В статті здійснений науковий аналіз однієї з конституційних засад судочинства, принцип змагальності. Розглядаються думки відомих теоретиків щодо структурної і змістовної побудови принципу цивільного судочинства, участь сторін у судовому змагальному процесі, а також місце і роль у ньому суду

Ключові слова: принцип змагальності, змагальність сторін, засада змагальності, змагаль­ний процес, цивільне судочинство, предмет доказування.

Аннотация. В статье осуществлен научный анализ одного из конституционных принципов судопроизводства, принцип состязательности. Рассматриваются мнения известных теоретиков относительно структурного и содержательного построения принципа гражданского судопроизводства. Рассматривается участие сторон в судебном состязательном процессе, а также место и роль в нем суда.

Ключевые слова: принцип состязательности, состязательность сторон, состязательный процесс, гражданское судопроизводство, предмет досказывания.

Annotation. In the article the scientific analysis of one is carried out of constitutional principles of the legal proceeding, principle of contentionness. Opinions of the known theorists are examined in relation to the structural and rich in content construction of principle of the civil legal proceeding. Participating of sides is examined in a contention trial, and also place and role in him to the court.

Keywords: principle of contentionness, contentionness of sides, principle of contentionness, contention process, civil legal proceeding, article of finishing telling.

 Постановка проблеми: забезпечення правильного і ефективного застосування правових норм  супроводжується неухильним дотриманням  у здійсненні судочинства принципів, які закріплені  у Конституції : верховенство права; законість; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а їх імплементація  у цивільне процесуальне судочинство повинна покращити правове становище  його учасників  та забезпечити винесення законного і справедливого рішення по справі.

Особливе місце в системі принципів цивільного процесу займає принцип змагальності, який є ключовим у досягненні завдань цивільного судочинства. Нині принцип змагальності підданий трансформації порівняно з радянським періодом, в якому  правосвідомість суспільства тривалий час виховувалось на таких публічних інтересах, як державність, суспільний інтерес, рівність.

Уперше за всю історію України в її основному документі — Кон­ституції України ст. 129 визна­чені основні засади судочинства.  За своєю юридичною сутністю основ­ні засади судочинства — це його кон­ституційні, міжгалузеві принципи, які мають фундаментальний характер для різних видів судочинства: цивільного, кримінального, адміністративного. Зазначаючи у

ч. 4 ст. 129 Основно­го Закону держави, що законом можуть бути визнані й інші засади судочинства, та­ким чином закріплено норму про те, що засадами судочинства можуть бути лише ті, що передбачені законом. Усі інші ідеї, навіть високоморальні, над­звичайно важливі, але не закріплені в законі, не можуть бути керівними, обов´язковими для виконання.[1, c. 24]

За словами українського правознав­ця  В. Тертишника, знання засад судо­чинства сприяє правильному розу­мінню змісту інших правових норм.

Відомі правознавці В. Комаров стверджує, що при здійсненні судочинства конституційні засади не допускають ніяких винятків, їм притаманна найбільша стабіль­ність. Невиконання приписів процесу­альних норм, що містяться у процесу­альному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочин­ства, визнається безумовною підста­вою скасування судових рішень і пов´язується з суттєвим порушенням судових процедур, які здебільшого не сумісні з правом на судовий захист та унеможливлюють належну його реалі­зацію [2, c 633].

 

Змагальність сторін у су­довому процесі, як одна із основних засад судочинства, отримала консти­туційне закріплення, хоча термін «змагальність сторін» привертав увагу багатьох вчених і ра­ніше. Однак, незважаючи на те, що цей принцип загальновідомий, виникає потреба в його ґрунтовному дослі­дженні з метою більш повного з´ясу­вання змісту цього поняття.

Тому актуальними сьогодні вияви­лися слова відомого російського юри­ста і громадського діяча К. Победонос­цева, який наприкінці XIX ст. писав, що у нас у багатьох випадках зовсім забулось поняття про те, що суд є зма­ганням двох сторін і що неможливо за­довольнити одну сторону, не вислу­хавши другої. Яким би простим не здавалося це поняття, воно не було присутнім у свідомості багатьох суд­дів, яким би беззаперечним не було це правило, воно порушувалось щоденно і несвідомо, і тому судове рішення нерідко набувало вигляду випадкової дії й тягнуло за собою нові непоро­зуміння. Оживити у свідомості назва­ну корінну засаду будь-якого суду і поставити її так, щоб вона і на май­бутнє була непорушною, щоб складала абетку правосуддя, без якої не можна зробити і кроку [3, 56].

Безумовно засади змагальності не є абсолютними і не усувають дію інших принципів в судочинстві. Можна погодитись з О. Єрмаковою в тому що, безсумнівна прогресивність змагальності очевидна, оскільки вона значно розширює права сторін по відстоюванню своїх інтересів, і , тим самим, підвищує об’єктивність самого суду. Однак тут не зайвою є поміркованість, необхідні правові перестороги, які б унеможливлювали зловживання сторін, зокрема перешкоджали затягненню розгляду справи. Для цього необхідно встановлювати правові противаги, вивчати зарубіжний досвід, аналізувати тенденції розвитку судочинства в інших правових системах. Без вільної змагальності сторін, як принципу цивільного процесуального права і гарантії винесення правосудного рішення у справі, встановлення істини неможливе. Але в подальших своїх судженнях автор допускає суперечність, оскільки заперечує наявність такого принципу цивільного процесуального права, і доходить висновку, що існує принцип процесуальної рівності сторін в умовах змагальної форми судочинства. Важко пояснити логіку автора, адже в процесуальному законодавстві,  прямо закріплюється принцип змагальності. [4, c.122]

За визначенням М.А. Гурвіча принцип змагальності є таким поняттям, відповідно до якого особи, які беруть участь у справі повідомляють про необхідні для справи юридичні факти, надають докази, підтримують свої вимоги і заперечення. [5, c. 16]

Європейський суд з прав людини у Регламенті Суду опосередковано го­ворить про свій судовий процес як про процес, побудований на принципах змагальності.

Це випливає з того, що суть прин­ципу змагальності сторін у судовому процесі у своєму звичному уявленні полягає в тому, що правовий спір ве­дуть між собою дві сторони — позивач і відповідач у цивільних правовідно­синах. За результатами такого спору суд має зробити у відповідних судових актах офіційні висновки про те, що стверджуване стороною на підтримання своєї позиції є більш імовірним, аніж заперечення цього.

Принцип змагальності сторін най­більше реалізовано у цивільному су­довому процесі, де домінуюча роль держави порівняно з кримінальним процесом є набагато меншою, з огляду на особливості правовідносин між суб´єктами цивільних відносин, а не на прагнення держави чи суспільства, як залишкова ознака ленінського вчення про посилення впливу держави в «приватноправові відносини», у ци­вільні справи. Тому цей принцип вважається безпроблемним і без особ­ливих труднощів аналізувався в науковій та навчальній літературі ра­дянської та пострадянської доби. Однак необхідно також взяти до ува­ги, що законодавчого визначення терміну «змагальність» не існує.

Змагальністю, як вважає професор М. Штефан, визначається весь процес відбору, подання, витребування, залу­чення тощо фактичного матеріалу, необхідного для вирішення судом справи. Встановлюються форми, мето­ди і способи дослідження цього мате­ріалу, процесуальна діяльність суб´єк­тів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доказів, міркувань та заперечень другої сторо­ни визначають зовнішню форму ци­вільного процесу, надаючи йому зма­гального вигляду — боротьби, змаган­ня сторін перед судом. Отже, змагаль­ність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і ви­користовувати в доказовій діяльності передбачені Цивільним процесуаль­ним кодексом необхідні процесуальні засоби, фактичні дані й докази, що їх підтверджують .

Принцип змагальності відображає один із об’єктивних законів природи, суспільства і свідомості – закон єдності і боротьби протилежностей. Це той самий випадок, коли в спорі  зароджується істина. Змагальність покладає тягар доказування на сторони і зняття, за загальним правилом, обов’язку по збору доказів. [8 c. 38]

Правознавець В. Семенов запере­чує наявність принципу змагальності як самостійного принципу цивільного судочинства. Він вважає, що у цивіль­ному процесі існує принцип процесу­альної рівності сторін в умовах зма­гальної форми судочинства, суть яко­го полягає в зумовлених законом рівних можливостях сторін реально використовувати процесуальні засоби захисту своїх прав й інтересів у зма­гальних умовах у порядку процесуаль­ної діяльності.[4, c. 122]

Якщо ж узагальнювати різні думки щодо принципу змагальності, то можна впевнитися, що попри всі розбіжності у визначенні його сутності, усі автори сходяться у тому, він надає можливість сторонам та іншим особам активно брати участь у цивільному процесі з метою обгрунтування своїх вимог і заперечень. Проте він, може мати різні прояви.

Насамперед змагальність – це з’ясування в суді взаємовідносин сторін за допомогою обміну доказами, закріплених в процесуальну форму. Докази займають центральне місце в розгляді спору. Багато авторів, розглядаючи принцип змагальності, мають на увазі, насамперед, активність учасників процесу по збору та наданні суду доказів, які підтверджують або спростовують фактичні обставини.

А. Барак стверджує, що в конфліктах, які передують судовому процесу, сторони, як правило, не обговорюють право або його застосування, і єдиною суперечкою між ними є те, що в дійсності мало місце. Якщо в цьому їм не вдалося дійти до згоди, то єдиним шляхом вирішення конфлікту є передача доказів спірної події третій стороні, об’єктивній і незалежній, яка винесе рішення. Така функція виконується переважно судами першої інстанції. [6, c. 20]

Сучасні російські процесуалісти О. Александров та А. Стуліков вважа­ють, що судове змагання — річ жорсто­ка і перемагає в ньому сильніший. Тому до суду вони радять іти з готов­ністю «розірвати» процесуального су­противника або ж не йти туди взагалі.  Під силою вони розуміють обсяг знань права. [7, c. 8]

Тому, недарма п. 4 ст. 129 Консти­туції України,  змагальність сторін пря­мо пов´язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Фактично будь-яке рішення суду, ґрунтується на доказах. Тільки за їх допомогою можна встановити факт порушення матеріального права та правильне за­стосування відповідних статей проце­суальних кодексів. Немає доказів — не можна говорити про порушення пра­ва, а оскільки немає порушення пра­ва — відповідно немає і судового про­цесу. Тому саме докази у судовій справі незалежно від юрисдикції су­ду — це основа будь-якого судового процесу, і вони мають ґрунтуватися виключно на принципах законності, належності, допустимості, а їх оцінка має вирішальне значення при розгляді правового спору.

Сторони надають суду всі відомі їм дані про юридичні факти у справі, що становлять предмет доказування, а також докази, якими ці факти підтвер­джуються. Так, процесуальне законо­давство зобов´язує кожну сторону довести ті обставини, на які вона поси­лається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 60 ЦПК; ст. 71 КАС; ст. 33 ГПК). Так само сторонам надано право ознайомлюватися з матеріалами справи, брати участь у судових засі­даннях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, давати суду усні й письмові пояснення, подавати свої до­кази, міркування та заперечення тощо (ст. 261 КПК; ст. 27 ЦПК; статті 49, 51 КАС; ст. 22 ГПК), що відповідає прин­ципу змагальності сторін у судовому процесі, який ґрунтується, зокрема, на праві сторін на свій розсуд розпоря­джатися фактичним матеріалом у судовому процесі.

На мою думку, в українському судочинстві зма­гальність сторін доповнюється актив­ною участю суду, яка зумовлюється обов´язком встановити об´єктивну істину в справі. Активна участь суду виявляється в остаточному визна­ченні предмета доказування, збиранні за власною ініціативою необхідних до­казів та й їх дослідженні.

 Висновок:

Отже, повну реалізацію принципу змагальності  не можна досягти лише одним законодавчим проголошенням. Варто враховувати не лише психологічну готовність українського населення до змагальної моделі цивільного судочинства, але й здатність держави забезпечити функціонування судів в режимі дотримання принципу змагальності.

Також варто враховувати критерії законності і обґрунтованості судового рішення, а також завдання цивільного судочинства, з яких випливає, що саме на суд покладено обов’язок правильного вирішення справи на підставі норм матеріального права, які суд має самостійно визначити і застосувати до спірних правовідносин, існування яких має підтверджуватися сукупністю фактів, які мають встановлюватися на підставі доказів.

Отже, проблема реалізації принципу змагальності в цивільному процесі пов’язана безпосередньо із виконанням завдань цивільного судочинства, що, в підсумку, впливає на оперативність і ефективність судового захисту цивільних прав.

Я вважаю, що дана проблема повною мірою буде вирішена  при функціонуванні судів, за умови ефективного дотримання та застосування принципу змагальності на практиці, що  має покращити правове становище  учасників прцесу та забезпечити винесення законних і справедливих  рішень у справах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. : офіц. вид. — К., 2006. — 46 с.
2. Комаров В.В., Конституція України : наук.-практ. комент. / В. Б. Авер´янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. ; редкол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевий та ін. – X., 2003. — 808 с.
3. К. Победонос­цев. Змагальність : старе поняття, новий зміст // Право України. -1999. -№ 9. —276 c.
4. Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. — М., 1982.— 152 с.
5. Гурвич В.М. Понятие принципов , их значение и система // Советский гражданский процесс. –М., 1975. –196  c.
6. Барак А. Судейское усмотрение. М., 1999. —210 c.
7. Александров А. С, Стуликов А. Н. Судебные доказательства и доказывание по уголовным делам: лекции / А. С. Александров, А. Н. Стуликов : учеб. изд. — Нижний Новгород, 2002. — 188 с.
8. Штефан М. Й. Цивільний процес. — К., 1997. —218 c.