Передмову до книги студентки Острозької академії написав Ігор Павлюк, викладач одного з курсів спеціальності ”Літературна творчість”. Автор передмови підмічає органічне язичесько-християнське поєднання витоків її поезії, глибоку закоріненість в рідну землю, глобальну рвійність та незнищенність духу, ”амазонськість” натури та вміле володіння технікою віршування.
Поезія О. Пухонської – геометрично вивірена та розрахована. Вже у першому вірші ”Стогне вітер століть, наче кров …” імпульсивно б’ється ритм справжньої поезії, який читач відчуває майже фізично:
Плачуть ангели ті, що у пазухах світ носили,
Не діждавшись ні раю,
Ні воскресу,
Ні журби
В її віршах (без перебільшення!) звучить генна пам’ять нації, розшифровується її генний код. Оксанин світ – це світ незайманої природи, де все можливо (неземна закоханість, космічна відданість, безсмертність вітру та синів). Авторка не боїться експериментального пошуку, сміливо змінивши популярний іменник на прислівник:
Вечірнє небо висить на яблуні ….
Так батьківщинно отут мені
Поезія її не по-юнацьки доросла і максималістська, всотуючи різку непередбачуваність долі/фатуму:
То буває таке – коли друзі стають ворогами
Наче лезо до горла – така тобі кожна мить
Вірш зависає запитанням: ”A чи можна було по-іншому? А чи потрібно було ось-так?”
Прислівники, здається, у неї відіграють специфічно-неологічну роль:
Нервом відчую даль,
Козацько мені до болю …
Не кожен може черпати наснагу в простоті існування, коли ця простота аж ніяк не примітивізм і проминальність. Чи вміємо ми ”yчитися жити”?
Космічність її поезії приземлено реальна, це не химера чи фантазія/фантом:
Цілує вітер космос, як волосся,
Як струни пісню справжню і живу …
Поезія О. Пухонської легко запам’ятовується, створюючи при цьому миттєвий образ:
Хай людство хворіє на себе комфортно й модно,
А я лікуватиму душу дощем простим
Непередбачуване поєднання слів не звучить претензійно або амбіційно:
Розбираюсь в собі … і дощем зашиваю рани …
Обриваються струни,
Гітарно мовчить ріка …
Ахматовсько-цвєтаєвським відлунням западають в душу рядки “Церковним дзвоном плакала душа”. Дивовижна українськість її поезії одночасно зачаровує і вражає, в час гіркої смути і руїни закликає ”по-запорозьки” зібратися і не відступати, йти вперед і перемагати.
Mолода особа підмічає і виводить унікально свою вічну формулу любові:
Завтра люди нові …, світи,
Другий космос, і другий … друга …
Я –не я, ми … і ти – не ти,
Тільки та ж віковічна туга.
Нам болить полинова кров
Недопитим теплом і чаєм …
А буває таки любов,
Хай на мить, але все ж буває
Пропущений через серце заряд любові-поезії розродиться неперевершеними рядками, увібравши в одинному випадку досвід багатьох, хто любив і був любимим. Оксанина поезія наповнена філософськими роздумами та узагальненнями:
Стане час поміж нами, мов довге терпке причастя …
Ми ж солоні, як море …
Як море, без берегів …
Жонглювання частинномовністю (зміною частин мови) створює неповторний колорит і відчуття:
Kосмосом нам неосяжнітимуть літа …
Спроектоване материнство вбивчо невідворотнє, і, на жаль, сумне:
A знаєш, сумно, що колись так віддано
Моїми будуть не твої сини …
Неологічна дієслівність звучить природньо і ритмічно:
Відосінніли ми …
Відостанніли ми …
Відкрилатіли ми …
Іноді її поезія наповнена відвертою сексуальністю:
Вкравши в долі останню
оргазмно-екстазну мить
Сучасна українська поезія позбавляється псевдоцнотливості, вона тільки виграє від оголеності та відкритості почуттів та бажань:
Зір павутинні вени
Струнами стануть ночі …
Знаєш, а не даремно
Ти мене хочеш …
Хто з останніх українських поетів так відверто-вміло писав? Насолоджуйтесь:
В келихах трохи винно,
Місяць – крилатий вершник …
Солод терпких конвульсій
Паралізує небо …
А хіба вам забудуться ці рядки:
Стогне стервозно тиша,
Наче свята повія …
Навіть Оксанині ”Бонапертовентури” вписуються в контекст віршу природньо і ґрунтовно.
Деякі її рядки звучать по-сосюринськи завзято і оптимістично, без зайвого пафосу та надривності:
Toді ще ніч була така прозора,
Незаймана,
Неспівано-свята …
Оксана не зловживає модними тепер жаргонізмами, але іноді вони незамінні:
І воскреснути болем …
І мертво ловити ”кайф”
Знову ж рідко хто вміє так вдало оперувати прислівниками:
I голубино спокій відструнів
У душу ойорданено далеку
Листопадово струни впадуть у пожовклі трави …
Дніпро, сива Русь, Перун з Дажбогом вплітаються в її поезію щиро і без натуги, так ніби завжди там перебували.
Полинність відтворюється в поезії в різних частинах мови (полин, полиново, полиновий тощо).
Прикметник гострий звучить набатно і неповторно:
Гострі, гострі, як бритва, останні чиїсь слова,
Що поріжуть струну,
А чи серце поріжуть.
Вище
Піднімається вічно-нестримна , космічна сумна трава
Образність досягається гострими порівняннями:
Ніжність, гостра, як бритва,
Душу мені поріже
Згадується Телігине ”Тобі подарую зброю – цілунок гострий, як ніж”.
Важко позмагатися в риториці з Ігорем Павлюком, який пише: ”Це передмова до книжки молодої, сильно красивої ”закосичено-ставної української дівки” Оксани Пухонської “Крізь вени Всесвіту”…” . Прочитайте книгу юної Клеопатри української поезії.
Заокруглюючись, робимо короткий висновок: Надзвичайно потужна книга юного обдарування.
ВАЛЕРІЙ ПОЛКОВСЬКИЙ
м. Сейнт-Альберт, Канада