У статті розглядаються проблеми регулювання штучного переривання вагітності у контексті кримінального права та кримінальної відповідальності згідно з національним законодавством. Аналізуються недоліки криміналізації злочину, визначеного ст. 134 Кримінального кодексу України „Незаконне проведення аборту”. Здійснюється порівняльна характеристика із кримінально-правовим регулюванням проведення штучного переривання вагітності в окремих державах. Пропонується авторське бачення вирішення проблем проведення абортів в Україні в контексті криміналізації діянь та встановлення кримінальної відповідальності за їх вчинення.

Ключові слова: криміналізація, кримінальна відповідальність, штучне переривання вагітності, аборт, право на життя, об’єкт злочину, момент початку захисту життя.

Annotation. In this article a problem of abortion is solved in the context of criminal law and criminal liability according to national legislation. The faults of the article 134 of a Criminal Code of Ukraine are examined. It is made comparative charachteristic of criminal law of Ukraine in comparing with a criminal law of the other countries. An author vision is offered for resolving the problem of performing of abortions in Ukraine in the context of criminalization of acts and establishment of a criminal liability.

Key words: criminalization, criminal liability, unnatural performing an abortion, abortion, right to life, object of crime, a moment of the beginging life protection.

Україна у ст. 1 Основного Закону проголошує себе правовою державою, яка, відповідно до даного статусу, зобов’язана реалізовувати усі права людини. Проте на прикладі ст. 134 Кримінального кодексу України (далі ККУ) право на життя не захищається. Досвід передових держав світу щодо правового регулювання проведення абортів, відсоток жіночої смертності в результаті проведення такої операції, відсутність кримінально-правового захисту внутрішньоутробного життя, а, як результат, демографічна криза, недостатність кримінально-правового регулювання даної сфери в Україні свідчать про необхідність правових змін.
Метою роботи стало дослідження проблеми детермінації кримінальної відповідальності за штучне переривання вагітності у контексті кримінального законодавства України; аналіз нормативно-правових актів, що регулюють проведення штучного переривання вагітності, а зокрема ст. 134 ККУ „Незаконне проведення аборту” та з’ясування недоліків криміналізації даного діяння шляхом застосування формально-юридичного методу та методу аналізу; здійснення порівняльної характеристики кримінально-правового регулювання проведення абортів в Україні та в окремих державах шляхом застосування порівняльно-правового методу дослідження; обгрунтування необхідності заповнення прогалин правового регулювання захисту ненародженого життя в контексті ст. 134 ККУ на основі існуючого правового регулювання подібних відносин в інших галузях права України шляхом застосування аналогії як методу наукового дослідження. Окрім того, на основі логіко-семантичного методу дослідження у даній роботі здійснюється спроба визначення доречності окремих категорій понятійного апарату, що стосуються досліджуваної тематики.
Виклад основного матеріалу.
Штучне переривання вагітності в кримінальному законодавстві України знайшло регламентацію лише у ст. 134 ККУ „Незаконне проведення аборту”, яка внесена законодавцем до 2-го розділу кримінального закону під назвою „Злочини проти життя та здоров’я особи”. Формально-логічний спосіб тлумачення тексту дозволяє зробити висновок, що сполучник „та” вказує на включення до об’єкту кожного злочину даного розділу як життя, так і здоров’я особи. Проте, об’єктом злочину незаконного проведення аборту юристи-практики, зокрема М. І. Мельник та М. І. Ха- вронюк, визначають лише здоров’я вагітної жінки [17, с. 307]. Втім, доцільно встановити додатковим факультативним об’єктом життя вагітної жінки.
Поза законодавчим захистом ст. 134 ККУ залишилося і внутрішньоутробне життя, що є порушенням положень Основного Закону України та міжнародних актів, імплементованих у національне законодавство, що регламентують права людини. У ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. зазначається, що право кожного на життя охороняється законом. У преамбулі Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р. вказується, що дитина потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження [2].
У Конвенції про права дитини від 20. 11. 1989 р. відповідно до ст. 1 дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку [2]. У ст. 27 Конституції України зазначається, що кожна людина має невід’ємне право на життя [1]. Проте, в обох нормативно-правових актах відсутня вказівка на те, з якого моменту такий захист має місце. Отже, існує нагальна проблема чіткого визначення моменту, з якого б життя отримало правову охорону.
Ст. 4 Хартії прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р., ратифікованої Україною, встановлює захист життя від моменту зачаття дитини [4]. Це положення можна використати за основу встановлення моменту початку життя та початку його кримінально-правового захисту.
Необхідність кримінального захисту ненародженої дитини обґрунтовується положеннями, що захищають внутрішньоутробне життя в інших галузях права України. Так, у Кримінально-виконавчому кодексі України, а саме у п. 9 ст. 59, зазначається, що стосовно жінки, яка завагітніла, кримінально-виконавча інспекція чи адміністрація виправного центру вносить до суду подання про звільнення такої особи від відбування покарання [6, с. 25]. Відповідно до п. 3 ст. 106 до засуджених жінок із явними ознаками вагітності забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю [6, с. 40]. У ч. 2 ст. 25 Цивільного кодексу України (далі ЦКУ) законодавці вказують, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини [8, с. 10]. Так, у ст. 1222 ЦКУ зазначається, що спадкоємцями за заповітом і законом можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини [8, с. 300]. Згідно з нормами сімейного права України, батьківство чоловіка презюмується саме із зачаття дитини, тобто зачаття дитини є значущим юридичним фактом, що породжує права та обов’язки. До того ж у ККУ, зокрема у ч. 2 п. 2 ст. 115, посягання на внутрішньоутробне життя є кримінально караним опосередковано через вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності [5, с. 41].
Зважаючи на актуальність питання інтеграції України у європейське суспільство, варто зазначити, що кримінальне законодавство таких держав Європейського Союзу як Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Польща суворо обмежує проведення абортів. Зокрема, слід звернути увагу на кримінальне законодавство Польщі. Так, у Кримінальному кодексі Польщі у п. 1 ст. 152-а встановлена кримінальна відповідальність за нанесення плоду людини тілесного пошкодження чи розладу здоров’я, що загрожує життю [15]. Ця кримінально-правова норма свідчить про те, що безпосереднім об’єктом цього злочину є життя ще ненародженої дитини.
Важливим у вирішенні даної проблеми є і релігійний фактор, що частково впливає на людську правосвідомість, зокрема що стосується національних меншин та їх віросповідання, оскільки врахування інтересів цієї категорії громадян на сьогодні є досить актуальним (як підтвердження, прийняття ЗУ „Про засади державної мовної політики”). Зокрема, це стосується українських мусульман. В Універсальній Ісламській Декларації прав людини від 1981 р. (зважаючи на чисельність громадян, що сповідують іслам в Україні, є доцільним прийняття рішення про її ратифікацію), а саме у ст. 1, зазначається, що людське життя є священним і недоторканним, і будь-яке зусилля не повинне бути спрямоване на те, щоб знищити його [12]. Іслам визнає внутрішньоутробне життя. У Корані про людський плід (adjinnah) згадується так: „Він (Аллах) знає тебе добре з того моменту, коли Він створив тебе із землі, і коли ти був схований (adjinnah) у лоні матері своєї” [18]. Отже, це іще один аргумент на підтвердження того, що внутрішньоутробне життя потребує кримінального захисту і проведення абортів слід обмежити.
Дискусійним залишається питання щодо згоди вагітної на проведення штучного переривання вагітності. Право дружини на самостійне рішення, тобто надання згоди про проведення штучного переривання вагітності прямо заперечує право чоловіка на батьківство, що має закріплення у ст. 50 Сімейного кодексу України (далі СКУ) [7, с. 15]. Законодавець не забезпечив це право вимогою згоди чоловіка на проведення аборту у жодному нормативно-правовому акті. У свою чергу, це є порушенням ч. 2 ст. 54 СКУ, де зазначається, що усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності [7, с. 15].
Так, в Ірані аборти стали можливими лише за згоди обох батьків, медичного висновку щонайменше трьох лікарів і лише в разі очевидної загрози життю матері або дитини. Водночас аборт як спосіб позбутися від небажаної вагітності є забороненим [13, с. 28].
Той факт, що законопроект № 10170 від 12 березня 2012 р., ініційований народним депутатом від БЮТБ, який у своїх положеннях фактично забороняв проведення абортів, і який став провальним, вказує на те, що правосвідомість українських громадян іще не готова до радикальних обмежень проведення штучного переривання вагітності, тобто до абсолютної його заборони. Все ж є необхідним встановлення кримінальної відповідальності жінки за вбивство плоду з перевищенням законних строків для штучного переривання вагітності. Згідно ст. 50 ЗУ „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р. операція штучного переривання вагітності може бути проведена за бажанням жінки у закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів [9]. Оскільки встановлення в українському законодавстві моменту початку захисту життя, починаючи від зачаття, є наразі неможливим, то доцільно забезпечити кримінально-правовий захист ненародженого життя, починаючи із 12 тижня від зачаття. Отже, діяння жінки щодо самостійного здійснення штучного переривання вагітності поза межами відповідного спеціального закладу, а також із перевищенням строків вагітності слід криміналізувати. Дане діяння є близьким до складу злочину ст. 117 ККУ, тому варто доповнити цю статтю.
Яскравим прикладом є іспанське кримінальне законодавство, де жінка, що сама здійснила аборт чи дала згоду на проведення аборту за не дозволених законом випадків, також підлягає кримінальній відповідальності (п. 2 ст. 145) [15].
Потребує коригування назва злочину ст. 134 ККУ. У п. 1.5. „Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості” від 29 березня 2006 р. № 179 викладено таку норму-дефініцію: „Викидень (аборт) — народження плода до повного 22-го тижня вагітності менше 25 см та масою менше 500 г незалежно від наявності ознак життя” [14]. Тобто, аборт і викидень у даному нормативно-правовому акті розглядаються рівноцінними, та, у свою чергу, не відповідають об’єктивній стороні злочину, що регламентується ст. 134 ККУ. У „Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності” від 20 травня 2006 р. № 508, а також у Постанові КМУ „Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України” від 15 лютого 2006 р. №144 застосовується поняття „штучне переривання вагітності”. Отже, доцільніше було б передбачити кримінальну відповідальність у ст. 134 ККУ не за „незаконне народження плода до повного 22-го тижня… ”, а за незаконне знищення цього плода, тобто за незаконне проведення операції штучного переривання вагітності.
Прогалиною у кримінальному праві залишається і те, що ст. 134 КК України не охоплює випадку незаконного аборту, проведеного особою, що має спеціальну медичну освіту, якщо при цьому не було завдано суттєвої шкоди здоров’ю вагітної. Дане діяння не підпадає під дію й інших статей Кримінального кодексу України. Варто зауважити, що в Декларації, прийнятій в Осло, відносно медичного аборту від 1970 р. зазначається перший лікарський принцип, якого зобов’язані дотримуватися лікарі, − поважати людське життя із самого початку [3].
Висновки
1. Доповнити ст. 27 Конституції України наступним: „Держава захищає людське життя, починаючи із 12 тижня від зачаття”.
2. Змінити назву ст. 134 ККУ та подати у наступній редакції − „Незаконне проведення операції штучного переривання вагітності”.
3. Подати ч. 1 ст. 134 ККУ у такій редакції: „Проведення штучного переривання вагітності особою, яка не має спеціальної медичної освіти, або особою, яка має спеціальну медичну освіту після закінчення строку, встановленого законом для штучного переривання вагітності, або в установі, що не має відповідного дозволу на проведення такої операції, або із порушенням порядку отримання дозволу вагітної жінки (її законного представника) та згоди чоловіка, за яким презюмується батьківство, а також давання згоди вагітною жінкою на проведення штучного переривання вагітності у закладі охорони здоров’я, але з порушенням законних строків проведення карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років”.
4. Норму ст. 117 ККУ привести у відповідність з пріоритетами конституційно-правової охорони права на життя, виклавши її наступним чином: „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів, або відразу після пологів, а також самовільне умисне вбивство жінкою виношуваної дитини в період більше дванадцяти тижнів вагітності під час, або після родів – карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк”.
Список використаних джерел
1. Конституція України: Офіц. видання. – станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
2. Конвенція про права дитини, схвалена на 44-й сесiї Генеральної Асамблеї ООН (резолюцiя 44/25 вiд 20 листопада 1989 року) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://olexa.org.ua/ukr/law/law02.htm
3. Декларація, прийнята в Осло, відносно медичного аборту від 1970 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=990_009
4. Хартія прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_300
5. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство із змінами і допов. 23 березня 2011 року. – К.: Алерта ; ЦУЛ. – 174 с.
6. Кримінально-виконавчий кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. На 14 березня 2011 року: (Відповідає офіційному текстові) – К.: Алерта, ЦУЛ, 2010. – 72 с.
7. Сімейний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. На 18 січня 2011 року: (Відповідає офіц. текстові) – К.: Алерта ; ЦУЛ, 2010. – 78.
8. Цивільний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 1 верес. 2010 р.: (офіц.. текст). – К.: ПАЛИВОДА А. В., 2010. – 328 с.
9. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листопада 1992 р. : [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2801-12
10. Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мерттвонародженості, затверджена наказом МОЗ України від 29.03.2006 № 179. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0160-96
11. Про затвердження Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення: Наказ МОЗ від 20.07.2006 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1155-06
12. Універсальна Ісламська Декларація прав людини від 1981 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// ru. wikisource. org/ wiki/ Исламская декла- рация_прав_человека
13. Ісламський кримінальний кодекс Ірану : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://translate.google.com.ua
14. Уголовный кодекс Испании. Книга ІІ. Раздел ІІ. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://law.edu.ru/ norm/ norm.asp?normID= 1247923& subID= 100111282, 100 111284,100111473,100111503#text
15. Уголовний кодекс Республики Польша. Особенная часть. От 01.01.1997 г. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://law. edu.ru/norm/ norm.asp? normID=1246817&subID= 100110056, 100110058, 100110081, 100110332 #text
16. Борисевич Н. М. Теоретико-правові аспекти штучного переривання вагітності ∕ Н. М. Борисевич ∕ ∕ Матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції [«Медичне право: проблеми становлення та розвитку»], (Львів, 19-20 квітня 2007 року). – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007. – 224 с.
17. Мельник М. І. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України ⁄ М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. – К.: Юридична думка, 2007. − 1184 с.
18. Abul Fadl Mohsin Ebrahim. Abortion birth control and surrogate parenting. An Islamic perspective. – Saudi Arabia: I. I. P. H., 1998. – 120 с.