Дана стаття присвячена трансплантології, як одній з ключових медичних практик сучасності. Акцентовано увагу на релігійних, світоглядних та етичних аспектах проблеми.

Ключові слова : трансплантологія, медицина, релігія, жертва.

This article deals with transplantation as one of the key medical practices of today. Attention is focused on the religious, philosophical and ethical aspects of the problem.

Keywords: transplantation, medicine, religion, sacrifice.

Стрімкий розвиток медичних технологій ускладнили стосунки між релігією та медициною. Багатовікові традиції релігії, що бережуть в собі унікальний досвід різноманітних людських культур та мають традицію критичного ставлення до досягнень людського розуму. В культурі не так багато ідей, що не втрачають своє актуальності на протязі століть. До таких ідей слід віднести ідею жертовності. У всіх релігіях – стародавніх та сучасних, племінних, національних і світових – присутня ідея жертви, що вражає різноманітністю форм свого втілення.

Не втратила актуальності ця ідея і у сучасному світі. Якщо у старозаповітній, язичницькій, а також у християнській традиції ідея жертовності мала першочергово значення у стосунках людини з Богом або божествами, то в умовах гуманістично-атеїстичного світогляду вона стає регулятором між людських стосунків.

Особливе значення ідея жертовності отримує у сучасній медицині, особливо у трансплантології, де вона набирає форми «пожертвування органів» а також стає новим символом любові, турботи про ближнього та навіть, спасіння життя.

Трансплантологія – це теорія та практика пересаджування органів і тканин людського організму. Ця практика вже давно стала однією із проблемних сфер для сучасного суспільства, адже в контексті практичної реалізації виникає надзвичайно багато біоетичних аспектів, що потребують ретельного аналізу. Трансплантологічна практика розглядається, як дуже перспективна і головне потрібна сучасній людині сфера, але при реалізації існує велика імовірність нівелювання благих намірів. Трапляються випадки, коли намагання врятувати людське життя призводить до нанесення шкоди іншій людині, живому донору, формуються хибні уявлення про пацієнтів з діагнозом «смерть мозку», як активи запасних донорських органів. Всі ці аспекти говорять про те, що навіть такі фундаментальні цілі, як рятування людського життя, потребують врахування безлічі умов. Серед них важливо виділити основне – принцип добровільності. Лише добра воля, усвідомлена дія може стати цією цінністю, що лежить в основі благородного самопожертвування [2, c. 34].

Згідно християнської етичної традиції ніколи не існувало заборони на самопожертвування заради життя іншої людини, навпаки, не існує більшого прояву любові, як благородна жертва в ім’я життя іншого. Власне, стражденна жертва Ісуса Христа є зразком найвищої етичної цінності самопожертви, що він здійснив для спасіння людства. Але слід розуміти, що така дія, яка повинна бути усвідомлена і добровільна, виключає будь-який психологічний чи силовий тиск. Специфічним видом морального насилля слід вважати перетворення людської здатності до жертовності у норму чи правило, формування таким чином нового гуманного критерію.

Надзвичайно цікавою є позиція православної церкви у поясненні процесів трансплантології. Сучасна трансплантологія (теорія і практика пересадження органів і тканин) дозволяє надавати дійову допомогу багатьом хворим, які раніше були приречені на неминучу смерть або тяжку інвалідність. Водночас розвиток даної галузі медицини, збільшуючи потребу в необхідних органах, спричинюється до певних моральних проблем і може бути небезпечним для суспільства. Так, несумлінна пропаганда донорства та комерціалізація трансплантаційної діяльності створюють передумови для торгівлі частинами людського тіла, загрожуючи життю та здоров’ю людей. Церква вважає, що органи людей не можуть розглядатися як об’єкт купівлі й продажу. Пересадка органів від живого донора може грунтуватися тільки на добровільній самопожертві заради врятування життя іншої людини. У цьому разі згода на експлантацію (вилучення органа) стає проявом любові й співчуття. Проте потенційний донор має бути повністю поінформований про можливі наслідки експлантації органа для його здоров’я. Морально неприпустимою є експлантація, небезпечна для життя донора. Найпоширенішою є практика вилучення органів у щойно померлих людей. У таких випадках не повинно бути сумнівів щодо визначення моменту смерті. Неприпустимим є скорочення життя однієї людини, у тому числі через позбавлення її життєво необхідних процедур, з метою продовження життя іншої [4]. На основі Божественного Одкровення Церква сповідує віру в тілесне воскресіння померлих [4]. В обряді християнського поховання Церква виявляє пошану до тіла спочилої людини. Проте посмертне донорство органів і тканин може стати проявом любові, що простягається й по той бік смерті. Такого роду дарування або заповіт не може вважатися обов’язком людини. Тому добровільна прижиттєва згода донора є умовою правомірності й моральної припустимості експлантації. У разі, коли волевиявлення потенційного донора лікарям невідоме, вони повинні дізнатися про волю людини, яка помирає або померла, звернувшись при потребі до її родичів. Так звану презумпцію згоди потенційного донора на вилучення органів і тканин його тіла, закріплену в законодавстві ряду держав, Церква вважає неприпустимим порушенням права на людське життя.

Донорські органи й тканини приживляються людині (реципієнту), включаючись у сферу його особистісної душевно-тілесної цілісності. Тому ні за яких обставин не може бути морально виправданою така трансплантація, яка може становити небезпеку для ідентичності реципієнта, порушуючи його унікальність як особи та представника роду.

Абсолютно неприпустимим Церква вважає застосування методів так званої фетальної терапії, в основі якої лежать вилучення та використання тканин і органів людських зародків, абортованих на різних стадіях розвитку, для спроб лікування різних захворювань та «омолодження» організму. Засуджуючи аборт як смертний гріх, Церква не може знайти йому виправдання і в тому разі, якщо від знищення зародженого людського життя хтось, можливо, матиме користь для здоров’я [3].

Дещо відмінною є позиція протестантських церков щодо практик трансплантації. Згідно Святого Письма протестанти вірять у тілесне воскресіння з мертвих при Другому Пришесті Ісуса Христа. «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся» [4]. З цього слід розуміти що дарування своїх органів і тканин після смерті може стати особливим виявом любові до ближнього, хоча такого роду дії не можуть сприйматися як обов’язок людини. Особливим випадком є пересаджування органів від живого донора. Подібна дія може здійснюватися лише на добровільних засадах самопожертви заради рятування життя. Любов до ближнього та щире співчуття становлять єдине виправдання для трансплантології. Якщо ці процеси увійдуть до широкого медичного застосування, то знівелюється вся блага мета, що призведе до непередбачуваних наслідків.

Практика трансплантологія сьогодні вийшла за межі наукових експериментів на рівень повсякденної медичної практики. Вступати при цьому у конфронтацію з етичним вченням християнства в цілому, та окремих християнських конфесій означає лише значно збільшити прірву між людиною сучасною та релігією, як багатовіковою традицією. Знайти і прийняти межу, що визначає співтворчість людини та Бога – це одна з основних проблем сучасної біоетики. Слідування раціональному розумовому осягненню, особливо моральному пізнанню, не виключає, а лише припускає табу та особистісні обмеження. Будь яка раціональність повинна мати рамки [1, c. 236].

Трансплантологія сьогодні розглядається, як успішна практика у медицині, що рятує тисячі життів. Говорити про її недоцільність все одно, що заперечувати існування інших планет у Всесвіті. Позиція всіх християнських конфесій дуже чітко виражена у їхніх соціальних доктринах. Всі вони розглядають трансплантологію, як акт самопожертвування заради блага ближнього. Обов’язковою умовою повинно бути добровільна засада, а також не комерційність подібних дій. Щодо «дарування органів» після смерті, то варто врахувати думку рідних померлого щодо подібних операцій. Погоджено, що ця практика розглядається, як вияв любові та співпереживання до ближніх.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Прот И. Христианство и современный прогресс. /Цит. по : Осипов А.И. Путь разума в поисках истины / И.Прот – М.: Сретенский монастырь, 2002. – 236 с.
2. Силуянова И. Антропология болезни /И. Силуянова. – М.: Изд-во Сретенского монастыря, 2007. – 304 с.
3. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви» /Официальный сайт Московского патриархата. – [Электронный ресурс] – Режим доступа – http://www.patriarchia.ru/db/text/141422.
4. Святе Письмо Старого та Нового Заповіту [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://jesuschrist.ru/bible/#.Tztcn-UcUZ8.
5. Церква і світ на початку третього тисячоліття [Електронний ресурс]. – Режим         доступу: http://old.risy.org.ua/ukr/resourses/religdoc/uackp_doc/uackp_socdoc/.