ДІАЛОГ МІЖ ХРИСТИЯНАМИ ТА МУСУЛЬМАНАМИ ЯК ЗАПОРУКА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ЧЕЧЕНСЬКОЇ РЕСПУБЛИЦІ

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

В статті проводиться аналіз рівнів відносин між двома релігіями – християнство та ісламом – у Чеченській республіці ХХ століття. Аналізуються головні аспекти взаємодії та проблем у відносинах. Також наводяться варіанти вирішення конфліктних питань, які виникають на релігійному ґрунті.

Ключові слова: християнство, іслам, діалог, конфлікт, Чечня, православ’я, релігія

This article analyzes the level of relations between the two religions – Christianity and Islam – in the Chechen Republic of the twentieth century. Analyzes the main aspects of cooperation and problems between them. There are also ways to solve conflict issues that arise on religious grounds.

Keywords: Christianity, Islam, dialogue, conflict, Chechnya, Orthodoxy, Religion

Сьогодні, незважаючи на багато численні заяви різних ЗМІ, насправді Чечня є найбезпечнішим регіоном для християн і віруючих інших національностей. За останні роки в Чечні не зареєстровано жодного факту найменшого конфлікту на релігійному ґрунті. Більш того, не було жодного випадку вчинення злочину на міжнаціональному ґрунті. У першу чергу відновилися зруйнований у період військових дій храм Архангела Михаїла, зараз будується за оригінальним проектом Храм у станиці Наурського. Він стане найвеличнішим на Північному Кавказі. Парафіям виділено машини, християнські кладовища перебувають в ідеальному стані. Перелік можна продовжити.

Алі – В’ячеслав Полосін перейшов в іслам в 1999 році. До цього він був священиком Російської православної церкви і, будучи депутатом Верховної ради Росії, на початку 90–х років очолював комітет парламенту, який займався справами релігії [2, 66 – 68].

Сьогодні він радник Ради муфтіїв Росії. У Московському патріархаті в неофіційних бесідах це називають проявом безтактності щодо православ’я. Сам Полосін дипломатичний: «У нас з православними немає суперечностей, але є поступово наростаюча конкуренція. Число віруючих не приростає за рахунок атеїстів радянської епохи, цей ресурс майже вироблений. Втім, ця тенденція стосується всіх конфесій, а не тільки православ’я та ісламу».  Без дипломатії двом найбільшим релігійним громадам Росії обійтися важко. Формально патріарх Алексій ІІ і мусульманське духовенство регулярно роблять заяви про необхідність міжрелігійного світу, підтримують ініціативи президента, засуджують тероризм і борються з кришнаїтами і свідками Єгови. Однак при відключених телекамерах ситуація виглядає складніше. Розбіжності починаються з підрахунку чисельності віруючих. Число мусульман коливається від 5% до 20% населення, число православних від 20% до 80%, залежно від того, хто і з якою метою проводить підрахунки.

Так як всеросійський перепис 2002 року не містив питання про віросповідання, то в оборот увійшли такий термін, як «етнічні» мусульмани чи православні, який передбачає, що більшість росіян – православні, а більшість татар або башкир – послідовники пророка Мухаммеда [3].

Відносини двох конфесій складаються на трьох рівнях – офіційному, громадському і побутовому.  Саме на перших двох виникають дискусії –  стримані серед релігійних лідерів, часом скандальні в середовищі не дуже численної, але ангажованої інтелігенції.  Мабуть, та сфера, де підходи духовних лідерів обох громад, і активних рядових віруючих збігаються, так це в неприйнятті ідеї прав людини (в її дистильованому, світському вигляді), а також сучасної масової культури.

Концепція прав людини, позбавлена ​​релігійної складової, веде, на їхню думку, до вседозволеності, заохоченню пороку і відмови від моральних орієнтирів у житті. З цього логічно випливає неприйняття західного впливу на культуру, соціальне життя і політику.

За словами генерального продюсера православного телеканалу «Спас» Івана Демидова, «у нас є невирішені проблеми з мусульманами, але це суперечка між своїми. Заходу в ньому робити нічого. У нас є своя демократія, а якщо вона не відповідає чиїмось уявленням, то це не наші проблеми». У середовищі активної релігійної громадськості обох конфесій користуються популярністю теорії таких публіцистів, як Олександр Дугін та Гейдар Джемаль. Вони активно популяризують теорію про непереборне протистоянні «євразійців» (мусульман і православних) «атлантистами» (Заходу, США, католикам, а також часто згадуваним, але розпливчасто, що характеризується «сіоністам») [4].

Втім, на цьому збіги, мабуть, закінчуються. Невдоволення мусульман викликають заяви деяких ієрархів РПЦ про те, що Росія – православна держава, в якому живуть релігійні меншини. У цьому дусі висловлюється один із найвпливовіших ієрархів, митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило.

Муфтій азіатської частини Росії, як і більшість мусульман, наполягає на принципі поліконфесійності, який закладений в конституції Росії, держави світського.

«Російська православна церква підтримується державою. Побудувати православний храм не проблема – були б кошти. Побудувати мечеть або зареєструвати мусульманську громаду набагато складніше. Щодо мусульман конфесійні норми працюють не в повній мірі», – нарікає Аширов.
«Ми розуміємо, що події в Чечні болісно приймаються в Росії, але звинувачувати в них всіх мусульман несправедливо і небезпечно», – говорить він.  Його православні опоненти вказують, що мусульманам нема на що скаржитися [7].

По – перше, коли в кінці 90–х років іслам, поряд з православ’ям, законодавчо зарахували до числа традиційних релігій, мусульмани не згадували про рівність перед законом (католики, наприклад, опинилися в числі нетрадиційних конфесій).

По – друге, за словами Євгена Нікіфорова, голови православного суспільства «Радонеж» і головного редактора однойменної радіостанції, «мусульмани повинні розуміти – після Балі, «Норд – Оста», Лондона, звичайні люди, в тому числі і православні, асоціюють іслам з кров’ю і вбивствами. Їм не легше від офіційних декларацій, що це, мовляв, релігія світу». На думку Никифорова, «не православні винні в тому, що до мусульман в Росії ставляться з підозрою, а радикальне мусульманське богослов’я, яка зробила можливим жахи Шарм – аш – Шейха і Беслана» [5].

Якщо відкинути еківоки, говорить Нікіфоров, відносини ісламу та православ’я в Росії можна охарактеризувати як «ввічливо – ворожі». Марк Смирнов, головний редактор додатку до «Независимой газете» під назвою «НГ – Релігії», згоден з цим, але тільки почасти [1]. На його переконання, і православні, і мусульмани переживають схожі складності.

Більшість простих віруючих приймає в багнети характерну для великих міст надзвичайну світськість, показний гедонізм і аморалізм масової культури. В умовах відсутності загальноросійської ідентичності, громадянського почуття, віросповідання виявляється чи не єдиною опорою для людей.  Національні проблеми в цих умовах теж часто знаходять релігійне забарвлення.  «Коли муфтій Равіль Гайнутдін пропонує ввести посаду віце – президента Росії і віддати його «етнічному» мусульманину, ясно, що мова йде про представника, насамперед, національного, а не релігійної меншини. Проте, ця заява ставить під сумнів нейтральний підхід держави до релігійних конфесій, і цим небезпечно, перш за все, для самих мусульман», – вважає М. Смірнов.

Він також говорить, що «православної церкви, в свою чергу, можливо, варто вести себе трохи стриманіше, наприклад, не бути настільки на виду в армії, не освячувати кожну субмарину або пушку. Це сприяло б зміцненню позицій поміркованих мусульман» [6].

Видатний російський експерт з ісламу Олексій Малашенко з Московського центру Карнегі, вважає, що ісламу найважче адаптуватися до сучасного суспільства, тому що він початково не сприймає відділення релігії від держави.  Держава повинна виробити лінію на заохочення не стільки міжконфесійного діалогу – в кінцевому рахунку, всі релігії претендують на володіння істиною в останній інстанції – скільки створення атмосфери толерантності, ввічливого і взаємної згоди не погоджуватися, коли це неможливо, і при цьому жити разом, тим більше, що іслам в Росії, на відміну від Заходу – релігія частини корінного населення, а не іммігрантів. Міграція, глобалізація, прийдешні політичні зміни, конфлікти на Північному Кавказі і непроста демографічна ситуація – ось лише деякі з викликів, на які доведеться відповідати двом найбільшим релігійним громадам Росії. Як і країна, вони стоять на роздоріжжі двадцять першого століття.

 

 

Список використаних джерел

  1. Атмурзаева Ф.И. Причины распространения исламского фундаментализма в современной России / Ф.И. Атмурзаева. // Религия и гражданское общество: проблема толерантности. Материалы Круглого стола. – СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2003. – С. 61-68Джульетта Месхидзе, Михаил Рощин. Ислам в Чечне / [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
  2. http://krotov.info/history/20/tarabuk/chechn.html
  3. Этнорелигиозные конфликты в Чечне / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bibliofond.ru/view.aspx?id=15998
  4. О Чечне, цинизме и православии / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nevzorov.tv/2011/06/minaev-live/
  5. Как строятся отношения между православием и исламом в России? / [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
  6. http://mission-center.com/islams/mitr-kirill.htm
  7.  Православный Кавказ – утопия или реальность. / [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
  8. http://www.pravda.ru/faith/religions/orthodoxy/24-03-2011/1071329-caucasus-0/.

 

Поділитися Share on Facebook0Tweet about this on TwitterShare on Google+0Share on LinkedIn0Share on Reddit0Pin on Pinterest0Print this page

Залишити відповідь