Основну ж відмінність соціальної доктрини УПЦ КП від подібного документа УПЦ вбачаємо у її проукраїнській і патріотичній спрямованості, що виступає головним виразником її лояльності до української держави. Будучи однією з національних церков, УПЦ КП офіційно проголошує себе «духовним фундаментом держави» [12]. Церква «радо вітала проголошення незалежності України і підтримує утвердження її державності», а також засуджує «будь-які спроби тим чи іншим шляхом дискредитувати нашу державність». У Декларації не порушено окремим питанням проблеми співробітництва з державою в соціальній сфері, адже, духовне відродження є важливішим, ніж соціальне служіння[12]. Церква стоїть на традиційних для ортодоксальної лінії Вселенського православ’я позиції щодо її основної місії, яка полягає «в служінні спасінню людей для вічного життя, з одного боку, а з іншого – для очищення і освячення світу». На думку Світлани Онищук, [5] подібне нехтування церквою значення соціальної роботи у своєму основному документі, що висвітлює соціальну доктрину, ставить її в невигідне становище відносно УПЦ, у соціальній концепції якої це питання виписано дуже конкретно.

Підсумовуючи, Декларація УПЦ КП не відійшла від загальної ортодоксальної лінії Вселенського православ’я у відносинах з державою й оцінки ролі держави в місії церкви, хоч і є більш поміркованою та україноцентричною у цьому питанні, ніж соціальна доктрина УПЦ. У цій сфері, як, власне, офіційна позиція УПЦ КП є консервативною, зокрема внаслідок постійної загрози бути звинуваченими у неправославності. Олександр Саган, зауважує, що «…радикальні кроки в бік модернізації вчення можуть надати її опонентам додаткові козирі в запереченні визнання цієї церкви і звинуваченні їх у переході до протестантизму чи католицизму» [7].

Для об’єктивного висвітлення теми дослідження необхідно зосередити дослідницьку увагу на документі, що був прийнятий Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ та відображає її стратегію розвитку. Оскільки ця релігійна інституція не має загального документу, що декларує соціальну позицію всієї церкви, то наступні висновки були зроблені на основі «Стратегії розвитку до Всеукраїнського Православного Собору». Цей документ був опублікований 30 серпня 2003 року й був благословенним архієпископом Харківським і Полтавським Ігорем. «Стратегія…» складається з преамбули та розділів у яких відображається позиція Церкви щодо питань євангелізації, плекання східного благочестя, духовного формування й церковної освіти, душпастирства, між церковних стосунків та суспільного служіння[10]. Варто зазначити принципову відмінність документу від аналогічних доктрин православних церков, що перш за все виявляється у позиції щодо держави. Ключовим завданням для майбутнього Церкви проголошується захист від суспільних і державних інституцій, що прагнуть контролювати або деформувати вчення Церкви до власних політичних стратегій. Забороняється участь священнослужителів у політичному житті, використання храмів для передвиборчої агітації тощо. Декларується допомога для соціально незахищених, хворих та малозабезпечених на добровільних засадах, а також, як важливий напрямок душпастирської діяльності єпархії. Особливу увагу слід надати позиції Церкви у міжцерковних стосунках. Зазначається, що Харківсько-Полтавська єпархія уникає втручання у внутрішнє життя інших релігійних організацій і спільнот. У її офіційних документах і єпархіальних та парафіяльних виданнях неприпустима образа гідності християн інших конфесій. Прилюдні виступи представників єпархії на теми міжцерковних стосунків спрямовуються не на критику опонентів, а на доказ існування фундаментальних засад для церковної єдності. Церковні структури, що склалися після розколу УАПЦ та УПЦ-МП (УПЦ-КП патріарха Філарета, УАПЦ-КП митрополита Мефодія, «апостольська Церква», «соборноправна Церква»), а також єпархії Російської Православної Церкви за кордоном та Українська Істино-Православна Церква, приймаються за партнерів у творенні єдиної Помісної Церкви остільки, оскільки вони діють задля церковної єдності, у межах власного канонічного поля, визнаючи вищий авторитет Вселенського Константинопольського Патріарха[10]. Підсумовуючи варто зазначити, що «Стратегія…» є документом, що окреслює дуже мале коло питань, що стосуються соціального служіння Церкви. Це пояснюється його територіальною обмеженістю та обмеженим впливом. Подібна стратегія розвитку не охоплює усі важливі сфери сучасного суспільства та не може відображати загальну позицію церкви щодо соціального служіння.

Соціальні доктрини українських церков, попри значні теологічні ті інші розбіжності, засвідчують їх наміри здійснювати морально-етичний контроль над процесами, що відбуваються в сучасному українському суспільстві. Завдяки своєму етичному характеру соціальні доктрини здатні за умов рівноправних партнерських відносин запропонувати державній владі допомогу провідних християнських церков у вирішенні різноманітних питань соціогуманітарного характеру, зокрема посприяти духовному оздоровленню суспільства, збереженню та відродженню історичної й культурної спадщини української народу, покращенню сфери соціального забезпечення

Таким чином, сучасний стан українського суспільства можна охарактеризувати, як пошук нових духовних орієнтирів, що будуть спроможними зняти соціально-психологічну напругу, що дедалі більше наростає у відносинах між різними соціальними прошарками та категоріями українців. Саме релігійні чинники, духовно-моральне виховання, допоможуть чітко та зрозуміло сформувати громадянам України національну ідею та стійку ідеологію, що стане міцним фундаментом для процвітаючого розвитку держави. Релігійно-церковне життя в Україні торкається як внутрішніх, так і зовнішніх національних інтересів держави та суспільства. Хоча церква в Україні відокремлена від держави, вони взаємозацікавлені у нормальних стосунках, у гармонійному поєднанні своїх інтересів. У процесі їх формування та реалізації важливого значення набуває належність до певної конфесії громадян, усвідомлення віруючими загальнонаціональних інтересів. Саме з початком розбудови Української незалежної держави розпочався процес впровадження важелів демократії у суспільне життя українців, що певною мірою знайшло своє відображення й на релігійних процесах. Варто зауважити те, що канони православ’я не лише адекватно відтворюють світоглядні та аксіологічні засади буття українців, вони значним чином вплинули на формування нації, та об’єднання українських земель. Саме ця консолідація сприяла не лише проповіді ідеї єдності народу, милосердя, справедливості, а значною мірою звернення української православної церкви до різноманітної соціально-значущої діяльності. Від своїх початків православ’я в Україні розвивалося як органічний сплав догми, канону та традицій із народними потребами та відповідями на запити часу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бальжик, І.Соціальна концепція православної церкви в Україні / І. Бальжик // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць . 1994-. – – Вип. 36 . 504 с. С. 103-107.
2. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/987-12.
3. «Концепції державно-конфесійних відносин в Україні» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/resourses/goverments_doc/doc_projects/40257/.
4. Кібукевич О. Соціальна доктрина української православної церкви Київського Патріархату [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://theology.in.ua/ua/bp/bp_history/ukrainian_history/44362/.
5. Онищук С. В. Порівняльний аналіз соціальної доктрини традиційних християнських церков в Україні в питаннях взаємодії держави і церкви / С. В. Онищук // Теорія та практика державного управління. – 2014. – Вип. 4. – С. 56-65.
6. Основи соціальної концепції Української Православної Церкви [відп. ред. архім. Никон (Русин)]. – К.: Інформ.–вид. центр УПЦ, 2002. – 80 с. [Електронний ресурс] / – Режим доступу: http://bogoslov–club.org.ua/?p=1698. – Назва з екрану.
7. Саган О. Соціальна доктрина Російського православ’я: чи буде два кроки назад? / О. Саган // Українське релігієзнавство. – 2002. – № 23. – С. 14-24.
8. Спосіб життя православного віруючого / Ю. Недзельська // Українське релігієзнавство. – – № 46. – С. 135-146.
9. Статистичний звіт Державного комітету України у справах національностей та релігії за 2013 рік. – 2014. – Форма №1. – 48 арк.
10. Стратегія розвитку Харківсько-полтавської єпархії УАПЦ [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт релігійно-інформаційної служби України – Режим доступу: http:// risu.org.ua/ ua/index/resourses/ church_doc/uaoc_doc/ 34046/.
11. Хмільовська О. Основні тенденції розвитку православ’я в Україні в контексті національної безпеки / О. Хмільовська // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 4. – С. 66.
12. «Церква і світ на початку третього тисячоліття». Декларація ювілейного помісного Собору УПЦ КП [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uockp_doc/uockp_socdoc/.