У даній статті розкривається категорія процесуальної форми цивільної юрисдикції, її види та особливості, за допомогою визначення цивільної юрисдикції та у взаємозв’язку з положеннями Цивільного процесуального кодексу України.

This article outlines the category of civil jurisdiction procedural forms, its types and features, by defining civil jurisdiction and in conjunction with the provisions of the Civil Procedural Code of Ukraine.

Ключові слова: процесуальна форма, цивільна юрисдикція, цивільна справа, провадження.

У загальному розумінні, цивільною юрисдикцією як різновиду судової юрисдикції є компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених Цивільним процесуальним кодексом України. У даному визначенні трапляється словосполучення «процесуальна форма», а відтак необхідно з’ясувати, що є процесуальною формою у контексті цивільної юрисдикції.

Коротко кажучи, під процесуальною формою цивільної юрисдикції ми розуміємо її зовнішнє вираження, реалізацію в конкретній цивільній справі.

Приступаючи до аналізу цих форм, важливо визначити насамперед поняття «цивільна справа», адже в найбільш загальному вигляді, відповідно до статей 1 і 15 ЦПК, цивільна юрисдикція реалізується виключно в останній.

На думку Д. М. Шадури, під цивільною справою слід розуміти прийняту до провадження в порядку цивільного судочинства правову вимогу заінтересованої особи, яка стверджує перед судом про наявність у неї певного права або охоронюваного законом інтересу, які потребують захисту.[1]

У ст. 124 Конституції України закріплено загальновідоме положення, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Окреслення кола останніх, які розглядаються в порядку цивільного судочинства (справи цивільної юрисдикції), вимагає їх класифікації з одночасним визначенням відповідних процесуальних форм цивільної юрисдикції.

Частиною 1 ст. 15 ЦПК закріплено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли їх розгляд провадиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 15 ЦПК, законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Згідно з ч. 3 ст. 15 ЦПК, суди розглядають справи, названі в ч. 1 цієї статті, в порядку позовного, наказного й окремого провадження.[2]

Як бачимо, цивільна юрисдикція повинна характеризуватися щонайменше за двома критеріями – змістом судової діяльності (частини 1 та 2 ст. 15 ЦПК) і формою її вираження (ч. 3 ст. 15 ЦПК).

1. За змістом судової діяльності цивільна юрисдикція дає змогу навести загальний перелік справ, що розглядаються в порядку цивільного судочинства:

• цивільні (у вузькому значенні);
• житлові;
• земельні;
• сімейні;
• трудові;
• інші справи, розгляд яких законом віднесено до цивільної судової юрисдикції (наприклад, ті що випливають з екологічних, кооперативних, освітніх правовідносин, права на соціальне забезпечення тощо).

Таким чином, законодавством визначено 5 основних галузей законодавства (цивільне, житлове, земельне, сімейне і трудове), спори з приводу правовідносин у яких, за загальним правилом, вирішуються у порядку цивільного судочинства і тим самим належать до цивільної юрисдикції. Як підкреслює Д. М. Чечот, не кожна галузь чи інститут матеріального права, а тим більше норма вимагає самостійної цивільної процесуальної форми. Одна й та ж сама галузь процесуального права може, так би мовити, обслуговувати декілька різних галузей права матеріального, пов’язаних певними рисами схожості. Цивільне процесуальне право регулює порядок судового захисту різних (з точки зору матеріально–правового змісту) прав та інтересів.[3]

Практично будь–яка приватноправова галузь права містить так звані вкраплення публічно–правових норм та окремих правових інститутів. Не є винятком у цьому плані й галузь цивільного права. У широкому значенні об’єктом всякого правопорушення (в тому числі й цивільно–правового) є правопорядок. Як зазначає Р. Л. Хачатуров, держава не може бути байдужою до будь–яких правопорушень, оскільки й приватноправове, посягаючи на інтереси окремої особи, завдає шкоди правопорядку в цілому. Усяке правопорушення є публічним за своєю сутністю, оскільки його наслідки мають і публічний, і загальносоціальний характер, а не замикаються на інтересах окремо взятої особистості.[4]

Таким чином, правовідносини, які регулюються житловим, земельним, сімейним, трудовим, цивільним законодавством і на які поширюється цивільна юрисдикція, мають лише умовно приватноправову природу. Отже, з точки зору єдності цивільне право можна назвати загальним приватним, а сімейне, житлове, земельне і трудове – спеціальним умовно–приватним правом. Поширення цивільної юрисдикції на правовідносини, що виникають із них, є цілком закономірним і логічним.

Наведені міркування дають нам змогу вирізняти такі спільні ознаки справ цивільної юрисдикції:

• правовідносини, з яких виникає спір чи інше правове питання, повинні мати приватноправову природу, тобто в їх основі мають бути або відносини майнові, або тісно з ними пов’язані немайнові;
• правове питання, що розглядається, повинно бути визначальним для прав і обов’язків приватного характеру;
• учасниками (або одним з учасників) цих правовідносин мають бути фізичні особи;
• мета відкриття провадження у справі цивільної юрисдикції – захист судом порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи охоронюваного законом інтересу.

2. За формою вираження цивільна юрисдикція відбиває неоднорідність правил цивільного судочинства, яка виражається у множинності його проваджень (видів цивільного судочинства). Одним з перших питання про поняття виду провадження було порушено Д. М Чечотом. З точки зору правознавця, необхідність формування окремих їх видів виникла у зв’язку з віднесенням до цивільної юрисдикції певних категорій справ, які за своєю матеріально–правовою природою принципово відрізнялися від тих, що традиційно розглядалися в прядку цивільного судочинства (трудові, сімейні, житлові тощо). Це, у свою чергу, викликало потребу в поділі судочинства на окремі види, оскільки суттєві матеріально–правові особливості справ вимагали також застосування специфічних засобів і способів захисту права чи охоронюваного законом інтересу.[5]

Так, цивільному процесу відомі декілька самостійних проваджень. Згідно з ч. 3 ст. 15 ЦПК суди вирішують справи в порядку позовного, наказного й окремого проваджень. При цьому в основі такого поділу лежить матеріально–правовий характер справ, який і диктує необхідність установлення особливостей вивчення тієї чи іншої їх категорії.

На думку Д.М. Шадури процесуальне провадження об’єднує в собі 3 органічно пов’язані компоненти: 1) процесуальні правовідносини; 2) процесуальне доказування; 3) процесуальні акти–документи.

І на основі цього науковець робить висновок, що провадження – це системне утворення, комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесуальних дій, які:

• становлять собою певну сукупність процесуальних відносин, що різняться предметною характеристикою і пов’язаністю з відповідними матеріальними правовідносинами;
• викликають потребу встановлення, доведення й обґрунтування всіх обставин даної справи;
• зумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах і документах.[6]

У свою чергу Кройтор В. А. зазначає, що вид цивільного судочинства – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок відправлення правосуддя з цивільних справ, схожих за своєю матеріально–правовою природою, який зумовлює певні процесуальні особливості їх судового розгляду й вирішення. Провадження, у межах якого може здійснюватись розгляд цивільних справ, не є єдиним. Провадження в цивільному процесі, як вбачається, – це форма виконання процесуальної діяльності, цивільного судочинства. Процесуальна форма – це обов’язкова якісна ознака, складова частина самої діяльності, яка поза її формою як така є.[7]

За видами передбачених законом проваджень, у рамках яких відбувається розгляд цивільних справ, цивільна юрисдикція відповідно до ст. 15 ЦПК може бути реалізована в провадженнях: позовному; наказному; окремому.

Позовне провадження, як зазначає С. Я. Фурса,  є найпершим за часом виникнення й центральним у цивільному судочинстві. Як підкреслюється в юридичних джерелах, це загальний вид цивільного судочинства, в якому суд розглядає справи, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, тобто спори приватного права.[8] Позовне провадження відрізняється від інших його видів тим, що його предметом, як правило, виступають спірні матеріальні правовідносини, учасники яких є рівноправними за своїм правовим станом. Завдання суду в межах цивільної юрисдикції справ позовного провадження – захист прав суб’єктів таких відносин шляхом усунення спірності останніх. Як зазначає К. С. Юдельсон, позовне провадження в загальній системі захисту суб’єктивних прав учасників цивільних правовідносин посідає центральне місце, що історично склалося протягом століть. Головною, що визначає характеристику суду із цивільних справ, була й залишається позовна форма захисту суб’єктивних цивільних прав.[9] Це яскраво прослідковується як у ЦПК 1963 р., так й у ЦПК 2004 р., зокрема, в тих нормах, у яких йдеться про вирішення тих чи інших процесуальних питань за загальними правилами позовного провадження. Отже, його норми фактично є загальними правилами цивільного судочинства. Вони застосовуються не лише до позовного, а й до інших проваджень, віднесених законом до цивільної юрисдикції. Це означає, що правила позовного провадження визначають порядок відкриття провадження по справі, здійснення провадження у справі до судового розгляду, судовий розгляд, вирішення будь–яких справ цивільної юрисдикції, але вони не містять вказівок на процесуальні особливості, притаманні справам окремих категорій.

Наказне провадження у ЦПК 2004 р., на відміну від ЦПК 1963 р., передбачається як самостійний вид провадження. Як зазначає Д. Д. Луспеник, у справах за вимогами, переліченими в ст. 96 ЦПК, за відсутності спору про право воно цілком справедливо назване провадженням, оскільки розд. ІІ ЦПК регулює не тільки порядок ухвалення судового наказу, а й процедуру самого провадження, що передує видачі останнього.[10]

Із цим погоджується й І. В. Удальцова, з погляду якої, наказне провадження є автономним у цивільному судочинстві, оскільки характеризується специфічним предметом судової діяльності, яким є не спір про право (позовна справа), а вимога про захист суб’єктивних прав у безспірній форми, хоча об’єкт судового захисту в них єдиний – права, свободи чи інтереси фізичних осіб.[11]

Порівнюючи значення судового наказу, який може бути скасовано тим самим судом, що його постановив (ст. 106 ЦПК), із судовим рішенням, слід визнати переваги останнього. Судовий наказ має меншу юридичну силу, оскільки при його постановленні має місце так звана урізана модель цивільної процесуальної форми. До того ж наказне провадження, на відміну від позовного й окремого, має альтернативний характер: у випадку, коли стягувач навіть за наявності всіх необхідних умов для видачі судового наказу звертається до суду зі звичайною позовною заявою, суд не вправі відмовити йому у відкритті провадження у справі з тих підстав, що його вимоги можуть бути розглянуті в наказному провадженні.

Окреме провадження становить собою вид непозовного провадження, в якому предметом діяльності суду виступають потенційно існуючі цивільні правовідносини, що не знаходяться у стані спору. Тут суд обмежує свої завдання встановленням наявності чи відсутності юридичних фактів. Як указує Д. М. Чечот, окреме про­вадження відрізняється від інших видів цивільного судочинства перш за все матеріально–правовою природою справ, віднесених до його складу. Усім справам окремого провадження притаманна ознака, що предметом судової діяльності в них є захист охоронюваних законом інтересів фізичних осіб. Мета розгляду цих справ полягає у виявленні й констатації тих чи інших обставин, з якими норма права пов’язує виникнення, зміну чи припинення в заявника певних прав чи обов’язків. Спір про право в процесі розгляду таких справ не вирішується.[12]

Слід констатувати, що існування в цивільному процесі окремого провадження визначається значимістю для держави й суспільства розглядуваних у ньому справ. Розгляд указаних справ судами пов’язано лише з незалежністю судової влади, відсутністю аналогічних гарантій в інших органів та осіб, які могли б це здійснювати. Яскравим прикладом цьому служать справи щодо розгляду заяв про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, про розкриття банками банківської таємниці (глави 10–12 розд. ІV ЦПК) тощо. У справах окремого провадження предмет судового розгляду, як правило, стосується суттєвих суб’єктивних прав особи, а тому їх розгляд органом, який не відповідає вимогам незалежності й неупередженості, може створити загрозу їх порушення або необґрунтованого звуження. Кожне з 3–х перелічених проваджень (позовне, наказне й окреме) може мати предметом розгляду різні категорії цивільних справ, які зумовлюють відповідні процесуальні особливості, спеціальні процесуальні правила, що застосовуються лише для певного виду судової діяльності. Водночас усі спеціальні правила засновані на принципах цивільного процесуального права й не можуть суперечити останнім.

Процесуальна форма реалізації цивільної юрисдикції щільно пов’язана з побудовою норм ЦПК. Кодексом визначається категорія цивільної справи, провадження, в якому ця цивільна справа розглядається, а також процесуальні особливості розгляду тієї чи іншої категорії справ у тому чи іншому провадженні.

Отже, процесуальні форми цивільної юрисдикції безпосередньо пов’язані зі структурою ЦПК, якими визначається (а) категорія цивільної справи і (б) вид провадження в суді першої інстанції, в якому вона розглядається, тобто процесуальні особливості розгляду певної категорії справ у тому чи іншому провадженні.

Список використаних джерел:

1. Васильєв С. В. Провадження в цивільному судочинстві України / С. В. Васильєв // Пробл. законності: респ. міжвід. наук. зб. – Вип. 86. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – С. 73 [5]
2. Кройтор В. А. Проблемы судебной защиты прав граждан от неправомерных действий органов государственного управления и должностных лиц: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Кройтор Володимир Андрійович. – Х., 1992. – С. 129 [7]
3. Луспеник Д. Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції / Д. Д. Луспеник – Х.: Харків юрид., 2006. – С.430 [10]
4. Удальцова І. В. Наказне провадження: історія та сучасність / І. В. Удальцова // Теорія та практика судової діяльності: наук.-практ. посіб. – К.: Атіка, 2007. – С. 85 [11]
5. Фурса С. Я. Способи захисту цивільних прав та проблеми їх реалізації у цивільному судочинстві: теорія та практика / С. Я. Фурса // Юриспруденція: теорія і практика. – 2004. – № 1. – С. 36 [8]
6. Хачатуров Р. Л. О классификации правонарушений на публично-правовые и частноправовые / Р. Л. Хачатуров // Актуальные проблемы гражданского права и процесса: сб. матер. междунар. науч.-практ. конф. – Вып. 1 / отв. ред. Д. Х. Валеев, М. Ю. Челышев. – М.: Статут, 2006. – С. 60 [4]
7. Цивільний процесуальний кодекс від 18 березня 2004 року: [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618–15 . [2]
8. Чечот Д. М. Субъективное право и формы его защиты / Д. М. Чечот. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1968. – С.68 [3, 12]
9. Шадура Д.М. Цивільна юрисдикція: дис. на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Д.М. Шадура. – Х., 2008. – С. 98 [1, 6]
10. Юдельсон К. С. Исковое производство в составе гражданской юрисдикции / К. С. Юдельсон // Вопр. теории и практики гражд. процесса: межвуз. науч. сб. – Вып. 1. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1976. – С. 3 [9]