У статті розглядається питання змістовної правильності підходу законодавця до визначення поняття засудженого. Здійснюється акцент на спірних моментах коректності поняття засудженого.
The questions of semantic correctness of approach of legislator to the definition of conception of convicted person are discussed in the article. It’s paid the attention on the controversial legislative movements of correctness of conception of convicted person in the article.
Ключові слова: Кримінальне провадження, кримінальний процесуальний кодекс, засуджений, ґенеза, відповідальність, злочин, права, обов’язки, гарантії, апеляційний суд, касаційний суд.
Key words: Criminal proceedings, Criminal Procedure Code, convicted, genesis, liability, crime, rights, obligations, warranties, appellate court, Court of Cassation.

Стан дослідження. Дослідження інститутів кримінального процесуального права є поширеним явищем серед науковців. Проблемам інституту засудженого приділили увагу такі вчені, як С.А. Альберт, Т.В. Варфоломієва, М.М. Видря, Ю.М. Грошевий, М.В. Джига, В.С. Зеленецький, А.Д. Кобліков, Л.Д. Кокорєв, В.М. Корнуков, Є.Ф. Куцова, О.М. Ларін, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.М. Москвич, Я.О. Мотовіловкер, В.Т. Нор, І.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, В.О. Попелюшко, В.Н. Случевський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, І.Я. Фойницький та інші. У 2004 році Маляренком В. Т. була видана праця «Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика”. В 2010 році Попелюшком В. О. було видана праця «Функція захисту в кримінальному судочинстві України». Однак з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України питання законодавчої коректності поняття засудженого залишається відкритим.
Насьогодні залишається проблемою питання коректності поняття засудженого. З точки зору законодавчого визначення даного поняття здавалось б все просто. Згідно ст. 43 чинного КПК визначається, що засудженим визнається обвинувачений стосовно якого обвинувальний вирок суду набрав законної сили [ 3, ст. 42 ] .
Також у відповідності із статтею 532 КПК України вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій, Верховного Суду України набирають законної сили з моменту їх проголошення.
Проголошення судового рішення є важливою процесуальною дією, яка обумовлює настання певних юридичних наслідків [ 4, с. 489 ]. Саме проголошення є відправною стадією для подальшого набуття статусу засудженого, якщо йде мова про обвинувальний вирок суду.
Провівши паралель між поняттям засудженого та законодавчим визначенням моменту набрання виром законної сили можна зробити висновок, що засуджений, як учасник кримінальних процесуальних відносин з’являється на стадії касаційного розгляду або після пропуску строку на апеляційне оскарження вироку суду першої інстанції. Згідно чинного кримінального процесуального законодавства для оскарження вироків такий строк становить тридцять днів з моменту їх проголошення.
Звідси випливає, що засуджений на стадії апеляційного провадження та й одразу після проголошення вироку суду першої інстанції не фігурує. На даному етапі фігурує інший суб’єкт – обвинувачений.
На нашу думку, визначення обвинуваченого, а не засудженого як суб’єкта, що існує на стадії апеляції є дещо некоректним. Можна, наприклад, навести наступне положення ЗУ «Про застосування амністії в Україні»: «Установивши в стадії судового розгляду кримінальної справи наявність акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинене діяння, суд, за доведеності вини особи, постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування покарання [ 6, ст. 3 ]».
Далі, як приклад, також можна навести положення ч. 1 ст. 75 Кримінального кодексу України: «Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням» [ 1, ст. 75 ]. Відповідно до ч. З ст. 75 КК встановлення у вироку іспитового строку є невід’ємною ознакою звільнення від відбування покарання з випробуван¬ням [ 2, с. 285 ].
Як бачимо, тут виникає певна номінальна колізія, коли вживається термін засуджений до терміна обвинувачений, якщо проводити паралель між вищенаведеними нормативно-правовими актами та чинним КПК України, адже засуджений, як було з’ясовано вище, з’являється лише на стадії касаційного розгляду або після закінчення строку на апеляційне оскарження вироку суду. Звичайно, контраргументом може служити мотивація того, що чинний КПК вступив в силу відносно недавно, а багато нормативно-правових актів не приведені у відповідність із його положеннями про визначення таких суб’єктів, як обвинувачений та засуджений.
Однак вище наведена проблема полягає не у вищезгаданій номінальній колізії, а у тому як законодавець підійшов до визначення самого поняття засудженого у чинному КПК.
На нашу думку, неправильним є підхід законодавця у плані віднесення поняття обвинуваченого до стадії апеляції, а не поняття засудженого. В даному випадку було б правильніше вживати термін засуджений після проголошення вироку суду в суді першої інстанції.
Така позиція базується на тому, що законодавець пішов темпоральним шляхом визначаючи поняття засудженого, тобто прив’язав набуття його статусу до певних строків. Такий підхід у визначенні процесуального поняття засудженого є неправильним змістовно. Замість того щоб започаткувати статус засудженого на стадії апеляції він продовжив зберігання за особою статусу обвинуваченого, чого не повинно бути в принципі.
На нашу думку, обвинувачений не може по суті фігурувати під час апеляційного розгляду, адже він тоді по факту вже є засудженим вироком суду першої інстанції і це повинно бути відправною точкою для набуття статусу засудженого. Вирок суду є рішенням про винуватість чи невинуватість особи. Саме в ньому обриваються процесуальні перипетії змагальності між сторонами захисту і обвинувачення та приймається рішення на користь однієї з них.
Обвинувачений ж є особа, обвинувальний акт щодо якої направлено до суду [ 3, ст. 42 ]. Обвинувачення – твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку передбаченому кодексом [ 3, ст. 3 ]. Підтримання державного обвинувачення в суді згідно ст. 5 ЗУ «Про прокуратуру» покладається на прокурора [ 7, ст. 5 ]. У справах приватного обвинувачення обвинувачення здійснюється потерпілим.
Як випливає із вищенаведеного, набуття статусу обвинуваченого розпочинається із направленням обвинувального акта до суду, а сам статус функціонує протягом здійснення обвинувачення під час судового розгляду. Сам статус обвинуваченого по факту припиняється постановленням вироку, де констатується факт засудження або виправданням особи, а тому обвинувачений далі, як процесуальна фігура не може існувати апріорі, адже припиняється саме обвинувачення, яке нерозривно пов’язане із останнім.
Після проголошення обвинувального вироку згідно чинного кримінально-процесуального законодавства «обвинуваченому» надається тридцять днів на оскарження вироку. В даному випадку право особи на апеляційне оскарження не є продовження захисту від обвинувачення, а є гарантією оспорювання юридично та фактично встановленого факту засудження в обвинувальному вироку суду, оскільки саме обвинувачення вже закінчилось.
Обвинувальний вирок ж є наслідком суперництва обвинувачення і захисту, як елементів процесу доказування. Метою ж доказування є досягнення істини в кримінальній справі [ 5, с. 401 ]. Тобто прийняте у вироку рішення на користь сторони обвинувачення є істиною, а не продовженням обвинувачення. Констатована у вироку винуватість якраз і підтверджує наявність статусу засудженого. Звідси випливає, що особа в кримінальному процесі в цій ситуації фактично є засудженим, а не обвинуваченим, що суперечить чинному формально-юридичному формулюванню даних понять.
Крім того одним із випадків трансформації процесуального статусу обвинуваченого в процесуальний статус засудженого є так званий збіг строків на апеляційне оскарження. Як вище зазначалось, одним із випадків появлення у процесі особи засудженого є набуття вироком суду першої інстанції законної сили, що відбувається після закінчення строку на подання апеляційної скарги. В даному конкретному випадку статус засудженого ставиться в темпоральну залежність від бездіяльності чи правового нігілізму обвинуваченого у вигляді неподання апеляційної скарги.
На наш погляд, така позиція законодавця у започаткуванні статусу засудженого є абсурдною, а тому ми пропонуємо, щоб статус засудженого набувався після винесення судом обвинувального вироку суду, де констатується винуватість останнього.
Слід також зазначити, що зміст КПК 1960 року суперечив змісту чинного КПК України в плані можливості наявності особи обвинуваченого на стадії апеляційного розгляду, хоча перший теж далеко недосконало регламентував інститут засудженого, не визначаючи навіть самого поняття особи засудженого. Так в п. 1 ч. 1 ст. 348 КПК 1960 року передбачалось право саме засудженому подати апеляцію, а не обвинуваченому. Така позиція законодавця була правильною, оскільки, як зазначалось, у вироку суду першої інстанції констатується винуватість особи, яка повинна відігравати визначальну роль при виникненні у особи процесуального статусу засудженого.
Що стосується стадії апеляції, то в ній особа теж є по суті засудженим. Хоча контраргументом виступає наступне положення КПК: «Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого» [ 3, ст. 404 ]. Звідси випливає, що щодо особи теж в апеляції здійснюється обвинувачення, а тому вона є обвинуваченим, оскільки в апеляції теж здійснюється дослідження фактичних обставин. Однак, насправді, в апеляції особа по факту перебуває в статусі засудженого, оскільки в кінцевому результаті оспорюється встановлений факт винуватості судом першої інстанції, який є безумовним атрибутом особи засудженого, а не особи обвинуваченого. Апеляційним судом по суті здійснюється перевірка правомірності чи неправомірності набуття статусу «засудженого», а не продовження обвинувачення.
За таких умов принцип «iudicio non errabit» («суд не помиляється») стосовно суду першої інстанції не діє, а діє інший принцип «суд помиляється», оскільки із змісту чинного кримінального процесуального законодавства випливає, що статус засудженого не може започатковуватись ним, якщо подано апеляційну скаргу. В такій ситуації виникає риторичне іронічне запитання, чому не зберегти статус обвинуваченого аж до Верховного суду України, адже всі нижче стоячі суди можуть прийняти незаконне судове рішення.
Як бачимо, із всього вище наведеного законодавець змістовно неправильно визначив поняття особи засудженого у Кримінальному процесуальному кодексі України, а питання законодавчої коректності поняття засудженого є відкритим, оскільки в основу формування даної процесуальної фігури ставиться збіг строків на апеляційне оскарження або набрання вироком законної сили, якщо мова йде про апеляційну інстанцію. За таких умов набуття особою статусу засудженого ставиться в темпоральну залежність від пасивної поведінки обвинуваченого стосовно подання апеляційної скарги та повністю ігнорується змістовна сторона поняття засудженого, коли з’являться фактичний засуджений в кримінальному процесуальному аспекті через постановлення обвинувального вироку судом першої інстанції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 75
2. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Видавничий дім, – 2003. – 1196 с
3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 4651-VI – Ст. 3, Ст. 42, Ст. 43, Ст. 404
4. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / Харків. Право. – 2012. – 1324 с
5. Нор В. Т. Істина у кримінальному судочинстві: ідея, догма права, реалізація / В. Т. Нор. – Часопис Національного університету “Острозька академія”. Серія “Право”. – 2010. – №2 – С. 389- 401
6. Про застосування амністії в Україні: Закон України від 1 жовтня 1996 р. № 392/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 48 – Ст. 3
7. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. № 1789-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53 – Ст. 5