Анотація. У статті розглянуто специфіку правового статусу та порядку формування судів загальної юрисдикції в Україні, зроблено акцент на судовій реформі 2010 року, а саме на проблематиці правового статусу та порядку формування судів загальної юрисдикції як основного предмета змін. Проаналізовано позитивні та негативні сторони судової реформи внаслідок прийняття 7 липня 2010 р. Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

Перелік ключових слів: суд, суддя, судова влада, судова система, судова ланка, судова інстанція, правовий статус, реформування.

Annotation. In the article the specificity of legal status and formation order of courts of general jurisdiction of Ukraine are examined, an accent is done on the judicial reform, videlicet on the problems of courts of general jurisdiction as the main object of changes. Review of positive and negative sides of judicial reform is realized, connected with adoption of the Act of Ukraine about judicial system and status of judges July 7 2010.

Key words: court, judge, judicial power, judicial system, court link, court instance, legal status, reformation.

Постановка проблеми. Неодмінною умовою побудови в Україні правової держави і утвердження в практичній діяльності принципу верховенства права є становлення поряд із законодавчою та виконавчою гілками влади незалежної судової влади. З проголошенням незалежності України суди загальної юрисдикції почали набувати важливого значення у суспільстві та державі як органи державної влади, що здійснюють правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Ефективність їх діяльності залежить від чіткого розподілу і закріплення повноважень судів у законодавстві, незалежності судів і суддів при здійсненні ними своїх повноважень. При цьому досягнення ідеалу судової діяльності – справедливого суду – дуже складно, бо це потребує чіткої організації всієї судової системи, обґрунтованого об’єктивною необхідністю законодавства, виконання багатьох передумов та умов, за яких тільки й можливий справедливий суд.

Короткий аналіз останній досліджень і публікацій. Наявний широкий ряд досліджень та публікацій, присвячених судовій реформі свідчить про вагомість проблеми реформування судової гілки влади. Зокрема це стало предметом аналізу публікацій Опришка В., Маляренка В., Сіренка В., Буряк О. та ін..

Викладення основного матеріалу. До судів загальної юрисдикції України Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 року відносяться: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Місцевий суд – це перша судова інстанція, найбільш наближена до населення. Відповідно до Указу Президента України “Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів” № 591/2011 від 20 травня 2011 року (зі змінами від 5 липня 2012 року) станом на червень 2013 року в Україні діє 665 загальних місцевих судів, включаючи районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, окружні адміністративні суди. В той час, коли місцеві адміністративні суди діють в округах, і певну частину адміністративних справ розглядають місцеві суди на праві місцевих адміністративних, то організація господарських місцевих судів здійснена таким чином, що не забезпечує територіальної наближеності місцевих судів до населення, а це є вагомим аспектом, оскільки саме місцеві суди розглядають найбільший обсяг справ як суди першої інстанції. Тут варто говорити навіть про порушення принципу доступності правосуддя, оскільки далеко не кожен житель віддалених частин тієї чи іншої області дозволить собі багаторазово відвідувати місцевий господарський суд, як цього може вимагати розгляд справи.

Ще однією проблемою реформування стала ліквідація військових судів. Тепер справи, що мали б розглядатися гарнізонними військовими судами розглядаються судами загальної юрисдикції першої інстанції, що збільшило обсяг навантаження на місцеві загальні суди. Якщо здійснити аналіз і порівняння на основі Указів Президента України «Про мережу та кількісний склад суддів місцевих судів» від 20 серпня 2001 р. та «Про мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів» від 20 серпня 2001 р., то, наприклад, у Рівненському районному суді діє 7 суддів, а в Рівненському міському − 23, тоді коли у Рівненському апеляційному суді – 33 судді, що є диспропорцією по відношенню до завантаженості їх роботою, оскільки обсяг справ по першій інстанції значно більший, аніж при апеляції, адже розгляд переважної більшості справ закінчуються все-таки в першій інстанції. Окрім того постає питання про те, чи не з’явиться проблема порушення військової таємниці у зв’язку з тим, що справи про злочини військовослужбовців тепер розглядають місцеві суди.

І досі маємо в наявності проблему фінансування судів загальної юрисдикції. На актуальності цього питання наголошує доктор юридичних наук, професор В. Сіренко. Гостра проблема фінансування судів виникла в 90-х роках ХХ ст., коли реформатори почали фінансувати науку, культуру, освіту, охорону здоров’я, а суди і правоохоронні органи – за залишковим принципом. Саме уряд формує бюджет, а через фінансування є можливість впливати на суддів, поставити суди в залежність від чиновників, що може спричинити хиткість принципу незалежності судової гілки влади і незалежності діяльності суддів, що закріплюється в ст. 126 Основного закону та ст. 6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Професор В. Ф. Сіренко у своїй публікації зазначає, що економія на фінансуванні судів означає навмисне руйнування держави і правового порядку у суспільстві. Він пропонує спосіб формування бюджету судів таким чином, коли суди формують свої пропозиції стосовно бюджетного фінансування у дві інстанції: уряд і комітети парламенту, де уряд готує проект бюджету щодо судів, а парламентські комітети готують свої пропозиції стосовно фінансування судів [9, с. 6].

Щодо апеляційних судів, то у зв’язку з реформуванням судової гілки влади та ліквідацією військових судів, їх навантаження збільшилося за рахунок розгляду справ, які мали б розглядатися у апеляційних військових судах, що збільшило їх повноваження, а, отже, і правовий статус. Проте, тут знову ж постає проблема порушення військової таємниці.

Суть чинного Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здебільшого зводиться до того, що пропонується зруйнувати існуючу судову систему загальної юрисдикції та створити тільки спеціалізовані суди у сфері кримінального, цивільного, адміністративного і господарського судочинства. Так, вищезгаданий закон вводить ще один вищий спеціалізований суд – Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Проте, запровадження тільки спеціалізованих судів суперечить Конституції України, оскільки в ст. 124 зазначається, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. В свою чергу створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ ставить у необхідність створення відповідної вертикалі судів, збільшення кількості існуючих місцевих і апеляційних судів відповідної спеціалізації. Очевидно, що при цьому треба буде вдвічі збільшити кількість адміністративних посад, кількість працівників апаратів судів, а подекуди і суддів, будувати нові приміщення судів тощо. Бурак О.В., що досліджувала проблематику спеціалізації судів, стверджує, що реалізація спеціалізації судів з кримінальних і цивільних справ забезпечить більш професійне здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації судів, а також позбавить апеляційні загальні суди невластивих таким судам функцій суду першої інстанції [6, с. 86]. Варто зауважити, що спеціалізовані суди мають багато переваг, оскільки уповноважені вирішувати справи тільки певної категорії, що передбачає забезпечення здійснення якісного і ефективного правосуддя.

Бурак О.В. вважає, що, згідно реформи судової гілки влади, створення чотирьохланкової судової системи потягне збільшення строків розгляду судових справ [6, с. 88]. Більшість дослідників проблеми судової реформи знаходять у цьому і причину «руйнування» Верховного Суду України (далі – ВСУ), оскільки він був значно обмежений у повноваженнях. З утворенням вищих спеціалізованих судів зникла потреба у функціонуванні палат ВСУ, які були ліквідовані. Обмеження повноважень ВСУ спричинило в свою чергу і скорочення чисельності суддів цього суду. Наразі це питання є дискусійним, адже, попри незначну кількість повноважень, ВСУ залишається найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, а покладені на нього обов’язки вимагають якісної і кваліфікованої роботи та достатньої для цього кількості суддів.

Дискусію викликає одне з теперішніх повноважень ВСУ переглядати справи з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом. Порядок перегляду був визначений відповідним галузевим процесуальним законодавством, який у кожній категорії справ є різним.

Між тим сучасний стан невизначеності у питанні завершення судової реформи в Україні спричинено доктринальними недоліками окремих норм чинного Основного закону держави. А оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу і відповідно закони приймаються на її основі та повинні відповідати їй, законодавець, вдосконалюючи законодавство про судоустрій, обмежений положеннями Основного закону. Відтак, сьогодні стає усе більш очевидним, що судова реформа має бути складовою реформи конституційної [6, с. 85]. Цілком зрозуміло, що будь-яка зміна системи судів, вимагає внесення відповідних змін до самою Конституції України. Так, в Конституції України не закріплено повноваження Вищої ради юстиції призначати суддів на адміністративні посади, про що законодавець вказує в Законі України «Про судоустрій та статус суддів», а це, в свою чергу, порушує принцип верховенства Основного закону. Наведений приклад є лише одним із багатьох подібних. На цьому недоліку наголошує у своїй публікації доктор юридичних наук, професор В. М. Опришко, який стверджує, що судова реформа повинна здійснюватися у системному взаємозв’язку з парламентською, адміністративною та муніципальною реформами, що зумовлюється єдністю державної влади [8, с. 15].

Висновки.

Отже, попри необхідність проведення судової реформи, вона здійснена поспішно. Її здійснення вимагає комплексного поєднання з іншими реформами, зокрема з конституційною реформою. Недостатньо продумана організація спеціалізованих судів, що потребує подальших коректив. Ситуація з невизначеністю і обмеженістю в повноваженнях Верховного Суду України вимагає нагального вирішення.

Варто наголосити і на позитивних аспектах судової реформи, адже такі кроки як ліквідація військових судів, спеціалізація судів є просуванням до європейських стандартів.

 

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року (із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2952-VI від 01.02.2011, ВВР, 2011, № 10, ст. 68) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 254к/96-вр.

2. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 року // Відомості Верховної Ради України. – 2010, № 41-42, № 43, № 44-45. – Ст. 529.

 

3. Питання мережі господарських судів України : Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.zakon.rada.gov.ua

4. Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів : Указ Президента України від 16 листопада 2004 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua

5. Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів : Указ Президента України № 591/2011 від 20 травня 2011 року (зі змінами від 5 липня 2012 року) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/591/2011.

6. Про Вищий спеціалізований суд України : Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www. vss.in.ua.

7. Бурак О. В. Організація системи спеціалізованих судів України в контексті конституційних приписів / О. В. Бурак // Вісник академії адвокатури України. – 2009. − № 16. – С. 150.

8. Маляренко В. Судова реформа та проблематика предмета змін ∕ В. Маляренко // Право України. – 2010. − №5. – С. 186.

9. Опришко В. Основні засади судової реформи / В. Опришко // Право України. – 2010. − № 5. – С. 186.

10. Сіренко В. Деякі проблеми реформування судової влади в Україні / В. Сіренко // Право України. – 2010. − №5. – С. 186.