В статті розглянуто сучасну українську історіографію українсько-німецьких відносин в добу Центральної Ради. Автор зосереджує увагу на еволюції українсько-німецьких стосунків, причинах та наслідках укладення Брестського мирного договору.
Ключові слова: історіографія, Центральна Рада, Четвертний союз, Брестський мирний договір.
In the article considered modern Ukrainian historiography Ukrainian-German relations in the Central Rada. An author concentrates attention on the evolution of the Ukrainian-German relations, by reasons and to the consequences of conclusion of The Peace Treaty of Brest.
Keywords: historiography, Central Rada, Quadruple Alliance, The Peace Treaty of Brest
Щодо історії вивчення запропонованої теми, то вона частково висвітлена в дослідженнях Я. Калакури, Л. Радченко, дисертаціях П. Біляна, В. Капелюшного, Б. Кривошина, І. Терлецької.
Історія українсько-німецьких відносин в період Центральної Ради (далі – ЦР) належить до найсуперечливіших тем її діяльності. Даною темою в сучасній українській історіографії займаються О.Кураєв, В. Коваль, П. Притуляк, П. Барвінська, В. Перепадя, І. Дацків, Н. Кришина та інші. Вони велику увагу приділяють еволюції українсько-німецьких відносин протягом її діяльності, причинам і наслідкам укладення Брестського мирного договору.
Ґрунтовну розвідку «Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні 1914-1918 рр.» написав О. Кураєв. На думку дослідника, вибух Лютневою революції виявився несподіванкою для Відня і Берліна. Проте дотримання ЦР «російськоцентричної» позиції в подальшому зменшувало зацікавлення Німеччини Україною. Історик відзначає, що зміни у відношенні Берліна і Відня до УНР відбуваються у жовтні-грудні 1917 року, тому що одразу після прийняття Третього універсалу ЦР почала наполягати на проведенню мирних переговорів. Кураєв зауважує, що представники УНР вимагали не сепаратного миру, а загальних переговорів [9, c. 189-220].
В 2001 році було видано перше в історії української історіографії дослідження з історії української дипломатії «Нариси історії дипломатії України», в якому також присутній розділ про дипломатію незалежних урядів (1917-1920 рр.), написаний О. Павлюком. Дослідник зауважує, що Німеччина стримано поставилася до утворення ЦР. Влітку і восени 1917 року головним завдання країн Четвертного союзу було домогтися виходу Росії з війни і закриття східного фронту, щоб зосередити сили на Заході. З позиції Берліна , підтримка українського руху могла зашкодити переговорному процесу з Росією. Тільки з початком переговорного процесу з радянським урядом Росії, Четвертний союз звернув увагу на Україну як важливий козир у відносинах з Петроградом [11, с. 322-323].
Українсько-німецькі відносини протягом Української революції 1917-1921 рр. розглядаються в дисертаціях П. Барвінської та В. Перепаді. П. Барвінська пише, що Лютнева революція 1917 року в Росії та прихід до влади в Україні ЦР перевели питання українсько-німецького зближення в більш реальну площину. На думку дослідниці, розвал Російської імперії і виникнення на її теренах самостійних пронімецько орієнтованих держав розглядався офіційним Берліном як вагомий чинник переможного завершення війни на Сході та вивільнення військової сили для рішучого удару на Заході. Громадська думка Німеччини також була готова сприйняти Україну як самостійну державу. На кінець літа Німеччина приділяла українському питанню значну увагу у своїх східних зовнішньополітичних планах. Проте в офіційних німецьких колах існували деякі розбіжності щодо тактики проведення української політики. Барвінська зауважує, що лідери українського національного руху, які входили до ЦР, не розглядали Німеччину як країну, яка здатна вирішити проблеми українства. Проте Жовтневі події в Петрограді внесли значні корективи в український напрямок східної політики Німеччини. Заяви більшовиків про припинення війни знайшли відгук в Німеччини.
Дослідниця вказує причини, які підштовхнули УНР зробити свій вибір на користь Четвертного союзу. На думку історика це: 1) необхідність як найшвидшого припинення війни; 2) відсутність реальної політики-підтримки з боку країн Антанти, для яких головним було продовження воєнних дій на Східному фронті та відновлення «єдиної неподільної» Росії; 3) початок переговорного процесу між Раднаркомом і країнами Четверного союзу; 4) війна, розпочата Радянською Росією проти України [1, c. 15].
Інший дослідник українсько-німецьких відносин В. Перепадя також звертає увагу на те, що наприкінці 1917 р. Німеччина почала розробляти активну українську політику. Каталізатором цієї активності стали мирні переговори у Бресті, що спонукали німців розглядати УНР як важіль тиску на Москву. Для УНР участь у переговорах була спробою забезпечити свої інтереси в умовах міжнародного мирного процесу. Німецька політика визнання права націй на самовизначення була для Києва сприятливою базою для переговорів [12, c.12].
Вагомий внесок в розробку досліджуваної теми зробив П. Притуляк. На мою думку, його дисертація «Політика Центральної Ради щодо війни, укладення і реалізації Брестського мирного договору (березень 1917-квітень 1918 рр.)» належить до найкращих розвідок про відносини ЦР з країнами німецько-австрійського блоку. Дослідник наголошує, що одним із головних напрямків діяльності ЦР наприкінці 1917 р. стали заходи по встановленню перемир’я на фронтах та припиненню Першої світової війни. Вони включали в себе намагання негайного проголошення федеративної Російської республіки, представництва на мирній конференції недержавних народів, засудження кроків більшовиків щодо ведення переговорів з Центральними державами про перемир’я, які виходили за межі загальновизнаних норм міжнародного права. ЦР розпочала вироблення конкретної програми миру, кінцева мета якої полягала у досягненні загальноєвропейського демократичного миру. П. Притуляк зауважує, що у грудні 1917 р. в середовищі діячів УНР точилися гострі внутрішні дискусії з цього питання, особливо на 8-й сесії Центральної Ради. На якій було прийнято рішення взяти участь у мирних переговорах від імені УНР нарівні з іншими державами й відправити делегацію у Брест [15, c. 12].
Значний масив історичних досліджень в контексті взаємовідносин ЦР з Центральними держави становлять напрацювання про Брестський мирний договір та його ролі в історії дипломатії періоду Української революції 1917 -1921 рр.
Перебіг Брест-Литовської конференції та діяльність на ній української делегації розглядається в дисертації В. Коваля. На думку дослідника, саме військова агресія більшовицької стала поштовхом для виходу УНР на міжнародну арену. Керівництво УНР 11(24) грудня 1917 р. звернулося до всіх воюючих і нейтральних країн з нотою, в якій заявило, що не визнаватиме умов миру, якщо під ним не буде підпису представника УНР. Німецький уряд від імені Четвертного союзу негайно відгукнувся запрошенням надіслати представників ЦР до Бресту. Проте, зауважує історик, за таємною інструкцією кайзера Вільгельма ІІ, дати згоду на самостійну участь делегації УНР у переговорах німецька делегація могла лише після того як таку згоду висловить російська сторона. Дослідник пише, що головною вимогою від України на етапі напівофіційних зустрічей було питання продовольства і сировини. А М. Грушевський, зі свого боку, в інструкції делегатам УНР зазначав, що Галичина, Закарпатська Україна та Буковина повинні увійти до складу УНР, а вразі категоричної відмові, то домагатися автономії [6, c.12].
Монографію про Брест-Литовську мирну конференції написав визначний дослідник зовнішньої політики ЦР І. Дацків. Він також дотримується тієї думки, що саме зовнішньополітичне становище ЦР спонукало її керівництво врахувати безпосередню загрозу агресії з боку більшовицької Росії, і незважаючи на певні симпатії до країн Антанти, Україна вдалася до налагодження контактів із Центральними державами, які ствердно відреагували на заклик України до всіх воюючих сторін про остаточне довершення справи миру на міжнародному конгресі. Дацків пише, що молоді українські дипломати на чолі з В. Голубовичем у боротьбі з російською делегацією Л. Троцького відстояли право України виступити самостійним суб’єктом на міжнародній конференції у Бресті, щоправда, за певного сприяння керівників дипломатичних місій Німеччини й Австро-Угорщини [17, c. 215].
Теми соборності України на переговорах в Бресті торкаються статті І. Дацківа та І. Гошуляка. Зокрема І.Гошуляк зазначає, що вступаючи в мирні переговори, українська влада прагнула не лише зміцнити міжнародне і внутрішнє становище УНР, але й приєднати до неї ті українські землі, які тривалий або ж короткий період перебували під контролем інших держав. Проте, зауважує дослідник, поставлені перед нею завдання були надзвичайно складними, майже нереальними, тому що УНР перебувала тоді в складному становищі. Значна частина її території була вже захоплена більшовиками. В кінцевому випадку в обмін на поставки українських продовольчих продуктів австро-угорський уряд зобов’язувався не пізніше 31 липня 1918 р. здійснити поділ Галичини на українську і польську частини та, об’єднавши першу з Буковиною, створити один суцільний коронний край. Це викликало супротив з боку Польщі. Для вирішення приєднання Холмщини і Підляшшя в майбутньому повинна була створена змішана комісія, проте це так і ніколи не було зроблено [2, c.30].
В сучасній українській історіографії немає особливих розбіжностей щодо головних пунктів Брестського договору від 9 лютого 1918 року. Ю. Ореньчук та А. Нагірняк в публікації «Брестський мир та його значення в історії української державності» пишуть, що мирний договір проголошував припинення війни між австро-німецьким блоком і УНР, встановлювалися кордони 1914 р. Пункт третій договору передбачав звільнення окупованих територій відразу ж після ратифікації мирного договору. Сторони взаємно відмовлялися відсилати контрибуції. У сьомому пункті договору врегульовувалися економічні відносини між обома сторонами. До 31 липня 1918 р. вони зобов’язувалися укласти торговельний договір про взаємне постачання надлишків промислової продукції. На думку дослідників «якщо зіставити становище Центральної Ради і умови договору, укладеного нею, то вони були вигідними» [10, c. 96].
Сучасні історики здебільшого позитивно оцінюють укладений у Бресті мирний договір, проте вказують на негативні сторони. На думку О. Ратушної та І. Стасюк «наслідки підписання Брестського миру для УНР були як позитивні, так і негативні. Насамперед слід зазначити, що на зовнішньополітичній арені Центральна Рада домоглася найголовнішого – визнання Української Народної Республіки незалежною державою та повноправним суб’єктом міжнародних відносин». Однак дослідники зауважують, що політика співпраці з Німеччиною та Австрійською імперією відвернула від неї масу населення, що в результаті привело її до власного кінця [16, c. 101].
Л. Дещинський зазначає, що «Договір між УНР і австро-німецьким блоком мав суперечливий характер. З одного боку, Україна встановила вигідні зовнішньополітичні стосунки, не сплачувала контрибуції, одержувала деякі територіальні поступки. Водночас УНР взяла на себе досить важкі зобов’язання». Що ж до діяльності делегації в Бресті, то автор оцінює її цілком позитивно [4, c.7].
М.Заболотний пише, що «Брестський мир, попри всю свою суперечність, став для УНР порятунком від загибелі. Україна одна з перших вийшла зі світової війни» [5, c.102].
На думку О. і М. Копиленків одним з головних досягнень договору є активізація зовнішньополітичної діяльності дипломатичного відомства УНР: в Німеччині, Австро-Угорщині, Румунії, Швейцарії та інших країнах з’являються постійні дипломатичні представництва. Поряд з ними – різноманітні місії з економічними функціями [7, c. 47-48].
Економічні аспекти договору та співпрацю в економічній сфері після підписання перемир’я досліджували І. Дацків та П. Притуляк. Зокрема І. Дацків звернув увагу на те, що виконання економічних угод передбачених Брестським договором натрапило на великі труднощі пов’язаних з внутрішньою ситуацією в Україні. На думку історика німці швидко переконалися, що ЦР через об’єктивні та суб’єктивні причини не зможе виконати угоди про поставки, зокрема хліба. За цих обставин наприкінці квітня 1918 р. в українсько-німецьких стосунках визрів потужний конфлікт, що спонукало німців до зміни українського уряду шляхом державного перевороту [3, c.47].
П. Притуляк у своїй статті слушно зауважує, що метою представників Центральних держав було саме викачування з України сировини, а найкращим способом для цього вони вбачали запровадження принципів вільної торгівлі. Історик приходить до висновку, що сьогодні неможливо встановити, чому Німеччина, готуючи гетьманський переворот, вирішили прискорити закінчення переговорів щодо підписання економічної угоди від 23 квітня 1918 р., якою були незадоволені. На думку дослідника, вони не хотіли одразу ж підірвати престиж нової влади, змусивши її підписати ще менш вигідний для неї договір, ніж той, що був підписаний її попередниками [14, c.14].
Діяльність німецько-австрійської адміністрації на Україні в березні-квітні 1918 року висвітлено в дисертації Н. Кришиної, де дослідниця пише про трансформацію німецької союзницької допомоги в окупаційну політику, коли німецькі військові розпочали втручатися у внутрішнє життя України, видавати накази і постанови українським громадянам, запроваджують німецьке військово-польове судочинство. На думку Н. Кришиної, втручання німецької військової адміністрації у внутрішні справи УНР було зумовлене її нестабільно ситуацією (слабкість уряду Центральної Ради, відсутність адміністративних органів на місцях, провокації та агітація більшовиків серед населення). Так як ЦР не могла опанувати ситуацією в країні, тому у середовищі німецьких військових виникає питання про заміну українського уряду. Напередодні усунення від влади ЦР в німецького командування не було остаточного плану вирішення майбутньої долі України,тому що розглядалося декілька варіантів (створення в УНР німецького генерал-губернаторства, заміна українського уряду) [8, c. 17].
Також проблеми взаємовідносин ЦР і німецького військового командування торкається стаття Я. Пирога. Історик пише, що одразу після повернення ЦР до Києва М.Грушевський не вважав вирішення питання про перебування австрійсько-німецької адміністрації нагальною проблемою українського парламенту і не бажав спочатку прямого спілкування з німецьким керівництвом. Дослідник відзначає, що Німеччина дуже швидко зрозуміла недієздатність ЦР навести лад в країні, а без цього не може бути мови про поставки хліба. Я. Пиріг робить висновок, що саме протиборство про «східну політику» в Берліні стримувало на деякий час питання про заміну ЦР. А тим часом сама ЦР не усвідомлювала всієї серйозності конфлікту з німецьким командуванням, наївно надіялася на підтримку соціал-демократів в парламенті Німеччини. Тільки зрідка лунали тверезі міркування [13, c. 52 – 60].
Отже, можемо зробити висновок, що даній темі в сучасній українській історіографії належить особливе місце. Сучасні дослідники вказують на еволюцію українсько-німецьких відносин в добу ЦР. Вершиною цієї еволюції можна вважати жовтень 1917 року, коли Берлін почав розглядати УНР як важливий засіб тиску на Росію, а Україна зі свого боку, з ентузіазмом прийняла тезу Німеччини про право нації на самовизначення наці. У сукупності з важкою економічною кризою в середині УНР та загрозою з боку більшовиків підштовхнуло ЦР до участі в мирних переговорах в Бресті. Переговори завершилися укладенням Брестського мирного договору 9 лютого 1918 р. Сучасні українські історики пишуть, що даний договір був вигідний для України, тому що УНР була визнана суб’єктом міжнародних відносин. Проте ЦР взяла на себе важкі зобов’язання, які не вдалося виконати. Все це в підсумку завершилося 29 квітня 1918 року приходом за допомогою Берліну та Відня П. Скоропадського.
Література:
1. Барвінська П.І. Українсько-німецькі відносини в 1917-1922 рр.: автореф. дис. канд. іст наук 07.00.02./ П.І.Барвінська; Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова.-Одеса, 2001. – 24 с.
2. Гошуляк І. Питання соборності українських земель на Брест-Литовській мирній конференції/ І.Гошуляк // УІЖ. – 2004. – № 2. – С. 15-31
3. Дацків, І. Економічні аспекти Брестського договору 1918 року / І. Дацків // Мандрівець. – 2008. – № 6.- С. 41 – 47
4. Дещинський Л. Брестський мир в історії становлення української державності/ Л.Дещинський // Держава і армія. – 2001. – № 431. – С. 3–8.
5. Заболотний М. Зміни вектору міжнародної політики Української держави у грудні 1917-січні 1918 рр./М. Заболотний // Київська старовина. – 2009. – №1/2. – С.100-107
6. Коваль В. Брест-Литовська конференція 1918: діяльність делегації УНР по укладанню мирного договору з державами Четвертного союзу: автореф. дис. канд. іст. наук./ В.Коваль. – К., 2000. – 19 с.
7. Копиленко О. Держава і право України 1917– 1920. / О.Копиленко, М.Копиленко. – К., 1997. – 205 с
8. Кришина Н. В. Діяльність німецької військової адміністрації в Україні у 1918 році: автореф. дис. канд. іст. наук / Н.В. Кришина; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2006. – 44 с.
9. Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914-1918)/ О.О. Кураєв – К., 2006. – 312 с.
10. Ореньчук О.Ю. Брестський мир та його значення в історії Української державності / О.Ю. Ореньчук, А.Я. Нагірняк // Держава та армія. – 2007. №584. – С. 94 – 97
11. Павлюк О. Дипломатія незалежних Українських урядів (1917-1920) / О. Павлюк // Нариси з історії дипломатії України. – 2001. – С. 314 – 397
12. Перепадя В. В. Еволюція українсько-німецьких відносин в умовах Першої світової війни та Української революції : автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / В.В. Перепадя; Запоріз. нац. ун-т. – Запоріжжя, 2005. – 21 с.
13. Пиріг Р.Я. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий – квітень 1918 р.) / Р.Я. Пиріг // УІЖ. - 2007. – №2. – С.47 – 63
14. Притуляк П. Зовнішня торгівля України після підписання Брестського миру / П. Притуляк // Вісник КНТЕУ. – 2011. – № 2. – С. 112-121.
15. Притуляк П. Політика Центральної Ради щодо війни, укладення і реалізації Брестського мирного договору (березень 1917-квітень 1918 рр.) : автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / П. Притуляк; Запоріз. держ. ун-т. – Запоріжжя, 1999. – 19 с
16. Ратушна О.М. Передумови і наслідки укладення Брестського мирного договору між УНР та державами Четвірного союзу / О.М. Ратушна, І.М. Стасюк // Держава та армія. – 2009. – №652. – С. 97 – 101
17. Сухий О. [Рец. на ] Дацків І. Б. Брест 1918: європейський прорив України / І. Б. Дацків. – Тернопіль: Астон, 2008. – 254 с.// Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей Історичного факультету ВНУ ім. Л.Українки. – С. 214 – 216