УДК 811.14: 81’367.633 + 81’37

Є.С. Чекарева

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, м. Харків

СИНТАКСИЧНІ ФУНКЦІЇ АРТИКЛЯ В ДАВНЬОГРЕЦЬКІЙ МОВІ КЛАСИЧНОГО ПЕРІОДУ

 

У статті представлений аналіз синтаксичних функцій артикля давньогрецької мови класичного періоду. Розглядаються такі випадки вживання, коли наявність артикля впливає на синтаксичні зв’язки в межах речення або словосполучення, а його відсутність зумовлює певним чином структуру всього речення.Підкреслюєтьсягенетичнийзв’язокартикля ізвказівнимзайменником.Простежуєтьсядинамікапоступовоївтрати артиклем семантичної та синтаксичноїсамостійності у процесіморфологізаціїцьогограматичногоелемента.

Ключові слова: артикль; вказівнийзайменник; синтаксичніфункції; структура речення.

СИНТАКСИЧЕСКИЕ ФУНКЦИИ АРТИКЛЯ В ДРЕВНЕГРЕЧЕСКОМ ЯЗЫКЕ КЛАССИЧЕСКОГО ПЕРИОДА

         В статье представлен анализ синтаксических функций артикля древнегреческого  языка классического периода. Рассматриваются такие случаи употребления, когда присутствие артикля влияет на синтаксические связи в рамках предложения или словосочетания, а его отсутствие обусловливает определенным образом структуру всего предложения.Подчеркивается генетическая связь артикля с указательным местоимением. Прослеживается динамика постепенной утраты артиклем семантической и синтаксической самостоятельности в процессе морфологизации этого грамматического элемента.

Ключевые слова: артикль; указательное местоимение; синтаксические функции; структура предложения.

SYNTACTIC FUNCTIONS OF THE ARTICLE IN ANCIENT GREEK OF THE CLASSICAL PERIOD

         The article represents an analysis of the syntactic functions of the Ancient Greek article in Classical period. There is an analysis of the article uses when its presence or absence determines syntactic structure of the sentence. There is an emphasis on the genetic connection between the article and demonstrative pronouns. The dynamic of the gradual loss of semantic and syntactic self-dependence of the article in its way to morphologisation is also retraced in the article.

Key words: article; demonstrative pronoun; syntactic functions; structure of the sentence.

 

Артикль давньогрецької мови представляє значний інтерес для досліджень різного плану. Зокрема, особливістю давньогрецької мови є те, що саме в ній представлений історичний етап виникнення із вказівних займенників означених артиклів більшості індоєвропейських мов.                    Як зазначає І. І. Толстой, «в мові епосу ми <…> спостерігаємо грецький артикль  «instatunascendi»,бачимо, так би мовити, процес його зародження»  [5:370]. У нових мовах цей початковий етап розвитку артикля реконструюється лише гіпотетично або з малою кількістю давніх пам’яток.

У межах даноїстаттіхотілося б звернутися до функціонування артикля у класичнийперіоддавньогрецькоїмови, коли артикль вийшов на рівеньполіфункціональноїодиниці, розвинувшисвоїможливостівідпервісноїролівказівногозайменника до активноїучасті в актуальному членуванніречення, конкретизації й уточненняінформації не тільки на рівні слова, а й на рівніречення, тексту.

Більшістьдослідників розглядають артикль у зв’язку з іменником та категорією детермінації. Деякі вчені наполягають на необхідності розгляду артикля по відношенню до цілого речення і навіть тексту. Д.А.Штелінг пише: «Принципово новий підхід до вивчення категорії артикля спонукав дослідників пов’язати артиклі не тільки з категорією означеності-неозначеності <…>, але й з актуальним членуванням речення, з логіко-комунікативною структурою абзацу, з синтаксисом» [15:3]. О.І.Москальська вважає, що «артикль виконує в тексті спеціальні текстобудівні функції, які не можуть бути простежені на окремому реченні» [8:103]. Артикль розглядається з позиції граматики тексту як такий, що спрямовує увагу адресата або на інформацію, яка передує артиклю (означений артикль, анафоричний характер зв’язку), або йде за ним (неозначений артикль, катафоричний характер зв’язку).

З погляду актуального членування речення неозначений артикль є одним із засобів вказівки на те нове, що повідомляється у реченні (рему), а означений, навпаки, співвідноситься з тим, що вже відомо (темою).

Але очевидною є недостатня розробленість проблем співвідношення артикля з синтаксичною структурою мови. Г.М.Габучян пише: «Є всі підстави припускати, що синтаксичний аспект дослідження сутності категорії означеності-неозначеності буде визначати напрямок подальшого розвитку загальної теорії артикля» [4:25].

Деякі дослідники відзначають, що, крім функції вираження категорії означеності-неозначеності, артикль виконує інші функції, які переважно пов’язані з синтаксисом. І. Крамський називає їх вторинними і пише, що французький артикль, «крім своїх основних функцій, має вторинні, які кваліфікують рід та число» [6:17], а англійський артикль «має вторинні функції дещо іншого характеру, а саме – він субстантивує прикметник» [6:17]. Л.І. Божно називає ці функції граматичними (на противагу семантичним) та вважає, що в німецькій мові «основні граматичні функції артикля полягають у позначенні a) роду, б) числа, в) відмінку іменників та г) оформленні субстантивації інших частин мови» [3:6]. Р.Г. Піотровський розрізняє морфологічні і синтаксичні функції та говорить про їх неоднакове співвідношення на різних етапах розвитку французької мови, а саме, звуження синтаксичних функцій на користь морфологічних.

У науці немає єдиної думки щодо питання синтаксичних функцій артикля. Деякі дослідники вважають, що артикль не виконує синтаксичних функцій як таких. Так, О.Реформатський пише: «Для теорії службових слів артиклі дуже важливі. Вони не виражають відносин між членами речення, не створюють синтаксичних форм мови, але є найбільш типовими «граматичними супровідниками» знаменних слів» [11:296]. Такий погляд на артикль як супровідник або навіть компонент іменника відзначає також В.Тур: «багато лінгвістів відзначають своєрідність артиклів у порівнянні з іншими детермінантами, те, що на відміну від останніх, артиклі не мають лексичного значення і не виступають членами речення, <…> артикль вважають лише компонентом іменника <…> або навіть морфемою» [14:183]. Протилежною є точка зору О.Камчатнова та Н.Ніколіної, які вважають однією з функцій артикля те, що він «може брати участь у вираженні синтаксичних відносин» [5:116].

Аналіз фактичного матеріалу дає усі підстави говорити, що артикль давньогрецької мови виконує і синтаксичні функції, причому їх спектр є дуже широким, до того ж відіграє важливу роль у загальній структурі речення та збереженні зв’язності тексту. Для цього зафіксуємо найбільш поширені випадки вживання артикля у синтаксичній функції в мові класичного періоду.

Однією з поширених функцій давньогрецького артикля єоформлення означення при іменнику в атрибутивній або предикативній позиціях.

Звичайна атрибутивна позиція передбачає розташування означення між артиклем та означуваним іменником:

• τὸνὑμέτερονΚόδρον(Plat. Symp. 208.d.)– вашого Кодра (тут і далі переклад з давньогрецької У. Головач);
• τὴνἄλληναρετήν (Plat.Symp. 209.a.) – інші чесноти;
• τῇπρώτῃτραγῳδίᾳ (Plat.Symp.173.a.) – нагороду за першу трагедію;
• εἰςτὸν ἔπειταχρόνον(Plat.Symp.208.e.) – на всі прийдешні часи;
• ἡτῶνἱερέωντέχνη(Plat.Symp.202.e.) – мистецтво жертвоприношень;
• τὴν ἐπὶμὲντοῖςαἰσχροῖςαἰσχύνην(Plat.Symp.178.d.) – почуття сорому через ганебні вчинки;
• τὴν περὶτὸνἔρωτασπουδήν(Plat.Symp.179.d.) – здатність спалахнути від Ероса серцем;
• αἱὑπὸπάσαιςταῖςτέχναιςἐργασίαι (Plat.Symp.205.c.) – будь-яка праця в царині мистецтв;
• ἡγὰρἀνδρὸςκαὶγυναικὸςσυνουσία(Plat.Symp.206.c.) – коли сходяться чоловік і жінка;
• τὸἐντοῖςἐπιτηδεύμασικαὶτοῖςνόμοιςκαλόν (Plat.Symp.210.c.) – красу, приховану в людських ділах і звичаях;
• τὸ τοῦὅλουἐπιτιθέντεςὄνομα(Plat.Symp.205.b.) – називаємо його загальним поняттям.

Неузгоджене (4) – (10) означення в такій позиції є навіть більш частотним у текстах Платона, ніж узгоджене (1) – (3). Відзначимо також, що у поодиноких випадках артикль та іменник, до якого він відноситься, можуть бути розірвані дієприкметником, який не входить до складу означення (11).

Подібна позиція артикля зустрічається також у західноєвропейських артиклевих мовах, але означення в більшості випадків узгоджене з іменником. У старофранцузькій така позиція позначала більш тісний зв’язок іменника з означенням. Р.Г. Піотровський пише: «Завдяки граматичній спайці артикля й іменника у старофранцузькій мові виробляється правило, згідно з яким слово, розташоване між артиклем та іменником, утворює з останнім тісну значеннєву єдність» [9:176].

Артикль у такій позиції дозволяє оформлювати дуже поширені означення, які є складними за своєю внутрішньою структурою (зокрема, всередині наявні два субстантивованих за допомогою артикля дієприкметника). Звернемо увагу на те, що для літературного перекладу цього уривка українською мовою виявилося необхідним перенести означення в окреме підрядне речення:

• ἡγάρτοιἐκτοῦμὴὄντοςεἰςτὸὂνἰόντιὁτῳοῦναἰτίαπᾶσάἐστιποίησις (Plat.Symp.205.b.) – Бо будь-яка причина є творчістю, якщо завдяки їй відбувається перехід із небуття у буття.

Емфатична атрибутивна позиціяозначенняпередбачає розташування після означуваного іменника, а артикль повторюється перед ним. Така позиція підкреслює та виділяє означення, надає йому певної експресивності:

• ἡὁδὸςἡεἰςἄστυ (Plat.Symp.173.b.) – дорога до міста;
• ἐπὶτῇοἰκίᾳτῇἈγάθωνος(Plat.Symp.174.e.) – перед оселею Агатона;
• αὐλοῦσανἑαυτῇἢἂνβούληταιταῖςγυναιξὶταῖςἔνδον(Plat.Symp.176.e.) – може пограти сама собі або, якщо хоче, жінкам у внутрішніх покоях;
• τὸνδὲλόγοντὸνπερὶτοῦἜρωτος(Plat.Symp.201.d.) – досл. «цю» промову («цю»), пов’язану з Еротом.

Емфатична та звичайна атрибутивна позиція можуть бути поєднані по відношенню до одного іменника, як ми бачимо у прикладах (17) та (18):

• τοὺςἄλλουςποιητὰςτοὺςἀγαθούς(Plat.Symp.209.d.) – інших прекрасних поетів;
• τὸἐνταῖςκύλιξινὕδωρτὸδιὰἐρίουῥέον (Plat.Symp.175.d.) – як та вода в келихах, що вовною перетікає.

Перший та другий артикль можуть бути роз’єднані іншими членами речення, які не відносяться до сполучення іменника з означенням, оформлюваного артиклем. У наступному прикладі (19) між двома елементами атрибутивної конструкції розташований той предикат (разом із суб’єктом), від якого ця конструкція безпосередньо залежить:

• ἀλλὰγὰρτῷὄντιμάλισταμὲνταύτηντὴνἀρετὴνοἱθεοὶτιμῶσιντὴνπερὶτὸνἔρωτα (Plat.Symp.180.a-b.) – а боги, що справді високо цінують мужність, яка живиться любов’ю.

Таке явище Ш.Баллі називає роз’єднанням і твердить, що порівняно з новими мовами «ще більшу роль грало роз’єднання в класичних мовах і, мабуть, первісно в індоєвропейській мові; воно дуже різко підкреслює синтетичний характер цих мов» [2:187]. Наслідком роз’єднання Ш. Баллі вважає «встановлення та закріплення автономії відділених таким чином одне від одного знаків» [2:187]. Артикль же в цій позиції сприяє легкому розумінню структури речення та того, що дві відділені частини атрибутивної конструкції пов’язані між собою.

У предикативній позиції означення є логічним предикатом і виступає зазвичай частиною складеного іменного присудка, а іменник, до якого це означення належить,– логічним підметом. Означення стоїть або перед іменником з артиклем (означення – артикль – іменник), або після іменника без другого артикля (артикль – іменник – означення) [13:248]. Обидва варіанти ми бачимо в прикладі (20):

• ἀνάρμοστονδ᾽ἐστὶτὸαἰσχρὸνπαντὶτῷθείῳ,τὸδὲκαλὸνἁρμόττον(Plat.Symp. 206.d.) – для всього божественного потворність – це брак гармонії, а прекрасне – гармонійне;
• εἰμὴτιςτὸμὲνἀγαθὸνοἰκεῖονκαλεῖκαὶἑαυτοῦ, τὸδὲκακὸνἀλλότριον(Plat.Symp.205.e.) – хіба що назвали б добре своїм і власним, а погане – чужим.

Відносно одного іменника в предикативній позиції можуть бути розташовані декілька означень, та, як і при атрибутивному положенні, конструкція може бути розірвана дієслівною формою, до якої відноситься вся конструкція (22):

• αὐτὸτὸκαλὸνἰδεῖνεἰλικρινές, καθαρόν, ἄμεικτον(Plat.Symp.211.e.) – побачити саме це прекрасне – прозоре й чисте, без усіх отих зайвих додатків.

Треба зауважити, що означення в мові класичного періоду іноді може вводитися і без артикля:

• ὑπὲρἀρετῆςἀθανάτουκαὶτοιαύτηςδόξηςεὐκλεοῦς (Plat.Symp.208.d.) – аби засвідчити свої безсмертні вчинки і зажити доброї слави;
• πολλὰκαὶκαλὰἀποφηνάμενοιἔργα (Plat.Symp.209.e.) – безліч прекрасних справ.

Як бачимо, артикль дозволяє оформлювати досить поширені означення (наприклад, (8), (9), (10), (12)) без допомоги підрядного речення; розрізнювати атрибутивну та предикативну позиції означення та додавати експресивного відтінку означенню, коли воно знаходиться в певній позиції. Завдяки тісному зв’язку іменника з означенням, навіть поширеним, іменникова група завжди залишається цілісною, тому підвищується її мобільність.

Окремої уваги заслуговує участь артикля у процесах субстантивації. Як відомо, субстантивацією в мовознавстві називається «перехід в клас іменників» [7:519] будь-яких інших частин мови, і вона є одним з окремих випадків транспозиції. Оскільки в давньогрецькій мові субстантивованими можуть бути всі частини мови, а також словосполучення або цілі речення, слід з обережністю говорити про субстантивацію як отримання значення предметності та морфологічних категорій іменника («слово <…> потрапляє в іншу парадигму без зміни свого морфологічного складу» [11:297]). Удавньогрецькій мові транспозитором у цьому процесі завжди виступає артикль. М.М.Славятинська пише: «Артикль грає величезну роль у процесі субстантивації, дозволяючи осмислювати як іменник не тільки окремі слова, але і словосполучення та речення» [12:53]. При субстантивації може матися на увазі якийсь конкретний іменник (25), а може такого іменника не бути:

• τῇὑστεραίᾳ [ἡμέρᾳ] (Plat.Symp.173.a.) – наступного дня.

Якщо при субстантивації мається на увазі якийсь конкретний іменник, то артикль має рід та число цього іменника, в іншому випадку, як пише С.І.Соболевський, «субстантивування<…> відбувається лише в чоловічому та середньому роді (рідко в жіночому)» [13:249]. Слова, субстантивовані в чоловічому та жіночому роді, позначають переважно людей, в середньому – предмети або явища.

Розглянемо окремі види субстантивації за допомогою артикля у давньогрецькій мові.

Субстантивація інфінітива дуже поширена, можливо, тому що «історично інфінітив в індоєвропейський мовах становить форму імені зі значенням дії, яка перейшла в парадигму дієслова» [7:198]:

• χωρὶςτοῦοἴεσθαιὠφελεῖσθαι(Plat.Symp.173.c.) – сподіваючись і собі отримати деяку користь;
• περὶτὸσυμμιγῆναιἀλλήλοις (Plat.Symp.207.b.) – як паруються між собою;
• περὶ τοῦ μεθύσκεσθαι (Plat.Symp.176.c.) – про пияцтво.

Разом із субстантивацією артикль може також оформлювати означення в атрибутивній позиції, яке відноситься до субстантивованого інфінітива (29), причому таке означення може бути досить поширеним (30), (31):

• διὰτὸὀρθῶςπαιδεραστεῖν (Plat.Symp.211.b.) – через любов до юнаків;
• τοῦτογὰρδήἐστιτὸὀρθῶςἐπὶτὰἐρωτικὰἰέναι(Plat.Symp.211.b.) –ось таким шляхом треба йти в любові;
• τὸ γὰρ ἐντοῖςπρεσβύτατονεἶναι(Plat.Symp.178.b.) – бути найстаршим серед богів.

Субстантивований інфінітив може входити до сталих конструкцій((32), (33), (34)):

• ἀλλὰσύ, ἦδ᾽ὅς, πῶςἔχειςπρὸςτὸἐθέλεινἂνἰέναιἄκλητοςἐπὶδεῖπνον;(Plat.Symp.174.a.-b.) – А як ти, до речі, ставишся, аби прийти на бенкет, до якого тебе не покликали?
• πῶςἔχειπρὸςτὸἐρρῶσθαιἈγάθων;(Plat.Symp.176.b.) – Як чується на силі щодо пиття Агатон?
• προθύμωςἔχεινπρὸςτὸπολὺνπίνεινοἶνον(Plat.Symp.176.c.) – прагне впитися вином.

Субстантивація інфінітива, як і інших дієслівних форм, цікава тим, що дієслівна форма зберігає свої первісні граматичні категорії (в інфінітива це час та стан), отримуючи при цьому граматичні категорії іменника (відмінок та число). Таким чином, продовжуючи виражати значення таксису (зокрема, одночасність, передування або наслідування) завдяки збереженню категорії часу, субстантивований інфінітив отримує можливість вступати у відношення, які оформлюють прийменники. Також від такого інфінітива може залежати ще один, не субстантивований, інфінітив, як це можна побачити у прикладах (26), (32), (33).

Субстантивація прикметника є поширеним в багатьох мовах явищем.У давньогрецькій прикметник, субстантивований за допомогою артикля середнього роду множини τά, отримує узагальнююче значення:

• τὰἐρωτικά(Plat.Symp.207.с.) – (любовне «взагалі; все, що пов’язано з коханням).

Субстантивованими можуть бути також прикметники у вищому (36) та найвищому (37), (38) ступенях порівняння:

• ἐκτοῦπληρεστέρουεἰςτὸκενώτερον(Plat.Symp.175.d.) – від повнішого з нас до ненаповненого;
• διαμάχεσθαιτὰἀσθενέστατατοῖςἰσχυροτάτοις (Plat.Symp.207.b.) –найслабші готові боронити свого плоду він найсильніших;
• ἔστινγὰρδὴτῶνκάλλιστωνἡσοφία(Plat.Symp.204.b.) – бо мудрість – одне з найпрекрасніших благ.

Такий дослівний переклад є коректним, оскільки в українській мові загальне поняття передається середнім родом однини («найпрекрасніше») а в давньогрецькій, як було вже сказано раніше, середнім родом множини (τὰ κάλλιστα). Вказівку на цю різницю знаходимо, зокрема, у В.О.Плунгяна: «у російській мові <…> прикметники, які позначають ознаки об’єктів-неістот і/або ситуацій, при субстантивації приймають середній рід (пор. прошлое, новое, чужое, неизвестное і т.п.). У латинській, давньогрецькій та деяких інших мовах в останньому випадку, як відомо, використовувалася форма середнього роду множини» [10:158].

Конкретний іменник, який мається на увазі при субстантивації, може бути вжитий безпосередньо перед субстантивованим прикметником, як у прикладі (39):

• τοιούτουςπαῖδαςμᾶλλονγεγονέναιἢτοὺςἀνθρωπίνους [παῖδας](Plat.Symp.209.c.-d.) – приводити на світ таких дітей, аніж плодити звичайних[дітей].

У давньогрецькій мові також дуже поширена субстантивація дієприкметника, оскільки дієприкметник і сам по собі має категорії роду, числа та відмінка, але, субстантивований, він не виражає ознаку, а виконує номінативну функцію. При перекладі на інші, навіть артиклеві, мови доводиться передавати субстантивований дієприкметник описовою конструкцією:

• ἐὰνὀρθῶςἡγῆταιὁἡγούμενος(Plat.Symp.210.a.) – якби хтось вміло тебе провадив;
• ὑπεραποθνῄσκεινγεμόνοιἐθέλουσινοἱἐρῶντες(Plat.Symp.179.b.) –навіть вмерти замість іншого готові поодинокі, звичайно, закохані;
• οὐδεὶςτῶνπαρόντων(Plat.Symp.176.c.) – жоден з присутніх;
• τὸἐρῶμενονἜρωταεἶναι, οὐτὸἐρῶν (Plat.Symp.204.c.) – Ерос є предметом любові, але не сама любов;
• τοῖςμέλλουσικαλῶςβιώσεσθαι(Plat.Symp.178.c.) – якщо вони тільки по-справжньому хочуть гарно прожити свій вік;
• ἐκτῶνὡμολογημένων (Pl. Symp.207.a.) – як ми погодилися.

Субстантивований дієприкметник також може використовуватись з означенням так само, як і іменник:

• τῶντίνατρόπονδιωκόντωναὐτό (Plat.Symp.206.b.) – ті, що його прагнуть;
• καὶγὰραὐτὸςεἰμιτῶνχθὲςβεβαπτισμένων(Plat.Symp.176.b.) – я теж ще від учора хмільний;
• καὶ τῶν ἄλλωντῶντότεἐντῷσυνδείπνῳπαραγενομένων (Plat.Symp.172.b.) – досл. інших, що були тоді на тому бенкеті.

Наведемо також приклади субстантивації інших частин мови. Звернемо увагу на те, що такі субстантивовані конструкції є часто дуже економними з погляду давньогрецької мови: при перекладі їх доводиться значно розширювати, розкриваючи те, що приховане в одному субстантивованому, наприклад, прислівнику (див. переклади прикладів 49, 50):

• ἀλλ᾽ἐὰνοἱπρόσθενἱκανῶςκαὶκαλῶςεἴπωσιν (Plat.Symp.177.e.) – якщо ті, кому випало сидіти на чільних місцях, скажуть щось по суті і гарно;
• ὥστετὸπᾶναὐτὸαὑτῷσυνδεδέσθαι(Plat.Symp.202.e.) – через нього між світами богів і людей виникає зв’язок – вони поєднуються;
• προιέναιεἰςτὸπρόσθεν(Plat.Symp.174.d.) – іти вперед;
• Ἀριστόδημος<…>Σωκράτουςἐραστὴςὤνἐντοῖςμάλιστατῶντότε(Plat.Symp.173.b.) – Арістодем<…> один з близьких приятелів Сократа.

Завдяки артиклю прислівник, отримавши морфологічні категорії іменника, може виступати ознакою предмета, який мається на увазі, і субстантивація полягає не в отриманні значення предметності взагалі, а в позначенні конкретного предмета, назва якого була вжита в тексті раніше.

Субстантивація словосполучень або речень відбувається переважно за допомогою артикля середнього роду множини τὰ в узагальнюючому значенні:

• καὶκαλλίστητῆςφρονήσεωςἡπερὶτὰτῶνπόλεώντεκαὶοἰκήσεωνδιακόσμησις (Plat.Symp.209.a.) – найбільше і найпрекрасніше – це розумне вміння керувати державою і домом.

Відзначимо структуру цього словосполучення, яка подібна мотрійці: у рамку ἡδιακόσμησις включений як означення в атрибутивній позиції субстантивований за допомогою артикля τὰзворотτῶνπόλεώντεκαὶοἰκήσεων, який в свою чергу сам включає два іменника з артиклемτῶν. А все це словосполучення (ἡδιακόσμησις) знаходиться у зв’язку з означенням у предикативній позиції καλλίστη.

• ἑρμηνεῦονκαὶδιαπορθμεῦονθεοῖςτὰπάρ᾿ἀνθρώπωνκαὶἀνθρώποιςτὰπαρὰθεῶν, τῶνμὲντὰςδεήσειςκαὶθυσίαις, τῶνδὲτὰςἐπιτάξειςτεκαὶἀμοιβὰςτῶνθυσιῶν(Plat.Symp.202.e.) – він тлумачить слова богів і людей. Завдяки йому між богами і людьми відбувається спілкування: богам складає від людей молитви і жертви, людям – звіщає волю богів і нагородою відповідає за жертвоприношення їхні.

Субстантивовані словосполучення, які мають узагальнене значення (те, що від людей; те, що від богів) потім роз’яснюються за допомогою зворотів τῶνμὲν від одних та τῶνδὲ від інших (з подальшим уточненням, що саме від людей, що саме від богів), в яких артикль виконує вказівну функцію та оформлює анафоричні відношення відповідно до слів ἀνθρώπων та θεῶν.

• ἡτῶνἱερέωντέχνητῶντεπερὶτὰςθυσίαςκαὶτελετὰςκαὶτὰςἐπῳδὰςκαὶτὴνμαντεῖανπᾶσανκαὶγοητείαν (Plat.Symp.202.e.-203.a.) – відбувається мистецтво жертвоприношень, священних обрядів, заклинань, усіляких віщувань і чарів;
• τούτῳγὰρτῷτρόπῳπᾶντὸθνητὸνσῷζεται, οὐτῷπαντάπασιντὸαὐτὸἀεὶεἶναιὥσπερτὸθεῖον, ἀλλὰτῷτὸἀπιὸνκαὶπαλαιούμενονἕτεροννέονἐγκαταλείπεινοἷοναὐτὸἦν(Plat.Symp.208.a.-b.) – так усе смертне рятує себе. Не залишаючись у всьому завжди тим самим, на відміну від божественного, воно, застаріваючи, відходить, щоб залишити на своє місце нове знання, яким і те старе колись було.

В прикладі (56) субстантивації зазнають цілі речення із власними підметом та присудком.

Широке використання субстантивації дієслівних форм дає можливість висловити тонкі відтінки значення, зберігати баланс дієслівних та іменних форм. Можливість субстантивації різних частин мови, а також словосполучень і речень за допомогою артикля сприяє гнучкості синтаксичних структур, дозволяє уникнути важких описових конструкцій (пор. переклад прикладів (49),(50)). Відомо, що «ізолюючі мови, а також аналітичні мови <…> з розвинутою конверсією мають більш маневрений синтаксис, ніж мови синтетичного ладу» [7:449], але в давньогрецькій мові завдяки артиклю маневреність досягається поряд із загальним збереженням синтетичності мови.

            Не менш широкими є можливості артикля в оформленні анафоричних відношень.Відомо, що саме вираження анафоричних відношень вважались античними граматистами основною функцією артикля. Г.М.Габучян пише: «В теорії АполоніяДискола вживання артикля пов’язується виключно з явищем «анафори», тобто з явищем повторного згадування, яке має місце при найменуванні предмета» [5, 11]. У сучасному мовознавстві анафоричне відношення розуміється як «відношення між мовними виразами (словами чи словосполученнями), яке полягає в тому, що до змісту одного виразу входить відсилання до іншого. Виникає при відсутності безпосереднього синтаксичного зв’язку між цими виразами…» [15, 32]. Перший член анафоричного відношення (той, на який іде посилання) називається антецедентом, а другий – анафором.

Термін «відсилання», вжитий у визначенні анафоричного відношення,  є досить нечітким, тому в деяких випадках ми можемо легко стверджувати, що відсилання міститься в самому артиклі (57), (58), (59), а там, де артикль оформлює субстантивацію іншого слова, яке за значенням безпосередньо пов’язано зі словом, що виступає антецедентом (наприклад, є його ознакою), точніше, на наш погляд, буде говорити про весь субстантивований вираз як анафор ((52), (60), (61)):

• καὶτοῦτοἐνθνητῷὄντιτῷζῴῳἀθάνατονἔνεστιν, ἡκύησιςκαὶγέννησις, τὰδὲἐντῷἀναρμόστῳἀδύνατονγενέσθαι(Plat.Symp.206.c.)–бо вагітність і народження є виявом безсмертного начала у живому єстві, що є смертним. Одне і друге не може статися там, де нема гармонії;
• θυσίαιποιουμένουκαὶἐστιόντοςτοῦἈγαμέμνονοςἄκλητονἐποίησενἐλθόντατὸνΜενέλεωνἐπὶτὴνθοίνην, χείρωὄνταἐπὶτὴντοῦἀμείνονος [θοίνην] (Plat.Symp.174.c.)–він описав, як на бенкет до Агамемнона з нагоди принесення жертви незапрошеним гостем прийшов Менелай – негідний до гідного;
• ἓνμόριονἀφορισθὲντὸπερὶτὴνμουσικὴνκαὶτὰμέτρατῷτοῦὀνόματιπροσαγορεύεται(Plat.Symp.205.c.)–тільки обмежена її частина, а саме – музика і віршування – називаються загальним поняттям;
• καὶγὰρἔγωγεκαὶἄλλως, ὅτανμὲντιναςπερὶφιλοσοφίαςλόγουςἢαὐτὸςποιῶμαιἢἄλλωνακούω, χωρὶςτοῦοἴεσθαιὠφελεῖσθαιὑπερφυῶςὡςχαίρω˙ὅτανδὲἄλλουςτινάς, ἄλλωςτεκαὶτοὺςὑμετέρουςτοὺςτῶνπλουσίωνκαὶχρηματιστικῶν, αὐτόςτεἄχθομαι… (Plat.Symp.173.c.) ‒досл. і я сам, коли ці філософськібесіди або сам виголошую, або слухаю інших, крім того, що сподіваюсь отримати з цього користь, дуже радію: коли ж інші якісь[слухаю бесіди], також і ваші, ті що про багатство та гроші, сам засмучуюся…
• εἰγὰροὕτωςἔχεικαὶἡσοφία, πολλοῦτιμῶμαιτὴνπαρὰσοὶκατάκλισιν˙ οἶμαιγάρμεπαρὰσοῦπολλῆςκαὶκαλῆςσοφίαςπληρωθήσεσθαι. ἡμὲνγὰρἐμὴφαύλητιςἄνεἴη, ἢκαὶἀμφισβητήσιμοςὥσπερὄναροὖσα, ἡδὲσὴλαμπράτεκαὶπολλὴνἐπίδοσινἔχουσα(Plat.Symp.175.d.- e.) –якщо й мудрість має подібну властивість, то я ще більше ціную це місце за столом поруч тебе. Адже, сидячи пліч-о-пліч з тобою, я перейму чимало гарної мудрості. Бо чого варта моя, – непевна і примарна якась – завжди залишає простір для сумніву і запитання. Твоя ж, будучи прекрасною в сяйві свого блиску, тільки примножує твої успіхи.

Таким чином, можна припустити, що у давньогрецькій мові класичного періоду артикль не входить у сферу іменника повністю, тобто не є його обов’язковим елементом. Вживання артикля не є регулярним, але він вживається вже значно частіше, ніж у мові Гомера, та дуже часто для вираження певних синтаксичних відношень.

Також на користь необов’язковості артикля говорить і таке твердження Діонісія Галікарнаського: «Особливостями суворої побудови слугує також і наступне: ця побудова врівноважує одні форми іншими, вона бідна на сполучники, пропускає член, байдужа до анаколуфа» [1, 233]. Дійсно, якщо наявність або відсутність певного елемента може слугувати ознакою певного стилю, то він не може бути повністю обов’язковим для мовної системи в цілому.

В той же час можна стверджувати, що артикль у мові класичного періоду має дуже велику лінійно-синтагматичну свободу (наприклад, (55), (56), (57), (61)). Найбільш поширеним є його вживання в препозиції до іменної групи, але можливі і інші випадки ((13)-(16)). Артикль може знаходитись на дуже великій відстані від іменника, до якого належить (12) або використовуватися як анафор при відсутності безпосереднього граматичного зв’язку з іменником ((57) – (59)). Таким чином, з певними застереженнями (з огляду на проклітичність деяких форм, як про це було сказано раніше) ми можемо визнати, що артикль у класичний період виступає автономною словоформою.

Лінійно-синтагматична свобода артикля є базою для виконання ним синтаксичних функцій і, по суті, в них безпосередньо і виявляється. Тому при можливому розширенні зв’язків артикля з іменником природно очікувати звуження та занепаду багатьох синтаксичних функцій. Отже, ми доходимо висновку, що процес морфологізації артикля та спектр синтаксичних функцій, виконуваних ним, знаходяться в безпосередній залежності одне від одного.

Статус артикля в давньогрецькій мові в класичний період має свої паралелі з розвитком артикля в інших мовах, зокрема, простежується його подібність до артикля устарофранцузькій.

Література

1. Античныетеорииязыка и стиля. – М.-Л.: ОГИЗ-СОЦЭКГИЗ, 1936. – 343 с.
2. Балли Ш. Общаялингвистика и вопросыфранцузскогоязыка/ Ш. Балли. – М.: Издательствоиностраннойлитературы, 1955. – 416 с.
3. Божно Л.И. Артикль в современномнемецкомязыке / Л. И. Божно. – М.: Просвещение, 1956. – 120 с.
4. Габучян Г.М. Теория артикля и проблемыарабскогосинтаксиса / Г. М. Габучян. – М.: Наука, 1972. – 224 с.
5. Камчатнов А.М., Николина Н. А. Введение в языкознание / А. М. Камчатнов, Н. А, Николина. – М.: Флинта, Наука, 2004. – 232 с.
6. Крамский И.К. К проблеме артикля / И. К. Крамский// Вопросыязыкознания. – М.,1963. – №4. – С.14-26.
7. Лингвистическийэнциклопедическийсловарь / под ред. Ярцева В.Н. – М.: Советскаяэнциклопедия, 1990. – 683 с.
8. Москальская О.И. Проблемы системного описаниясинтаксиса (на материаленемецкогоязыка) / О. И. Москальская. – М.: Высш. школа, 1974. – 156 с.
9. Пиотровский Р.Г. К проблемеграмматическойкатегории (Развитиекатегории артикля вофранцузскомязыке) / Р. Г. Пиотровский// ИзвестияАкадемии наук СССР. – Отделениелитературы и языка. – М.,1954. – том XIII. – вып. 2. – С. 172-184.
10. Плунгян В.А. Общаяморфология: Введениев проблематику: Учебноепособие / В. А. Плунгян. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – 384 с.
11. Реформатский А.А. Введение в языкознание / А. А. Реформатский. – М.: Просвещение, 1967. – 542 с.
12. Славятинская М.Н.Учебникдревнегреческого язика / М. Н. Славятинская. – М.: Филоматис, 2003. – 620 с.
13. Соболевский С.И. Древнегреческийязык: Учебник для высшихучебных заведений / С. И, Соболевский. – СПБ.: Алетейя, 2000. – 614 с.
14. Тур В.И. Артикль какпоказательфункцийобозначениясуществительным / В. И. Тур. – Минск: Вышэйш. школа, 1975. – 192 с.
15. Штелинг Д.А. Английский артикль и его роль в грамматикетекста/ Д. А. Штелинг// Иностранныеязыки в школе. – М.,1978. – №6. – С. 3-13.
16. PlatonisDialogi / Ediderunt K. Hermann et M. Wohlrab. – Vol. 1. – Leipzig: Teubner. – 1921.
17. Платон. Бенкет / перекл. з давньогрецької і коментарі Уляни Головач, вступна стаття ДжованніРеале. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2005. – 178 с.