Співробітництво КНР та Арктичної Ради у контексті арктичної політики Китаю

Юлія Валеріївна Броновицька ННІМВНБ, Факультети/інститути, Студентські публікації No Comments

                                                                                        Броновицька Юлія Валеріївна

студентка групи ММВ-61

Науковий керівник:

Конопка Наталія Олегівна

кандидат історичних наук, доцент

Анотація. У статті розглянуто діяльність Арктичної ради та описано основну проблематику, якою займається організація. Досліджено основні аспекти участі Китаю як держави-спостерігача у Арктичній раді. Визначено важливість співробітництва Китаю з організацією у контексті посилення залученості КНР у процес обговорення питань щодо Арктики і підтриманні статусу «приарктичної держави». Проаналізовано процес прийняття Китаю в організацію як державу-спостерігача. Зроблено висновок, що у контексті розвитку арктичної політики КНР, залученість в діяльність Арктичної ради стратегічно важлива на довгострокову перспективу.

Ключові слова: Китай, Арктика, арктична стратегія Китаю, Арктична рада.

Abstract. The article considers the activities of the Arctic Council and describes the main issues that the organization deals with. The main aspects of China’s participation as an observer state in the Arctic Council are investigated. The importance of China’s cooperation with the organization in the context of strengthening China’s involvement in the process of discussing issues related to the Arctic and maintaining the status of a “near-Arctic state” is determined. The process of China’s admission to the organization as an observer state is analyzed. It is concluded that in the context of the development of China’s Arctic policy, involvement in the activities of the Arctic Council is strategically important for the long term.

Key words: China, Arctic, China’s Arctic Strategy, Arctic Council.

В ХХІ столітті значення Арктики зростає у світових геополітичних і геоекономічних процесах у зв’язку з глобальними змінами клімату і можливостями використання природних ресурсів та комунікацій.

Інтерес Китаю (тоді – Китайської республіки[1]) щодо арктичного регіону сягає 1925 року, коли країна приєдналася до Договору про Шпіцберген, підписаного у Парижі 9 лютого 1920 року, і який визначив статус архіпелагу. Згідно з Договором, Китай, як й інші країни-учасниці, має право займатися господарською та науково-дослідною діяльністю на архіпелазі та в його територіальних водах (стаття 3) [2]. Однак, обмежена науково-технічна база та нестабільне внутрішньополітичне становище не дозволили Китаю брати активну участь у діяльності в арктичному регіоні. Становище змінилося після реформ 1978 р. У 1982 р. Китай підписав Конвенцію ООН з морського права. Після цього була відновлена діяльність Державного океанографічного управління КНР, і держава почала здійснювати програму полярних наукових досліджень, які у 80-90-ті роки ХХ століття переважно проводилися в Антарктиці. [13]

З другої половини 90-х років Китай поступово починає розвивати арктичний напрямок зовнішньої політики. У той час основними пріоритетами були екологічні і науково-дослідні проєкти. У 1996 році КНР стала членом Міжнародного арктичного наукового комітету. У 1999 році Китай придбав в України криголам «Сніговий дракон» (Xuelong), який з 2003 року все частіше використовувався для арктичних експедицій. [3] У 2003 році на Шпіцбергені було засновано дослідницьку станцію «Жовта річка» (Huanghe) для вивчення кліматичних змін в Арктиці та їх впливу на екосистему Китаю. У 2005 році провідний китайський вчений з полярних питань, Ян Хьюген, вперше публічно згадав про прагнення Китаю стати «великою полярною державою». [4] У 2007 році китайська делегація була вперше присутня на засіданні Арктичної ради (далі – АР) у якості «спостерігача аd hoc» [2]. З 2013 року держава стала спостерігачем у АР. З того часу Китай значно розширив свою діяльність в Арктиці по всьому спектру взаємодії: геостратегічному, торговому, науковому та дипломатичному.

Арктична рада [5] – міжурядова міжнародна організація, яка сприяє співпраці, координації та взаємодії між арктичними державами, корінними народами та іншими жителями Арктики щодо спільних арктичних питань, зокрема з проблемами сталого розвитку та захисту навколишнього середовища в Арктиці. Декларація про створення Арктичної ради [1] була підписана в Оттаві (Канада) 19 вересня 1996 року представниками Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії та Швеції, які сьогодні є основними членами організації. Усі рішення та заяви Арктичної ради вимагають консенсусу восьми арктичних держав. Постійними учасниками АР також є організації, що представляють корінні народи Арктики. Так, постійними учасниками є шість організацій корінних народів: Міжнародна асоціація алеутів, Арктична рада атабасків, Міжнародна рада гвічинів, Приполярна рада інуїтів, Асоціація корінних нечисленних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу Російської Федерації та Рада Саамі. Їхня діяльність у АР спрямована на забезпечення повноцінної взаємодії з представниками корінних народів Півночі. Число постійних учасників може бути збільшене, але не повинно перевищувати кількості держав, що входять до Ради.

Вищим органом Ради є міністерські сесії (як правило, держави представляють міністри закордонних справ), які скликаються раз на два роки. Відповідно головування у Раді також дворічне та здійснюється на основі ротації (на період 2021–2023 років головою АР є Російська Федерація). Робота Ради головним чином здійснюється у межах шести робочих груп:

  1. Робоча група з усунення забруднення Арктики;
  2. Робоча група з реалізації програми арктичного моніторингу та оцінки;
  3. Робоча група із збереження арктичної флори та фауни;
  4. Робоча група із запобігання, готовності та ліквідації надзвичайних ситуацій;
  5. Робоча група із захисту арктичного морського середовища;
  6. Робоча група зі сталого розвитку в Арктиці.

Крім того, Рада може створювати цільові або експертні групи для виконання конкретних завдань.

Статус спостерігача у АР можуть мати неарктичні держави, а також міжурядові, міжпарламентські, глобальні, регіональні та неурядові організації, які, на думку Ради, можуть зробити внесок у її роботу. Держави, які мають статус спостерігача, отримують автоматичне запрошення для участі у засіданнях Арктичної ради. Участь держав-спостерігачів розглядається Радою як «цінна складова завдяки наданню ними наукових та інших експертних знань, інформації та фінансових ресурсів». [21]

Останнім часом зміна клімату сприяла полегшенню доступу до потенційних ресурсів Арктики, що, своєю чергою, сприяло розширенню кількості зацікавлених країн в освоєнні регіону, включаючи географічно більш віддалені країни, такі як Китай, Японія, Південна Корея, Індія та Сінгапур. Набуття статусу спостерігача в Арктичній раді розглядається цими азійськими країнами як важливий крок до забезпечення їхньої участі у визначенні майбутнього Арктики – регіону, який, на їхню думку, впливатиме на їхні економічні інтереси та глобальні екологічні проблеми. [21]

Згідно із арктичною стратегією 2018 року, Китай визнає Арктичну раду основним форумом для обговорення питань щодо Арктики і повністю підтримує її діяльність у регіоні. [7] Вперше Пекін подав заявку на вступ до АР на правах спостерігача ще у 2009 році, що викликало різну реакцію з боку арктичних держав. Так, Канада вважає Арктичну раду «основним форумом для співпраці між вісьмома арктичними державами» і віддає перевагу режиму регіонального управління, в якому домінують арктичні держави. [22] Канадські політичні та економічні кола стурбовані, насамперед, претензіями Китаю на ресурси канадської Арктики, а також виявом інтересу до канадського Північно-Західного проходу. У зв’язку із зацікавленістю у китайських інвестиціях, канадський уряд офіційно не заявляє про своє негативне ставлення до політики КНР в Арктиці, проте на законодавчому рівні здійснює спроби обмежити присутність Китаю в Арктиці. [14]

США з осторогою ставляться до економічного зростання Китаю і його політичних амбіцій, у тому числі й щодо Арктики. Аж до 2013 року Канада та США утримувалися від будь-яких категоричних заяв щодо вступу КНР в АР. У 2009 році публічну підтримку заявки Китаю висловили лише міністри закордонних справ Фінляндії, Данії, Норвегії та Швеції. Окрім того, основною перешкодою для отримання статусу спостерігача КНР в АР, стало занепокоєння Росії з приводу нового глобального статусу Китаю і збільшення його впливу в арктичному регіоні. [22] Таким чином, через занепокоєння низки арктичних країн щодо зростаючого інтересу КНР щодо арктичного регіону, заявку на отримання статусу спостерігача у АР було відхилено.

З 2010 року відбулося «охолодження» відносин КНР та Норвегії, що було викликано дипломатичним скандалом, пов’язаним із врученням на початку жовтня 2010 року Норвезьким нобелівським комітетом Нобелівської премії миру китайському дисиденту Лю Сяобо. МЗС Китаю висловило протест, вважаючи Лю Сяобо злочинцем, який порушив китайське законодавство. Ще у грудні 2009 року він був засуджений до 11 років ув’язнення та звинувачений у спробі «підриву державного устрою». [18] 9 жовтня 2010 року із ініціативи китайської сторони було перервано переговори з міністром рибної промисловості Норвегії Лісбет Берг-Хансен. Остання прибула до Пекіна для переговорів щодо зниження мит (з 10% до 2%) на норвезького лосося, що експортувався в КНР. Така суттєва поступка гарантувала норвезьким експортерам рибної продукції щорічну економію у 380 млн крон. У грудні 2010 року безрезультатно завершився і дев’ятий раунд норвезько-китайських переговорів щодо Угоди про вільну торгівлю. [17]

На початку січня 2012 року у норвезькій пресі з’явилися повідомлення про те, що МЗС Норвегії має намір блокувати надання Китаю статусу спостерігача в Арктичній раді, якщо Китай не припинить впроваджувати дипломатичні санкції щодо Норвегії. [23] На початку листопада 2012 року на саміті АСЕМ (ASEM — Asia-Europe Meeting) у М’янмі відбулася зустріч прем’єр-міністра Норвегії Йенса Столтенберга та прем’єра Держради КНР Вень Цзябао, під час якої обговорювався стан двосторонніх відносин. Внаслідок перемовин розпочався процес поступової нормалізації відносин між державами, результатом якого стала заява міністра закордонних справ Норвегії Еспена Барта Ейде про те, що Норвегія підтримає приєднання Китаю у якості спостерігача до Арктичної ради. [10] Офіційні кола Норвегії вважали, що «залишати КНР поза рамками цієї організації нерозумно, а відкрита ізоляція може спровокувати Пекін на небажані односторонні акції». [9]

У 2012 році КНР взяла участь у зустрічі спостерігачів АР та «спостерігачів аd hoc», в ході якої китайська сторона озвучила програмну заяву про те, що в Арктиці є питання «трансрегіонального рівня», такі як зміна клімату та міжнародні вантажоперевезення, що «зачіпають інтереси неарктичних країн», і що у разі прийняття [Китаю] до своїх лав спостерігачів Рада підвищить свою «відкритість та інклюзивність, отримає більш високу оцінку своєї роботи світовою спільнотою, а також загалом розширить свій вплив». [15]

У травні 2013 році Китай та низка інших неарктичних країн на восьмій міністерській сесії Арктичної ради в Кіруні (Швеція) [8] отримали статус постійного спостерігача при Арктичній раді. Крім КНР, нині такий статус у Раді мають Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Польща, Франція, а також Індія, Італія, Японія, Республіка Корея та Сінгапур.

Цікаво, що прийняття КНР до спостерігачів АР відбулося саме після масштабних грошових вливань в економіку окремих членів організації, а саме Данії, Ісландії та Росії. [20] У жовтні 2013 року посол Данії в Пекіні Фрііс Арне Петерсон заявив, що Китай має «природні та законні економічні та наукові інтереси в Арктиці». [11] Варто також відмітити, що Ісландія активно підтримувала ідею вступу Китаю в АР в статусі спостерігача ще з часу дипломатичної кризи між КНР та Норвегією. [16]

Заявка на отримання статусу спостерігача оцінюється за низкою критеріїв та вимагає одностайного схвалення з боку всіх арктичних країн. Отримавши статус спостерігача, Китай відповідно до Оттавської декларації Арктичної Ради 1996 року визнав: а) суверенітет арктичних держав, їх суверенні права та юрисдикцію в Арктиці; б) регулювання відносин у Північному Льодовитому океані на основі Статуту ООН та Конвенції ООН з морського права; в) цінності, інтереси, культуру та традиції корінних народів Арктики. Своєю чергою, Китай зобов’язаний виявляти: а) політичну готовність, а також фінансову здатність зробити внесок у роботу постійних учасників АР та інших корінних народів Арктики; б) наявність своїх інтересів в Арктиці, а також досвіду та знань, що мають значення для роботи АР; в) конкретний інтерес і здатність підтримувати роботу АР, у тому числі у партнерстві з державами-членами АР та постійними учасниками, привертаючи увагу світових політичних та виконавчих органів до актуальних проблем Арктики. Усі ці принципи, а також ухвалене у 2011 році Керівництво для допоміжних органів Арктичної Ради по роботі зі спостерігачами лягли в основу діяльності Китаю в Арктичній раді. [19]

Діяльність КНР у Арктичній раді зосереджується на фінансовій участі, обміні інформацією та наукових експертизах. Китайські науковці постійно залучені у роботу всіх робочих груп АР. З 2018 року Китай організував 9-у, 10-у та 11-у арктичні експедиції та провів дослідження морського біорізноманіття Арктики, закислення океану, впливу забруднювачів нового типу, взаємодії океану та атмосфери тощо. [6]Держава також бере активну участь у складанні, розгляді та реалізації Робочого плану Ініціативи щодо арктичних мігруючих птахів на 2019–2023 роки (Arctic Migratory Bird Initiative Work Plan 2019–2023 (AMBI 2.0)). [12]

Китай цінує свою участь в Арктичній раді, не зважаючи на те, що це не приносить для держави відчутного результату. Однак, це дозволяє Китаю підтримувати імідж «приарктичної держави» (Near-Arctic State), як Китай зазначає у Білій книзі щодо Арктичної політики 2018 року. У зв’язку з цим, Китай буде продовжувати підтримувати роботу Арктичної ради, брати участь у всіх проєктах і посилювати обміни інформацією та комунікацію у межах організації.

Не висуваючи відкритих претензій на володіння Арктикою, уряд Китаю поступово нарощує свою економічну та науково-технічну присутність у регіоні. Варто зазначити, що, у зв’язку з тим, що КНР не має повноти прав у Арктичній раді як вісімка арктичних членів, країна шукає шляхи диверсифікації співробітництва. Саме акцент на співпраці з малими країнами в Арктиці є останнім трендом у зовнішній політиці Китаю. КНР використовує всі допустимі економічні засоби для того, щоб через співпрацю з невеликими приарктичними країнами отримати можливість стати повноцінним арктичним гравцем. Своєю чергою, такі невеликі держави, як Ісландія або Данія, раді можливості співпраці з Китаєм, оскільки це дозволяє їм ефективніше захищати свої інтереси та збільшувати свою політичну вагу в Арктиці. [14]

Таким чином, можна зробити висновок, що Китай пройшов довгий шлях для того, щоб мати можливість бути залученим у процес обговорення і вирішення арктичних питань. Починаючи з 90-х років ХХ століття, КНР розвиває свою арктичну політику, однією з цілей якої є посилення співробітництва з міжнародними організаціями в регіоні. Арктична рада на сьогодні є основним форумом для міжурядових консультацій щодо питань розвитку Арктики і саме у цьому контексті співпраця з цією організацією має важливе значення для КНР. Статус спостерігача в Арктичній раді дає можливість для Китаю бути присутнім у арктичному регіоні і налагоджувати співпрацю з арктичними гравцями. Завдяки цьому КНР поступово збільшує свою присутність в регіоні і стає активним арктичним гравцем, що свідчить про те, що участь Китаю в діяльності Арктичної ради є стратегічно важливою на довгострокову перспективу.

Список використаних джерел та літератури

Джерела:

  1. Декларация об учреждении Арктического совета (Оттава, 19 сентября 1996 года). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/998_108#Text (дата звернення: 25.08.2022).
  2. Договор о Шпицбергене (Париж, 9 февраля 1920 года). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/998_112#Text (дата звернення: 25.08.2022).
  3.  “雪龙”船简介 [Introduction to the “Xuelong” ship]. Polar Research Institute of China. URL: https://web.archive.org/web/20110707041620/http://www.pric.gov.cn/bminfotmd.asp?bigid=26 (дата звернення: 30.08.2022).
  4. A discussion with PRIC deputy director Yang Huigen about China’s polar expeditions. Dalian wanbao. December 5, 2005. URL: http://news.sina.com.cn/s/2005–12-05/00437617786s.shtml. (дата звернення: 01.09.2022).
  5. About the Arctic Council. URL: https://arctic-council.org/about/ (дата звернення: 01.09.2022).
  6. China’s 2020 Observer Activities Report. Arctic Council. URL: https://oaarchive.arctic-council.org/bitstream/handle/11374/2717/SAOXIS2_Arctic-Council-Observer-REPORT-2019-2021_CHINA.pdf?sequence=1&isAllowed=y (дата звернення: 01.09.2022)
  7. China’s Arctic Policy. The State Council Information Office of the People’s Republic of China. January 2018. p. 9. URL: https://english.www.gov.cn/archive/white_paper/2018/01/26/content_281476026660336.htm (дата звернення: 30.08.2022)
  8. Kiruna Declaration (2013). URL: https://oaarchive.arctic-council.org/handle/11374/93 (дата звернення: 03.09.2022).
  9. National statement by Norway’s Minister of Foreign Affairs Espen Barth Eide. Arctic Council Ministerial Meeting. Kiruna, 15 May 2013. URL: http://www.regjeringen.no/en/dep/ud/whats-new/Speeches-and-articles/e_speeches/2013/national-statement-arctic-council.html?id=727060 (дата звернення: 03.09.2022).
  10. Norge og Kina er igen på talefod [Норвегія та Китай знову спілкуються]. Jyllands-Posten. URL: https://jyllands-posten.dk/international/europa/article4897510.ece (дата звернення: 05.09.2022).
  11. Norway could shut China out of Arctic Council after diplomatic snubs. The Guardian. URL: https://www.theguardian.com/world/2012/jan/25/norway-china-arctic-council (дата звернення: 05.09.2022).
  12. The Arctic Migratory Birds Initiative: Work Plan 2019-2023. Arctic Council: Conservation of Arctic Flora and Fauna. URL: https://www.caff.is/strategies-series/467-thearctic-migratory-birds-initiative-work-plan-2019-2023#:~:text=AMBI%20is%20designed%20to%20improve,Arctic%20breeding%20migratory%20bird%20populations. (дата звернення: 02.09.2022).

Література:

  1. Гуанмяо С. Интересы и политика Китая в Арктике: история, правовые основы и реализация. Мировая экономика и международные отношения. 2016;2(60):52-62. URL: https://www.imemo.ru/en/index.php?page_id=1248&file=https://www.imemo.ru/files/File/magazines/meimo/02_2016/52-62_Suyi-Guanmtau_.pdf (дата звернення: 01.09.2022).
  2. Гутенев М. Ю. «Мягкие механизмы» реализации арктической стратегии Китая. Сравнительная политика. 2018. №4. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/myagkie-mehanizmy-realizatsii-arkticheskoy-strategii-kitaya (дата звернення: 02.09.2022).
  3. Муратшина К.Г., Иванова А.Е. Политика Китая в Арктическом Совете. Вестник Томского государственного университета. 2017. №423. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/politika-kitaya-v-arkticheskom-sovete (дата обращения: 05.09.2022).
  4. Николаев Н. А. Сотрудничество Китая и Исландии в Арктике. Арктика XXI век. Гуманитарные науки. 2016. №2 (8). URL: https://cyberleninka.ru/article/n/sotrudnichestvo-kitaya-i-islandii-v-arktike (дата обращения: 30.01.2022).
  5. Тулупов Д. Членство Китая в Арктическом совете. URL: https://russiancouncil.ru/analytics-and-comments/analytics/chlenstvo-kitaya-v-arkticheskom-sovete/ (дата звернення: 31.01.2022).
  6. Хайн М. фон. Лю Сяобо: диссидент без врагов и ненависти. Deutsche Welle. URL:https://www.dw.com/ru/%D0%BB%D1%8E-%D1%81%D1%8F%D0%BE%D0%B1%D0%BE-%D0%B4%D0%B8%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82-%D0%B1%D0%B5%D0%B7-%D0%B2%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B2-%D0%B8-%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8/a-39677490 (дата звернення: 31.01.2022).
  7. Ягья В.С., Харлампьева Н.К., Лагутина М.Л. Арктика – новый регион внешней политики Китая. Вестник РУДН. Серия: Международные отношения. 2015. №1. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/arktika-novyy-region-vneshney-politiki-kitaya (дата обращения: 30.01.2022).
  8. Blank S. China’s Arctic Strategy. The Diplomat. 20.06.2013. URL: http://thediplomat.com/2013/06/20/chinas-arcticstrategy/. (дата звернення: 31.01.2022).
  9. Nong H. China’s Interests in the Arctic: Opportunities and Challenges. Institute for China-America Studies. 2018. URL: https://chinaus-icas.org/research/chinas-interests-in-the-arctic-opportunities-challenges/#:~:text=China’s%20interests%20range%20from%20participating,opportunities%20and%20undertaking%20polar%20research. (дата звернення: 31.01.2022).
  10. Nong H. China’s Role in the Arctic: Observing and Being Observed. Routledge Research in Polar Law. 2020. 232 p. URL: https://books.google.com.ua/books?id=wuHcDwAAQBAJ&pg=PT30&lpg=PT30&dq=Ny-Alesund+Science+Managers+Committee+China&source=bl&ots=uqzT7lkEUo&sig=ACfU3U1Y3TyAyR1pjsntwmjxI6zh-ahIag&hl=ru&sa=X&ved=2ahUKEwiF4ODPuML1AhWhlosKHW8tC_wQ6AF6BAgREAM#v=onepage&q&f=false (дата звернення: 07.09.2022).
  11. Taylor A. Norway Could Be The Key Player To Block China’s Arctic Ambitions. Insider Inc. Jan 25, 2012. URL: https://www.businessinsider.com/norway-china-arctic-liu-xiaobo-2012-1 (дата звернення: 07.09.2022).

[1] Китайська республіка існувала з 1912 по 1949 роки.

[2] Країни-спостерігачі ad hoc повинні отримувати згоду на свою присутність на кожній окремій зустрічі Ради, на відміну від постійних спостерігачів, які отримують запрошення на засідання. На цей час існує 6 ad hoc спостерігачів, не включаючи Європейського Союзу.

Залишити відповідь