Анотація. У даній статті розглядаються особливості процесу ревіндикація на Волині, визначені її причини та передумови, а також проаналізовані наслідки.

Ключові слова: ревіндикація, КОП, Міністерство військових справ, полонізація, Волинь.

Annotation. In this article reviews the features of the process revendication in Volyn, defined its causes and preconditions and analyzed the consequences.

Keywords: revendication, The BGC, Department of Military Affairs, polonization, Volyn.

На сьогодні в умовах україно – польської співпраці надзвичайно важливим є проблема дослідження та висвітлення історії цих двох сусідніх народів. Національна політика Польщі тривалий час була обійдена увагою дослідників. Зокрема, Волинь посідала у національній політиці II Речі Посполитої особливе місце. Надзвичайно довго поляки та українці проходили шлях, який в кінцевому підсумку призвів до того, що два народи стали на шлях співпраці та допомоги один одному. Однак для українців забути всі ті потрясіння, через, які вони пройшли, знаходячись під владою II Речі Посполитої досить складно. До того ж нерідко польські дослідники перетягують «ковдру справедливості» на свій бік, применшуючи дані, що стосуються кількості жертв польської агресії та зруйнованих українських культурних будівель. Для українців релігія відігравала надзвичайно важливу роль у життя, однак польська влада всіляко намагалася стати на перешкоді українізації церкви, розробивши план «окатоличення» українців, пов’язуючи зміну віри зі зміною національності. Та українці це не той народ, який покладає руки, вони не збиралися відрікатися від своїх поглядів та вподобань на користь польським амбіціям.

Досліджувана проблема має значний науковий інтерес. Політика ревіндикації на Волині та погіршення україно – польських стосунків у 1938-1939 рр. достатньо висвітлена у вітчизняній літературі. Тематику політики польської влади щодо українців 1938 – 1939 рр. на Волині висвітлювали такі діячі, як  М.Кучерепа, Ю. Крамар, Л. Бортник, Р. Давидюк, В. Комар, Б. Гудь. Досить насиченою також є джерельна база, відтак вагомий багаж інформації надає періодичне джерело того часу «Діло». Цінними для нас є опубліковані програмні документи Миколи Кучерепи, які повністю розкривають суть політики польських властей щодо українців.

Мета даної статті полягає у характеристиці політики насильного окатоличення волинських українців на теренах Волині 1938-1939 рр. та її наслідків.

Відповідно до поставленої мети було визначено наступні завдання:

• дослідити значення військовиків в політиці II Речі Посполитої;
• висвітити причини, хід та результати акції «ревіндикації»;
• визначити позицію польської влади щодо вирішення українського питання;
• охарактеризувати програму нового волинського воєводи по відношенню до волинських українців.

Саме на другу половину 30-х рр. припало загострення дискримінаційної політики польської влади відносно українців. Найяскравіше ця політика представлена в якості акції «ревіндикації», яка розгорнулась  на терені Волинського воєводства з другої половини 1937 року. Та що ж причинило перехід польських властей до таких радикальних заходів придушення діяльності та співжиття українців з поляками? Які ж передумови такого жорстокого курсу по відношенню до волинських українців? Відповіді на дані запитання можна віднайти починаючи з 1935 року, коли після смерті Ю. Пілсудського, свої позиції у Польщі посилили військові, які підтримували більш радикальні концепції реалізації національного курсу держави. Це пояснювалося спробами нейтралізації проблем внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. Особливо це стосувалось вирішення українського питання, що мало відбуватися шляхом зміцнення польської присутності у всіх сферах суспільно – політичного, економічного, культурного та релігійного життя українців [2].

Польські військові кола почала не задовольняти політика, яка проводилася адміністрацією Г. Юзевського, зокрема предметом особливої уваги була національна політика воєводи, яка на думку військовиків могла негативно вплинути на безпеку держави. Все частіше на Г. Юзевського йшли доноси, та звучали голоси про негайну відставку воєводи, яка відбулася в 1938 році. На місце Г. Юзевського прибув генерал Александр Гауке-Новак, який потрапив під цілковитий контроль військових.

Зміцнення позиції військових у польській державі в другій половині 30-х рр. забезпечило можливість їхнього втручання у справи внутрішньої політики, яке було зумовлене боротьбою за владу в правлячому таборі «санації», радикалізацією суспільних настроїв у зв’язку зі зростанням активності комуністичного руху й міжнародною ситуацією, зокрема зовнішньою загрозою з боку фашистської Німеччини і Радянського Союзу. Особлива увага приділялась зміцненню східних кордонів польської держави. Єдиною опорою режиму на так званих «східних кресах» було визнано польське населення. Під командуванням генералів польського війська тут розпочалися заходи зі зміцненням польської етнічної переваги, які в загальних рисах збігалися з ендецькими теоріями національної асиміляції  [5, 57-66].

Проблеми національних меншин відносин на Волині стали предметом обговорення на таємній конференції, яка відбулася 31 січня 1935 р. в Любліні. В її роботі брало участь командування Люблінського військового округу на чолі з генералом М. Сморавінським. Вже тоді військові вирішили взяти курс на інтеграцію Волині до складу Польщі, а також здійснити переорієнтацію серед українців. Присутні на конференції одностайно прийшли до висновку, що з точки зору безпеки держави й можливої агресії зі сходу розміщення українського населення є дуже невигідним, коли «прикордонна смуга шириною 250 км заселена майже 89% українською та іншими меншинами». Розглядаючи Волинь як інтегровану частину польської держави, військові пропонували «…ліквідувати на цих землях проблему української меншини…» шляхом обмеження мережі православних святинь, звільнення зі службових становищ всіх осіб української національності, виселення з Волині всіх вчителів-українців [5, 57 – 66].

Наприкінці 1937 – на початку 1938 рр. керівництвом ОК II в Любліні було опрацьовано ще один документ, який називався «Характеристика терену Округу Корпусу II з точки зору його безпеки». Він містив докладний аналіз суспільно-політичної ситуації на Волині й визначав основні напрями нової політики військових стосовно національних меншин. Програма була складена у формі 21 тези й охоплювала всі сфери суспільно-політичного життя українського населення Волині. Слід підкреслити, що серед основних напрямів «нової політики» на терені східних воєводств Речі Посполитої особливе місце відводилось конфесійній політиці [6, 67 – 75].  На нараді вищого командного складу, міністр військових справ Т. Каспжицький заявив: «Польська держава, а отже й військо, повинні прагнути до підпорядкування віруючих окремих конфесій асиміляційним впливам польської культури…а там, де це можливо, як, наприклад, по відношенню до слов’янських меншин, процес полонізації церковно-релігійного життя слід оточити якнайбільшою увагою» [6, 67 – 75]. Цей виступ ознаменував собою початок примусової акції, яка в польських джерелах отримала назву акції «ревіндикації» – навернення  українців (православних) на католицький обряд. Метою цієї акції проголошувалось «повернення до польськості всього, що було польським» [7, 196 – 205].

Акція була проведена через Міністерство військових справи та Корпус охорони прикордоння за участю польських громадських організацій і католицького духовенства. При цьому зміна віросповідання ототожнювалася зі зміною національності української на польську. Ревіндикації підлягало місцеве населення, предки яких були полянами, але під тиском російської влади при поділах Польської Республіки перейшли на православ’я і втратили приналежність до польського народу [12, 681].

Завдання полягало в тому, аби реполонізувати «православних» поляків, повернути їм почуття приналежності до польського народу, його традицій та культури. Проте цілком зрозуміло, що під «православними поляками» польський уряд розумів, у першу чергу, українське населення Волині, яке слід повернути до «віри предків», тобто полонізувати. Для реалізації цієї програми 11 грудня 1936 року в Любліні було створено Координаційний комітет на чолі з командувачем Округу Корпусу II генералом М.Сморавіцьким. До складу комітету окрім військових увійшли представники воєводських адміністрацій Люблінського і Волинського воєводств. Його рішення були обов’язковими до виконання органами державної влади і місцевого самоврядування [6, 67 – 75].

Проведення «ревіндикації» контролював перший віце-міністр справ військових, до нього і до начальника Департаменту Загального Командування Міністерства військових Справ були скеровані повідомлення про рух акції, фінансові звіти та інші рапорти. Розвиток «ревіндикації», її результати і наслідки були під оглядом представників II Відділу головного Штабу [12, 684].

Активна фаза ревіндикаційно – полонізаційної  акції на Волині припала на кінець 1937 – першу половину 1939 рр. У цей час польське військо, поліція і Корпус охорони пограниччя розпочали кампанію тиску й погроз щодо місцевого православного населення з метою «навернення» його на католицьку віру [3].

Згідно польських джерел, акція, що проводилась з 1937 року не була на Волині чимось новим.  Ревіндикація поділяється на три фази – 1919-1939 рр., 1929-1934 рр., 1937-1938 рр. Вона вписувалася у загальну політику Другої Речі Посполитої щодо православної церкви, метою якої було обмеження її політичного, суспільного впливу та розірвання зв’язків із «національними меншинами» [2].

В першу чергу ревіндикаційна кампанія  здійснювалась на прикордонних територіях Здолбунівського, Рівненського, Кремецького воєводств. Ситуацію, ускладнювала діяльність Корпусу охорони прикордоння, який проявляв найжорстокіші риси по відношенню до українського населення Волині. Потрібно зауважити, що першим кроком військових у справі полонізації і окатоличення східних кресів стало відправлення 11 листопада 1935 року у 10 найбільших гарнізонах Східної Польщі, Служби Божої і виголошення проповідей польською мовою. Черговим моментом відкритого наступу військових на права українців стала промова генерала Т.Каспжицького на відкритті Першого звітного з’їзду Комісії наукових досліджень Східних земель. Міністр Військових Справ тоді звернув увагу на необхідність польської експансії на Схід [9, 11 – 28].

Ради справедливості слід зазначити, що факти переходу з православ’я на католицизм мали місце ще до початку акції «ревіндикації». Згідно з даними дослідників з часів 1920-1936 рр. на католицизм перейшло 15509 осіб. Найбільш високі показники  у великих містах: Рівне, Луцьк, Ковель, Володимир. Найчастіше причина зміни віросповідання була пов’язана з укладанням подружніх шлюбів [12, 684].

Методи, які застосовувалися під час реалізації даної акції в життя були різними: від адміністративного тиску – до відвертого залякування і погроз. Досить часто КОП застосовував моральний і матеріальний шантаж. Наприклад, видавалися розпорядження звільняти з роботи православних християн і не приймати їх, поки вони не перейдуть у римо-католицьку віру [2]. Також встановлювалися численні обмеження щодо українців, найчастіше вони стосувалися діяльності українських структур, а також обмеження вільного пересування. Польські військовики повністю взяли під свій контроль громадське життя на терені Волині. Ось як з приводу цього писала газета «Діло»: « У прикордонних повітах діє закон про границі держави. Великі рикори цього закону відчувають передусім і то особисто, мешканці громад…з обмеженням щодо свободи рухів і збірного життя, якими в суміжних з Совітами повітах керує фактично КОП. Це творить окрему картину нашого сучасного життя, залежно там у великій мірі від старшини або підстаршини чи простого вояка КОП» [1].

Як би ми не засуджували діяльність польських військовиків, не можна сказати, що перехід на католицизм здійснювався виключно насильницькими методами. Нерідко використовувалась методика підкупу, оскільки в українських селян жага до землі прищеплена з-малку. В більшості випадків дані обіцянки втілювалися в життя. Наприклад, після повернення до «віри предків» мешканці села Малі Загайці отримали у своє користування землі, які до того часу орендував православний монастир. За зміну віри місцева влада обіцяла також звільнення від податків, надання грошової допомоги, ліквідацію боргів, тощо [3].

Восени 1937 року розпочався так званий «конверсійний рух» –  насильницьке перехрещення православних, що здійснювався репресивними методами. Під особливим прицілом знаходились ті українські волиняни, прізвища яких закінчувалися на «ський» чи «вич». Складалися відповідні списки всіх мешканців села. А далі вже різноманітними вище зазначеними методами, відбувався масовий перехід на католицизм.

В фазі фактичної реалізації акції ревіндикації відбувалася на переломі 1937-1938 рр. На теренах, підпорядкованих КОП «Здолбунів» перший груповий перехід на католицизм відбувся в другій половині грудня 1937 року, в регіоні дислокації полка «Сарни» (повіт костопільський і сарненський) –  в січні 1938 року. Крім копівців, яким відводилась головна роль, в проведенні акції були зацікавлені солдати розміщених на Волині військових одиниць, службовці різних чинів [12,685– 686].

Відомою далеко за межами Польщі стала справа села Гриньки Кременецького повіту. Сутність даного інциденту повністю пояснює доповідь командира батальйону, підполковника С. Гансьорка 27 грудня 1937 року наданого командиру КОП. За його словами: «… селище Гриньки нараховувало 585 жителів, з яких 363 були православні…це була така група сіл, населення яких проявляло недоброзичливе ставлення до Польщі». Жителі Гриньок характеризувалися високою національною свідомістю приналежності до української нації, що знайшло свій прояв не лише у прояві ворожого ставлення до всього польського, але й в тому, що в селі сталася профанація державного гербу польського, портретів президента Ю.Мосціцького, маршала Е. Ридз-Смігли і командира КОП. Винного було швидко знайдено і передано до суду. Але на тому інцидент не закінчився, проти решти жителів були застосовані репресії в межах компетенцій, наданих командиру батальйону у сфері обмеження громадянських прав в прикордонній смузі [12, 686].

Місцева влада й військові почали домагатися виселення з Гриньок винуватців разом з їхніми родинами. Одночасно в селі поширювались чутки про те, що в село прибуде каральна військова експедиція, яка здійснить масову пацифікацію. Після цього відбудеться виселення всіх підозрюваних у найменшій нелояльності щодо польської державності осіб. До них у першу чергу відносились ті, хто передплачував українські видання, які виходили у Львові. Одному з таких передплатників, селянинові Аверкію Мельничуку місцевий солтис Йосип Мазур заявив: «Ми тих, хто читає українські часописи, вже виселяємо з села. А ти, синку, пильнуйся, бо ти передплачуєш «Дзвіночок» (Львівський  український часопис для дітей), то й тебе можемо виселити» [6,67- 75].

Врятувати українців з села Гриньки міг лише масовий перехід на католицизм, який з особливою активністю агітували військовики. І ц я агітація не пройшла даремно, ось як про це інформував один з підполковників: «Через кілька тижнів, дізнавшись , що частина жителів села Гриньки засуджує свій вчинок і не солідарна з свідомими і політично активними українцями, наказали командиру  роти КОП «Лановці» капітану Тадеушу Абрамінові, а врешті і всім командирам на зборах 17 листопада приступити до справ ревіндикаційних, тобто до повернення на польське лоно усього того, що колись було польським. У випадку Гриньків, які знаходилися під нашою щільною опікою, виявлено близько 70% їх жителів присутніх українців є нащадками поляків – Мазурів. Більшість жителів Гриньків написали мені урочисту обіцянку вірності  і доброзичливості перед польською державою, одночасно просивши виселення з села 6 осіб, які до цього часу були двигуном справ антипольських. Реалізовуючи директиви наради, командир «Лановці», відвідав по черзі кожну з трьох родин, предки яких були полянами, пояснюючи що вони могли б зберегти від української агітації через повернення до віри і національності своїх предків. Вже на другий день акції результат перевищив очікування, капрал Сурлей повідомив, що 15 родин хочуть повернутися до свого польського коріння» [12, 687]. 19 грудня 1937 року близько 400 місцевих православних українців перейшли на римо-католицький обряд.

У цій справі 1 лютого 1938 року депутатський запит на інтерпеляцію до Міністра внутрішніх справ склав посол, член ВУО Степан Скрипник. У запиті висловлювався протест проти сваволі та прохання з’ясувати всі факти і зробити відповідні розпорядження. До Гриньок з архіпастирським візитом прибув архієпископ Волинський Олексій. Активна позиція українських послів разом з іншими акціями сприяла тому, що 100 осіб із числа насильно навернених повернулися назад до православної віри [4].  Посеред цілого ряду засобів тиску на населення  Скрипник називає – вилучення паспортів, без яких не було можливостей пересуватися на теренах прикордонної смуги. Духовних православних позбавляли можливості вільно відвідувати парафії, арешти періодично перешкоджали виконанню душпастирського обов’язку. Одночасно розповсюджувались новини, що тільки католики мали залишатись в межах прикордонної смуги і отримувати землі в кредит через банки, тільки вони не піддавалися обшукам і при ревізії грунтів в майбутньому православні українці будуть в цілому позбавлені землі й виселені, або отримають гірші ділянки. В такій атмосфері серед православного населення Гриньок повіялось переконання, що єдиним виходом з ситуації, яка ставала нестерпною, був перехід на католицизм [12,690]. Справа з жителями Гриньок не була єдиною масштабною операцією копівців, масовий перехід на католицизм відбувався і в селищі Молотово  кременецького повіту, та в селі Білозірському цього ж повіту на початку січня 1938 року. Ось як ці події описував очевидець: «Сержанти і солдати з приготовленими листами запрошували жителів до застави.  Деяких спеціально затримували й арештовували. Одні були звільнені з роботи, інші – відправлені до штабу караулу в Білозерці, звідкіль були звільнені після певного часу. Інші ж були відправлені до так званого «офіцера безпеки» в Ланівцях, де були затримані на цілий тиждень. Переважна більшість з числа затриманих були вимушені прийняти римо – католицьке віросповідання. Затримували не тільки простих жителів, а й духовних православних осіб, працівників коорператирів. Стосовно небезпеки депортації, тим що чинили опір конверсії, відправляли до СРСР чи в центральні регіони Польщі при одночасній конфіскації землі. Найактивніших серед українців супротивників «ревіндикації» виселяли з родинних місць» [12, 694].

В українських політичних угрупуваннях дедалі чутними вдавалися знаки протесту стосовно справи в селі Гриньки. Відтак за такої складної ситуації, голова Української парламентської репрезентації С. Тимошенко 5 січня 1938 року виїхав до Гриньок аби на місці детально почути і побачити всі обставини та події, однак копівці забрали в нього перепустку й наказали негайно повертатися.

«Справу Гриньок», натиску КОП та втручання ендецького крила політичного руху у ревіндикацію польська преса називала легендами.  Підкреслювалася значна і висока роль Корпусу у підтримці усього «польського», але жодного тиску та репресій, на думку журналістів польських видань, він не здійснював [2].

Однак приховати такого жорстокого наступу на національність українців таки не вдалося. Перші сутички розпочалися, власне, між воєводою Г.Юзевським, якому залишалися лічені дні до відходу з посади волинського воєводи та представниками КОПу. Воєвода подав до Міністерства військових справ скаргу на КОП, якою докладно описав, здійснені Корпусом, зловживання. Воєвода звинувачував військових у тероризуванні місцевого населення. Натомість розвідка КОП повідомляла центральне військове керівництво: «Воєвода Юзевський вирішив оголосити війну керівництву КОП, з метою запобігти, на думку воєводи, деструктивній політиці». Проте, вищі чини Польщі діяли у протилежному до амбіцій і планів Г. Юзевського курсі. 10 березня 1938 року, прем’єр – міністр С. Складовський дозволив Корпусу й надалі проводити «конверсійний рух» [2].

На початку 1938 р. Б. Козубський отримав від проводу партії ЦКУНДО листа з проханням зібрати інформацію про примусове перехрещення православних на католиків, яке здійснював КОП у прикордонних повітах. Отримані дані планувалося використати у парламенті країни, оскільки такі дії суперечили конституційним правам громадян Польщі. Це було зумовлене тим, що польська влада в той період проводила ревіндикаційну акцію на Волині. Метою цієї акції було насильницьке перехрещення православних на католиків [10].

Варто зауважити, що українці, які в сили різних обставин перейшли на католицизм об’єднувалися в кола шляхти (приміської), що мало врегулювати їхнє працевлаштування з польськими властями. Тільки в самому повіті дубенському станом на 1938 рік було створено 29 кіл тієї організації.

Після переведення навесні 1938 р. Юзевського на посаду воєводи Лодзі ситуація почала змінюватись, представники нової воєводської адміністрації набагато активніше підключились до проведення акції, хоча деякі з них відносились до неї з недовір’ям. Особливо мова йде про шкільні інспекції на території дислокації полка КОП  «Сарни», які з небажанням відносились до участі в кампанії полонізації вчителів. У зв’язку з тим, що після усунення Юзевського цивільна адміністрація не наважилась на відкритий супротив з огляду на акцію, зникли поліцейські рапорти, з яких можна було би зробити висновок про застосування методів конверсії на католицизм. Але дані свідчать, що вони не піддалися існуючим змінам. Наприклад голова Луцького ПКК писав в рапорті 29.09.1938 р., що акції надано характер «стихійного приходу, доведеного групами і одиницями». Застосовувались такі методи як створення штучних труднощів з наданням землі для православних. Командуючий військовою підготовкою в луцькому повіті в квітні 1939 році, писав до штабу ДОК II, що в селі Сокол православні повинні отримати згоду воєводи на виконання цієї угоди. Зусилля військових, адміністрації, духовенства і польських суспільних організацій не могли не принести певних наслідків. Про це свідчать дані про хід акції на території дислокації полка КОП «Здолбунів». Згідно даних 28 лютого 1938 року на католицизм перейшло 1509 осіб, а 30 березня аж 2251 осіб, 27 червня –  3736 осіб, 25 вересня – 4439 осіб, 27 листопада – 4714 осіб і на кінець січня 1939 р. – 4924 осіб [12, 695].

В підсумку ревіндикаційно – полонізаційна акція польських властей на Волині не принесла її ініціаторам очікуваних результатів, натомість, навпаки, розгорнула полум’я україно – польського протистояння ще дужче. Відомий дослідник даного періоду М. Кучерепа зазначив: « Як відомо, на наших землях величезний вплив на людей мала церква, а християнська мораль у міжвоєнний період виступала тут як панівна ідеологія. Жодна політична партія не мала такого впливу на людей як церква » [8, 36 – 48].

Є. Стемповський, зокрема, підкреслював, що репресії щодо Православної церкви на Волині 1937 – 1939 рр. не лише спричинилися до «резонансу православ’я», але й виховали натовпи віруючих «фанатичних, впертих, незламних, готових прийняти мучеництво» [3].

На жаль і до сьогодні між українськими та польськими істориками точаться дискусії з приводу кількості знищених та відібраних у православних церков. Я. Грицак підкреслює, що репресії проти Православної церкви на північно-східних теренах Польщі були найгострішими, вважаючи, що в процесі ревіндикації було зруйновано близько 200 церков, а 150 передано римо-католикам [11, 190]. Польські дослідники, намагаючись приховати реальні масштаби даної акції наголошують, що забрані в православні святині були не лише церквами, але й придорожніми чи цвинтарними каплицями і будинками молитви, так ніби це виправдовує чи применшує скоєне святотатство [3].

Підсумовуючи вище сказане, можна дійти висновку, що реалізована військовиками акція була актом небаченого свавілля польської влади щодо українців. Полонізаційна кампанія здійснювалась репресивними методами по відношенню до нашого народу, нерідко ці методи замінювалися підкупом. Польська влада ототожнювала зміну віросповідання зі зміною національності, однак український народ, який з давніх – давен шанував свою релігійну приналежність і церкву вважав частиною свого життя, не збирався відрікатися своїх поглядів задля задоволення польських амбіцій. Боротьба, яка історично  розпочалась з підписання Берестейської унії, а якщо вдатися глибше, то ще й раніше, не вщухала, а, навпаки, набирала потужного ривку, який в майбутньому вилився в криваву різню під час Другої світової війни. Досить прикро, досліджувати та дізнаватися факти про те, як два сусідніх, споріднених народи протягом такого тривалого часу не могли задовільнити свої ідеологічні та територіальні бажання. Мені імпонує вираз Миколи Кучерепи приводу відносин між польськими властями та українцями: «Це були відносини підкорювача і підкореного, а в такому випадку польська адміністрація виступила як дестабілізуючий фактор. Українці Волині опинилися в становищі завойованого народу і боролися або за свою рівносправність з поляками, або й повноправність території на якій проживали» [9, 11 – 28].

Джерела та література:

1. Баран С. Старі пляни і нові методи / С. Баран // Діло. – 1937. – 30 жовтня.
2. Бортник Л. В. Участь Корпусу охорони прикордоння в акції “ревіндикації” другої половини 1930-х рр. на Волині у контексті суспільно-політичної та національної політики Другої Речі Посполитої[Електронний ресурс] / Л. В. Бортник // Гуржіївські історичні читання. – 2014-2015. – Вип. 8-9. – С. 143-146. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gurit_2014-2015_8-9_53
3. Гудь Б. Політика “ревіндикації” на Холмщині і Волині 1937-1938 pp. та її наслідки для українсько- польських стосунків[Електронний ресурс] / Б. Гудь // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2012. – Вип. 21. – С. 256-266. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Uks_2012_21_18
4. Давидюк Р. Проурядовий політичний табір Волині у 1938–1939 роках: відносини з владою //Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. — 2009. —Вип. 13.
5. Комар В. Роль польського війська в національній політиці на Волині у другій половині 30-х рр. XX ст. / В. Комар // У пошуках правди: зб. матеріалів міжнар. наук. конф. «Українсько-польський конфлікт в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки». – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. – С. 57 – 66.
6. Крамар Ю. Українсько-польські міжконфесійні стосунки на Волині напередодні Другої світової війни / Ю. Крамар // У пошуках правди: зб. матеріалів міжнар. наук. конф. «Українсько-польський конфлікт в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки». – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. – С. 67 – 75.
7. Крамар Ю. Політика «зміцнення польської присутності» на Волині та її вплив на характер українсько-польських стосунків напередодні Другої світової війни / Ю. Крамар //Друга світова війна і доля народів України : матеріали Всеукр. наук. конф. (Київ, 23–23 черв. 2005 р.). – К. : Сфера, 2005. – С. 196–205.
8. Кучерепа М. До генези конфлікту: українсько-польські відносини на Волині напередодні Другої світової війни / М. Кучерепа // У пошуках правди: зб. матеріалів міжнар. наук. конф. «Українсько-польський конфлікт в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки». – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. – С. 36 – 48.
9. Кучерепа М. Національна політика Другої Речі Посполитої щодо українців (1919 – 1939 рр.) / М. Кучерепа // Україна-Польща: важкі питання: Матеріали II Міжнародного семінару істориків «Українсько–польські відносини в 1918-1947 роках». – Варшава: Світовий союз воїнів Армії Крайової, Об’єднання українців у Польщі. – С. 11 – 28.
10. Ревіндикація душ на Волині // Діло. – 1938. – 30 жовтня.
11. Hrycak J. Historia Ukrainy. 1772 – 1999. Narodziny nowoczesnego narodu. – Lublin,2000. – S. 190.
12. Matwiejew G.Akcja “rewindykacji” na Wołyniu w końcu lat 30-tych XX wieku // Przegląd Wschodni. – 1999. – T.V.Z.4. – S. 679 – 700.