УДК 820(073)

Ганна Іванчук

 

Концепт «людина-природа»

в малій прозі Ольги Кобилянської

Стаття присвячена вивченню концепту «людина-природа» в малій прозі Ольги Кобилянської. Для повного розуміння проблеми зроблено спроби  розкрити її індивідуально-авторське бачення світу природи та взаємодії з людиною. Визначено основні топоси творів письменниці, зокрема топос лісу, гір, через які висвітлено образи природи. Основними темами творів є гармонія людини й природи, їх співіснування, згубний вплив цивілізації на природу, що стає причиною екологічної кризи. Висвітлено аспекти екологічного мислення та критика людського впливу на природу, проблему збереження природних ресурсів.

Ключові слова: топос, екокритика, «людина-природа», концепт природи, гірська природа.

Hanna Ivanchuk

CONCEPT «PEOPLE-NATURE»

IN THE SMALL PROSE OF OLGA KOBYLYANSKA

The article is devoted to the study of the concept of «people-nature» in the small prose of Olga Kobylyanska. In order to fully understand the problem, attempts were made to reveal her individual author’s vision of the natural world and its interaction with people. The main topos of the writer’s works are defined, in particular the topos of the forest and mountains, through which the images of nature are highlighted. The main themes of the works are the harmony of people and nature, their coexistence, the harmful influence of civilization on nature, which is the cause of the ecological crisis. Aspects of ecological thinking and criticism of human influence on nature, the problem of preserving natural resources are highlighted.

 Keywords: topos, ecocriticism, «people-nature», concept of nature, mountain nature.

Постановка проблеми. Труднощі пов’язані з карколомними змінами, спричиненими індустріалізацією, пришвидшенням технічного прогресу, його впливу на людину та природу гостро постають у доробку Ольги Кобилянської. Екодискурс у малій прозі письменниці втілено на тематичному та ідейному рівні, в образній системі, у художніх деталях та мікросцені. Природа стає частиною морально-етичного конфлікту тексту, набуває символічного виразу, а також перетворюється на код для розуміння суті персонажів та перипетій у творах.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Літературознавці чимало уваги приділяли образу природи в доробку письменниці. Л. Горболіс досліджувала природу гір на прикладі новели «Битва». Художній простір творів письменниці досліджувала О. Кардащук, інтерпретуючи образ лісу. Т. Гундорова досліджувала психоаналітичні аспекти художньої творчості та інтелектуальної концепції Кобилянської. ЇЇ праці не стосуються теми екокритики, але все ж вона висвітлює творчість письменниці наповнену природними образами і вважала, що природа за своєю сутністю у творах є фемінною. Також зазначає у праці «Femina Melancholica. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської»: «Природа для Кобилянської означала передусім самодостатність і навіть смиренність у повтореннях циклу народження і смерти. Така несвідомість прочитується у вродженій свободі гуцулів та одвічному ритмі життя пралісу. Інакше бачать природу «цивілізовані» люди, які вносять у неї свої цілі і цінності, а то й перекладають на неї власні комплекси та бажання» [1]. Гостро критикував О. Кобилянську літературний критик С. Єфремов. У газеті «Київська старина» дослідник досить агресивно сприймає літературну постать Кобилянської, висунувши до її творчості чимало претензій. На думку Єфремова, письменниця нехтувала справжнім життям, сюжети її творів не відповідають здоровому глузду, вона зневажає народні маси, сповідуючи лиш культ краси та індивідуалізму. Критик приписував письменниці конфлікт між красою та правдою, він не міг збагнути філософського змісту деяких творів, ідей, висміював образ «конини», закидав їй неповагу до народу. Єфремов не розумів творів Кобилянської, або не хотів у них вдаватися, розглядав їх поверхнево [3]. Тож, «гірська орлиця» своєю творчістю порушувала різноманітні важливі та складні літературознавчі проблеми, зокрема українських традицій. Саме тому для розв’язання їх вона працювала в ідейно-тематичному напрямі, що є досить багатим. У творах висвітлені теми жіночої долі, кохання, природи, цінностей життя тощо [6, с. 176].

Мета статті   висвітлення концепту «людина-природа» у творчій спадщині Ольги Кобилянської.

Виклад основного матеріалу. Особливість творів малої прози О. Кобилянської полягає у тому, що природа в ній зображена не як допоміжний елемент, не тло події, не складник сюжету, а як головний герой твору. В письменниці образ природи персоніфікований та стає на перший план. Виразними є образи природи у новелах «Битва», «Через море», «Рожі», «Мої лілеї», «Вовчиха», «Огрівай, сонце…», «Некультурна», «Жебрачка», «Віщуни», «Смутно колишуться сосни», «Лісова мати» тощо.

Головними топосами в письменниці є: ліс, гори, поля, море, сад.

Особливою зоною для письменниці був ліс. Топос лісу в її творах  – не просто середовище, але й стан душі. Природу лісу Кобилянська описує у багатьох творах, не дивно, що й більшість героїв письменниці описано на фоні лісу. Окрім того, необхідно зазначити, що ліс це символічний образ. Саме завдяки цій образності й виникає розуміння краси та байдужості, життя та смерті, віри та безнадії, буяння тощо. У творах письменниці ліс буває різним.

Смерековий ліс у Карпатах письменниця описує в пейзажній новелі «Битва». Ліс, або праліс в цьому творі змінює свій характер, спочатку твору він спокійний та величний, мудрий. Головні герої твору є дерева. Величність природи підкреслює образ гір, які вкриті цими смерековими лісами: «Буковинські Карпати. Гора біля гори стоять разом в німій величі, одягнені в смерекові ліси» [5, с. 490].

Проте поступово ліс стає тривожним, як жива людина відчуває небезпеку, а  після приходу людини, яка прийшла його вирубувати він зовсім безпомічний, він відчуває смерть. Усі зміни «лісу» визначають динаміку художнього твору й мають символічні значення як «знищення» та «урбанізація». До написання твору письменницю спонукали пережиті враження від вирубки лісу в Карпатах. У своїх листах вона згадує про боротьбу робітників із природою.

Основою твору є взаємодія людини з природою, а саме пагубний вплив людини на неї. Спокій пралісу порушила людина, ввірвавшись у царство спокою та життя, і потривоживши гармонію та природній баланс: «Одного хмарного поранку почалася битва. В вузькій долині збудованою залізною дорогою, котрої шини, немов срібні змії, вилися кокетливо около потоку, що коло них біг, прибув тягаровий поїзд» [5, с. 490]; «Почався напад. З диким криком “гурра!” почали його наємники.» [5, с. 490].

Величезну екологічну катастрофу простежено в рядках: «– Праліси закупила фірма О-ба від “Релігійного фонду”. Пилимо вже сім років і маємо ще три роки перед собою. Денно пилуємо сімсот пнів. Сімсот пнів денно! Як же безсердечно-виразно звучало се! Сімсот товаришів їх нищено денно».

Кобилянська показує наскільки агресивною, жорстокою та насильницькою може бути людина: «– Гурра!.. Ліс задрижав. – Тут ліс займемо! Розлігся відгомін: – Зай-ме-мо! – Тут ударити!» [5, с. 491].

Справжню битву на виживання описано в новелі, природа опирається, протистоїть ворогу: «Та ба! вони натрапили на опір.»; «Крем’яниста земля роздроблювалась під їх ногами, і вони ранили собі руки»; «вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках!» [5, с. 491].

Щоб підсилити тривогу і справити враження читача та викликати співчуття письменниця ніби описує людську смерть. Поступово оповідь стороннього оповідача переходить наче в оповідь жертви, в чому й проявляється увесь трагізм. Письменниця використовує метафори для образності та емоційно-експресивного забарвлення.

У новелі «Природа» ліс постає місцем зустрічі й місцем душевного відпочинку. В тексті твору показано протиставлення образів: гуцул – ліс, він – дитина природи, панночка – місто. Життя в лісі зовсім інше – це органічний світ людини. Ліс у цій новелі є місцем душевного відпочинку: «В лісі лежала вона, витягнувшись на моху, і між вершками ялиць шукала неба. Се було гарно»; «Навкруги тишина, самота й шум лісів. Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку; здавалося, забула, що він коло неї» [5, с. 435]; «В такі хвилі вона зверталася до природи»; «Се краса, котрою вона розношується, в котрій купає свою душу й котра відбивається в її великих дожидаючих очах…» [5, с. 438].  У красі дівчини, її розумі, кмітливості, гуцул бачить силу, а така сила може бути притаманна тільки природі. Паночка дитина природи, в ній багато сили.

Як живий організм описано ліс у новелі «Жебрачка», сам простір можна розділити на виміряний (кімната та сто кроків від неї) та фоновий, яким є ліс. Персонаж спостерігає за природою через вікно: «Один з найкращих, найдикіших карпатських краєвидів пишався якраз перед моїм вікном» і роздумує над навколишнім середовищем та намагається зрозуміти: «щасливий той, хто 26 розуміє її!» [5, с. 452]. Весь твір – це опис душевного стану, і як на нього впливає благання жебрачки.

Неординарний образ лісу є в новелі «Час». Є символом того, що існує в пам’яті. На початку твору та в кінці авторка змальовує як вона лежить у лісі, відчуває спокій, насолоджується свіжістю того, що її оточує: «Немов живе золото, грає по вершках дерев сонячне проміння, миготить свавільно й зазирає в найглибшу глибінь лісу. Мило мені й спокійно серед тої лісної тишини…», «Її пісня розляглася далеко лісом і проймаюче, немов поклик до щастя й радості… А я вдумалась в неї, неначе в яку подію…» [5, с. 464]. Простір новели можна розділити на реальний та той, що є у пам’яті. Реальний простір – це зустріч жінки з дочкою. Осінній пейзаж лісу окреслений і в новелі «Віщуни». Тільки тут ліс є темним, чорним…Тобто опис лісу ніби висвітлює стан персонажа. Ліс слугує у такому випадку місцем відчуження, герой наче заховався в лісі від людей. Для нього ліс, наче рай, тут він знаходить місце спокою сенс життя: «в зеленім його світі спокійно», «ліс-великан узяв його в свої обійми, замкнув і від-городив від села, і йому добре» [4 с. 324].

Гірську природу, а точніше образи двох гір, ліс описує письменниця й в новелі «Некультурна». Головна героїня – гуцулка Параска, яка комфортно почуває себе у лісі та серед гір. Обоє гармонійно співіснують разом. Через образ жінки письменниця висвітлює природу. Життя в горах сформувало в Параски «твердий» характер. Топос гір у творі є середовищем для виховування. І гори як середовище для виховання людини з певними якостями посідають чільне місце. Гори є частиною природи, проте особливої, відмінної від тієї, про яку знають на рівнинах. Природа Карпат у творі олюднена, а гори, як образ двох гір Рунг і Магура, з якими на початку твору «зустрічає» нас письменниця: «”Магура” називалася тота гора, під котрою стояла її хата.»; «”Рунг” було йому на ім’я»; «Густий старий ліс розкинувся тут, а Рунг і Магура, поборені красою своєю взаємно, схилилися і потонули в його темну глибінь»; «Там був їх рай…» [5, с. 518].

Цей рай і відчувала Параска серед дикої природи: «Між Рунгом і Магурою вона дома. Тут навіть і побалакати було з ким» [5, с. 519]. Тут вона має свій куточок раю, де їй не сумно. Скажімо, зовнішній рай між двома горами, а внутрішній у своїй хатині. Світ дикої природи висвітлює жіночу свободу [6, с. 45]. Саме на фоні лісів та гір жінка випромінює енергію, разом з природою вона утворює синтез, а коли йде жити між людей, то з сільською місцевістю в головної героїні відбувається повний дисбаланс. Цілком закономірно, адже ліс, дерева, все живе навколо символізує життя, ріст. Параска живе не зважаючи на думки людей. Живе, як вважає за потрібне, як їй подобається. Жінці комфортно у своєму «світі», письменниця підкреслює її естетичну сутність, схильність жінки до краси. Така ж сутність в природи, вона красива, сильна, вільна, безм’ятежна. Героїня з новели також наділена особливим відчуттям свободи, живе як їй каже серце. Це проявляється в її внутрішніх поривах. Гуцулка почуває себе найкраще серед природи, де їй завжди спокійно й впевнено, вона в гармонії з собою та природою. Тобто жінка є дитиною природи, відчуває зв’язок з природою, сприймає естетично навколишній світ, вміє радіти найменшим дрібницям: «Почуття самоти не знала. Округ неї, правда, тихо але та тишина не така, як в її хаті; тут мов жива.» [5, с. 519].

Отож, авторка ніби описує зіткнення природи з цивілізацією. Коли головна героїня – жінка природи намагається знайти своє місце в культурному суспільстві це не увінчується успіхом, жінка переживає кризу. Параска не вписується в соціальні вимоги та норми, які диктує суспільство, вона інша, вона «некультурна». Символом цієї некультури є природа, природнє начало, яке героїня прагне віднайти в собі, відмовляючись від соціальних стандартів. Через образ природи Ольга говорить про те, як жінка, не зважаючи на всі соціальні обмеження, може знайти себе у більш глибоких, духовних і природних аспектах життя, де немає тиску культурних канонів і очікувань.

У новелі «Вовчиха» виразним є топос поля та саду. Наприклад, місцем відпочинку як фізичного, так і душевного, усамітнення в новелі є сад: «Саме коли хотіла зайти в невеличкий садок, щоб там і собі “пролежатися” в холодку, заки хто з хатніх укажеться…», «встала, відійшла і злилася з темнотою саду…» [5, с. 467]. Сад є метафорою духовного розвитку, тому авторка показує гармонію в якій може співіснувати людина та природа. Природа може бути для людини місцем самопізнання і пошуку гармонії між внутрішнім і зовнішнім. Для героїні сад – це місце, де можна знайти спокій і відновлення від боротьби, що відбувається на полі.

Контраст створює топос поля, що в цій же новелі є предметом непорозумінь. «Поле» постає матеріальною частиною, тобто все життя ніби крутиться біля нього, люди важко працюють, щоб отримати наживу. Головна героїня набуває цю наживу руками дітей, для неї цінності в іншому: «Вона зятя з полем хоче, з полем таким, щоб давало стільки, щоб воно й “кожухи”, й “ковалів” оплачувало, і “злодіїв” годувало й… “на боже” не забувало» [5, с. 47]. Вона підла, скупа та егоїстична до своїх дітей. Поле – це земля, використання такого образу-символу дозволяє досягти особливого драматизму в зображенні характерів персонажів, їх суть, трагізм, який полягає в духовному занепаді дочки Санди, психологічному насиллі в сім’ї. Тобто поле – це простір страждань та боротьби.

Топос моря можна простежити в етюді «Через море», де Кобилянська змальовує політ двох чайок над морською стихією. Вивчаючи особисте життя письменниці можна дізнатися, що побачити море було її мрією, на жаль, не здійсненою: «…одне бажання… море побачити. Та не лише бачити його… але бути якийсь час коло нього, вглиблятись в нього» [5, с. 560]. Це вона писала в листах до Лесі Українки. Тому небачене жінкою море перенеслося в її тексти. Море в етюді уособлює варіативність життя, в якому одна з чайок є жінкою, а інший образ – чоловіком. Письменниця описує меншу чайку та її страждання. Це як страждання жінки, що хоче бути поруч з коханим, але наштовхується на презирство, небажання зійти з п’єдесталу, як видається, заради досягнення високої мети, а насправді – егоцентризму, фантому вищості. Також Ольга прирівнювала і персонажів до моря: «Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море», «була поважна й глибока, як море…» [5, с. 540].

Отже, в творах письменниці Ольги Кобилянської природа є важливим елементом розкриття конфліктів, характерів героїв, їх стану, внутрішнього світу. Природа у творах є символічною та органічно пов’язана з подіями, які відбуваються. Тому топоси моря, лісу, гір, саду, поля є невід’ємними у новелах Ольги Кобилянської. У більшості творів людина мирно співіснує з природою та є складником гармонійного природного простору, а коли людина хоче перейняти роль господаря, то трапляються страшенні катаклізми: вбивство природи та вбивство природного начала в самій людині.

 

Література

1. Гундорова Т. Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. Київ. Критика, 2002. 272 с. URL: https://genderindetail.org.ua/netcat_files/57/65/kniga_Gundorova_Femina_melancholica_Stat_kul_tura_v_gendern_y_utop_Ol_gi_Kobilyans_ko_.pdf (дата звернення: 13.11.2024).
2. Горболіс Л. Екологічна культура героїв у художньому потрактуванні українських письменників: навчальний посібник для студентів-філологів. Суми: Сум ДПУ ім. А.С. Макаренка, 2010. С. 113.
3. Євшан М. Ольга Кобилянська. Українське слово: Хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст. Кн. 1. Київ: Аконіт, 2021. С. 111-116.
4. Кардащук О. В. Образ лісу в новелах Ольги Кобилянської. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 10: Проблеми граматики і лексикології української мови. Вип. 7.  С. 322-325.
5. Кобилянська О. Повісті. Оповідання. Новели / за заг. ред. Ф. П. Погребенника, І. О. Дзеревін, О. Т. Гончар та ін. Київ: Наукова думка. 1988. 673 с.
6. Хаджинова Р.В. Творчість О. Кобилянської: проблема традицій та новаторства. Українські студії в європейському контексті. Випуск 1: зб. наук. пр. / за ред. Т.М. Шарової. Мелітополь: ФОП Однорог Т.В. 2020. 316 с.