У статті розглянуто головні позиції з питання майбутнього членства України в НАТО. Проаналізовано сильні та слабкі сторони їхньої аргументації з позиції політичного неореалізму. Розглянуто можливі сценарії перебігу російсько-української війни та взаємин України з її західними союзниками.

Ключові слова: Вільнюський саміт, вступ до НАТО, ПДЧ, Україна, Захід, російсько-українська війна, теорія політичного реалізму, неореалізм, баланс сил.

R. Kitsenko

ACCESSION OF UKRAINE TO NATO AS A PRECONDITION TO END THE RUSSIAN-UKRAINIAN WAR

The article examines the main positions on the future membership of Ukraine in NATO. The strengths and weaknesses of their arguments are analyzed from the standpoint of political neorealism. Possible scenarios of the course of the Russian-Ukrainian war and Ukraine’s relations with its Western allies are considered.

Key words: Vilnius summit, joining NATO, MAP, Ukraine, the West, Russian-Ukrainian war, theory of political realism, neorealism, balance of power.

Постановка проблеми. На передодні Вільнюського саміту НАТО, що відбуватиметься на початку липня 2023 року, Київ та його найближчі союзники у регіоні плекають надії на рішучі дії Північноатлантичного Альянсу у питанні атлантичної перспективи України та надання запрошення до членства. В експертних, наукових та політичних колах панує думка про те, що вступ нашої країни до НАТО є єдиною дієвою гарантією безпеки та передумовою закінчення російсько-української війни раз і назавжди.[1],[2] Втім, серед західних еліт наразі превалює інший погляд – сприяти перемозі України, і водночас уникати прямого зіткнення найбільших ядерних гравців, а отже приймати Україну в НАТО до закінчення війни не вважають можливим.[3] Полеміка стосовно цих позицій не вщухає, а взаємоприйнятного рішення, що задовольнить і Україну, і країни-члени НАТО поки не знайдено.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Під час написання статті було проаналізовано заяви лідерів та провідних політиків західних держав, експертні оцінки у профільних виданнях, а також доробок найвідоміших представників неореалістичної парадигми у вивченні міжнародних відносин, таких як Р. Ґилпін та К. Волтц. Питання вступу України до НАТО надзвичайно актуальне і конкретизується у режимі реального часу, зі все новими заявами керівників західних країн, та ходом бойових дій в російсько-українській війні. Сценарії та прогнози швидко втрачають актуальність, а тому потребують коригування.

Мета цієї статті – проаналізувати аргументи кожної сторони, спрогнозувати можливі сценарії розвитку союзницьких відносин та закінчення російсько-української війни через призму теорії політичного реалізму (неореалізму). Під час розгляду поведінки держав на міжнародній арені, ми виходимо з припущення, що усі держави, формуючи свої національні інтереси, прагнуть як мінімум свого самозбереження, і як максимум – здобуття переваги над опонентами. Ситуація сьогодні знову ставить на передній план проблему ядерного стримування та конфлікту найбільших ядерних гравців, отож методи та концепції теорії політичного реалізму виявляються у нагоді при аналізі можливих сценаріїв розвитку подій.

Виклад основного матеріалу. Оцінювати позиції стосовно майбутнього членства України у НАТО необхідно зважаючи на тривалу та складну еволюцію взаємин із цією організацією. Питання євроатлантичної інтеграції України знаходилось на порядку денному задовго до початку російсько-української війни у 2014 році. Вперше своє прагнення доєднатись до НАТО Україна висловила напередодні Бухарестського саміту у 2008 році. До того пропозиція про надання Плану дій щодо членства в Альянсі надійшла від адміністрації американського президента Буша, на яку серйозно зважив український уряд у 2006 році. На той момент більшість східноєвропейських держав та Канада підтримували і активно лобіювали рішення надати ПДЧ для Києва. Втім, на тлі загострення відносин Заходу (у це поняття включаємо усі країни-члени НАТО) і Москви, найяскравіше продемонстрованого мюнхенською промовою Путіна, західні лідери не наважились на такий рішучий і правильний крок. На позицію Франції та Німеччини неабияк впливали погрози з Кремля, тож вони зайняли категоричну позицію проти процесу приєднання України та Грузії. Про помилковість такого рішення саміту можна судити з подій, що відбулись невдовзі після його закінчення: РФ вдерлася у Грузію, окупувала значну території цієї країни та влаштувала етнічні чистки у Південній-Осетії.

Це була типова реакція Кремля на прояв політичної слабкості колективного Заходу. Як продемонстрували подальші події, за кожним подібним проявом слідувала наступна силова авантюра російської держави. Поведінка Заходу була спричинена бажанням зберегти статус-кво, не наражаючись на конфлікт. Адже на той момент Захід майже 20 років був головним бенефіціаром існуючого однополярного світоустрою зі Сполученими Штатами на чолі. Добробут та рівень розвитку у Європі та Північній Америці невпинно зростав (Світова економічна криза розпочалась тільки через декілька місяців після Бухарестського саміту), західний бізнес був зацікавлений у зв’язках з російським ринком, в особливості – у дешевих енергоносіях, що складали вагому частку їхнього промислового успіху. У той час як РФ намагалась змінити міжнародну систему, Захід не вибачав у цьому загрози та не розумів необхідності доводити свою силу, коли цього вимагали обставини.

Разом із тим, Бухарестський саміт таки підтвердив, що Україна, хоч і у не визначеній перспективі, але стане членом Північноатлантичного Альянсу. Політика відкритих дверей надала Україні надію на приєднання, але водночас, за відсутності реальних кроків назустріч зі сторони НАТО, підводила Москву до думки, що за її бездіяльності Україна рано чи пізно назавжди вийде із зони її впливу. Таким чином, розуміючи потребу діяти і використавши події Революції Гідності, Росія окупувала велику частину української території та створила нескінченний збройний конфлікт на сході, що мав перешкоджати нашому вступу до НАТО. Мудрою відповіддю зі сторони Заходу мали б стати надійні гарантії безпеки для України з метою убезпечення її від повномасштабної війни, однак і тоді НАТО помилково сприймало справжні мотиви росіян. Попри чисельні застереження експертів та політиків, Захід продовжував загравати з Москвою через економічні проекти на кшталт різноманітних обхідних трубопроводів та будував політичні формати «примирення», які від початку не мали жодних шансів на успіх. Цим він показував свою незацікавленість та страх у вирішенні російсько-української війни. Вже тоді у західних країнах виникла ціла група інтелектуалів, які транслювали російські пропагандистські наративи та російський погляд на геополітичні процеси.

Зробимо ремарку стосовно поглядів деяких представників школи політичного реалізму, теоретичні наробки якої використовуються у цій роботі. Зокрема такі самоназвані реалісти як Джон Міршаймер, Стівен Волт та Генрі Кіссінджер неодноразово транслювали хибний погляд на світові події пояснюючи міжнародні процеси крізь призму згаданої теорії.[4] Загалом вони переоцінювали вагу Росії, недооцінювали роль європейських союзників США та закликали до стриманості і невтручання у російську «сферу впливу». Із погано обґрунтованих позицій, вони вважали, що Заходу не слід поширювати свій вплив у Східній Європі, адже це дратуватиме Москву. Причиною війни в Україні вони називали дилему безпеки, що постала перед РФ внаслідок політики розширення НАТО.[5] Кожен згаданий реаліст випускав з уваги той факт, що справжні причини ескалації полягали зовсім не у активних діях Заходу: його відносини з Україною були на незначному рівні до російського вторгнення у 2014 році. На той момент членство нашої країни у Альянсі підтримувала тільки п’ята частина населення, а проти виступало майже дві третини – 67 відсотків.[6] Кожен український уряд намагався проводити дружню чи хоча б нейтральну політику стосовно свого північного сусіда, рівень економічної взаємодії був на надвисокому рівні.[7] Ніякої загрози для Росії ні Україна, ні НАТО на кінець 2013 року не становили. Справжня причина ескалації у відносинах Росії та цивілізованого світу завжди містилася у зовнішньополітичних планах самої Москви. Задля повернення втраченої сфери впливу вона вжила найзухваліші та найбільш відчайдушні заходи, перейшовши від політичного та економічного тиску до прямого військового вторгнення та анексії території. Такого удару по міжнародному праву не було з часів Іракського вторгнення в Кувейт. Саме Москва зламала правила гри і спричинила відповідну реакцію Заходу та українського суспільства.

Попри це, НАТО не зробив необхідні висновки та не вжив активних заходів спрямованих на відновлення міжнародного права та посилення безпеки України. На жаль, тоді нам не було запропоновано жодного конкретного формату інтеграції, навіть про ПДЧ мова досі не заходила, хоча цей план включає довгі та складні технічні процедури уніфікації та досягнення сумісності, що вже само по собі може використовуватись як інструмент затягування часу з боку НАТО, до поки не буде знайдено компромісного рішення щодо вступу України серед усіх його учасників. Аргументом проти надання істотної підтримки (хоча б важкого озброєння) був той самий страх перед Москвою – мовляв, це спровокує її на початок повномасштабної війни. Захід був впевнений, що російсько-українську війну треба вирішувати виключно політичним шляхом, уникаючи будь-якої ескалації. Не розуміючи, що Росія не прагне ніякого врегулювання, НАТО зайняло пасивну позицію, обмежуючись незмінною риторикою про «відкриті двері» Альянсу у невизначеній перспективі. В результаті, нерішучість Заходу надала Кремлю впевненість, що у разі блискавичної військової операції по скиданню українського уряду та окупації нашої території, НАТО так само проявить байдужість та погодиться з новими політичними реаліями. Це могло стати початком кінця стабільного світу, якби український народ не зірвав зухвалі мрії російських можновладців. Коли ж Україна вистояла у перші напружені місяці війни, Захід осягнув, що статус-кво вже порушено, а тому консолідувався і вдався до дій по збереженню сучасного світоустрою, який сформувався за підсумками завершення біполярного протистояння, й зумовлює домінуючу роль Заходу у світових справах.

Розглянемо дії Заходу з точки зору політичного реалізму. З моменту закінчення Холодної війни міжнародна система тяжіє до однополярності з країнами колективного Заходу на чолі. Сьогодні вона трансформується під впливом гравців, що кидають виклик існуючим правилам. Дотримання статусу-кво базується на здатності гегемона стримувати країни, що хочуть змінити баланс сил на свою користь. Згідно з Р. Ґилпіним, щоб не допустити руйнування рівноваги, гегемон мусить ствердити свою силу. Сила гегемона проявляється у його можливостях: по-перше, здійснювати свою владу над політичними коаліціями; по-друге, мати беззаперечний престиж (виражений у владній та військової могутності) серед головних гравців системи; в-третє, створювати ряд правил, за допомогою яких впливати на взаємодію інших акторів.[8] Усі характеристики гегемона відповідають міжнародному положенню США.

Вашингтон має безпрецедентний вплив на інших гравців, є наймогутнішою країною у військовій, економічній, технологічній сфері, та відіграє роль «світового поліцейського», захищаючи систему сучасного міжнародного права, у створенні якої зіграв визначальну роль. Коли йому було кинуто виклик, реакція була зумовлена структурними факторами, дію яких описав К. Волтц у своїй «Теорії міжнародної політики».[9] Структурні фактори включають архітектуру системи та розподіл потужності у ній. Сучасну систему можна охарактеризувати як гегемонічну. Поруч із цим, дослідник стверджує, що великі та складні завдання по збереженню системи можуть бути виконані не самою системою, а виключно гравцями з величезними можливостями. Однак тільки в тому разі, якщо такі гравці бачать у цьому свій одноосібний національний інтерес. В іншому випадку, країни потраплятимуть у пастку так званої «тиранії маленьких рішень»: ситуацію, коли актори мусять діяти егоїстично попри негативні наслідки для них усіх в тривалій перспективі, замість того, щоб узгоджено діяти на користь стабільності і порядку (прикладом є гонка озброєнь, яка навантажує економіки країн, що беруть у ній участь, однак від якої не можна відмовитись через дії опонентів; чи участь у вирішенні екологічний проблем, коли країни мусять відмовитись від дешевих енергоносіїв задля збереження екології планети). Сьогодні, дія структурних факторів співпадає з національними інтересами США, адже виживання і добробут Сполучених Штатів і їхніх союзників напряму залежить від стабільності та працездатності міжнародної системи. Баланс сил у світі – це національний інтерес його головних бенефіціарів. Чи був у США інший вибір, аніж підтримувати Україну після анексії частини її території Росією? З точки зору політичного реалізму – ні. Відсутність відповіді призвела б до каскадного руйнування усієї структури міждержавних відносин. Хиткий баланс, що стримується загрозою силової відповіді від гегемона був би втрачений. Перерозподіл влади у світі призвів би до цілої низки масштабних війн та конфліктів, боротьби за сфери впливу і, у перспективі, – до повалення Заходу як світового полюса.

Втім, хоча цивілізований світ відповів силою на російську атаку, запровадивши економічні санкції, вона була недостатньою, щоб змусити агресора відмовитись від своїх амбіцій. Пояснити слабкість відповіді можна з двох позицій. По-перше, ймовірно, Захід не сприйняв напад на Україну в 2014 році як відчутне порушення балансу сил. Здавалось, РФ не отримала істотного посилення в результаті такої авантюри, а міжнародна система не зазнала невиправних змін. По-друге, вона не створила достатнього резонансу, щоб поставити під сумнів системоутворюючу роль цивілізованого світу і викликати негайні наслідки. Іншою виглядає ситуація повномасштабного вторгнення РФ в Україну у 2022 році. Повне поглинання України Росією змінить усю архітектуру регіональної безпеки. Проте навіть такі міркування затьмарюються тим, у який саме спосіб це поглинання може бути здійснене. Невмотивований збройний напад на країну, що чітко артикулює своє небажання підкорятись – це показовий крок. Він кидає виклик здатності гегемона захищати свої принципи та інтереси, адже Захід був глибоко втягнений у справу захисту українського суверенітету і демократії з 2014 року. Саме це, а не реалістичній аргумент про баланс сил, зумовлює відповідь на російську агресію (звернемо увагу на той факт, що попри загрозу балансу сил, Захід не пручався фактичному захопленню росіянами Білорусі, зважаючи на те, яким чином воно здійснювалось). Якби Київ поступово втягувався у зону російського впливу політичним шляхом, Захід, скоріш за все, не став би на захист статусу-кво так твердо, як сьогодні.

Тепер, у Заходу не має іншого виходу, окрім як запобігти перемозі РФ. Певною мірою, відносини НАТО та України обумовлені наявною ситуацією і є вимушеними, втім взаємовигідними. Але чи має НАТО бачення завершення російсько-української війни? Представники самого Альянсу стверджують, що Україна переможе, але з якої саме причини це має відбутися – поки незрозуміло.[10],[11] Адже перемога є не військовим, а політичним явищем. Збройні сили України можуть перемогти ворога на полі бою, але виграна битва не означає ні перемоги у війні, ні завершення бойових дій. Мають змінитися політичні позиції однією зі сторін: або України та Заходу, або РФ. Україна бореться за своє існування, тож майже не має простору для політичного маневрування. Захід рятує міжнародну систему і також не може відсторонитися від конфлікту. Росія, натомість, може відмовитися від своїх загарбницьких амбіцій, проте що має стати стимулом цього переосмислення – поки не до кінця відомо. І тут ми підходимо до розгляду основних точок зору з питання «Що змусить Москву зупинитися?»

Прихильники першої позиції стверджують, шо єдиний шлях зупинити Росію – це підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно для того, щоб Кремль відмовився від війни. Водночас, на їхню думку Україна може стати членом НАТО тільки після закінчення війни.[12] Їхні аргументи базуються на тому, що прийняття до Альянсу країни, у якій точиться активна війна – означатиме втягнення усього Заходу у збройний конфлікт з РФ, другою ядерною потугою у світі. Це нерідко трактується також як початок третьої світової війни із взаємним ядерним знищенням. Тож давайте проаналізуємо сильні сторони такої аргументації.

По-перше, НАТО, здавалося б, має рацію, коли говорить про надвелику загрозу прямого зіткнення з російськими військами. Уявімо ситуацію, коли Україна стає членом Альянсу ще під час війни, до її закінчення. Росія може або відступити, побоюючись сутички з наймогутнішим військовим блоком світу, або спробує дестабілізувати ситуацію ще більше. Що, як Москва не зупинить бойові дії? Таким чином вона кидатиме виклик НАТО і поставить його перед вибором належної реакції. Вочевидь, жоден з гравців не прагне ядерної катастрофи, отже скоріш за все, ядерний компонент так і не буде застосований. Однак Росія, безумовно, підніме силу ядерного шантажу до найвищого можливого рівня, щоб залякати НАТО від втручання у війну на боці України. Якщо НАТО не втрутиться – це створить прецедент, що відкриє дорогу до нападу на інших членів Альянсу. Якщо НАТО надсилає свої контингенти на війну, то як вони зможуть досягти успіху не поваливши російський режим і не заганяючи кремлівських керманичів у глухий кут, з якого вони не зможуть уникнути натискання ядерної кнопки? На це питання вкрай важко відповісти, адже нам невідомі реальні ресурсні можливості РФ до ведення довготривалих воєнних дій з переважаючим супротивником.

По-друге, варто зважати на глобальну геополітичну ситуацію: як відреагує КНР? Що робитиме Іран та інші авторитарні країни? Чи не переросте це у глобальний конфлікт демократій та авторитаризму, і як НАТО воюватиме на декілька фронтів? Відповідно, НАТО не може ризикувати і мусить досягати своїх цілей іншими методами. Західні лідери неодноразово заявляли, що їхня мета – дати Україні можливість вести перемовини про мир із позиції сили.

Слабкість цієї аргументації полягає у тому, що при аналізі поведінки держав, ми маємо застосовувати об’єктивні закони політики та міжнародних відносин. Опосередкованої підтримки Заходу може не вистачити, щоб перемогти у війні. Це пов’язано із тим, що міжнародний актор прагне до зміни статусу-кво лише в тому разі, коли вважає вигоду від такої зміни більшою, або рівною до вигоди, яку він отримує у результаті бездіяльності. Без сумніву, це універсальне правило стосується і Росії. Москва готова до тривалого протистояння навіть з посиленою українською армією. З’ясуємо чому це так.

Прийнявши рішення розпочати вторгнення в Україну, російське керівництво діяло раціонально, хоча і виходячи з хибного розуміння реальності. На думку кремлівських керманичів, захоплення Києва мало стати блискавичною та незатратною військовою операцією, а переваги від захоплення величезної східноєвропейської країни, мали б значно перевищувати воєнні та економічні втрати, які вона зазнає у результаті бойових дій та економічних санкцій Заходу. Отже через призму неореалізму, дії РФ цілком вкладаються у концепцію поведінки держави, яку не влаштовує статус-кво. Потім, зрозумівши провал своїх першочергових планів, Москва переглянула свої цілі і знайшла нову аргументацію на користь ведення довготривалої війни. По-перше, вона виходить з ідеї про те, що Україну можна підкорити за допомогою затяжного конфлікту: російські керівники розраховують, що Західний світ рано чи пізно має втомитися від безрезультатної допомоги Києву та внаслідок внутрішніх політичних процесів полишить ці намагання. Навіть якщо цього не відбудеться, то і у ситуації безперервної підтримки України шляхом надання усього необхідного озброєння, демографічний потенціал воюючих сторін неспівмірний. Україна не зможе десятиліттями пручатись російській навалі. По-друге, довготривала війна створює з України територію руїни та тотального занепаду, що Москва використовуватиме як негативний приклад для впливу на інші пост-радянські країни, які чинитимуть опір її загарбницьким амбіціям.

Отже для РФ війна в Україні – це ключ до поширення впливу на весь пост-радянський простір, і переваги від неї Кремль вважає вищими ніж втрати, яких він зазнає. Навряд чи він взагалі буде прагнути до мирних перемовин з Україною, тим паче, якщо знаходитиметься у слабшій позиції. Як результат, перед нами постає питання: а які кроки Заходу можуть переважити кремлівські аргументи продовжувати війну? Що стане для Москви непідйомною ціною її імперської політики? Виходячи з того, що для кожної країни ціль самозбереження є найголовнішою, ризик ядерного конфлікту з повним знищенням життя на континенті і є тим фактором, що може зупинити війну.

Саме цю ідею використовують ті, хто дотримується позиції про необхідність прийняття України до НАТО ще до завершення активної фази російсько-української війни.[13] Адже така опція одразу підіймає ставки до максимально можливих – чи наважиться Росія напасти на країну, що знаходиться під ядерною парасолькою? На це питання можна відповісти лише негативно, адже якщо ми допускатимемо, що Москва готова розпочати війну з НАТО, значить ми погоджуємось, що тотальна ядерна війна – це справа недалекого майбутнього і людство приречене. Хтось може заперечити, що застосування ядерної компоненти у конфлікті РФ-НАТО є неминучим, а натомість бойові дії вестимуться конвенційною зброєю. Втім, російський напад на Україну показав, що конвенційні сили Росії є неспроможними до ведення успішних військових операцій проти сучасної армії. Тому єдиний вимір військової могутності, у якому Москва має паритет з країнами Альянсу – це ядерна тріада. Конфлікт з НАТО неодмінно набуде характеру ядерного, а отже є вкрай малоймовірним. Поруч із цим, якщо НАТО обіцятиме членство України тільки після завершення війни, це не залишає Росії вибору, окрім як продовжувати війну безкінечно. Будь-яка перерва у бойових діях робить можливим блискавичний вступ України в Альянс, що назавжди заблокує російські прагнення до відновлення своєї сфери впливу. Тому нерішучість з боку НАТО – це шлях до війни на виснаження ресурсів, у якій РФ має суттєву перевагу.

Що ж до активізації дій інших супротивників США по всьому світу, то її можна уникнути тільки продемонструвавши, яке покарання нестиме той, хто порушуватиме правила гри. Якщо дії Росії залишаться без серйозної відповіді, а союзники України не зможуть гарантувати їй перемоги та виживання – це стане сигналом розпочати боротьбу для усіх невдоволених своїм нинішнім положенням у світових справах. А тому саме бездіяльність Заходу, а не навпаки, може спричинити катастрофічні наслідки для світоустрою.

Прийняття України в НАТО до закінчення війни також убезпечує від ще однієї серйозної проблеми – від можливості застосування тактичної ядерної зброї проти неядерної країни. Чим довшою буде війна, тим більшими є ризики того, що Москва вдасться до тактичного ядерного удару по об’єктах чи угрупованню українських збройних сил у відчайдушних спробах переломити хід воєнних дій. У західних країн немає готової відповіді на такий прецедент. Він, без сумніву, кардинально змінить світову політику. Якщо Росія не понесе надважкого покарання за такий крок, то режим нерозповсюдження ядерної зброї навряд чи вдасться зберегти. Будь-яка розвинена країна поставить собі за ціль здобути ядерну зброю, щоб убезпечитись від можливості нападу однієї з ядерних потуг. Міжнародна система тоді тяжітиме до «системи одиничного вето» за класифікацією М. Каплана, коли кожна країна, отримавши ядерну зброю, зможе повністю блокувати діяльність усієї системи. Таку гіпотетичну систему Каплан називає найменш життєздатною, а отже найбільш небезпечною.[14]

Відповідаючи на питання «чи є альтернатива вступу до НАТО?» потрібно визнати, що зупинити Москву від руйнації України може тільки загроза самій Росії. Якої загрози буде достатньо, щоб змусити путінський режим переглянути свої плани, сьогодні важко сказати. Саме тому Захід намагається поступово підіймати ставки перевіряючи реакцію Москви. Ми не знаємо, яку ціну Росія готова заплатити за війну, але знаємо точно, яку ціну вона заплатити не готова. Цілком може виявитись, що авторитарну ядерну державу можна зупинити лише за допомогою ядерного стримування. В такому випадку тільки ядерна парасолька (у вигляді вступу до НАТО чи двосторонніх гарантій безпеки від Сполучених Штатів) здатна закінчити російсько-українську війну та зберегти міжнародне право. Від того, чи усвідомлять це західні лідери залежатиме майбутнє усього світового порядку.

Висновки. Розглянувши основні позиції щодо майбутнього відносин України та НАТО ми можемо констатувати, що ідея про неможливість прийняття нашої країни в НАТО до завершення війни не витримує критики. В останні десятиліття, відсутність адекватної відповіді на виклики російського ревізіонізму розв’язали кремлівському керівництву руки настільки, що воно почало повномасштабну війну у центрі Європи. Захід має визнати помилковість політики поміркованості. Тепер ця нерішучість є надзвичайно небезпечною та створює передумови довготривалого і виснажливого конфлікту, що тягне за собою ризики чисельних катастроф, які матимуть невиправні наслідки для усієї системи міжнародних відносин. Сучасний світовий порядок, що тяжіє до однополярності на чолі з колективним Заходом, тримається на здатності гегемона стримувати тих, хто прагне переглянути його устрій. Він є єдиною гарантією довготривалого розвитку людства, а його руйнація, яку запустила РФ здійснивши невмотивований напад на сусідню країну, не може залишатись без відповіді.

Крізь призму політичного реалізму, відносини України та НАТО можуть тільки зміцнюватись, а в союзників не має іншого вибору, окрім як протистояти агресору. Наразі виглядає так, що Захід має стратегічне бачення перемоги України, однак йому бракує тактичного планування і розуміння конкретних кроків, що приведуть до цієї мети. Росія ж навпаки не має стратегічної візії розвитку війни і протистояння з НАТО, однак вона ставить тактичні цілі та намагається використовувати оперативну ситуацію на свою користь. Головна мета України у відносинах із західними партнерами – переконати їх у необхідності надання ядерної парасольки ще до закінчення російсько-української війни, адже це єдиний крок, здатний переконати Москву, що можливі вигоди від агресії не вартують перетворення на ядерний попіл. Колективному Заходу ж необхідно серйозніше ставитись до факту, що російсько-українська війна стосується його життєвоважливих інтересів, а звідси він має краще концептуалізувати ймовірні шляхи української перемоги та докладати рішучих зусиль на досягнення цієї мети, не сподіваючись на те, що Кремль самостійно відмовиться від своїх планів. Чим швидше це буде зроблено, тим менше втрат буде понесено у довгостроковій перспективі.

Список використаних джерел та літератури

[1] St. Erlanger. If a Divided Germany Could Enter NATO, Why Not Ukraine? The New York Times. 26.05.2023. URL: https://www.nytimes.com/2023/05/26/world/europe/ukraine-nato-germany.html

[2] P. Turner. NATO — Stop Dithering and Let Ukraine In. CEPA. 03.05.23. URL: https://cepa.org/article/nato-stop-dithering-and-let-ukraine-in/

[3] Україна стане членом НАТО після перемоги – Столтенберг. Ukrinform. 20.06.2023.URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3670382-ukraina-stane-clenom-nato-pisla-peremogi-stoltenberg.html

[4] J. Mankoff. The Realist Case for Ukraine. Foreign Policy Research Institute. 25.01.2023. URL: https://www.fpri.org/article/2023/01/the-realist-case-for-ukraine/

[5] D. Drezner. Can realism explain the war in Ukraine? The Washington Post. 3.03.2023. URL:https://www.washingtonpost.com/outlook/2022/03/03/can-realism-explain-war-ukraine/

[6] 30 років Незалежності: як змінювалося ставлення українців до членства в НАТО. Slovoidilo. 24.08.2021. URL:https://www.slovoidilo.ua/2021/08/24/infografika/suspilstvo/30-rokiv-nezalezhnosti-yak-zminyuvalosya-stavlennya-ukrayincziv-chlenstva-nato

[7] Історія економічної незалежності від Росії в 10 інфографіках. Центр Економічної Стратегії. Економічна правда. 24.08.2022. URL: https://www.epravda.com.ua/publications/2022/08/24/690755/

[8] R. Gilpin, War and Change in World Politics. Cambridge: Cambridge UP, 1981. URL: http://www.olivialau.org/ir/archive/gil3.pdf

[9] K. Waltz. Theory of International Politics. Addison-Wesley Pub. Co. 1979. P-109. URL: https://www.academia.edu/28686609/_WALTZ_KENNETH_Theory_of_International_Politics

[10] С. Сидоренко. “На саміті НАТО не буде питання, чи стане Україна членом Альянсу, бо це рішення вже ухвалене”. Європейська правда. 08.06.2023. URL: https://www.eurointegration.com.ua/interview/2023/06/8/7163307/

[11] Столтенберг: НАТО з вами, Україна переможе. Ukrinform. 20.04.2023. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3698466-stoltenberg-nato-z-vami-ukraina-peremoze.html

[12] Україна стане членом НАТО після перемоги – Столтенберг. Ukrinform. 20.06.2023.URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3670382-ukraina-stane-clenom-nato-pisla-peremogi-stoltenberg.html

[13] T. Malinovski. Let Ukraine Into NATO Right Now. Foreign Policy. 14.06.2023. URL: https://foreignpolicy.com/2023/06/14/ukraine-nato-membership-russia-war/

[14] Циганков П.А. Глава 6. Міжнародна система // Теорія міжнародних відносин. М. Гардарики. 2003. С. 183-184