Стаття присвячена видатному освітньому діячу князю Костянтину-Василю Острозькому. Зібрані в ній матеріали щодо ролі князя в поширенні на теренах України здобутків західноєвропейської ренесансної культури розкривають ще одну цікаву малодосліджену грань його особистості.

Відомий український історик І.І.Огієнко відзначав, що усі українські магнати, усі разом, не зробили для української культури стільки, скільки зробив один Василь-Костянтин Острозький. Культурно-освітня діяльність князя привертала увагу багатьох дослідників як минулого, так і сучасності.Найбільш вагомими працями в цьому плані є монографії І.І.Огієнка “Князь Костянтин Острозький та його культурна праця”[13], Т.Кемпи „T. Konstanty-Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołynskiej”[9], П.А.Ричкова та В.Д.Луца “Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких”[15]. Підкреслюючи особливе місце князя в розвитку української культури, більшість дослідників акцентувала увагу на його боротьбі за православну віру та вітчизняну духовну спадщину. Цілком погоджуючись із цією думкою, зауважимо, що це була лише одна сторона його культурно-освітніх змагань. Заслуга К.-В. Острозького полягає і в тому, що його освітня та меценатська діяльність об’єктивно сприяли поєднанню національних культурних традицій з досягненнями західноєвропейського Відродження. Ця одна з найцікавіших граней діяльності князя поки що не мала повного висвітлення в науковій літературі. Отже, завданням даної праці є розкриття ролі князя в поширенні в Україні надбань ренесансного Заходу, які об’єктивно сприяли переходу вітчизняної культури на нову систему ренесансних цінностей.

До середини XVI ст. більшість ортодоксів ставилася до західної культури вороже, підсвідомо переносячи на неї своє негативне ставлення до католицизму, щиро вважаючи, що “лакомство на латинскую мудрость простоту и премудрость Божию бесчестит”, що необхідно “отклонить православных от черпанія воды от чужих ученій и предоставить им для питія воду от своих студениц и источников”, тому що “от чужого источника пиюще, смертоносна яда западныя схизмы упившиеся, ко мрачнотемным рымлянам уклоняются” [4,15-16]. Проте якщо в релігії збереження догматів і традицій православного обряду спонукало до повного заперечення догматів і традицій латинського віросповідання, які не збігалися з твердженнями Східної церкви, то інші галузі духовного виробництва (філософія, література, мистецтво), навпаки, прагнули не до протистояння та заперечення, а до взаємодії та синтезування. Отже, боротьба з католицькою та уніатською церквою не означала для К-В.Острозького боротьби з “латинською” ренесансною культурою. Навпаки, князь був активним прихильником взаємодії української культури із західноєвропейською, розуміючи, що розвиток самобутності духовного потенціалу народу неможливий без взаємодії з культурами інших країн, що єдино правильним шляхом, який виведе вітчизняну культуру із її згубної однобічності, є шлях подолання консерватизму і монополії православної церкви в усіх ланках духовного виробництва та осягнення прогресивних надбань ренесансного Заходу.

У контексті напрямку синтезування вітчизняних традицій з культурними здобутками Західної Європи винятково позитивне значення мала толерантна релігійна політика князя. Будучи вірним захисником православної церкви, К.В.Острозький з повагою ставився до інших релігій. Ще з дитинства він бачив мирне співіснування людей різних релігійних конфесій і успадкував повагу до різних поглядів і віровизнань, адже період правління Зигмунта І та Зигмунта II Августа був часом релігійної толерантності у Речі Посполитій, яку називали “державою без вогнищ” та “гніздом не однієї, а всіх єресей”[16,102]. У релігії К.-В.Остроззький найбільше цінував моральність, дисципліну та культуру, не надаючи великого значення догмам. Це стало основою його толерантного ставлення до всіх конфесій. Навіть під час найзапеклішої боротьби з Берестейською унією він не закрив жодного костелу на своїх землях. Навпаки, за свої кошти відреставрував острозький костел та запросив служити в ньому ксьондза В.Бежановського з Варшави. За часів князя в Острозі діяло сім православних церков, костьол, мечеть, синагога, святині кальвіністів та аріан. При синагозі працювала вища школа тлумачників Талмуду – “Ієшибот”, у якій викладав один з найвідоміших вчених Самуель Едельс (Маршуе). При костелі була латинська школа. Особливо князь піклувався про православні церкви. На землях К.-В.Острозького знаходилося понад 600 церков та 20 монастирів. Деякі з них: дерманський, дубенський, степанський – були значними осередками культури. У 1585 р. князь заснував в Острозі монастир Св. Трійці, а при ньому – шпиталь “для людей добрих, побожного життя, які були хворобами та нестатками знедолені”[9,97]. Фундація монастиря була пов’язана із заснуванням слов’яно-греко-латинської академії. На їх утримання князь фундував містечко Сураж та 7 навколишніх сіл. Костянтин-Василь був фундатором багатьох церков, які знаходилися не тільки на його землях. У 1560 р. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580 р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 р. надав кошти на ремонт монастиря Святого Онуфрія у Львові, у 1604 р. переписав містечко Словенсько для побудови кам’яної церкви віленського братства, у 1605 р. відновив київський монастир Святого Кирила [9,97-98]. Поети католицької та протестантсь­кої віри, як і православні письменники, прославляли у своїх творах князя Острозького. Один з кальвіністських письменників, що приховав своє ім’я під псевдонімом Клемент Полюс, присвятив київському воєводі книгу: ”Historia confederationis Polonicae…” (“Історія польської конфедерації”) (Вільно, 1596) [9,116]. Аріанин Еразм Отвіновський у 1599 р. присвятив Острозькому свої “Przypowieści Pana Naszego Jezusa Chrustusa z Xciąng Nowego Testamentu krótko zebrane i teras nowo wydane” (“Притчі Пана Нашого Ісуса Христа з книг Нового Завіту коротко зібрані та нині ново видані” [9,116]. За словами Казимира Тишковського, Костянтин-Василь був “у кож­ному дюймі сином гуманізму і реформації і разом вільним громадянином шляхетської Речі Посполитої” [9,116].

Позитивне ставлення до західноєвропейської культури, прагнення використати її досягнення в шкіль­ництві та просвіті позначились на діяльності Острозької слов’яно-греко-латинської акдемії, заснованої князем наприкінці 1576 року. Академія була створена на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи. Тут викладалися предмети класичного тривіуму (граматика, риторика, діалектика), квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які становили на той час середній рівень освіти, та вищі науки: філософія і богослів’я. “Революційним нововведенням, яке невдовзі тріумфально увійшло в практику української шкільної освіти, стало паралельне вивчення граматики трьох мов – церковнослов’янської, грецької та латинської” [18,127]. Я.Д. Ісаєвич пише, що назва академії – “слов’яно-греко-латинська” “відображала не так мови навчання, як її загальну культурну орієнтацію, прагнення до синтезу слов’янської (кирило-мефодіївської та специфічно української) спадщини зі спадщиною візантійської та поствізантійської культури і зі здобутками культури латинської (католицько-протестантського світу)” [6,56-57]. Таким чином академія стала першим вищим навчальним закладом Європи, у якому поєднання візантійської “грецької“ та західноєвропейської “латинської” духовності отримало інституційну базу. За словами Н.М. Яковенко, формування школи слов’яно-греко-латинського типу стало справжньою революцією в освітній православній традиції, уперше поєднавши на порубіжжі греко-слов’янського культурного ареалу і католицької Європи “візантійський Схід” із “латинським Заходом” [18,127]. Якщо раніше взаємодія і взаємопроникнення “східних” і “західних”, “грецьких” та “латинських” чинників в Україні відбувалося стихійно (“латинське” потроху засвоювалося, але не інтегрувалося до сердцевинної культури, яку в основному репрезентувала традиційна релігія), то із заснуванням академії як слов’яно-греко-латинського закладу відбувся перехід до нового етапу духовного синтезу вітчизняної та західноєропейської культури – усвідомленного систематичного засвоєння духовних надбань Центральної і Західної Європи [7,11]. В академії тісно співпрацювали викладачі як греко-візантійської, так і латинської орієнтації, прихильники як містико-аскетичного напрямку (Еммануїл Мосхопулос, Іван Вишенський, Іов Княгиницький, Василь Суразький), які виступали проти засвоєння латинської науки, так і представники просвітницького напрямку (Даміан Наливайко, Кирило Лукаріс, Діонісій Раллі (Палеолог), Лаврентій-Зизаній Тустановський, Мелетій Смотрицький), що обстоювали співробітництво із Заходом і активно використовували у своїй творчості ідеї західноєвропейських гуманістів доби Відродження. У науково-літературному гуртку острозьких книжників за часів К.-В. Острозького процвітала не тільки слов’яномовна, але й греко -, латино – та польськомовна поезія. У 1593 році, після придушення повстання К. Косинського, придворний поет князя К.-В. Острозького – Шимон Пекалід, колишній бакалавр краківського університету, написав першу латиномовну поему Острозького осередку “De bello Ostrogiano ad Pianteos cum Nisoviis libri quattuor” (“Про Острозьку війну під П’яткою з Низовцями”), видану в Кракові в 1600 році, у 1595-1601 рр. при дворі К.-В.Острозького Георгієм Паламідом була складена грекомовна поема “Про господаря Волощини Михайла Хороброго”, у 1595 році – польськомовна лицарська поема “Rozprawa przygod starego zolnierza” (“Розповідь пригод старого солдата”), у якій домінував ренесансний топос слави та щирий патріотичний пафос. Від імені старого воїна невідомий автор поеми захоплено розповідав про бойові подвиги Костянтина Івановича Острозького (батька Костянтина-Василя), який був шляхетним, сміливим та до того ж “сердечним” лицарем і, неодноразово перемагаючи в битвах з татарами та Москвою, домігся безсмертної слави, що, на думку автора, “миліша понад усе” [14,67].

К.-В.Острозький відіграв позитивну роль у розвитку ренесансної архітектури міста. Князь запрошував до Острога чимало італійських будівничих, що відігравали провідну роль у розбудові міста. Особливе місце серед цієї когорти зодчих належить П’єтро Сперендіо, який вперше згадується як громадянин Острога в грамоті 1591 року [1,60]. У документах XVI – поч. XVII ст. було виявлено чимало інших імен острозьких архітекторів. В акті 1603 р. згадуються муляри: Павло, Петро, Яків та Ян, у списку парафіан острозького костьолу 1622 р. – Шимон, Давид, Войцех, Ярош, Андрис, у записах 1630 р. виявлено згадку про архітектора Себастіана [1,61,62]. Виховані на засадах західноєвропейської культури, ці майстри сприймали українську культуру, що стала їм рідною, як невід’ємну частинку свого духовного світу, та успішно переносили надбання ренесансного зодчества на місцевий ґрунт. Під їх керівництвом в Острозі втілювались оригінальні вирішення просторових конструкцій, застосовувались передові технології будівельних матеріалів, створювались справжні шедеври, які визначали рівень розвитку архітектури того часу. Завдяки цим зодчим Острог стояв у авангарді українського зодчества, відігравав роль своєрідного центру будівельної справи, який забезпечував потрібними фахівцями не лише свої найближчі околиці, але й чимало міст Волині. У володіннях К.-В. Острозького – Дубні, Острозі, Старокостянтинові – сформувалась своя архітектурна школа з характерними особливостями, що не зустрічаються ніде, крім Волині. За своєю архітектурою Острог XVI ст. був справжнім ренесансним містом, з відцентровою системою планування вулиць, чіткою просторовою локалізацією земельних ділянок, так званих “пляців”, чому сприяло надання Острогу в 1585р. магдебурзького права. У ренесансному стилі були зведені оборонні стіни та башти – Кругла, Луцька, Татарська, а також численні церкви та Острозька синагога. В останній чверті XVI ст. К.-В. Острозький перебудував у ренесансному стилі свій замок – Вежу Муровану, зведену його предками ще в середині XIV століття. Про те, що в к. XVI ст. в замку велись оздоблювальні роботи, свідчить лист князя від 2 липня 1599 р. до бецького каштеляна Севастіана Любомирського, у якому йдеться про добування мармуру “до муру острозького”, що діставали у Спіжському старостві. У листі К.-В. Острозький просив дозволити його мулярові Миколаю “виламати і витесати тих штук (каменю), яких він буде розмірів” [1,61]. У результаті перебудови сувора готична архітектура замку збагатилася новим ренесансним декором. Ренесансне архітектурне обличчя Острога підтверджувало статус культури міста, його широких зв’язків, було втіленням ідейної програми князя-мецената, не позбавленої прагнення надати своєму “стольному граду” вигляду гуманістичної твердині, чого саме бракувало Луцьку і навіть Львову.

Широке будівництво оборонних башт, замків, монастирів та церков, що велося у володіннях В.-К. Острозького, значно сприяло розвитку різноманітних художніх ремесел. У др. пол. XVI – п. пол. XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів гончарства, ковальства, зброярства, золотарства. Про значний ремісничий розвиток Острога свідчать документальні джерела, ґрунтовно опрацьовані в наукових працях П. М. Жолтовського [3], А.Заяця, [5], В.О. Александровича [1]. Згідно з поборовим реєстром 1576 р. в Острозі працювало 129 ремісників 24-х спеціальностей. В акті 1603 р. розподілу володінь Острозьких є відомості про 190 ремісників 50-ти спеціальностей. У присязі, що склав Луцькому гродському суду острозький бурмистр Онисько Романович 24 жовтня 1635 р., йдеться про 551 ремісника 36-ти спеціальностей[5,32,37]. Відомо, що в 1624 р. в Острозі існувало 16 ремісничих цехів: ковалів, кравців, шевців, пекарів, гончарів, різників, кушнірів, римарів, шаповалів, теслярів, скрипкарів, оліферів, сідлярів, мулярів, золотарів [5,34]. Острозькі та іноземні муляри, різьбярі, гончарі, гаптарі та ремісники інших професій брали участь в оздобленні інтер’єрів церков та князівських замків, прикрашаючи їх кам’яними порталами, кахляними камінами та печами, декоруючи стіни гаптованими тканинами. До сьогодні збереглося кілька високохудожніх творів, виконаних, очевидно, на замовлення К.-В. Острозького іноземними фахівцями. Серед них два масивні латунні свічники, відлиті в 1576 р. гданським майстром Лукою Фріделянтом, які нині знаходяться в острозькому та в дубенському замках князя [3,33]. Очевидно, меблі для замків були зроблені також іноземними майстрами, у яких набували досвіду місцеві ремісники. Нині в Ермітажі зберігається золота медаль з високохудожнім реалістичним портретом К.-В.Острозького. Майстерність, з якою виконаний портрет князя на аверсі медалі, та герб Острозького на реверсі свідчать про високий професіоналізм художника. У Т.Кемпи є згадка про те, що старший син К.-В.Острозького – Януш після смерті батька завжди возив із собою його “золоту посмертну маску” [9,92]. Очевидно, що Януш возив не маску князя, а саме цю медаль, як слушно зауважено про це в монографії П.А.Ричкова та В.Д.Луца [15,143]. Яскрава індивідуальність рис обличчя князя, переданих без нівелюючої ідеалізації, із збереженням характерних особливостей, дозволяють припустити, що портрет міг бути виконаний на основі посмертної маски князя.

Щедра фундаторська діяльність К.-В.Острозького, скерована на підтримку храмів та монастирів, сприяла розвиткові іконописного малярства. У другій пол. XVI – на початку XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів іконописання в Україні. Про це красномовно свідчить податковий реєстр 1576 р., згідно з яким у місті працювало 6 малярів: Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко, Духніч, Богдан та Федір [1,65]. Іконописний осередок Острога, розгалужена діяльність якого охоплювала широку територію, не мав собі рівних на Волині і займав особливе місце поміж художніх центрів українських земель, поступаючись лише перед Львовом. До сьогодні збереглося кілька ікон, створених острозькими митцями епохи академії: “Юрій Змієборець”, “Різдво Богородиці” та чудотворна родова ікона князів Острозьких – “Богородиця Одигітрія”, що нині зберігається у монастирі Св. Трійці в с. Межирічі. Очевидно, за князя К.-В. Острозького в Острозі з’явились ікони, привезені із Західної Європи викладачами Острозької академії. Вірогідно, що Євстахій Нафанаїл з Криту, Еммануїл Мосхопулос, Діонісій Раллі (Палеолог), який приїхав з Риму, а особливо Кирил Лукаріс та Никифор Кантакузен, що прибули в Україну з Падуї як протосинкели (представники) Олександрійського та Константинопольського патріархів, могли привезти з собою італійські ікони, написані в стилі Відродження. Зокрема, у краєзнавчому музеї Острога зберігається ікона “Благовіщення” венеціанської школи XV ст., яка за легендою, була привезена до Острога Никифором Кантакузином, колишнім проповідником собору Св. Марка у Венеції.

З ім’ям К.-В. Острозького пов’язують створення перших в Україні портретів ренесансного стилю, у яких індивідуальна характеристика особистості переважала над соціальною, а шляхетність і гідність портретованого вимірювалась не їх походженням та багатством, але їх особистими якостями. При дворі князя працювали свої власні портретисти. Доказом цього може бути факт наявності багатьох портретів у францисканському монастирі в с. Межирічі до його закриття в 1868 році. Між іншими портретами там був навіть портрет секретаря К.-В. Острозького – Яна-Богдана Сусли [8,38-39]. Правдоподібно, що в Острозі діяв деякий час цех малярів, що підтверджує реєстр віддавання цехами воску до парафіяльного костьолу 1624 р. [1,64-65]. Позитивний вплив на розвиток портретного малярства в Острозі мали твори іноземних майстрів. Очевидно на замовлення К.-В.Острозького невідомим західноєвропейським майстром школи Луки Кранах Молодшого були намальовані парні портрети самого князя та його дружини Софії Тарнавської, які були виявлені в 1883 р. в замку с. Новомалин, під Острогом дослідником П.А.Кітіциним [10,527-528. 11,714-716] і нині, на жаль, втрачені. У Острозькому краєзнавчому музеї знаходиться портрет дружини Іллі Острозького – Беати Костелецької, також написаний у стилі Луки Кранах Молодшого, який працював при краківському королівському дворі в останній чверті XVI століття. На сьогодні відомо ще декілька портретів Костянтина-Василя Острозького, а також зображення інших членів його родини: батька – Костянтина Івановича, синів – Януша та Олександра, онучки – Анни-Алоїзи Ходкевич. Хоча більшість з цих портретів являють собою копії XVII-XIX ст., їх цінність як документа історії та явища культури, що віддзеркалювали певну добу, важко переоцінити.

Замовлення К.-В.Острозького сприяли розвиткові в Україні такого характерного для доби Відродження виду меморіальної пластики, як скульптурні надгробки. Тісні контакти із скульпторами, що працювали в галузі меморіальної пластики, розпочались у князя з 1567 року, коли він замовив Яну Марії Падовано пам’ятник над похованнями свого тестя Яна Тарновського та його сина Яна Кшиштофа у кафедральному костьолі м. Тарнува [16,281-282]. У 1570 р. був споруджений надгробок над похованням дружини князя Софії Тарновської [16,282], яка померла 1 липня 1570 року [9,91]. невдовзі після народження свого сина Олександра. У 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври над похованням свого батька Костянтина Івановича князь спорудив величний монумент, рівного якому не було в той час в Україні [16,282]. Це був характерний ренесансний надгробок з постаттю лицаря, що підіймається, спершись на руку. Саркофаг з постаттю розміщався в тріумфальній арці, обрамленій знаменами, гарматами, мечами, списами та іншими атрибутами, які розповідали про військову славу гетьмана. У грудні 1603 року, коли помер молодший син князя – Олександр, який активно допомагав своєму батькові відстоювати права православної церкви, над могилою улюбленого сина в Богоявленському соборі К.-В.Острозький збудував “чудовий пам’ятник з мармуру”, у якому представив Олександра у вигляді спочиваючого лицаря. “Гроб божий убраний коштовно на кілька тисяч, що і самі єзуїти дивувалися стоя на склепі, где княжата лежал” [2,138].

Костянтин-Василь сприяв розвитку музичної культури міста, яка з другої пол. XVI ст. набирала загальноєвропейських рис. Сам він виявляв велику любов і шану до музики і церковного співу, мав гарний голос, знав багато церковних псалмів та наспівів, дбав про церковні хори. Музика культивувалася в Острозькій академії. Спудеї становили ядро хору кафедрального Богоявленського собору [17,77]. Поєднання традицій вітчизняного та західноєвропейського хорового мистецтва призвело до створення в храмах міста в др. пол. XVI ст. своєрідного “Острозького наспіву” молитв, який після київського наспіву став найпопулярнішим місцевим варіантом, був широко відомий у всій Україні, Білорусі, навіть зафіксований у Росії. За сприянням князя, окрім церковної, в Острозі розвивалась і світська музика. На одній з гравюр XVIII століття, виконаній К. Яблоновським, зображений К.-В.Острозький, який задумливо слухає гру лютняра [17,76]. У документах 1583 р. є згадка про придворного “музику світлого володаря Костянтина князя Острозького” – Лаврентія [12,21]. Очевидно при князівському дворі була музична капела, інструментальна або вокально-інструментальна, як це велося при великих магнатських дворах. Коли до Острога приїжджали гості, їх аудієнції супроводжувалися грою капели, до репертуару якої входила церемоніальна музика, популярні пісні й танці, що виконувалися під час свят на велелюдному дворі князя. На початку XVII ст. в Острозі функціонував цех скрипалів, який налічував 22 музиканти [12,21].

Зібрані матеріали щодо ролі К.-В. Острозького у поширенні прогресивних культурних досягнень Заходу розкривають ще один вагомий аспект його діяльності на теренах української культури. У переломний момент історії, на рубежі XVI-XVII століття, коли перед нею постала загроза розчинитись у більш розвинутій культурі Західної Європи, князь Острозький виступив палким захисником її самобутності і разом з тим прихильником засвоєння здобутків “латинського” Заходу. Його щедра підтримка вітчизняних та іноземних митців, які плідно працювали в галузі освіти, друкарства, літератури, малярства, скульптури, архітектури, музики, декоративно-ужиткового мистецтва, проривала ту павутину ізоляції, якою обгорнула українську культуру консервативна православна церква, скеровували її на синтезування слов’янської та візантійської спадщини з надбаннями Ренесансу та реформації. Тим самим відбувалось самоствердження української культури, її внутрішній творчий потенціал відкривався назустріч світові і зважувався на порівняння. Це викликало її могутній злет, що був би неможливим у тому разі, якби боротьба йшла тільки шляхом заперечень, а не шляхом з’єднання з духовною спадщиною Заходу. Цей напрямок культурного розвитку був продовжений у діяльності І.Борецького, Є.Плетенецького, З.Копистянського, П. Могили та багатьох інших діячів київського осередку, до якого у 20-х роках XVII ст. перейшла з Острога естафета культурного поступу України.

Список використаних джерел

1. Александрович В.С. Мистецьке середовище Острога епохи академії // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – Т. І. – С. 59-68.
2. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. С кройники – К., 1971.
3. Жолтовський П.М. Художнє лиття на Україні. – К., 1973.
4. Жолтовський П.М. Український живопис XVII-XVIII ст.- К, 1978.
5. Заєць А. Економічний розвиток Острога в XVI- першій пол. XVII ст // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – Т. І. – С.32-37.
6. Ісаєвич Я.Д. Острозька академія як слов’яно-греко-латинський заклад // Матеріали IV науково-практичної конференції “Острог на порозі 900-річчя”. – Острог, 1993. – С.56-58.
7. Ісаєвич Я.Д. “Lyceum trilingve”: концепція тримовної школи у Європі в XVI ст. // Острозька давнина. Дослідження і матеріали. – Львів, 1995. Т.І. – С. 8-12.
8. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa-Kraków,1903.
9. Kempa T. Konstanty-Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wolynskiej. – Toru, 1997.
10. Китицын П.А. К портрету князя Константина Острожского // Киевская старина. – 1883. – № 11. – С.527-528.
11. Китицин П. А. К портрету Софии Острожской // Киевская старина. – 1883. – №11. – С.714-716.
12. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – К., 1990.
13. Огієнко І.І. Князь Костянтин Острозький та його культурна праця. – Kенора, 1958.
14. Radyszewskyj R. Polskoezyczna poezija ukrainska od konca XVI do początku XVIII wieku. – Kraków, 1996.
15. Ричков П.А., Луц В.Д. Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких. – К., 2002.
16. Сидор – Габелінда О. Надгробок князя Костянтина Острозького в Успенському соборі Києво-Печерської лаври // Записки наукового товариства імені Шевченка. Том CCXXXVI. Праці комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. – Львів, 1998. – С. 279-293.
17. Тананаева Л.И.. Сарматский портрет.- М,1979.
18. Цалай-Якименко А., Ясиновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога //Острозька давнина. Дослідження та матеріали. – Львів, 1995. – С.74-88.
19. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993.

Інші записи: