Православний храм

Під словом «храм» у Православний церкві розуміють особливе приміщення присвячене Богу і призначене для спільного служіння Йому. Перший храм пророку Мойсею наказав збудувати Господь. Іісус Христос заповідав поклонятися Богові на всякому місці, але для звершення дій, які повинні були стати основою новозавітного богослужіння, вибирав особливі місця. Таїнство євхаристії Він звершив у великій Сіонській горниці (Лк.22:12). Таким чином отримав свій початок християнський храм. По прикладу Іісуса Христа для перших християн головним місцем богослужбових зібрань служили приватні будинки. Проте дім, призначений для богослужіння, переставав бути звичайним житлом, перетворювався на храм.Було й так, що в будинку виділялись для богослужіння окремі, зазвичай вгорі розташовані кімнати, які благоліпно прикрашались. Немає сумніву в тому, що у християн перших трьох століть були і власне храми. Адже християни не завжди піддавалися гонінням, траплялися і періоди спокою, які вони використовували для будівництва і облаштування своїх церков. Письменник ІІІ ст. Оптат Мілевійський нарахував їх до сорока у одному Римі. Свої храми перші християни називали по-різному, у Святому Писанні зустрічаються назви «дім Господній», «дім Божий», а також «церква», що грецькою мовою також означає «дім Божий» (Діян.19:4, Мф.18:17, 1 Кор. 11:18). Слово «церква» відразу отримало два значення, як Богом установлена спільнота людей, з’єднаних християнською вірою,  і як місце зібрання цієї спільноти, будинок служіння Богу. Ми не знаємо, як виглядали перші християнські церкви. Відомо тільки, що вони зовсім не були схожі на язичницькі капища і завжди будувались на підвищених місцях, у цьому християни наслідували єрусалимський храм, збудований на горі Моріа, та загальний звичай всіх народів будувати свої храми на підвищенні. Вівтарем вони завжди повернені на схід, оскільки світло християнського вчення прийшло зі Сходу і в молитві своїй християни завжди обертаються на Схід.

Спокійні періоди в житті християн змінювались періодами гонінь, які були особливо тяжкими за правління імператорів Нерона та Діоклетіана. Єдикт Діоклетіана 303 р. скерований проти християн, наказував руйнувати їхні церкви. Тоді був знищений знаменитий Нікомедійський храм. Рятуючись від переслідувань, послідовники Христа були змушені переносити свої храми під землю, у катакомби, які  являли собою цілу систему коридорів та приміщень, що утворились природно і штучно у м’якій породі туфа – ціле підземне місто, що оточувало Рим. Ці підземні приміщення використовувались християнами для богослужінь та поховань одновірців. Як місця поховання, катакомби за законами Римської імперії, де завжди шанували померлих будь-якої віри, були недоторканими. Могильщики-фоссори проривали у стінах коридорів заглиблення-локулі, куди клали тіла християнських мучеників, загорнуті у савани, отвори закривали прямокутними плитами, на яких писали християнські девізи: «Христос – Бог» чи іншим. Крім того християн ховали у маленьких кімнатах – криптах.  А для богослужінь робились більші приміщення – капели, які і були катакомбними храмами. Вівтарем у капелах служив саркофаг з тілом померлого мученика. Він закривався кам’яною плитою – менсою, на якій приносилась бескровна жертва. Звідси походить традиція класти на престол антимінс – плат, у якому зашиті частинки мучеників. Стіни катакомбних храмів розписувались християнськими символами. Корабель був символом церкви, якір – символом спасіння, вінок – символом мучеництва, голуб – символом Святого Духа. Найбільш поширеним символом був фенікс, що символізував вічне життя (його зображували і на могилах християн). Ісуса Христа також зображували через символи. Особливим символом Христа була риба, оскільки грецькою мовою слово «риба» – «іхоус» розшифровувалось християнами як «Ісус Христос Божий Син Спаситель», (іноді замість хрестиків вони носили зображення маленьких рибок). Христа зображували також у вигляді Орфея, який граючи на арфі, умиротворює звірів, або у вигляді Дорого пастиря з ягнятком на плечах (символом врятованої душі). Згодом на стінах катакомбних храмів з’явились зображення Богородиці з Христом на руках, Розп’яття, Християни любили зображувати мучеників, адже  самі були мучениками, а також Воскресіння Христа, бо чекали, що Христос скоро прийде вдруге.

Коли в 313 році римський імператор Костянтин Великий легалізував Християнську церкву, вже не було потреби ховатися в катакомбах. Костянтин віддав Церкві деякі громадські будови, які називались базиліками, (тому що в них проводив свої засідання суд басилей), та збудував нові храми на зразок базилік. Християни не хотіли, щоб їхні церкви були ззовні подібними до язичницьких храмів, і тому в основу архітектури свого храму взяли громадську будову – базиліку.  Вона являла собою простий будинки, розділений всередині поздовж колонами на 3 частини (нефа). Ділення внутрішнього простору храму на три частини було пов’язано із символікою Святої Трійці. Відразу архітектура християнського храму набували значення християнських символів, втілювала істини християнства. В цілому ж ззовні базиліка нагадувала за своєю формою корабель. Корабель був також одним з перших християнських символів. Життя людини порівнювалось з морем: то людина підіймається на хвилі успіху і щастя, то падає у безодню горя, а Церква, неначе корабель, везе віруючих по бурхливих хвилях житейського моря до Божого Царства; спасіння без Церкви для християнина  неможливе. Найбільшими базиліками в Римі були храми святих апостолів Петра і Павла. Такий тип храму  зберігся у Західній Європі до ХІ  століття, а у Візантії до VІ століття, доки не був витіснений хрестово-купольним храмом.

У 395 році Римська імперія розділилась на західну і східну частину –  Візантію. У VI ст. за правління імператора Юстиніана Візантія досягла найбільшої могутності, а мистецтво – свого першого розквіту. У цей час візантійські архітектори навчились над прямокутною базилікою зводити величезні куполи. У одному Константинополі тоді було зведено 30 церков, багато оздоблених золотом, сріблом і різнокольоровими мармурами. Самою гарною серед них була «Свята Софія», побудована за проектом двох геніальних архітекторів з Малої Азії – Анфімія із Трал та Ісидора із Мілету. П’ять років щоденно на будівництві цього храму працювало 10 000 чоловік. Церкву освятили 26 грудня 1537 року. За словами письменника Прокопія, цей храм царював над містом, як корабель над хвилями моря. Кожний, хто входив туди відчував, що це «не творіння людської могутності і мистецтва, але скоріше справа самого Божества» і душа його відчувала, що «Бог тут, близько від неї, що Йому подобається цей дім, який він обрав для себе». Висота храму – 50 м, довжина – 70 м, діаметр куполу – 31,5 м. Цей величезний купол, який приводив всіх у благоговійний трепет, був прорізаний в нижній частині 40 вікнами. Вони заливали храм світлом так, що здавалось, що не сонце освітлює його, а сама церква випромінює сяйво. Проміжки між вікнами були невеликими, отже в очах людей, які стояли внизу храму, вони зливались воєдино, і людям здавалося, що купол не покоїться на товстих стінах храму, а висить в повітрі і ангели небесні тримають його на невидимих цепах. Дослідник візантійського мистецтва Н.П.Кондаков писав, що «Свята Софія» зробила для Візантії більше ніж всі війни, і не одні посли Київського князя Володимира, споглядаючи величну красу храму, відчували себе на небесах.

Згодом у Візантії з’явилися храми з кількома куполами, три куполи символізували собою Святу Трійцю, п’ять куполів – Христа та четверо євангелістів. 5 куполів утворювали собою хрест. Внутрішній простір храму також сприймається у вигляді хреста. Так візантійськими майстрами був створений новий тип хрестово-купольного храму. Згодом з’явилися й інші пити церков: хрестоподібні церкви, або храми круглої форми, що символізувало вічне існування Церкви (коло – символ вічності), але найбільш поширеним залишився хрестово-купольний храм.  Із Візантії він перейшов у Київську Русь. «Свята Софія» в Києві, зведена в 1037 р. має аж тринадцять куполів, що символізує Христа та 12 євангелістів. В українських церквах XV ст. куполи розміщували, зазвичай, не на кінцях, а в міжрукав’ях просторового хреста, що бачимо, наприклад, у острозькому Богоявленському соборі, або в Свято-Троїцькій церкві в с. Межирічі, які є одними з найбільших храмів України XV століття. Вони були зведені князями Василем Федоровичем та Іваном Васильовичем Острозькими в традиціях православної архітектури в часи поширення католицизму на наших землях; це підтверджувало релігійну орієнтацію князів Острозьких як великих поборників Православної віри.

Зовнішній і внутрішній вигляд православної церкви пов’язаний із християнсько символікою. Розглянемо її на прикладі острозького Богоявленського собору. Над нижньою частиною храму, що являє собою масивний майже кубічний паралелепіпед, урочисто підносяться на струнких барабанах п’ять куполів. Нижня частина храму – образ земної тверді, подібної до Ноєвого ковчега, завершується банями – символами небесного склепіння. Золоті куполи церкви також нагадують палаючі свічі і є символом нашого молитовного горіння до Господа. Отже храм, це образ «неба на землі», у якому, за словами Максима Сповідника, «живе і перебуває предвічний Бог». Як модель світобудови церква поєднує земний і небесний рівні буття і прилучає віруючого до горнього світу, до самого Бога. Колись Богоявленський собор, як і багато інших церков, мав ніжний небесно-голубий колір, що також мав символічне значення. В основу внутрішньої побудови храму  покладена християнська символіка. План церкви являє собою квадрат із вписаним в нього рівнораменним грецьким хрестом  – символом Православної віри. Хрест у християнському мистецтві є символом мучеництва і спасіння, символом самого Іісуса Христа. Дві його осі, що перетинаються між собою, символізують подвійну природу Спасителя: горизонтальна вісь – його земну сутність, а вертикальна –божественну. Вікна храму розміщені завжди високо над землею, що підсилює відчуття повного відречення від земної суєти і скеровує думки до Господа. Архітектор Альберті писав: «Отвори вікон повинні бути розміщені високо, звідки не можна бачити нічого, крім неба, для того. щоб ті, хто молиться, нічим не відволікалися від молитви».

За образом Святої Трійці храм має тридільну структуру. Перша частина –нартекс – місце для «оглашених», що прийняли віру з голосу, центральна частина – наос – корабель, який везе вірних по бурхливих хвилях житейського моря; третя частина – вівтар – «святая святих», де служиться найбільш важлива частина літургії. Слово «вівтар» походить від латинських слів «алтус» та «ара», що означають «високий», «підвищення». Здавна вівтарі у всіх народів були місцями жертвоприношень, які будувались на підвищеннях – у цьому втілювалось прагнення принести жертву не на самій землі, а над нею, стати під час служіння Богу ближчим до неба. У Православній церкві вівтар – це східна підвищена частина храму, відділена від решти храму іконостасом. Згідно вчення церкви, вівтар символізує собою «горній мир» – небесний світ, де панує Бог, а також  те місце, звідки Христос йшов на проповідь, де постраждав, претерпів хресну смерть і де було його воскресіння і вознесіння на небеса. Тому над вівтарем зображують Розп’яття Христа. У вівтарі знаходиться престол для звершення таїнства євхаристії, жертовник на якому приносяться Святі Дари (проскомідія), кафедра для владики, місця для пресвітерів, ризниця. За престолом, біля східної стіни храму влаштовують горнє місце. Воно підвищується на кілька сходинок над підлогою вівтаря. На нього сходить і перебуває у певний час літургії – архієрей. Ще це місце називають архієрейським троном або кафедрою. Звичай встановлювати особливе місце для архієрея йде ще з апостольських часів. Перший єпископ Єрусалиму Іаков, брат Господній, а також єпископ Олександрії євангеліст Марк мали такі особливі місця. Згодом горнє місце набуло символічного значення небесного трону або кафедри вічного Первосвященика – Ісуса Христа. Тому на стіні, над горнім місцем малюють зображення Ісуса Христа у архієрейському одязі.  З давніх часів по обидві сторони від архієрейського місця влаштовують сидіння для пресвітерів, яке беруть участь у богослужінні. Григорій богослов називає їх другими престолами. Вівтарна частина завершується трьома півкруглими виступами – апсидами, центральна з них є символом Віфлеємської печери, у якій народився Христос.

Вівтар відділяється від середньої частини храму іконостасом. Перед ним є підвищення – солея. На солеї колись приймали причастя всі вірні церкви, яким був заборонений вхід у вівтар. Півкруглий виступ посередині солеї, де диякон читає Євангеліє, виголошує ектенії, а священик – проповіді, називається амвоном. З грецької «амвон» – підвищення. Здавна амвон був півкруглим підвищенням, призначеним для читання Святого Писання, псалмів та проповідей. Є також ще архієрейський амвон – підвищене на дві сходинкі місце посеред храму, на якому облачається архієрей і стоїть до малого входу на літургію, а також звершує деякі служби: молебни, панахиди.  На архієрейському амвоні ставиться крісло (сєдаліщє), яке називається ще кафедрою. По боках солеї влаштовують криласи, на котрих стоять читці і співаки.

Зображення Христа, Богородиці та святих розміщуються у храмі по визначений схемі.  У головному куполі часто малювали образ Христа Вседержителя, тому що купол символізував собою небесну сферу, що все завершує і де панує Бог. Він окреслював містичний простір, перебуваючи в якому людина ніби знаходилась в центрі творіння, на одній вертикальній осі з Господом. Між чотирма арками розміщували зображення чотирьох євангелістів, які повинні рознести вчення Христа по чотирьом сторонам світу. У Богоявленські церкві, як і в багатьох інших храмах, купол не має зображення Христа Вседержителя. У такому випадку Господь не виступає у вигляді візуально сприйнятої істоти на крайньому кордоні неба, а незримо присутній у всьому храмі частинкою свого нескінченного існуючого у світовому просторі єства, розсіюється, наповнюючи всі речі чуттєвого світу. Він «всюди є і все наповнює» – «іже вєздє сий і вся ісполняяй». Стіни храму покривають розписи на біблійні сюжети. Зазвичай, у верхній ярусах стін зображують сцени з життя Ісуса Христа, а в нижніх  – сцени із Старого Завіту та різних святих. У центральній апсиді храму, яка символізує собою Віфлеємську печеру, зазвичай зображують Богородицю з Христом на рукавах. Твори мистецтво в храмі на повну силу славить Господа, вони оточені духовним простором такої широти, що можуть підняти дух людини до безмежних висот і збагатити її глибинними сильними неземними почуттями. Кожна людина має можливість нескінченного духовного зростання. Її «малість» розуміється не як привід для приниження, а як передумова для розвитку. Церква розвиває душу людини, підіймає її над буденною реальністю до неземного, дає людині душевний спокій, мету і впевненість у житті, точку опори, відчуття себе ланкою одного цілого натхненного пориву людства до Господа.

Інші записи:

    Не знайдено

Залишити відповідь