У статті розглянуто проблеми та перспективи військового капеланства в Україні. Зазначені прогалини які існують на шляху становлення інституту військового капеланства. Також проаналізовано функціонування служби військових капеланів щодо сприяння забезпеченню морально-психологічної підготовки військовослужбовців та духовності народу.

Ключові слова: військові капелани, військовослужбовці, церква, державна підтримка.
The article reviews the prospects of military chaplains in the armed forces of Ukraine. Analyzed the service operation of military chaplains on providing moral and psychological training of soldiers.

Key words: military chaplains, military, Church, military powers .

Капеланство – це особливий вид діяльності, спрямований на допомогу людям, що перебувають та здійснюють свою трудову діяльність в особливих умовах, пов’язаних із ризиком для життя та здоров’я та зі значними фізичними та психологічними перевантаженнями шляхом надання їм допомоги за допомогою консультування, турботи та опіки. Реабілітація завдяки донесенню духовних істин, Божих заповідей священних писань, має цілковитий успіх та продукує кращі результати. Капелан – це особа, яка уповноважена здійснювати душпастирську (духовну) опіку віруючих та всіх тих, хто добровільно прийшов до нього: військовослужбовців, представників силових структур і держустанов та членів їхніх сімей, осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі та в лікувально-шпитальних закладах та людей, які потребують душпастирської опіки.
Слід констатувати, що в Україні, на відміну від таких держав, як Велика Британія, США, Південна Корея, Німеччина тощо де-юре – на рівні відповідних законодавчих документів адміністрації президента, уряду, парламенту, інституту військового капеланства досі не існує. Однак, тим не менш, в державі з 2011 року існує «Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України» Міністерства оборони України. Крім того, інституція душпастирства, практично, від початків незалежності, існує в державі де-факто на різних рівнях. Члени п’яти конфесій, зокрема українська Православна церква київського патріархату, українська Православна церква московського патріархату, українська Автокефальна православна церква, Римо-католицька церква та Греко-католицька церква та Євангельські церкви, інші духівники постійно і активно займаються душпастирською опікою військовиків, пенітенціарників, у шпиталях тощо[2].
Необхідно розглядати питання військового капеланства у виробленій спільній стратегії,що ґрунтуватиметься на узагальненні капеланського досвіду в Україні та світі, на основі чого душпастирство в Україні могло б поширюватися в майбутньому й мати більш налагоджені форми та дієвий вплив на тих, хто потребує допомоги капелана.
Неможливо зазначити яким саме шляхом розвиватиметься військове капеланство в Україні. Існує багато думок та суперечок щодо цього питання,адже, різноманіття релігійних конфесій не має спільної точки зору щодо вирішені проблем у становленні інституту військового капеланства в україні.Хоча, неодноразово зазначалося, що кожна релігійна громада всіляко підтримує служіння душ пастирства у військових формуваннях. Кандидат філософських наук Сергій Лисенко зазначає, що: «Перед Україною, зокрема в армії, стоїть на сьогоднішній день варіант вибору одного з двох найпоширеніших у світі варіантів душпастирства: польсько-американський або німецький» [4]. У першому випадку капелан є військовослужбовцем певної військової частини і, крім священика, підпорядкований бойовому командиру, у другому – капеланом є людина, яка здійснює свою службу з-за меж закритої установи чи військової частини. Полковник морської піхоти флоту Її Величності Королеви Великої Британії Джос Маккейб зазначає, що в Британії капелан має володіти всіма навичками бійців, в середовищі яких він несе службу. Британський капелан, історично, не має права притримуватися погляду на світ лише в рамках власних вірувань, він має бути готовий до пожертви собою заради інших: недаремно, три з чотирьох капеланів, які отримали найвищу відзнаку Об’єднаного Королівства, отримали її лише посмертно: капелан – завжди людина без бойової зброї, що перебуває в бойових умовах. Тобто, не можливо рухатися вперед у цьому питанні , не вирішивши як саме буде проводитися душпастирська опіка, адже, капелан повинен чітко знати на що він іде та чого йому очікувати не лише від своєї місіонерської діяльності, а й від військової частини.
Капелан з 28-річним стажем роботи на флоті США, викладач Київської богословської семінарії ЄХБ Дон Крамбліт вважає, що головне в роботі будь-якого капелана, це відповідальність за людей перед Богом, яка лежить на плечах душпастира як у війську, так і в будь-якій іншій царині чи то в шпиталях, чи в пенітенціарних закладах. Головне, на думку командира ВМС США у відставці полковника Крамбліта, не так модель дій, яку оберуть у своїй діяльності капелани в Україні, а наміри капелана, які мають вміщувати в собі всі ознаки Христової любові, готовність прийти на допомогу людині будь-якого віросповідання. «Так склалося, що нерідко священик приходить до солдата, маючи про нього певну думку, і вона далека від ідеалу. Не потрібно при цьому забувати, що й солдати мають певну думку про священика, який завітав у військову частину – і вона така ж негативна, як в опонента. Ми маємо вчитися розуміти інших. Це в роботі капелана – головне» [4], – наголосив Дон Крамбліт. Зазначимо, що в армії США служать представники приблизно 200 релігійних конфесій (в Україні – 55-ти віросповідань), а в одному військовому підрозділі зазвичай присутні представники до 30 конфесій.
У багатьох країнах питання міжконфесійної квоти служіння капеланів уже вирішене. В Польщі, приміром, воно пропорційне присутності конфесій у суспільстві. На флоті Великої Британії разом з протестантами та католиками присутні капелани-мусульмани та капелани-індуїсти. В Російській Федерації, як повідомив головний військовий російський капелан протоієрей Олександр Шостак, зазначає, що капеланська служба є віднедавна згідно з ініціативою президента РФ Володимира Путіна цілеспрямовано присутня, передусім, у МВС, адже капеланство в РФ, як і в Україні, лише на стадії формування.
В Україні, де згідно з останніми повідомленими на форумі даними статистики православ’я складає біля 52% громад вірян (19 тисяч 107 церков), ситуація міжконфесійного душпастирства є непростою. Кожна з традиційних церков має свою тривалу історію душпастирства в Україні. Проблему міжконфесійного діалогу в Україні довкола теми капеланства, зокрема в армії, озвучив отець Франциск (Ботвина), помічник Уповноваженого від Львівської митрополії Римо-католицької церкви за душпастирську опіку військовослужбовців Збройних сил та інших військових формувань України: «У мене виникає враження, що ми – священики – зазвичай весь час боїмося, щоб в армію не увійшов хтось першим, поперед нас. Ми чомусь розглядаємо армію та силові структури, як неоране поле місіонерської діяльності, часом роблячи все, аби не допустити туди представника іншого віросповідання. І при цьому, чинячи перепони одне одному, забуваємо про те, що там гинуть і страждають через недостатню морально-духовну опіку люди, які є нашими братами» [3], [4].
Звичайно, в інституті капеланства є не тільки позитивні сторони. Так, в арміях, де капелани мають офіцерські звання і підпорядковуються міністерству оборони, рядовий і сержантський склад ставиться до них швидше як до офіцерів, аніж як до душепастирів. Хоча це не є для них проблемою, адже, душ пастир залишається душ пастирем незалежно від звання у військовій частині. Проблема лише в тому, що військовослужбовці втрачають довіру до військового капелана, коли він є офіцером, якому вони підпорядковуються, а не духовним наставником. Але той позитивний вплив, який вони мають на дух армії, значно переважає наявні негативні моменти. Можна припустити, що з наростанням протиборства в інформаційній сфері роль капеланів у перспективі тільки зростатиме.
Стрімкі зміни військово-політичної ситуації у світі, а також розвиток засобів і способів збройної боротьби, повертають нас до тих часів, коли перемогу визначали в основному духовні й моральні сили військ. Очевидно, що без опори на одвічні християнські цінності вся система духовно-морального виховання військовослужбовців, у тому числі й офіцерських кадрів, може зазнати невдачі.
На жаль, проблеми, які виникають на шляху становлення інституту військового капеланства не лише пов’язані з прогалинами у організаційних моментах, а й з економічними та державними чинниками. У Словаччині держава на утримання одного військовослужбовця витрачає на рік 63 тисячі доларів, у Польщі – 56 тисяч, у Румунії – 48 тисяч, у Росії – 39 тис., то Україні лише 5, 5 тисячі доларів витрачається на всі потреби, включаючи сюди і потреби держави. І це – лише матеріальний бік питання, не кажучи про духовне, про душпастирсво 46% опитаних українських солдатів вважають себе свідомо віруючими, а 30% назвали себе «просто християнами» [4]. Це все одно, що, відповідаючи на запитання, до якого роду військ належить твоя військова частина, воєнний відповів би, що він вважає себе «просто солдатом» невідомо якого роду військ [1].
По-різному можна прогнозувати майбутнє капеланства в Україні. Архієпископ Білоцерківський і Богуславський Августин (Маркевич), УПЦ МП як термін, за який капеланство стане неодмінно присутнє в основних сферах діяльності вказує десять років. Вадим Семенов, заступник командира з виховної роботи визначає термін не менше ніж сорок років, для становлення дієвого інституту військового капеланства. Керміт Е.Джонс – почесний військовий капелан США вважає, що справа капеланства в суспільстві є невідкладна, оскільки йдеться про моральне та духовне здоров’я військовослужбовців – тих, хто передовсім стоїть на захисті своєї країни, і питання щодо становлення військового капеланства залежить лише від бажання діяти: на скільки духівники готові до співпраці з військовослужбовцями та з державою в цілому. Спільна мета щодо становлення військового капеланства руйнує усі міжконфесійні непорозуміння та упередження. Підтримка людської гідності та вагомості життя людини церквою – має сильнішу довіру ніж до держави. Влада не готова приймати церкву як повноцінний дієвий орган. Події, які відбувалися у Києві, неодноразово підкреслили усю важливість військового капеланства, адже, саме священики стояли між силовиками та мітингувальниками і не дозволяли розпочатися бойовим діям. Саме декілька мужніх капеланів, хоч і на деякий час, змогли загасити полум’я ворожнечі [5].
Олег Сидоренко, підполковник міліції запасу, заступник голови «Червоного Хреста» м. Южний (Одещина), на одній із наукових конференцій присвячених питанню військового капеланства зазначив, що Україна не може залишити комуністичне минуле, яке руйнує усі відкриті перспективи для українського народу і з часом замість психолога та соціального працівника в армію та в силові структури мають прийти духівники-капелани. Вони мають підтримувати морально-психологічний стан військовослужбовців, а також виховувати патріотичний дух, який веде до перемог не лише військову частину, а й країну в цілому.
У зв’язку з інтеграцією країн навколо загальноєвропейських цінностей, цей процес в Україні також здійснюється. Хоча прощання з посткомуністичним минулим є доволі тривалим, проте незворотним. Аргумент «конфесійних протиріч» поступово поступається місцем аргументові «задоволення прав». Крім того, суспільні процеси в Україні та збройних силах, коли необхідність внутрішнього опертя, що дає активна віра, зростає, військове душпастирство як ніколи стає потрібним окремому військовослужбовцю та армії загалом.
Отож, говорячи про стан військового капеланства в Україні не можливо зазначити остаточний шлях розвитку та удосконалення, адже, влада не готова поступитися державними місцями психологів та соціальних працівників і розпочати більш дієвий та цінний проект по встановленню військового капеланства в Україні. Проблема становлення військового капеланства не вирішена й на сьогоднішній день, адже, навіщо державі фінансувати та підтримувати духівництво, якщо церкви роблять це самостійно. Це політичне бачення для заощадження бюджету та використовування духівництва у власних цілях одного дня все ж таки змусить українську владу на державному рівні визнати інститут військового капеланства. Принагідно зазначимо, що досягнення та напрацювання правової думки інших країн може застерегти від того, чого не слід робити, аніж дати готову модель розвитку військового капеланства в Україні. Адже, військове капеланство було впродовж поколінь у збройних силах та відігравало чи не найвизначнішу роль у вирішені політичних та суспільних питань країни. Саме капелани ведуть країну до кращого майбутнього, до психічно-стабільної нації та духовного розвитку країни.
Cписок використаних джерел та літератури:

1. Бiлiєнко Ю. Військові капелани / Ю. Білієнко.- К., 1999.- 46с.
2. Журавель А. В. Капелане та сьогодення/А. Журавель. – К., 2007. – 158 с.
3. Здiорук С.І. Яремчук В.Д. Духовно-гуманітарні аспекти стратегії розвитку військових формувань / С. Здіорук. – К. : НІСД, 2001. – 52с.
4. Ярмусь С. Збройні Сили і феномен військового капеланства // Армія і духовність: свобода совісті та відродження. Матеріали міжнарод. науково –
практичної конференції / С. Ярмусь. – М. – 1999. – 110-112 с.
5. Mark Noilman. Chaplains. – Е.,12.07.2003.