Одним із пріоритетних напрямів розвитку економіки у ринкових умовах є впровадження інновацій у виробництво. Створення та успішне застосування різноманітних нововведень дозволяє істотно змінити обсяги та якість виробництва і споживання, різко підвищити продуктивність праці, знизити сукупні витрати на виробництво, випускати конкурентоспроможну продукцію.

Обраний Україною шлях інтеграції до Євросоюзу вимагає зближення та інтеграцію національної економічної системи до систем країн ЄС. Це ставить Україну перед вибором запровадження тієї моделі розвитку, яка прийнята ЄС за базову, тобто моделі інноваційного розвитку.

Сучасний вітчизняний ринок інновацій передбачає створення реальних умов для переходу економіки на інноваційно-інвестиційну модель розвитку та «впровадження механізму диференційованого пільгового оподаткування підприємств залежно від рівня їх інноваційної активності, стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських установ і організацій до введення в господарський обіг нематеріальних активів, утворення галузевих інноваційних фондів». [1]

Освоєння підприємствами нових технологій та інновацій потребує об’єктивної оцінки параметрів і характеристик їхнього потенціалу, які мають важливе значення при здійсненні інвестиційної діяльності шляхом розробки і реалізації нової інноваційної стратегії розвитку. Тому реалізація нової інноваційної стратегії розвитку і повноцінне використання інноваційного потенціалу в інтересах оновлення виробництва – реальний шанс для України досягти рівня високотехнологічної розвиненої держави. Незважаючи на це, інноваційна сфера з огляду на фінансове забезпечення функціонує в критичних умовах.

У контексті фінансування інноваційної діяльності в Україні окремої уваги заслуговує питання розвитку венчурного капіталу. Відомо, що, зокрема, в країнах Європи і США венчурний капітал – один з найважливіших інструментів фінансування науково-дослідних робіт і розвитку високих технологій, підтримки малого і середнього бізнесу. На жаль, роль венчурного капіталу у вказаних сферах в Україні залишається незначною. [2,3]

Найбільш доступним альтернативним джерелом формування інвестиційних ресурсів в інноваційній діяльності можуть стати саме венчурні фонди. На сьогодні в Україні зареєстровано 636 венчурних фондів, всі вони створені за рахунок іноземного капіталу, проте займаються фінансуванням здебільшого традиційних проектів або невеликих продуктових інновацій. Це свідчить про відсутність стимулів у них вкладати кошти в інноваційні проекти за високого рівня ризику.

Для активізації притоку іноземних інвестицій в Україну важливим є здійснення таких заходів:

– створення стабільного законодавства;

– створення сприятливого інноваційного клімату;

– сприяння залучення прямого іноземного капіталу в сферу матеріального виробництва;

– створення сприятливих умов для розвитку спільних підприємств;

– розробка та прийняття законодавчої бази щодо страхування ризиків спільних підприємств.[2]

Умовами успішної реалізації проектів венчурного інвестора є:

1.наявність ринків і галузей, які швидко розвиваються (що залежить від зростання економіки в цілому);

2. перспективи розвитку окремої компанії;

3. наявність кваліфікованого менеджменту компанії, який зможе ефективно використовувати інвестиції і підвищити вартість компанії;

4.достатній рівень розвитку фондового ринку, який дозволить об’єктивно оцінити поточну вартість компанії, тобто створить сприятливі умови для зручного продажу венчурним інвестором пакету акцій компанії, яка стала об’єктом інвестування. [4]

Порядок створення і діяльності венчурних фондів в Україні встановлено Законом України “Про інститути спільного інвестування”. Крім того, Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку визначено порядок реєстрації випуску акцій з метою здійснення спільного інвестування і інвестиційних сертифікатів венчурного фонду. Не дивлячись на це, Указом Президента України від 25 березня 2008 року було знову поставлено питання про розробку законопроекту “Про основи формування і регулювання ринку венчурного капіталу в Україні”, що свідчить про визнання неефективності наявних правових інструментів. Зокрема, відкритим залишається питання про стимулювання розвитку венчурного капіталу, заохочення потенційних інвесторів до участі в ньому. [1]

Проте, перелік інвестицій венчурних фондів в Україні свідчить, що інноваційна діяльність впродовж останніх років, на жаль, не є об’єктом їх першочергової зацікавленості.

Таблиця 1

Наукові кадри та кількість організацій в Україні за 2006-2012 рр. [1]

З таблиці видно, що кількість організацій які виконують наукові дослідження й розробки в 2012 році впала порівняно з 2006 роком на 16,9%, а чисельність науковців на 19,5 %.

Необхідно зазначити, що успіх інноваційної діяльності значною мірою встановлюється формами її організації і способами фінансової підтримки. Мірою того, як нові наукові розробки і технології стають основоположними складовими національної безпеки держави, розвинені країни знаходять різноманітні можливості для підтримки й розвитку інновацій. При цьому поширюється різноманітність методів фінансування інноваційної діяльності і спектр заходів з непрямої підтримки інновацій.

Розвинені країни черпають фінансові ресурси для інноваційної діяльності як з державних, так і приватних джерел.

Типовим прикладом є США, де законодавчо визначена, що пенсійні фонди повинні інвестувати принаймні 15% доходів у практичну економічну діяльність, що створює умови для потужного фінансування венчурних фондів.

Таблиця 2

Державні витрати на наукові інноваційні проекти від ВВП у розвинених країнах[1]

З таблиці видно, що в розвинутих країнах усвідомлюється залежність інноваційного розвитку економіки від обсягу витрат на дослідження та розробки.

Крім прямого державного фінансування в розвинених країнах використовуються методи і фінансово-кредитні інструменти для підтримки інноваційного напряму розвитку економіки.

Ефективне формою такого спрямування стало гарантування державою позик. У ФРН у 1948 р. було створено Банк кредитних гарантій для управління грошовими коштами, які надійшли за планом Маршала на відновлення Європи. Сьогодні цей банк є одним із провідних у Німеччині й об’єднує 24 регіональні установи. За час свого існування ця система надала малим и середнім підприємствам майже 100 тис. гарантій на загальну суму 10 млрд. марок, завдяки чому реалізовано комерційних кредитів, лізингових контрактів и венчурного фінансування на суму 14 млрд. марок. [2,6]

У Канаді діє близько 200 місцевих центрів розвитку, які гарантують повернення позик малими підприємствами в сумі до 75 тис. дол. США. У Франції для гарантування позик малому підприємництву створено спеціальні заклади – товариства взаємного поручительства, діяльність яких спрямовує та координує єдиний державний центр. У Великобританії діє “Програма гарантованої позики”. [2]

Ще одним важливим методом фінансової допомоги держави є пільгове кредитування інноваційного підприємництва. У Франції поширені два види пільгових позик: позики, які повертаються у разі успіху; позики з пільговими відсотками. Використовуються також різноманітні податкові пільги для стимулювання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР). В Японії промислові компанії мають право зменшення податку на прибуток у розмірі 7% інвестицій у передову техніку та технології. У Канаді аналогічна знижка коливається від 7% до 20%. В Іспанії діють постійні податкові кредити в розмірі 20% видатків на НДДКР. У Бельгії дозволено зменшувати оподатковуваний прибуток на 13.5% інвестиційних витрат для малих и середніх компаній и у стовідсотковому обсязі інвестиційних витрат, пов’язаних із нововведеннями для всіх компаній. У Голландії з оподатковуваного прибутку можна відраховувати частину інвестиційних витрат – близьким 20-25%. [1]

Кожен орган самоврядування повинен, крім державних стимулів та інструментів підтримки, використовувати додаткові стимули для інноваційних підприємств. Наприклад, шляхом створення консультаційних пунктів, допомоги щодо знаходження висококваліфікованих працівників, надання приміщень в оренду за пільговими ставками тощо. [5]

Для підвищення активності інноваційної діяльності в нашій країні конче потрібна розробка й впровадження цільової комплексної державної програми, в якій необхідно визначити форми і джерела фінансової підтримки здійснення наукових досліджень і розробок на державному і регіональному рівнях, а також їх використання підприємствами різних галузей. У програмі мають бути визначені більш ефективні й сучасні моделі інноваційного розвитку на базі приватно-державного партнерства, зокрема спільне фінансування проектів при зосередженні управління їх реалізацією в руках бізнесу; децентралізація державної підтримки тощо. [1]

Слід зазначити, що Уряду та Верховній Раді України не можна відкладати завдання переходу до інноваційної моделі розвитку до часу вирішення основних політичних і макроекономічних суперечностей. Адже втрата пріоритету на світовому ринку в сфері розробки, виробництва і збуту високотехнологічної продукції, зволікання кардинальних зрушень в політичному та економічному житті України в потрібному напрямі, робить перспективи розвитку інноваційної діяльності дедалі більш проблематичними.

Отже, аналізуючи вищевикладене можна сказати, що Україна повинна використовувати позитивний досвід розвинених країн щодо застосування інструментів стимулювання інноваційної діяльності, зокрема із зарахування витрат на дослідження і розробки до виробничих витрат підприємств, встановлення спеціальних режимів амортизації, податкових пільг, застосування державних гарантій та пільгового кредитування інвестиційних проектів, формування фондів науково-технічного розвитку та ін. Однак заходи, що застосовуються в різних країнах, мають бути пристосовані до економіко-правових умов нашої країни. Для запровадження в Україні податкового стимулювання інноваційної діяльності, з огляду на світовий досвід у цій сфері, спочатку треба ввести чіткі правила формування валових витрат і налагодити ефективну систему боротьби з “мінімізацією” підприємствами прибутку, що підлягає оподаткуванню.

Необхідно підвищити роль технологічних парків, щоб вони стали потужними осередками стимулювання інноваційної діяльності та розвитку регіонів. Вони мають надавати відповідну допомогу підприємствам для проведення інноваційної діяльності (телекомунікаційні, фінансові, висококваліфіковану робочу силу).

Список використаних джерел:

1. Захарова А.П “Фінансування інноваційної діяльності в Україні та за кордоном” Деснянський економіко-правовий технікум при Міжрегіональній академії управління персоналом, Київ, Україна. 2010

2. Власова И. Особенности финансирования инновационной сферы в развитых странах / И. Власова / / Вестник КНТЭУ. – 2009. – № 1, с. 36 – 46 (3.2)

3. Кодацкий В. Бюджетный процесс в развитых странах (опыт США). // Підприємство, господарство і право. – 2005. – № 12. – С. 182-184

4. Куценко Т. Ф. Термінологічний словник — Бюджетно-податкова політика: Навч.-метод. посібник. — К.: КНЕУ, 2002. — 256 с.

5. Лучковська С.I. Фінансове право – Навч. посібник /Для студ. економ, спец. вищих навч. закладів. – К.: КНТ. 2010. – 296с.

6. Мацелик М. О. Фінансове право: навч. посіб. / М. О. Мацелик, Т. О. Мацелик, В. А. Пригоцький; За ред. В. К. Шкарупи. – К. : Знання, 2011. – 815 с.