«Релігійна політика Наполеона у Франції»

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Актуальність статі зумовлена тим, що в останні десятиліття релігія дедалі більше посідає помітне місце в політичному, культурному й соціально-економічному житті українського народу. Релігія і церква стали чинниками громадського політичного й державного життя, і хоч би як модерні держави старалися розмежувати та розірвати сфери життя держави й церкви, і тим самим секуляризувати життя населення, — в повній мірі таке завдання виконати ледве чи можливо. Принаймні, до цього часу спроби в цьому напрямі не привели до поставленої цілі, — навіть у тій державі, що прибрала цілком антицерковний і навіть антирелігійний характер. Як показав досвід цілої історії людства, релігія становить надто глибоку та невикоринниму властивість людського духу, і релігійні уособлення, які відігравали раніше, так і відіграють та відіграватимуть значну роль в житті суспільства.
Тому вивчення історичного досвіду відносин релігії та політики, зокрема за правління Наполеона Бонопарта, сприятиме виробленню більш ефективної моделі державно-церковних відносин в Україні.
Також не потрібно забувати, що Україна є багатоконфесійною територією. Відносини між різними релігійними течіями не завжди є дружніми, а часто є напруженими та навіть ворожими. Конфронтація та міжрелігійне напруження вносить розлад у суспільне життя та нерідко призводить до конфліктних ситуацій. Аналіз міжконфесійних відносин у Франції періоду правління Наполеона допоможе уникнути загострення міжконфесійного протистояння, та знайти спільні компромісні рішення складних міжконфесійних конфліктів сьогодення. Також дана робота могла б допомогти виробити найбільш оптимальну модель стосунків державної влади із церквами та різноманітними конфесіями.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Джерельною базою дослідження стали перекладені роботи французьких науковців та істориків та вчених Росії . По-перше, це є нормативно-правові акти, які визначали становище католицької церкви на територіях, підвладних бонапартистському уряду . По-друге, безумовно, надзвичайно важливими є листи Наполеона до різноманітних політичних чи військових діячів, в першу чергу до тих, які приймали участь у війнах1796-1815 рр. Крім того, окремо варто виділити пропагандистські матеріали, такі як бюлетені армії. Нарешті, до наступної групи джерел належать мемуари осіб, які в різний час мали нагоду особисто спілкуватися з імператором та почути від нього певні думки та оцінки політичних рішень (наприклад, мемуари А. де Коленкура, П.-Л. Редерера, Констана).

Мета статті полягає у аналізі особливостей релігійної політики доби революції та правління Наполеона.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:1. Простежити релігійну політику періоду революції. 2. З’ясувати роль та місце релігії в політиці Наполеона.
Напередодні революції 1789 р. Франція нараховувала 24,7 млн мешканців, 99 % яких належало до третього стану — міщан і селян. Селяни складали переважну більшість, але лише 11 % з них були особисто вільними. На території Франції було 139 єпархій Католицької Церкви та близько 40 тисяч парафій. Франція була майже повністю католицькою — кількість протестантів та юдеїв не перевищувала 3 % населення[3, с. 190].
Кількість чорного духовенства складала близько 70 тисяч, білого — 60 тисяч осіб. Католицька Церква користувалась чотирма привілеями: почесним — першості серед інших, культовим — лише католицький культ міг відправлятись публічно, судовим — незалежність від світського судочинства і податковим — формальне звільнення від податків. На користь держави сплачувались т.зв. звичайна десятина та безкоштовна пожертва. Католицькій Церкві належало 10 % орної землі, вона мала повну свободу діяльності, провадила шкільництво та займалась вихованням молоді.
Добре матеріальне забезпечення Церкви серйозно контрастувало з ревністю духовенства, особливо вищого, — єпископів, абатів, каноніків.
Напередодні революції Франція опинилась в ситуації економічної кризи, різкого подорожчання зерна та вина, і як наслідок — до голоду і зубожіння.
Для ліквідації голоду і дефіциту бюджету єпископ Талейран запропонував націоналізувати церковні землі. 2 листопада 568 голосами „за” і 346 „проти” Конституанта підтримала націоналізацію. Взамін Церкві було обіцяно надати кошти на утримання кліру і потреби культу[2, с. 172].
Офіційно вважається, що антицерковна політика французьких революціонерів почалась 1793 р., але логічною прелюдією до неї можна вважати впровадження 14 липня 1790 р. „Цивільної конституції духовенства”, яка перетворювала Церкву і клір на слухняне знаряддя революційної держави.
„Цивільна конституція” розривала єдність з Римом та утворювала схизматичну французьку Церкву, неприйнятну для католиків ані з канонічної, ані з догматичної точки зору. У священиків вимагали присяги на вірність державі. Це стало причиною схизми у французькій Церкві до 1801 р[7, с. 152].
30 жовтня 30 французьких єпископів підписали „Декларацію засад щодо Цивільної конституції духовенства”, яка засуджувала „Конституцію”. Із майже піврічним запізненням Пій VI видав у відповідь 10 березня 1791 р. бреве „Quod aliquantulum”, де були засуджені майже всі рішення, прийняті Конституантою щодо Церкви, — заборона складання чернечих обітниць, розірвання зв’язку з Римом, націоналізація церковного майна і скасування десятин.
27 листопада Конституанта видала декрет про обов’язкову присягу на „Цивільній конституції” всіх єпископів та священиків, які працюють у Франції. За місяць декрет підписав король. Хоча багато духовних осіб були активними учасниками Конституанти і підтримали перетворення Франції на конституційну монархію, але не всі із них погодились присягнути. За межами парламенту ситуація була ще гірша — із 160 єпископів присягнуло лише 7, духовенства — близько 1/3. Серед священиків найбільше присягнуло у Парижі, Шампані і Пікардії, найменше — на півночі, в Ельзасі і Лотарингії.
Навесні 1791 р. єпископи, які склали присягу на «Цивільній конституції», висвятили 53 нових єпископа, обраних зборами департаментів. Більшість із нововисвячених походили з третього стану та були настоятелями парафій. Ті ж настоятелі парафій, які не присягнули, були усунуті. Таким чином було зачинено 4 тисячі парафій. Найбільшою проблемою нової Церкви стала відсутність нових покликань[1, с. 210].
13 квітня 1791 р. Пій VI у бреве „Caritas” оголосив екскомунікацію (відлучення від церковного спілкування) всіх „конституційних” священиків (тобто тих, що присягнулись на конституції), які протягом 40 днів не відкличуть свою присягу, а таїнства, здійснювані новосвяченими єпископами — недійсними[10, с. 90].
Декретом від 7 травня було обмежено свободу культу для „старої Церкви” — хоча і дозволено відправляти служби, але заборонено здійснювати таїнства і вести записи у книгах громадянського стану.
22 травня 1792 р. парламент прийняв рішення про депортацію із країни всіх духовних ієрархів, які чинили опір. Декретами від 1 квітня і 10 серпня були розпущені решта чернечих згромаджень, заборонено носити духовне вбрання та проводити релігійні процесії в Парижі. Король ветував серпневий закон, але вето втратило чинність по поваленні монархії 10 серпня. 26 серпня вийшов закон, який оголосив „неконституційне” духовенство одним із найнебезпечніших ворогів Франції та наказав протягом 15 днів його депортувати — для цього вистачало 20 підписів громадян. До квітня 1793 р. було депортовано 3 600 священиків[5, с. 206].
У Парижі під час „вересневої масакри” було вбито 223 духовні особи. Із них 191 особа була беатифікована 1926 року. Вбивства відбувались і у провінціях, правда, там кількість жертв була на порядок меншою. Загальна ж кількість жертв по всій Франції становила близько 12 тисяч осіб. Відтоді серед вірних Апостольській Столиці католиків з’являються тлумачення революції як сатанинської справи, а боротьби з нею — як обов’язку християнина. Відтоді утворилась прірва між католиками та революціонерами. Внаслідок кривавих переслідувань близько 30 тисяч духовних осіб залишили Францію[8, с. 102].
21 вересня третій революційний парламент — Національний Конвент — проголосив республіку, а 21 січня 1793 р. короля було засуджено на смерть. Під час голосування за вирок смертної кари Людовіку XVI 4 єпископи і 20 священиків проголосували „за”[8, с. 108].
Нова конституція 1793 р. вже не згадувала про „конституційну” Церкву, а декрет від 18 березня 1793 р. скасував статус державних урядовців для „конституційного” духовенства. Загострення антицерковної політики парламенту та початок дехристиянізації в провінції припав на початок 1793 р. Ініціаторами дехристиянізації у провінції були комісари (представники) Конвенту, які мали впроваджувати революційну політику. У підпорядкованих ним місцевостях комісари заборонили відправляти Служби, організовували антирелігійні виступи та атаки на духовенство — як „конституційне”, так і „неконституційне”. Масово знищувались мощі та начиння церков. Деякі будівлі монастирів і церков були виставлені на продаж чи знищені.
18 березня було наказано страчувати священиків, які уникнули вигнання. Для розірвання з християнським минулим якобінська республіка сама прагнула зайняти місце Церкви і релігії з власним культом, догматами і обрядами. 5 жовтня було скасовано християнський календар і введено новий, християнські свята замінено святами республіки. Священикам було дозволено брати цивільні шлюби. Цим шляхом пішли від 7 до 12 тисяч священиків[4, с. 122].
Конвент чинив тиск на ієрархів та священиків, аби ті публічно зрікалися сану. Близько 20 тисяч осіб так і зробили, у тому числі архієпископ Парижу Ґобель, але 40 % із них у наступних роках просили про повторне прийняття сану[6, с. 132].
Світські католики захищали від знищення будівлі церков і монастирів, церковне начиння, переховували священиків. Від 21 жовтня тим, хто переховував „неконституційних” священиків, загрожувала кара смерті, як і тим, хто брав участь у службах, які вони відправляли. За подібними звинуваченнями було страчено близько півтисячі осіб. Спротив дехристиянізації був однією з причин повстання в Вандеї. Пізніше 99 учасників Вандейського повстання були визнані Католицькою Церквою благословенними.
Листопадовими декретами 1793 р. християнство було скасовано, його замінила релігія розуму і природи. У Парижі у кафедральному соборі Нотр Дам проводились урочистості з „богинею розуму”, у провінції почали руйнувати церкви як „пам’ятки темноти”, а разом з ними хрести, образи, скульптури.
Робесп’єр, який прийшов до влади у квітні 1794 р., вважав, що держава не може існувати без релігії. Він проголосив визнання французьким народом існування Найвищої Істоти і безсмертної душі. Поширення нового культу стало причиною закриття багатьох церков у провінції, і далі виконувались смертні вироки духовенству. Після повалення поміркованими термідоріанцями влади Робесп’єра 28 липня 1794 р. церкви були відчинені, „неконституційні” священики почали правити служби. Нова конституція проголошувала релігійну толерантність, відокремлення Церкви від держави та свободу совісті. 17 червня 1795 р. оголошено, що „Цивільна конституція” більше не є обов’язковою для духовенства. Проте тривали депортації і розстріли священиків, поширювалась мода на „створення” нових релігій і обрядів.
З приходом до влади Наполеона ситуація докорінно змінюється. “Народу потрібна релігія, і потрібно, щоб ця релігія була в руках уряду”[8, с. 170], – сказав перший консул у приватній розмові. Він підписує угоду з Ватиканом, названу конкордатом. Революціонери переслідували церкву, Наполеон з нею помирився. Він згоден нести деякі витрати, зате йому будуть належати серця французів. Наполеон не претендує на лаври творця нової релігії. Перший консул просто відновив католицизм в правах, оголосивши його релігією більшості нації. Натомість він домігся того, щоб папа визнав розпродаж церковного майна незворотним. Воно дійсно “незворотне”, як і вся власність в роки революції. Щоб залучити церкву на свій бік, держава жертвує небагато чим. Адже не вся власність церкви перейшла в інші руки, а тому Наполеон готовий ділитися: “.. все єпархіальні церкви, собори, церкви парафіяльні й інші, не відчужені і необхідні для богослужіння, будуть віддані в розпорядження єпископів”. “Невідчужені священицькі будинки та належні до них сади, а також доходи, якими вони користувалися і не передані нікому іншому, повертаються за призначенням”.Якщо доходи з церковного маєтка не будуть покривати витрат на богослужіння, то допоможуть парафіяни або місцевий департамент. Крім того, “буде стягуватися десять відсотків з доходів земельного майна, що належать сільським громадам”[7, с. 205]. Ці кошти, зібрані з будинків, лісів і полів, складають допоміжний фонд, призначений на “придбання, споруду чи поправку церков … семінарій і священицьких будинків”. Французький уряд дозволяє приватним особам залишати спадщину церкви, робити подарунки церковним маєткам і семінаріям, засновувати фонди для семінарій і церков. Але фонди повинні складатися з державних цінних паперів, щоб тим самим підтримувати їх курс і кредит уряду. Духовенство не може через ці фонди стати власником нерухомості і власником землі. (Тоді священство стане незалежним, а цього не можна допустити!)Єпископи і священики – прості слуги режиму. У них є дім молитви і платня. Будівлю церкви віддано в розпорядження єпископа, а грошове утримання надходить з казни. Церковнослужителі будуть присягати Наполеону. Вони належать йому як піддані і як чиновники, тобто двічі. Яка вже тут християнська свобода духу!
Держава платить платню священикам, але до окладу може бути і надбавка: “Якщо обставини зажадають, загальні поради великих сільських громад матимуть право додавати зміст прелатам і кюре з доходів зі своїх земельних майна або із збору “[9, с. 233]. Архієпископи, священики та їхні заступники матимуть квартири або квартирні гроші. Семінаристи, майбутні священики, позбавлені від військової служби – правда, лише тимчасово. Ні конкордат, ні пішли за ним “Органічні статті”, які папа не стверджував, не говорять про позбавлення духовенства від служби. Потрібно бути посвяченим у сан, щоб отримати остаточне звільнення від рекрутчини, але саме уряд визначає число посвятять і по можливості скорочує його. Наприклад, в єпархії Гренобля було лише вісім просвят за сім років!Уряд дозволяє конгрегації, або асоціації “невігластво братів”, дочок милосердя, сестер святого Фоми, святого Карла та інші. Державна рада приймає і схвалює їх статути, ієрархію, внутрішній порядок. Більше того, Наполеон терпимо ставиться до того, що між 1804 і 1814 роками стихійно виникають 54 нових духовних спільноти, які не пред’явили на розгляд уряду своїх статутів. Імператор говорить, що “існують характери та уяви всякого роду; не слід обмежувати навіть помилок, якщо тільки вони не шкідливі; для деяких душ аскетичне загальне життя – єдиний притулок; якщо вони прагнуть тільки до цього, не слід їм заважати; можна робити вигляд, що їх не помічаєш “[7, с. 112].У що обходилася церква державі? Спочатку, тобто після укладення конкордату, п’ятдесят єпископів разом отримували 650 тисяч франків на рік, парафіяльні священики – трохи більше 4 мільйонів. Заступники священиків і вікаріїв повинні отримувати платню за рахунок доходів з церковних маєтків і товариств парафіян. До 1807 витрати на культ зросли до 12 мільйонів. У відомства є опікун – міністр культів Порталіс. Він добре розумів своє завдання: “Влада держави не міцна, коли в його володіннях є люди, що користуються великим впливом на уми і на совість, якщо ці люди не залежать від нього хоча б в якому-небудь відношенні”[3, с. 17].
Абсолютний контроль встановлений і над семінаріями. Наполеон вважав, що треба влаштувати громадські семінарії – а інакше з’являться приватні, що вже було в ряді департаментів: “Не треба віддавати в руки невігластва і фанатизму справу виховання молодих священиків”. Звільнення від військової повинності – велика милість, і її слід заслужити. “Треба більше хвалити імператора у ваших посланнях”, – говорив префект поліції Реаль новому єпископу. Хвалити свого монарха і лаяти його ворогів, особливо Бурбонів, а також англійців і росіян – правда, за останнім пунктом установки кілька разів змінювалися. І щодо церкви, і щодо друку – одним словом, всіх, хто публічно віщає, – Наполеон вимагав, щоб вони хвалили і зневажали в завгодно йому стилі і навіть з тими інтонаціями, які він вважає доречними в даний момент. А що саме треба говорити сьогодні, диктувалося потребами політики, джерелом якої був він сам. Уклали конкордат – тепер папа “друг”. Потім з’ясовується, що понтифіка слід лаяти – його “всесвітню владу” імператор не визнає. Французькі священики не повинні вважати, що вони належать папі. “Ніяка булла, грамота, рескрипт, декрет … римського двору, навіть містять у собі тільки подробиці, не можуть бути прийняті, опубліковані, надруковані, взагалі пущені в хід без затвердження уряду. Ніяка особа, яке називає себе нунцієм, легатом, вікарієм або апостоличним комісаром … не може без того ж твердження нести на французькій грунті якусь службу, що відноситься до справ галліканскої церкви … “[1, с. 85] Не можна і листуватися з закордоном – під страхом суворого покарання: “Священнослужитель всякого сповідання, який заведе листування з яким-небудь іноземним двором з приводу релігійних питань або справ, не повідомивши про це заздалегідь міністра сповідань і не отримавши його дозволу, буде покараний за один такий вчинок штрафом від 100 до 500 франків і тюремним ув’язненням від одного місяця до двох років “[4, с. 234]. З французьких священиків Наполеон більш всіх поважав пана Емері, главу славної конгрегації Святого Сульпіція. Правитель охоче з ним радився, проте не пощадив і його, дізнавшись про зміст перехопленого листа одного його учня. Це необережне послання вказувало на те, що дух конгрегації “не добрий”. Миттєво було видано наказ про звільнення директора. Наказувалося “на другий же день призначити нового, так само як і інше начальство, з якого ні один не може бути сульпіціанцем”. “Прийміть заходи, щоб ця конгрегація була розсіяна … Я не хочу, щоб в паризьких семінаріях були сульпіціанці … Повідомте мене, в яких семінаріях вони служать, щоб їх звідти видалити”[9, с. 187]. Семінаристи не повинні поширювати шкідливі доктрини і виявляти непослух. Наприклад, у Бельгії вони посміли підкорятися папі і його єпископам, ігноруючи цивільну владу. Покарання було суворим: неслухняних розігнали, а 236 осіб, серед яких було 40 дияконів і псаломщиків, були зараховані до артилерійській бригаді і відправлені до Везель, де болота і лихоманка. 50 людей скоро померло від епідемії і зарази. Абат д’Астрос був запідозрений у отриманні та зберіганні листи від папи. Так воно і було – абат отримав послання понтифіка, в якому той забороняв Жану Морі, призначеному Наполеоном Паризьким архієпископом, займати цей пост. “Я бажаю, щоб сповідували свободу галіканської церкви: втім, у мене є меч у руках, і бережіться!” [6, с. 34] – погрожував імператор. Д’Астрос був арестований. Постраждав і Порталіс-молодший, родич абата. Він був сповіщений д’Астросом про послання, але приховав від імператора і факт наявності листи, і те, що папери папи таємно поширювалися.
– З якої причини ви так вчинили? – Запитав Наполеон Порталіса на засіданні Державної ради. – За релігійними вашими правилами? Так навіщо ж ви тут засідаєте? Я не сутужу нічиєї совісті. Хіба я силою змусив вас бути моїм державним радником? Цю значну милість ви самі випросили. Ви тут молодше всіх, і, може бути, тільки один без особистих прав на таке звання; я бачив у вас тільки заслуги вашого батька. Обов’язки державного радника, у ставленні до мене, надзвичайно важливі; ви їх порушили, – ви вже не радник мій! Ідіть і більше тут не з’являйтеся. Я засмучений, бо пам’ятаю добрі справи і заслуги батька вашого. Порталіс пішов, а імператор додав: “Сподіваюся, що подібна сцена ніколи не повториться; вона мене дуже засмутила”[3, с. 202]. Наполеон вважав, що релігійні церемонії ніколи не повинні головувати над цивільними законами. Він говорив про це в бесідах у доктором О’Міра на острові Святої Олени: “… церемонію укладання шлюбу слід здійснювати як цивільний контракт; вступають у шлюб повинні з’явитися в магістрат у присутності свідків і, уклавши шлюбну угоду, повинні вважатися чоловіком і дружиною . Саме такої процедури я домігся у Франції. Якщо ж обидві сторони шлюбного союзу побажають, то вони можуть потім піти до церкви і повторити церемонію, але це не слід розглядати як обов’язкову процедуру “[2, с. 156].
“Я також постановив, – продовжував він, – що шлюби, укладені між французькими підданими в інших країнах, коли вони укладаються відповідно до законів тих країн, повинні залишатися в силі, якщо подружня пара повертається до Франції”[2, с. 156]. З підписанням конкордату церква отримала права, хоч і урізані. Але армія Наполеона залишалася спільнотою безбожників. Солдати не молилися перед битвами, і рідко хто з них бував похований за християнським обрядом.
Під час перебування в Москві, як оповідає абат, відправляв службу в церкві Святого Людовіка, лише чотири або п’ять офіцерів зі старих прізвищ Франції відвідали його храм. Всіх померлих, за малих винятком, зарили “в прилеглому саду”[8, с. 134].
Але все-таки на шляху до повного другого народження християнського життя існували перешкоди. Брак священиків і недолік смиренності у віруючих гальмують процес реставрації католицизму. Духовенство нездатне задовольнити парафіяльні потреби, за винятком, можливо, Бретані або Овернь. Мирське духовенство впало числом з 60 000 членів в 1789 р. до 36 000 і 600 присвячених в духовний сан нових священиків у 1802 р. і 1814 не вистачало на заміну померлим[1, с. 192]. Більш того, дехристиянізація пробудила в народі антиклерикальні настрої, стан розуму, яке може лише збільшити брак віри, і дух критики, народжений в період Просвітництва. Пробудження церковного життя і віри зробило невеликий вплив на політичні відносини між Парижем і Римом, які залишалися напруженими, оскільки обидві держави прагнули влади.

Список використаних джерел та літератури :

1. Барг М.А., Чернешек Є.Б. Великі соціальні революції XVII-XVIII ст
структурі переходу єпохи від феодалізму до капіталізму. М.: Наука, 1990.-265с.
2. Блос В. Напередодні та епоха відродження Наполеона Бонапарта / В. Блос. -СПб.: Вид-во Г.Ф. Львовича, 1995. 324 с.
3. Блос В. Французька революція: Історичний огляд подій та громадського стану у Франції з 1789 по 1804 рр.. / В. Блос. СПб.: Вид-во Г.Ф. Львовича, 1990. – 436 с.
4. Буржуазія и велика французька революція. О.І. Гусейнов Е.М. М.:
Вид-во МГУ 1997.-321с.
5.Вайдер. Б. Блискучий Бонапарт. Москва. Міжнародні відносини. 1992 р.-324с.
6. Віппер Г.Ю. Історія нового часу.М., 1999.-456с.
7. Всесвітня історія в 24 т. Т.16. Європа під впливом Франції. – М.
Література, 1997.-432с.
8. Гейссер Л. Історія французької революції / Л. Гейссер. СПб.: Тип. А. Пороховщикова, 1996. – 499, XXV с.
9. Голованів С.О. Всесвітня історія. Навчальний посібник. С.О.
Голованів. За ред. Ю.М. Алексєєва – К.: Каравела, 2005.-278с.
10. Дедерфельд Р. Занепад імперії. – М., 2002.-434с.

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь