ТАК БАТЬКІВЩИННО ОТУТ МЕНІ … Пухонська Оксана. Крізь вени Всесвіту: Поезія. – Тернопіль: Лібра Терра, 2008. – 100 с.


Notice: Undefined index: plus_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 670

Notice: Undefined index: bar_sharedcount_enabled in /usr/local/www/data-dist/naub/wp-content/plugins/simple-share-buttons-adder/php/class-buttons.php on line 672

Передмову до книги студентки Острозької академії написав Ігор Павлюк, викладач одного з курсів спеціальності ”Літературна творчість”. Автор передмови підмічає органічне язичесько-християнське поєднання витоків її поезії, глибоку закоріненість в рідну землю, глобальну рвійність та незнищенність духу, ”амазонськість” натури та вміле володіння технікою віршування.

Поезія О. Пухонської – геометрично вивірена та розрахована. Вже у першому вірші ”Стогне вітер століть, наче кров …” імпульсивно б’ється ритм справжньої поезії, який читач відчуває майже фізично:

                                      Плачуть ангели ті, що у пазухах світ носили,

                                      Не діждавшись ні раю,

                                      Ні воскресу,

                                      Ні журби 

В її віршах (без перебільшення!) звучить генна пам’ять нації, розшифровується її генний код. Оксанин світ – це світ незайманої природи, де все можливо (неземна закоханість, космічна відданість, безсмертність вітру та синів). Авторка не боїться експериментального пошуку, сміливо змінивши популярний іменник на прислівник:

                                      Вечірнє небо висить на яблуні ….

                                      Так батьківщинно отут мені 

Поезія її не по-юнацьки доросла і максималістська, всотуючи різку непередбачуваність долі/фатуму:

                                      То буває таке – коли друзі стають ворогами

                                      Наче лезо до горла – така тобі кожна мить 

Вірш зависає запитанням: ”A чи можна було по-іншому? А чи потрібно було ось-так?”

Прислівники, здається, у неї відіграють специфічно-неологічну роль:

                                      Нервом відчую даль,

                                      Козацько мені до болю … 

Не кожен може черпати наснагу в простоті існування, коли ця простота аж ніяк не примітивізм і проминальність. Чи вміємо ми ”yчитися жити”?

Космічність її поезії приземлено реальна, це не химера чи фантазія/фантом:

                                      Цілує вітер космос, як волосся,

                                      Як струни пісню справжню і живу … 

Поезія О. Пухонської легко запам’ятовується, створюючи при цьому миттєвий образ:

                                      Хай людство хворіє на себе комфортно й модно,

                                      А я лікуватиму душу дощем простим 

Непередбачуване поєднання слів не звучить претензійно або амбіційно:

                                     Розбираюсь в собі … і дощем зашиваю рани …

                                     Обриваються струни,

                                     Гітарно мовчить ріка … 

Ахматовсько-цвєтаєвським відлунням западають в душу рядки “Церковним дзвоном плакала душа”. Дивовижна українськість її поезії одночасно зачаровує і вражає, в час гіркої смути і руїни закликає ”по-запорозьки” зібратися і не відступати, йти вперед і перемагати.

Mолода особа підмічає і виводить унікально свою вічну формулу любові:

                                    Завтра люди нові …, світи,

                                    Другий космос, і другий … друга …

                                    Я –не я, ми … і ти – не ти,

                                    Тільки та ж віковічна туга.

                                    Нам болить полинова кров

                                    Недопитим теплом і чаєм …

                                    А буває таки любов,

                                    Хай на мить, але все ж буває 

Пропущений через серце заряд любові-поезії розродиться неперевершеними рядками, увібравши в одинному випадку досвід багатьох, хто любив і був любимим. Оксанина поезія наповнена філософськими роздумами та узагальненнями:

                                    Стане час поміж нами, мов довге терпке причастя …

                                    Ми ж солоні, як море …

                                    Як море, без берегів … 

Жонглювання частинномовністю (зміною частин мови) створює неповторний колорит і відчуття:

                                    Kосмосом нам неосяжнітимуть літа … 

Спроектоване материнство вбивчо невідворотнє, і, на жаль, сумне:

                                    A знаєш, сумно, що колись так віддано

                                    Моїми будуть не твої сини … 

Неологічна дієслівність звучить природньо і ритмічно:

                                    Відосінніли ми …

                                    Відостанніли ми …

                                    Відкрилатіли ми … 

Іноді її поезія наповнена відвертою сексуальністю:

                                    Вкравши в долі останню

                                   оргазмно-екстазну мить 

Сучасна українська поезія позбавляється псевдоцнотливості, вона тільки виграє від оголеності та відкритості почуттів та бажань:

                                   Зір павутинні вени

                                   Струнами стануть ночі …

                                   Знаєш, а не даремно

                                   Ти мене хочеш … 

Хто з останніх українських поетів так відверто-вміло писав? Насолоджуйтесь:

                                   В келихах трохи винно,

                                  Місяць – крилатий вершник …

                                  Солод терпких конвульсій

                                  Паралізує небо …

А хіба вам забудуться ці рядки:

                                  Стогне стервозно тиша,

                                  Наче свята повія … 

Навіть Оксанині ”Бонапертовентури”  вписуються в контекст віршу природньо і ґрунтовно.

Деякі її рядки звучать по-сосюринськи завзято і оптимістично, без зайвого пафосу та надривності:

                                  Toді ще ніч була така прозора,

                                  Незаймана,

                                  Неспівано-свята …

Оксана не зловживає модними тепер жаргонізмами, але іноді вони незамінні:

                                   І воскреснути болем …

                                   І мертво ловити ”кайф” 

Знову ж рідко хто вміє так вдало оперувати прислівниками:

                                   I голубино спокій відструнів

                                  У душу ойорданено далеку 

                                 Листопадово струни впадуть у пожовклі трави …

Дніпро, сива Русь, Перун з Дажбогом вплітаються в її поезію щиро і без натуги, так ніби завжди там перебували.

Полинність відтворюється в поезії в різних частинах мови (полин, полиново, полиновий тощо).

Прикметник гострий звучить набатно і неповторно:

                                  Гострі, гострі, як бритва, останні чиїсь слова,

                                  Що поріжуть струну,

                                  А чи серце поріжуть.

                                  Вище

                                  Піднімається вічно-нестримна , космічна сумна трава

Образність досягається гострими порівняннями:

                                  Ніжність, гостра, як бритва,

                                  Душу мені поріже 

Згадується Телігине ”Тобі подарую зброю – цілунок гострий, як ніж”.

Важко позмагатися в риториці з Ігорем Павлюком, який пише: ”Це передмова до книжки молодої, сильно красивої ”закосичено-ставної української дівки” Оксани Пухонської “Крізь вени Всесвіту”…” . Прочитайте книгу юної Клеопатри української поезії.

Заокруглюючись, робимо короткий висновок: Надзвичайно потужна книга юного обдарування.

ВАЛЕРІЙ ПОЛКОВСЬКИЙ

м. Сейнт-Альберт, Канада

Залишити відповідь