Анотація: В даній статті здійснюється теоретичний аналіз поняття самооцінки, розглядаються особливості її корекції за допомогою арт-терапевтичних засобів, зокрема у студентському віці.

Ключові слова: самооцінка, психокорекція, арт-терапія.
Аннотация: В данной статье осуществляется теоретический анализ понятия самооценки, рассматриваются особенности её коррекции с помощью арт-терапевтических средств, в частности в студенческом возрасте.
Ключевые слова: самооценка, психокоррекция, арт-терапия.
Summary: This paper is a theoretical analysis of the concept of self-esteem, the features of its correction by means of art therapy, particularly in the student’s age.
Key words: self-esteem, correction, art therapy.

Актуальність теми. Останнім часом питання дослідження самосвідомості людини, зокрема самооцінки, як її компоненту набувають дуже широкого розповсюдження у психологічній літературі. Сучасне суспільство цікавиться новими шляхами розширення своєї самосвідомості, формуванням більш ефективних засобів саморозвитку та самоактуалізації окремих його членів. Самооцінка людини, як вагомий регулятор суспільного та особистого життя індивіда має величезний вплив на якість людського життя, ефективність виконуваної людиною діяльності. Вибір теми даної роботи обумовлений тим, що в теперішній час на сучасному етапі розвитку вищої школи однією з актуальних проблем є проблема самооцінки студентської молоді, зокрема, в їх навчальній діяльності. Проблема самооцінки розглядалась багатьма авторами в руслі філософських, соціально-психологічних та психологічних досліджень. ЇЇ досліджували такі відомі вчені як: І.С. Кон, К. Роджерс, С. В. Жилін, Г. В. Лозова. Незважаючи на велику кількість досліджень, їх результати є доволі несистематизованими та суперечливими, а дослідження самооцінки такої соціальної групи, як студенство, в більшості випадків обмежується лише встановленням зв’язків між рівнем самооцінки та іншими особистісними характеристиками. Загалом проблема особливості корекції самооцінки та дослідження можливостей даного процесу в студентів, зокрема арт-терапевтичними засобами, досі залишається мало розробленою що й обумовило необхідність написання даної роботи.
Наукова новизна дослідження полягає в теоретичному та експериментальному з’ясуванні особливостей використання арт-терапевтичних засобів для корекції самооцінки.
Предмет: особливості корекції самооцінки студента арт-терапевтичними засобами.
Мета: Дослідити на теоретичному та практичному рівні вплив арт-терапевтичних психокорекційних засобів на самооцінку студента, та визначити їх особливості.
Серед різноманіття проблем, що досліджуються сучасною психологією, все більше уваги приділяється питанням, пов’язаним з самосвідомістю особистості. Це цікаве явище людської психіки здавна приваблювало дослідників. Історія його вивчення бере свій початок з розвитку психології як науки. Однак, навіть задовго до того, питання власного «Я» людини активно вивчалась в рамках філософії. Загалом, дана проблема хвилювала людство з тих пір, коли людина усвідомила себе і в неї з’явилось відчуття власного «Я».
Таким чином, поняття самосвідомості особистості стоїть в ряду з найбільш важливими та давно досліджуваними психічними явищами, і психологія добилась значних успіхів в його дослідженні. Однак, існує достатньо проблем, пов’язаних з дослідженням самосвідомості та самооцінки особистості, як її афективного компоненту, в більшості своїй, методологічного характеру. Це пов’язано, як відмічають такі видатні дослідники в цій галузі як: І.С. Кон, А. Н. Леонтьєв, А. Г. Спиркін, з тим, що людське «Я» вперто уникає науково-психологічного аналізу, не даючи, тим самим, впритул наблизитись до нього для детального вивчення.
Одним з важливих аспектів самосвідомості особистості являється її самооцінка. Вивченням даної області психології займались багато дослідників, як вітчизняних, так і зарубіжних. Серед них, перш за все, варто відмітити роботи Р. Бернса, І. С. Кона, А. І. Липкіної, Г. В. Лозової, С. М. Петрової, К. Роджерса, Т. Шибутані.
В літературі часто можна зустріти думку, що самооцінка являється своєрідним центром чи «ядром» самосвідомості, а також особистості загалом [9].
Вона охоплює всі сторони життєдіяльності людини на всіх етапах формування та розвитку особистості. Традиційно вважається, що самооцінка являє собою оцінювання людиною себе, своїх біологічних, психологічних та соціальних характеристик.
Безсумнівною вважається величезна роль самооцінки в регуляції поведінки та забезпеченні найкращої адаптації людини до життя. Однак, на сьогоднішній день в психологічній науці існує ряд доволі важливих теоретичних та практичних проблем, що залишаються невирішеними.
По-перше, це величезна «розпорошеність» досліджуваної проблеми. Існує велике різноманіття експериментальних даних, але вони важко піддаються систематизації, оскільки багато з них протирічать один-одному. В ряді випадків це може бути пояснено недосконалістю діагностичних процедур та неадекватним вибором інструментарію дослідження. Доволі частою є ситуація, коли дослідження проводилось в вузькому або специфічному середовищі.
По-друге, на сьогодні доволі мало методик, що вимірюють насправді самооцінку особистості. При цьому ряд інструментарію, призначеного для вивчення самооцінки, насправді діагностує інші психічні явища. Наприклад, методика діагностики самооцінки А. С. Будассі, в якій насправді досліджується особистісна ідентичність. В ряді методик, таких, як «Методика самооцінки тривожності, ригідності та екстравертності» Д. Моудслі або «Методика самооцінки емпатійних здібностей», досліджується зовсім не самооцінка, а перечисленні властивості особистості.
По-третє, не до кінця вирішеними залишається багато запитань методологічного характеру. Найбільш важливими з них є питання про місце самооцінки в системі інших психічних явищ, її психологічної сутності, яку можна виразити в її визначенні, а також про те, які існують види, властивості, функції та механізми формування самооцінки. В тій чи іншій мірі, повний методологічний аналіз, відповівши на дані запитання, здійснили такі дослідники як Реан, Кон, Берне, Чеснокова, Липкіна, Лозова, Жилін.
Пошукові відповідей на ці та інші запитання присвячена теоретична частина і нашого дослідження. Вивчивши та проаналізувавши науково-психологічну літературу по даному питанню можна зробити наступні висновки.
Переважна більшість визначень самооцінки зводиться до позначення її, як оцінки людиною своїх власних психічних якостей та поведінки, досягнень та невдач, переваг та недоліків, своїх можливостей, якостей та місця серед інших], своїх фізичних та психічних якостей. Зустрічаються й інші визначення самооцінки. В психологічному словнику під редакцією М. Ю. Кондратьева, самооцінка визначається, як судження людини про наявність, відсутність або слабкість тих чи інших її якостей, в порівнянні з певним еталоном, і як цінність, якою індивід наділяє себе в цілому та окремі сторони своєї особистості, діяльності та поведінки [10]. І. С. Кон визначає самооцінку, як «своєрідні когнітивні схеми, які узагальнюють минулий досвід особистості та організують, структурують нову інформацію відносно даного аспекту «Я» [6]. І. І. Чеснокова вважає, що самооцінка являється результатом процесу самосвідомості, в якій відображається рівень знання особистості себе та відношення до себе. Існують визначення, де самооцінка характеризується як ступінь задоволеності собою, рівень самоповаги. Такого роду ускладнення та величина визначення досліджуваного явища являються невиправданими. За ними втрачається саме поняття самооцінки та її суть стає розмитою. Також, на нашу думку, неправильно відносити самооцінку тільки до процесу чи результату, оскільки вона одночасно являється і тим, і іншим, та може бути схарактеризована як з точки зору діяльності, так і з точки зору властивості особистості. Також всі перечислені визначення самооцінки безпосередньо або опосередковано вказують на те, що родовим, по відношенню до самооцінки являється поняття оцінки. Адже сформувати думку про вираженість в себе якоїсь якості, а тим більше порівняти або визначити її цінність, можна саме оцінивши її. Тому, найбільш точно самооцінка визначається, як оцінка особистості себе та своєї поведінки, співставлення ідеального та реального образу «Я».
Наступним питанням методології являється проблема визначення видів самооцінки. Різними авторами виділяється ряд критеріїв, по яким самооцінка може класифікуватися на види. Серед таких відмічають адекватність самооцінки та її рівень, самоаферентація людини в часі, ступінь узагальнення людиною своїх якостей та ступінь позитивності впливу самооцінки на якість адаптації людини [3].
Рівень самооцінки свідчить про те, наскільки високо або низько індивід оцінює ту чи іншу свою якість і може бути відповідно високим, середнім та низьким. Рівень загальної самооцінки, як визначається більшістю авторів[], не витікає з суми часткових самооцінок і не тотожний йому.
Багато авторів відмічають, які гарячі суперечки викликає питання про те, чи може людина пізнати саму себе, а відповідно, чи може її самооцінка бути об’єктивною. Звідси витікає необхідність виділення такої характеристики самооцінки, як її адекватність. Адекватність самооцінки, як вже зазначалось раніше, являє собою ступінь її реалістичності, тобто того, наскільки відповідає дійсності те, як оцінює себе людина. Чим більшою є ця відповідність, тим більш адекватною буде самооцінка особистості. При цьому ступінь адекватності самооцінки може по-різному співвідноситися з її рівнем, наприклад, високий рівень самооцінки та низька адекватність. В такому випадку можна говорити про неадекватно завищену самооцінку.
Для адекватної самооцінки істотними є три моменти. По-перше, важливу роль у її формуванні відіграє зіставлення образу реального Я з образом ідеального Я, тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. По-друге, важливий чинник формування самооцінки, пов’язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій індивіда. Це означає, що особа схильна оцінювати себе так, як оцінюють її інші люди. По-третє, індивід оцінює успішність своїх дій-виявів через формат своєї ідентичності [4].
В якості наступної характеристики самооцінки іноді називається її диференційованість. Кожна людина по-різному оцінює різні свої якості: якісь з них оцінюються високо, інші – низько. Диференційованість самооцінки показує, наскільки велике розсіювання в оцінках індивідом різних своїх проявів. Чим більше варіантів часткових самооцінок, тим вище ступінь диференційованості і навпаки, чим одноманітніше людина оцінює різноманітні свої характеристики, тим більш цілісною буде самооцінка.
Самооцінка може бути охарактеризована з точки зору її оптимальності. Найчастіше зустрічається думка, згідно якої ознакою позитивної Я-концепції прийнято вважати високу самооцінку. Однак такий дослідник, як Р. Мартене оптимальною вважає середню самооцінку. Інші дослідники вказують, що про оптимальність самооцінки свідчить її адекватність [11]. Найбільш виправданою підставою для виділення оптимальної чи неоптимальної самооцінки може слугувати успішність індивіда в провідній діяльності та ступінь його задоволеності, які вказують на якість адаптації.
Особливостями самооцінки, відносно інших психічних явищ, являються її суб’єктивність та відносна стійкість що дає змогу вважати її властивістю характеру та особистості.
Отже можна зробити висновок, що самооцінка – це один з центральних компонентів самосвідомості, який полягає у співставленні людиною «ідеального» та «реального» образів «Я». Самооцінка відбувається в реальному часі, що відрізняє її від рівня домагань, який є орієнтованим на майбутнє. Основною функцією самооцінки є управління та регуляція поведінки та діяльності, що дає змогу найкращим чином пристосуватися до умов існування. Її можна схарактеризувати за рівнем (висока, середня, низька), ступенем диференційованості, адекватності та оптимальності.
Самооцінку студента в значній мірі визначають успішність процесу його адаптації як на етапі прийняття ним соціальної ролі студента (І-ІІ курси), так і на етапі прийняття професійної ролі (IV-V курси). Важливим моментом щодо професійної адаптації особистості студента, яка починає відбуватися саме на III курсі, є професійне самовизначення студента.
Самооцінка в юнацькому віці має більшу обумовленість своїми власними оцінками, ніж орієнтація на зовнішні оцінки, тому основним джерелом впливу на самооцінку в даній віковій групі буде власна оцінка людиною результатів, які вона отримає в виконуваній нею діяльності.
Поняття «арт-терапії» (терапії мистецтвом) виникло в контексті ідей 3. Фрейда і К. Юнга і розглядалося в психотерапевтичній практиці як один з методів терапевтичної дії, який завдяки застосуванню художньої (образотворчої) творчості допомагав психічно хворим виразити в малюнках свої приховані психотравмуючі переживання і тим самим звільнитися від них. Надалі це поняття набуло ширшої концептуальної бази, включаючи гармонійні моделі розвитку особистості (К. Роджерс, А. Маслоу). З точки зору представника класичного психоаналізу, основним механізмом корекційної дії в арт-терапії є механізм сублімації. На думку Юнга, мистецтво, особливо легенди і міфи, і арт-терапія, що використовує мистецтво, в значній мірі полегшують процес індивідуалізації саморозвитку особистості на основі встановлення зрілого балансу між несвідомим і свідомим “Я”. Найважливішою технікою арт-терапевтичної взаємодії тут є техніка активної уяви, яка направлена на те, щоб «примирити» між собою свідоме і несвідоме за допомогою ефективної взаємодії.
З точки зору представників гуманістичного напряму, корекційні можливості арт-терапії пов’язані з наданням клієнту практично необмежених можливостей для самовираження і самореалізації в продуктах творчості, ствердженням і пізнанням свого “Я”.
Арт-терапія як напрям, пов’язаний з дією різних засобів мистецтва на людину, застосовується як самостійно, так і у поєднанні з медичними, педагогічними і іншими засобами.
Хоча в наш час інтенсивно розвиваються різні напрямки арт-терапії (танцювально-рухова, піскова терапія, музикотерапія, казко-терапія, ізотерапія, імаготерапія тощо), все ж таки, як свідчить аналіз науково-методичної літератури, превалює у використанні саме ізотерапія [1].
Арт-терапія може використовуватися як у вигляді основного методу, так і як один з допоміжних методів.
Виділяють два основні механізми психологічної корекційної дії, характерних для методу арт-терапії.
Перший механізм полягає в тому, що мистецтво дозволяє в особливій символічній формі реконструювати конфліктну травмуючи ситуацію і знайти її вирішення через переструктурування цієї ситуації на основі креативних здібностей суб’єкта.
Другий механізм пов’язаний з природою естетичної реакції, що дозволяє змінити дію афекту «від болісного до того, що приносить насолоду». У психотерапевтичному контексті можна сказати, що заняття образотворчим мистецтвом носять спонтанний характер – на відміну від ретельно організованої діяльності з навчання пацієнтів рукоділлю або малюванню [1].
Огляд літератури з проблем арт-терапії свідчить про те, що поняття «арт-терапія» є збірними поєднує у собі безліч різних форм і методів. Фізичний і фізіологічний вплив арт-терапії полягає в тому, що творча діяльність сприяє поліпшенню координації, відновленню і тоншому диференціюванню ідеомоторних актів. Не можна недооцінювати також безпосередню дію на організм кольору, ліній, форми. Наприклад, в країнах каліграфічного листа (Китай та Японія) з давніх часів для лікування нервових розладів застосовується малювання ієрогліфів.
Відомий арт-терапевт А.І. Копитін визначив такі функції арт-терапії:
– Катартистична – очищає, звільняє від негативних станів.
– Регулятивна – знімає нервово-психічну напругу, регулює психосоматичні процеси, моделює позитивний психоемоційний стан.
– Комунікативна рефлексія – забезпечує корекцію порушень спілкування, формує адекватну між особову поведінку, самооцінку [1].
У арт-терапії дуже багато різновидів. Найбільшого поширення набули такі: музикотерапія, казко-терапія, піскова терапія, танцювальна терапія, бібліотерапія, лялькотерапія, ізотерапія та імаготерапія.
В рамках дослідження нами було проаналізовано особливості корекції самооцінки арт-терапевтичними засобами і встановлено, що найбільш ефективним для формування самооцінки, як співставлення ідеального та реального образів “Я”, будуть арт-терапевтичні засоби, в ході виконання яких дані образи деталізуються. До них відносяться ізотерапевтичні методи роботи в арт-терапії. На основі отриманого теоретичного матеріалу нами була сформульована гіпотеза, зміст якої полягає в припущенні, що використання арт-терапевтичних технік, які деталізують ідеальний та реальний образ “Я” студента у психокорекційній роботі з ними буде підвищувати адекватність самооцінки учасників корекційної програми.
На базі теоретичного дослідженя нами було заплановано та проведено емпіричне дослідження у формі експерименту, який складався з трьох етапів: констатувального, формувального та контрольного, та мало на меті встановити вплив арт-терапевтичних технік на самооцінку студента. Нами була висунута гіпотеза: використання арт-терапевтичних технік, що деталізують ідеальний та реальний образ «Я» студента, сприяє збільшенню адекватності його самооцінки в ході психокорекційної роботи.
На констатувальному етапі нами була сформована вибірка, яка складала 50 студентів II-IV курсів Національного університету «Острозька академія». Формування вибірки проходило серед генеральної сукупності студентів II-IV курсів віком від 19 до 22 років. Для визначення рівня адекватності самооцінки учасників експерименту нами було застосовано методику Дембо-Рубінштейн в модифікації А. М. Прихожан.
На формувальному етапі ми здійснювали вплив на залежну змінну – самооцінку студентів, через незалежну змінну – спеціальні арт-терапевтичні техніки.
Корекційна програма складалася з трьох занять, спрямованих на корекцію такого компонента самосвідомості, як Я-образ.
На контрольному етапі експерименту ми порівняли показники рівня адекватності самооцінки учасників експериментальної та контрольної груп.
Методом математичної статистики, для обробки отриманих даних був Т-критерій Стьюдента.
Нами було отримано наступні результати:
до та після формувальної стадії експерименту відмінності в рівні адекватності самооцінки студентів контрольної групи не є статистично значимими.
між середніми показниками учасників експериментальної групи до та після формувального експерименту існує статистично значима відмінність на рівні значимості 0,01. Тобто після проведення формувальної стадії експерименту показники статистично значимо змінилися. Отримані дані дають нам змогу стверджувати, що робоча гіпотеза нашого дослідження підтвердилась, що дає змогу стверджувати, що адекватність самооцінки студентів успішно коректується за допомогою арт-терапевтичних технік, які покращують деталізацію ідеального та реального Я-образу досліджуваного.
Отже можна зробити висновок, що адекватність самооцінки студентів успішно коректується арт-терапевтичними техніками, що деталізують Я-образ досліджуваного.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арт-терапия в эпоху постмодерна/ Под ред. А.И.Копытина. – СПб.: Речь, Семантика-С,2002. – 224 с.
2. Бурно М.Е. Терапия творческим самовыражением. – М.: Медицина, 1989.-Інтернет-ресурс.
3. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание: пер. с англ. – М.: Прогрес. – 1986. – 421с
4. Боришевский М. И. Теоретические вопросы самосознания личности / Психологические особенности самосознания подростка. – К. Вища школа, 1980 – с. 5-38.
5. Дмитрова Т. В. Образ “Я” як регулятор міжособистісних стосунків у ранній юності: дис. кандидата психологічних наук.: 19.00. 01. – К., 1993. – 187с
6. Кон І. С. Відкриття «Я» К:, Політвидав, 1978 р. – 367 с.
7. Немов Р.С. Психология: Учеб. Для студ. Высш. Пед. Учеб. Заведений:В 3 кн. – 4-еизд. – М.: Гуманит. Изд. Центр ВЛАДОС, 2003. – Кн. 1: Общие основы психологии. – 688 с.
8. Осипова А.А. Общая психокоррекция: Учебное пособие для студентов вузов. – М.: ТЦ Сфера , 2002. – 512с.
9. Реан А. А. Психология изучения личности: Учеб. пособие. — СПб., Изд-во Михайлова В. А., 1999. — 288 с.
10. Cловарь / Под. ред. М.Ю. Кондратьева // Психологический лексикон. Энциклопедический словарь в шести томах / Ред.-сост. Л.А. Карпенко. Под общ. ред. А.В. Петровского. — М.: ПЕР СЭ, 2006. — 176 с.
11. Столин В. В. Самоосознание личности. – М. МГУ, 1983. – 284 с