НІМЕЦЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В ОСТРОЗІ (1941-1944)

У статті проаналізовано головні аспекти нацистського окупаційного режиму на території міста Острог в роки Другої світової війни. Висвітлено специфічні зміни управлінського, соціально – економічного та духовно-культурного життя острожан в період окупації.

Ключові слова: окупаційний режим, нацисти, райхскомісаріат «Україна», гетто, геноцид, остарбайтер

НЕМЕЦКИЙ ОККУПАЦИОНЫЙ РЕЖИМ В ОСТРОГЕ (1941-1944)

В статье проанализированы основные аспекты нацистского оккупационного режима на территории города Острог в годы Второй мировой войны. Показаны специфические изменения управленческой, социально – экономической и духовно-культурной жизни острожан в период оккупации.

Ключевые слова: оккупационный режим, нацисты, райхскомиссариат «Украина», гетто, геноцид, остарбайтер.

GЕRMAN OCCUPATION REGIME ON OSTROH  (1941-1944)

In the article main aspects of the Nazi occupation regime in the town during the Second World War are analyzes.  It`s show some changes management, socio – economic, spiritual and cultural life of Ostroh during occupation.

Keywords: occupation regime, Nazis, rayhskomisariat “Ukraine”, ghetto,  genocide,  ostarbeiter.

 

.

 

 

Оскільки  питання життя населення окупаційного періоду в Острозі виступає лише одним із локальних сюжетів історії України 1941-1944 рр., то безумовно воно є малодослідженим. В цьому і полягає актуальність цієї теми та потреба в її висвітленні та осмисленні на рівні сучасних підходів історіописання.

Окремі аспекти зазначеної теми знайшли відображення,  насамперед, у працях М. Коваля, О. Лисенка, М. Куницького,  С. Іванова.

Метою статті є висвітлити встановлення та функціонування окупаційного режиму в Острозі в 1941-1944 рр.

Окупувавши до серпня 1942 р. всю територію України, нацисти розпочали тут активне впровадження основних задумів «нового порядку» в дусі пангерманізму. Під останнім завойовники розуміли завчасно сплановану систему політичних, економічних, військових та ідеологічних заходів, спрямованих на всебічний визиск захоплених земель та расову дискримінацію населення [22, с. 86]. 3 липня 1941 р., після тривалих і відчайдушних боїв, територія Острожчини теж стала частиною «життєвого простору» для німців [12, с. 84]. Описуючи життя цивільного населення під час війни, слід враховувати такий чинник, як міжособистісні стосунки. Співвідношення «єдності» й «відокремленості» чи не найліпше простежувати на прикладі городян, які відрізнялися від селян тим, що їхнє виживання залежало від чужинців [2, с. 147]. Ці «делікатні» питання є важливим чинником при дослідженні зокрема матеріального становища людей. Про те, що солідарність в умовах окупації залишалася визначальною рисою більшої частини населення в Острозі, доводять і документальні джерела, і свідчення очевидців. Зокрема, свідок та безпосередній учасник окупаційних буднів Острога Ольга Руй згадує, що вижити без грошей, магазинів і продуктів вдавалося лише через натуральний обмін, а подеколи навіть через просту людяність один до одного [15].

Обираючи модель територіально-адміністративного устрою та адміністративно-правової інституалізації окупованих територій, Берлін керувався, насамперед, принципами доцільності, мінімізації витрат на зміни та максимальної відповідності новостворених структур поставленим завданням. З огляду на це, було вирішено зберегти межі колишніх районів і сільських громад [5, с. 341]. Райхскомісаріат «Україна» був поділений на менші підпорядковуючі структури – округи або гебітскомісаріати. Острожчина спочатку підпорядковувалась Здолбунівському гебіткомісаріату, але з 15 січня 1943р. Здолбунівську округу сполучили з Рівненською, яку з 15 вересня 1941 р. очолив доктор Вернер Беєр [12, с. 85].

Органами місцевої адміністрації стали обласна та районні управи. Очільників цих установ призначала німецька військова комендатура, детально вивчивши кандидатури, не оминаючи при цьому польських управлінців з колишньої адміністрації. Керівником обласної управи став П. Корноухов, а Острозького району – В. Григорович. Згодом останнього замінив І. Мотренко. Керівники обласних та районних управ за штатним розписом мали найвищі місячні зарплати і надбавки – від 1200 крб, у той час як рядові службовці управи мали близько 300 крб, проте й відповідальність на керівниках «висіла» величезна. Наступним за рангом держслужбовцем був бургомістр – міський голова. В Острозі почергово міську управу очолювали Йосип Новицький, Василь Григорович та Микита Шумбарський [15]. 19 липня 1941 року Рівненська окружна управа видала розпорядження про організацію української влади. Згідно нього, районна управа складалася з голови, заступника та секретаря. Острозьку районну управу очолив І. Мотренко, заступником став учитель латинської мови Матвій Йоакимович, секретарем – С. Заречнюк [12, с. 86]. В ній мали діяти такі відділи: адміністративний, господарчий, освітній, суспільної безпеки, технічний. Їх очільниками призначалися відповідні референти, підпорядковані безпосередньо голові [17, с. 85]. У перші місяці окупації працівники органів місцевого самоврядування та поліції мали можливість звільнитися за власним бажанням. З часом цього права їх позбавили. Тому багато хто з острахом чекав повернення радянської влади, добре розуміючи свою плату за службу окупантам [14, с. 212]. Як згадує О. Руй, після визволення Острога майже всі службовці окупаційної влади спішно покинули місто [15].

На першому етапі окупації з метою забезпечити «порядок» на захопленій території було утворено айнзатцгрупи (оперативні групи), які повинні були очистити міста та села від «небезпечних елементів» і придушити партизанський рух у «зародку». Проте основним видом їх діяльності стала не боротьба з партизанами, а винищення мирного населення, передусім єврейського [7, с. 175]. В Острозі «єврейське питання» проявилося в найбільш гострих формах. Перед війною тут проживало 9240 євреїв (62% усього населення) [12, с. 88]. З початком окупації вони незалежно від віку, статі, освіти, попереднього соціального чи професійного становища отримали відмінний від решти містян правовий статус. Їх офіційно визнавалися «неарійцями» і автоматично позбавлялися навіть тих обмежених прав, якими користувалася інша частина жителів [14, 149]. Євреям заборонялося виїжджати за межі своєї місцевості чи змінювати місце проживання без дозволу гебітскомісара, а також користуватися тротуарами, громадським транспортом, атомобілями, місцями і закладами відпочинку, концертно-видовищними установами, відвідувати школи, займатися торгівлею [19, с. 428]. Окупаційна влада відокремила їх від інших національностей, зокрема, і для обліку як трудових ресурсів. Згідно з наказом райхсміністра у справах східних територій А. Розенберга від 16 липня 1941 р., затверджено обов’язкову повинність до праці для євреїв віком від 14 до 60 років [20, с. 83]. Усі цінні речі вони зобов’язувалися здавати окупантам, зокрема всі наявні кольорові метали, одяг, тканини, меблі, велосипеди, швейні машинки, іншу техніку тощо [20, с. 82]. Ольга Руй розповідає, що біля жандармерії (де зараз краєзнавчий музей) їх змушували здавати коштовності [15]. Однак, найстрашнішою сторінкою в історії окупаційного Острога були три розстріли, в ході яких було знищено більшу частину місцевих євреїв [18]. 5 вересня 1941 року Е. Кох віддав наказ створити гетто в містах, де євреї становили велику частку населення. Для їх організації,як правило, використовували найбідніші та занедбані території. Спільною рисою різних новостворених гетто були нелюдські умови та постійна загроза смерті. Фактично, вони були місцем концентрації єврейського населення, транзитним пунктом перед знищенням [20, с. 89]. Тим євреям, яким вдалося уникнути розстрілів, довелося щоденно боротися за життя в новоствореному гетто, в районі Старого міста, біля синагоги.

Ще одним болючим місцем окупаційного режиму була економічна політика нацистів. Вони надавали виняткове значення раціональному використанню наявної робочої сили. Так,  5-го серпня 1941 р. Розенберг підписав розпорядження про запровадження системи обов’язкової трудової повинності для всіх мешканців східних окупованих областей. Усі працездатні громадяни, віком від 15 до 65 років мали стати на облік у конторах так званих бірж праці [22, с. 93]. Перерозподіл працездатного населення здійснювався через запровадження трудових карток. Усі жителі міста, зайняті на роботах, зобов’язувалися мати такий документ. В Острозі компетенція бірж праці зводилася, зазвичай, до залучення останніх до відбудовних та ремонтних робіт в напівзруйнованому місті [15].

«…В перші місяці окупації влада видавала по карточках муку, хліб та інші продукти, але потім перестала це робити, – згадувала О. Руй. За роботу платили окупаційними марками, але за них неможливо було нічого купити, адже в місті не було магазинів. Більшість людей самі тримали городи, курей, іншу живність для того щоб не померти голодною смертю…» [15]. Офіційно торгівля на міських ринках і базарах заборонялася. Складалась парадоксальна ситуація: влада не могла забезпечити міське населення необхідною кількістю продуктів харчування й протидіяла їх вільному продажу. Відносно краще жилося службовцям управи, бо вони отримували платню і пайок. Зазвичай останній складався з 1 кг  чорної солі, 1 шматка мила, 1 коробки сірників, 1 книжечки паперу для куріння. Вартість цього приблизно дорівнювала 17 крб. [16].

Таким чином, жителі окупованого Острога були обтяжені обов’язковою трудовою повинністю, хронічним дефіцитом найнеобхіднішого, жахливими побутовими умовами.

Ще одним важливим складником економічної експлуатації українських земель нацистським окупаційним режимом було вивезення мешканців України на роботи до Німеччини [22, с. 94]. Спочатку за допомогою активної агітаційної кампанії вдавалося залучати на роботи добровольців. В агітаційних плакатах, піснях, фільмах всіляко розхвалювали безхмарне життя в Німеччині, рекламували високі соціальні стандарти, гідні умови праці, можливості оволодіти новими професіями, ознайомитись із високою європейською культурою тощо. Після повернення на батьківщину добровольцям обіцяли встановити високі пенсії, грошові компенсації, надати у приватну власність земельні ділянки. Навпроти сучасної міської ради знаходилася спеціальна установа – «Arbeitburo» – відділ, який займався вербуванням робочої сили до райху і видачею арбайт-карток тим, хто на нього працював. Цю установу очолював Микола Білошицький [15]. Злиденне життя містян і труднощі з працевлаштування штовхнули деяких юнаків та дівчат добровільно вирушити на заробітки. До того ж, з початку кампанії вербування для родин, члени яких працювали в Німеччині, показово видавали щомісячні грошові компенсації, розмір яких коливався від 130 до 200 карбованців [12, с. 92].

Однак, прибувши до Німеччини, «робітники зі Сходу» зустрічалися з жахливими умовами праці та поганим ставленням. Згідно указу про східних робітників від 20 лютого 1942 р., остарбайтерів належало ізолювати як від німців, так і від решти іноземних робітників, використовуючи на виробництві винятково у складі робочих груп, а в сільському господарстві – тільки на великих підприємствах. Утримувати ж таких робітників належало в спеціальних таборах під суворою охороною [3, с. 63]. Весна 1942 р. остаточно поклала край марним сподіванням та ілюзіям українців на чесну та справедливу працю в Німеччині. Вивіз людей до Райху став примусовим. Для ефективного забезпечення цієї кампанії окупаційна адміністрація задіяла розгалуджений репресивний апарат (жандармерію, підрозділи СС, охоронні війська), а також району та міську управи, на очільників яких і покладалася вся відповідальність за складання списків та організація вивозу [11, с. 107]. Бургомістр та голова районної управи мали організувати своєчасне прибуття всіх внесених до списків, забезпечити підводи для доставлення завербованих з речами до місця призначення, а також детально прозвітувати  про всю виконану діяльність [9, акр. 58]. Саме района управа в Острозі детально формувала списки осіб, які підлягали трудовій мобілізації і всілякими доступними методами намагалася виконати завдання. Для цього складалися спеціальні таблиці, де зазначалась інформація про майбутніх робітників з числа родичів або причина їх відсутності [8, арк. 1]. Після запровадження примусового порядку вербування до Німеччини молоді в Острозі розпочалися справжні  облави [15].

25 вересня 1942 р. І. Мотренко видав наказ, де зазначалося, що особи, яких мали вивозити до райху, повинні пройти обов’язковий медичний огляд, мати при собі робоче та святкове вбрання, білизну, взуття, мило, рушник, посуд, а також харчі на 4 дні. Після огляду завербовані особи  відправлялися до залізничної станції Оженино. Суворо заборонялося мати супроводжуючих в особі родичів чи друзів [9, арк. 58]. Всього з Острога було вивезено 257 осіб, а з Острозького району – ще 297 [10, арк. 3, 34].

Окупаційна політика нацистів не обмежувалася лише економічною експлуатацією та пограбуванням. Гітлерівці мали за мету знищити не лише націю, але і її культуру. Їхня у сфері культури в Україні спиралась на загальні засади нацистської расової теорії. Головні її ідеологи засобами пропаганди намагалися переконати українців, що Німеччина є центром світової культури, а самих себе нацисти зображували носіями найвищих культурних і духовних цінностей [21, с. 327]. А. Гітлер підкреслював: «Принципова лінія для нас абсолютно зрозуміла – цьому народу не треба давати культуру». Окрім цього, головним обов’язком українців повинна була стати праця на користь райху. Е. Кох з цього приводу висловився так: «Українцям не треба думати про школи й університети, тому що вони зобов’язані працювати, а для роботи освіта не потрібна. Відкриття навчальних закладів є зовсім недоцільним, бо тубільцеві – робітникові і тубільцеві – хліборобу освіта лише шкодить» [4, с. 698].

В Острозі навчання проводилося до 1942 р. Зокрема, 10 вересня 1941р. в приміщенні колишнього педучилища відкрилася вчительська семінарія. Її слухачами стали не лише жителі міста, але й багато бажаючих з сусідніх районів, зокрема зі Славутського та Плужнянського [1, с. 178]. Крім вчительської семінарії місцевими ентузіастами під керівництвом інтелігента Василя Григоровича  в серпні 1941 року було відкрито теж в приміщенні тодішнього педучилища (сучасної «Острозької академії») гімназію. В семінарії навчання проводилося за 5-річною, а в гімназії – за 4-річною програмами. У перший клас гімназії (як і в семінарію) приймали дітей після 6-го класу. Директором вчительської семінарії був Афіноген Максимович Павлюк. А директором гімназії став Василь Іванович Григорович (1881-1971), який викладав тут географію [1, с. 179].

Окупаційна влада дозволила існування на Острожчині релігійних громад, за умови, що вони не займатимуться політикою і не становитимуть небезпеки для них. Нацисти розраховували, що церква стане їх «ідеологічним кермом» над свідомістю людей і допоможе завоювати довіру населення [1, с. 107]. Тому у неділю та на релігійні свята в храмах безперешкодно проводилися Богослужіння. В Острозі в період окупації служили такі священики як Михаїл Рихліцький та Олександр Рафальський. Незважаючи на тиск і контроль з боку адміністрації, священики допомагали місцевим жителям, рятуючи їх від голоду, холоду і хвороб. Зокрема, Михаїл Рихліцький на свій страх і ризик  допомагав і переховував декілька євреїв в своєму будинку в Острозі [15].

Отож, окупувавши Острог 3 липня 1941 р., німецькі загарбники реалізували у місті  «новий порядок» в повному обсязі, встановивши расову дискримінацію та ліквідувавши економічну самостійність населення. Головною рисою німецького окупаційного режиму був тотальний контроль, що охопив всі сфери життя: управління, економіку, культуру. Цей період був позначений геноцидом єврейського населення, репресіями, економічним пограбуванням та вивезенням людей на роботи до Німеччини.

Джерела та література:

1. Антонюк Ф. Курси медичних сестер в Острозі під час німецької окупації/ Ф. Антонюк// Острозький краєзнавчий збірник.-Острог, 2010.-Вип.4.- С.176-177.
2. Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою / К. Беркгоф. – К.: Критика, 2011. – 455 с.
3. Гальчак С. Українські робітники нацистської Німеччини: вербування, примусова праця, репатріація / С. Гальчак, Т. Пастушенко, М. Шевченко//Україна в Другій світовій війні. Погляд з XXI ст.: Книга перша – К.: Наукова думка, 2010. – С. 44-92.
4. Гінда В. Культура, освіта і спорт під час окупації./ В. Гінда// Україна в Другій світовій війні. Погляд з XXI ст.: Книга перша – К.: Наукова думка, 2010. – С. 697-732.
5. Гончаренко О. Система управління окупованими територіями України/ О. Гончаренко, О. Лисенко, Т. Першина// Україна в Другій світовій війні. Погляд з XXI ст.: Книга перша – К.: Наукова думка, 2010. – С. 321-367.
6. Гордієнко В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні / В.Гордієнко // Укр. іст. журн. – 1998. – № 3. – С. 107 – 119.
7. Дерейко І. Місцеві допоміжні структури та військові формування поліції безпеки та СД на теренах Рейхскомісаріату «Україна» 1941-1944рр. І. Дерейко// Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. Вип. 12.- К: Інститут історії України НАН України, 2009. – С.175  – 187.
8. Держархів Рівненської обл., ф. Р-27 Острозька районна управа Рівненської округи, оп.1, спр. № 5 Дані про кількість людей, відправлених до Німеччини – 21 вересня 1942 р. – 10 жовтня 1942 р., 78 арк.
9. Держархів Рівненської обл., ф. Р-27 Острозька районна управа Рівненської округи,  оп. 1, спр. № 7 Донесення про скоєння вбивств невідомими людьми. Розпорядження про явку молоді 1920-1926 рр. нар. для відправлення на роботу, 78 арк.
10. Державний архів Рівненської обл., ф. Р-288 Острозька районна надзвичайна комісія Рівненської обл. по розслідуванню злодіянь і нанесених збитків під час німецької окупації Острозькому району Рівненської обл., оп. 1, спр. 3 Відомість про кількість населення, дворів, підприємств і т.д. по м. Острог, 62 арк.
11. Забродець О. Волинські остарбайтери (1941-1945рр.)/ О. Забродець// Волинь у другій світовій війні. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С.107 – 126.
12. Іванов С. Діяльність Острозької районної управи в роки німецької окупації(3.07.1941 – 10.01.1944)/ С. Іванов// Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Історичні науки. – Острог, 2011.- Вип.19.- С. 82 – 98.
13. Криваві жорна війни. Трудова повинність на Рівненщині у 1941-1944 роках. Спогади, документи, факти / Ред.-уклад. Святослав Ситай. – Рівне : О. Зень, 2013. – 160 с.
14. Куницький М. Соціально-правовий статус місцевого населення Райхскомісаріату «Україна» (1941-1944 рр): монографія.- К. ПП «НВЦ «Профі», 2014. – 564 с.
15. Особистий архів автора. Спогади Ольги Руй (записані 12.05.2015р. в Острозі).
16. Особистий архів Ольги Руй. Щоденник Генадія Руя (4. V. 1943 – 14. I. 1944 р.).
17. Сергійчук В. Український здвиг. Волинь 1939-1955: Документи і матеріали/ В. Сергійчук.-Київ: Українська видавнича спілка, 2005.- 840 с.
18. Сімейний архів Вальдманів, спогади Василя Вальдмана (записані 28.07.2007р. в Острозі).
19. Слободянюк П. Холокост на Правобережній Україні/П. Слободянюк//Історія України:маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. – К: Інститут історії Укр. НАН України, 2004. – Вип. 26. – С. 424 – 437.
20. Трофимович В. Голокост на окупованій Волині / В. Трофимович, С. Іванов // Військово-науковий вісник. –, Львів: АСВ, 2015. – Вип. 24. –  С. 74-101.
21. Удовик В. Питання культурної політики в період німецької окупації (1941–1944 рр.)/ В. Удовик // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – К., 2005. – Вип. 9. – Ч. 2. – С. 325 – 343.
22. Україна у Великій війні 1939-1945:наук – поп. вид. – К.: Емма, 2014. – 264 с.