РОЗУМІННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО В НЕОЯЗИЧНИЦТВІ

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Становлення рідновір’я, яке в Західній Європі більш відоме під назвою неоязичництво, йшло якщо не паралельно, то принаймні в певному зв’язку із становлення національної ідентичності. Досить влучно і вірно вловив цю взаємозалежність доктор історичних наук  В. Шнирельман: «…націоналізм, якщо він намагається бути послідовним, неминуче повинен поривати зі світовими релігіями на користь релігії національної. А це у свою чергу веде або до спроб “націоналізувати” світову релігію, або до пошуків язичницьких коренів і формування загальнонаціональної релігії на основі язичництва” [6,с. 9].

З середини XIX ст. в Східній Європі зароджується рух за національно-державне відродження. З того часу в різних країнах та у різній формі починають формуватись ідейно-політичні засади руху названого В.Шнирельманом етнонаціоналізмом. Він проявився в посиленому інтересі до давньої народної культури та вивченні етногенез. Значної сили набув етнонаціональний рух і в середовищі слов’янських народів. Зокрема, серед українців він оформився у славнозвісному народництві. Починають з’являтися науково-дослідницькі студії з фольклористики, мовознавства тощо. Але питання відродження давньої релігії тоді ще не поставало.

Перші праці дослідників присвячувались проблемам ритуалу, не заторкуючи питань філософії та теології дохристиянської релігії. Але саме вивчення обрядів спонукало до заглиблення у сутність вірувань. Найвлучніше щодо цього висловився М.С.Грушевський: «Все таки можемо бути певні, що наш фолькльор заховав головне і основне з того старого передхристиянського світогляду, в котрім жили сі широкі маси в своїм родинно-господарськім житті.»[1. с.24.]

Якщо дохристиянське язичництво було оберегом  ідентичності етнічної, то сучасне рідновір’я прагне до витворення та посилення ідентичності національної. Віктор Шнирельман пише: «Вперше вимогу про створення національної релігії на язичницькій основі було висунуто в германському середовищі. Вона містилась в анонімній «Книзі ста глав», написаній на рубежі ХV-ХVІ ст. Відтоді до цієї ідеї не раз звертались діячі різних національних рухів. Чим же вона їх так приваблювала? Однією з рис, властивих націоналістичній ідеології, є те, що нація робиться центром усіх людських устремлінь. З позицій націоналізму людина стає особистістю саме і тільки через націю. Націоналізм шукає опори саме в духовності . Під духовністю же, як правило, розуміється (хоча й помилково) тільки релігія» [6, с.9].

В пошуках втрачених елементів провідники рідновірів звертається до різних індоєвропейських релігійних традицій. Природньо, що дослідники знаходили спільні мотиви, близькі ідеї міфів. Деякі течії Рідної Віри почали вводити у відроджувану ними традицію елементи індуїзму, зороастризму та інших вчень.

Українське неоязичництво, у тому числі РУНВіра, Великий Вогонь, Ладовірство, виникло в другій половині ХХ ст. на ґрунті інтересу до національних вірувань і традицій  давнього, дохристиянського періоду історії України. Засновники цих культів виходять із того, що тільки язичницькі дохристиянські культи є природними для менталітету українця, і намагаються систематизувати, реформувати їх, пристосувати до сучасних умов. Представники цих культів наголошують на особливому місці України та українців у світовій історії та підкреслюють національний характер своєї релігії на противагу релігіям світовим.

Вагому роль в закладенні фундаменту до відродження Рідної Віри відіграли праці М.Максимовича, який висвітлював питання вірувань та обрядів українців часів Київської Русі. В тій чи іншій мірі прислужились для зняття завіси над темою українського рідновір’я праці М.Цертелєва, І.Срезневського, М.Костомарова. Досить відомою залишається праця Я.Головацького «Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія». Не менш цікавою є праця Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу».

В кінці XIX-го ст. вперше лунають слова захоплення і поваги до традиційної релігії українців. Одним із початківців цього процесу став Іван Якович Франко. Ось як він писав у своїй праці «Данте Олігієрі» : «Християнська етика була явним противенством поганської. Коли поганство головними чеснотами громадянина вважало гордість, сміливість, неуступчивість, – християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості та незлобності. Поганин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту,- християнин усе це вважав чортівською спокусою, гріхом та злочином».[3, с.379]

Із все більшим вивченням, заглибленням в безодню народної культури дослідники усвідомлювали, як їм здавалось, причини втрати національної державності.

Зародження вже перших організацій українських рідновірів було пов’язано якраз з вимогою задоволення політичних потреб. 1943 р. В.Шаяном було створено перший “Орден Лицарів Бога Сонця”, який оголосив про свою належність до Організації Українських Націоналістів. Орден поставив собі за мету повернення українському народові його Рідної  Віри та боротьбу проти Німеччини й СРСР за визволення України.   Під  час війни члени Ордену влились в лави Української Повстанської Армії і створили повстанський курінь Перуна.

Український інваріант сучасного неоязичництва за своєю суттю є «берегинізацією» – прагненням збереження життя народу . Відповідно ставиться мета пошуку його моральної основи, шляхетної генеалогії. Порятунок, відповідно, вбачається у відродженні «рідної (етнічної, нативістської) релігії». У свідомості українців з’являються мрії про повернення у «втрачений рай», «священний час і простір», де людина зможе зреалізувати себе у повній свободі впротивагу існуючій цивілізації Модерну .

Усі течії українського рідновір’я так чи інакше висловлювали свою позицію в питанні національного будівництва.
« Пам’ятайте, Русичі: смерть за Батьківщину – це найпочесніша смерть, яка ошляхетнює душу людини», – говорять Карби віровчення Рідної Православної Віри [3,с.142]. Вітчизна, Україна, є для рідновірів незаперечною найвищою цінністю земного життя. Захист її земель, мови та віри є невід’ємною частиною життєдіяльності. Але, на відміну від старого націоналізму, який носив переважно характер нації-жертви, українське рідновір’я ставить перед українцями завдання стати народом-учителем, який нестиме знання іншим: „Русичі покликані Трисвітлим Родом нести людям Вогонь Віри і Віди… Вкраїнці – русини повинні переосмислити найглибинніші засади свого життя і змінитися, набувши нових якостей, або померти, ставши  перегноєм для інших родів»[3,с.54] .
Нація, народ чи то Рід, ставиться рідновір’ям в центр світобачення людини, а відтак існування поза нацією виглядає для рідновірів неможливим. За своїм світоглядом вони народжуються аби бути українцями, що саме по собі є щастям. Останнє випливає з того, що український народ є народом учителем і найвище розуміння істини відають лише українці-русичі.
В.Шаян та і М.Шкавритко належали до національно свідомої частини українського громадянства. В.Шаян у своїх доробках чітко зазначав: „Український націоналізм має стати фактором життя нашого народу, а народи чесні не будуть суперечити цьому” [5,с.463]. Усвідомивши себе як синів чи онуків Бога, народ творить свою духовну сутність, саме з цього моменту починається історія нації, вважають послідовники рідновір’я .
Таким чином, ми бачимо, що вплив релігії на формування національної ідентичності європейських народів за останню тисячу років пройшов досить тривалий процес трансформації, та, за певними показниками повертається у свою витокову фазу, принаймні в випадку з українським рідновір’ям. Органічність етнічної ідентичності, як складника релігійної свідомості ( усвідомлення себе нащадком спільного предка та землі), перейшло у період християнізації в заперечення існування племен та народів і формування загальноєвропейської християнської ідентичності, яка уже не пов’язувалась із спільним предком й Вітчизною, а випливала із стану підкорення християнському монарху та належності до світової християнської церкви. Відроджені у ХІХ–ХХ ст. дохристиянські релігії прагнуть повернути людину до прадавнього розуміння національної ідентичності, відродити пам’ять про спільних предків і Вітчизну, але водночас виводять людину на дещо інший рівень самоідентифікації , ніж це було у дохристиянські часи. Таким новим рівнем є ідентичність національна на противагу пасивній етнічній ідентичності, що не вимагала щоденної рефлексії.

     

 

ЛІТЕРАТУРА

 

 1.Грушевський М.С. Історія української літератури – К.,1993 – С.228-229

2.Гуцуляк О. Неоязичництво другої половини ХХ сторіччя як парадигма свідомості суб’єкта цивілізаційно-культурного процесу.// Людина і політика. – К.,1998. – Т.2. – 601с.

3.Куровський В. З Богами у Триглаві. – Карби віровчення Рідної Православної Віри. – К.: Конфесійне видання Рідної Православної Віри. 7512 (2004 р.). – С.142.

4. Лозко Г. Рідна Віра // Дивослово – 1996 – №5-6 – С.28

5.Шаян В. Віра Предків Наших – Гамільтон, 1986 – С.140.

6.Шнирельман В. Неоязичництво на обширах Євразії.//Людина і Світ. – 1999, листопад-грудень. – С.9.

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь