„Тим більше буде майбуття,

чим більше поле Твого доброчестя”

С. Слєшковський

Вагома роль роду князів Острозьких у збереженні праволавної віри та підтримці Східної церкви не викликає ні найменших сумнівів і неодноразово підкреслювалась у історичній літературі. Відокремлено стоїть лише постать останнього представника цієї славної династії – князя Януша (1554-1620), стосунки якого з православною церквою є найбільш заплутаною та суперечливою сторінкою його біографії. У роботах істориків та краєзнавців XIX-поч.XX століття, зокрема М.Н.Теодоровича та І.Н. Батюшкова, Януш представлений як доведений єзуїтами до крайнього фанатизму ненависник Східної церкви, який “був проти всього православного, що зробив його батько” [11;78] і “…завдав величезної шкоди православній церкві” [1;122]. Проте відомо чимало фактів, що свідчать про діяльність Януша на користь Східної церкви. Історики здебільшого пояснюють їх політичними розрахунками князя.ФУ своїй статті “Князь Януш Острозький і поунійна релігійна боротьба” П.М. Кулаковський пише, що допомагати православним князя Януша спонукало прагнення “стати лідером волинської шляхти, в основній масі своїй православної” [7;325]. На думку автора, “Підтримка православних була одним з моментів складної політичної гри краківського каштеляна, а не щирим бажанням продовжити справу Київського воєводи… Лише у підтримці католицтва краківський каштелян вбачав духовний, а не політичний зміст” [7;328]. На нашу думку, князь Януш, не позбавлений власних амбіцій, гонору і слави, безумовно використовував релігію для досягнення політичних цілей, але не тільки політика спонукала його допомагати православній церкві. Вважаючи себе нащадком великих руських князів, які завжди були активними поборниками православної віри, він не міг залишатися зовсім байдужим та непричетним до неї. Понад власними амбіціями, гонором та бажанням слави в кожній особистості доби Відродження все ж стояла віра в Бога, яка була стрижнем її душі і не дозволяла використовувати релігію тільки як інструмент для політичної кар’єри. Спробуємо розглянути благодійну діяльність князя Януша стосовно правосланих саме з цих позицій, що дадуть змогу судити про нього більш об’єктивно. Мета цієї статті полягає не тільки в тому, щоб зібрати факти доброчинності князя стосовно церкви, але й розкрити Януша як духовну особистість, для якої головніше за все були понадземні орієнтири, прагнення дійти світу Божого, одним із шляхів до якого була допомога церкві.

Релігійність княжого роду Острозьких мала давні традиції. Пра-пра-прадід Януша, князь Федір Данилович Острозький, наприкінці життя став ченцем Києво-Печерського монастиря, де й помер, і згодом був причислений до лику святих. Дід Януша – князь Костянтин Іванович, за свідченням сучасників-іновірців, був „настільки набожним у своїй грецькій секті, що русини вважали його святим” [14;237]. Особливою релігійністю відзначався батько Януша – Костянтин-Василь Острозький, на землях якого знаходилося близько 600 церков та 20 монастирів. За свідченням польського хроніста XVII ст. Рафаїла Янчинського, „…в народі він мав авторитет і популярність (особливо) через свою набожність; у цьому він навіть перевершив Роксолянів. Умів цитувати псалми та гімни церковні, у святинях свого обряду мав хори довші, ніж це було зазвичай, просторі, з вікнами обабіч. Такі самі були каплички, де зручно було стояти, стояти на колінах та сидіти. Коли входив на хори, то зачиняв двері, щоб не бачили його молитви” [12;76]. К.-В.Острозький підтримував тісні зв’язки з Олександрійським патріархом Мелетієм Пігасом та з Константинопольським патріархом Ієремією ІІ, з якими радився з багатьох питань релігійного життя. Ієремія ІІ називав князя „стражником святої церкви”. Н.М.Яковенко пише, що в очах сучасників князі Острозькі були носіями особливої Божої харизми, вони “не тільки володіли відповідним потенціалом майна і престижу, але носили на собі печатку Божого обранництва”, у той час коли інші можновладці, наприклад Радзівіли, „в реальному вимірі влади не поступалися волинським князям, але харизматичної аури не набули” [14;235,243]. Очевидно причина тут в різних підходах до особистості. Західноєвропейська культура вимірювала значення людини її розвитком у земному просторі та часі (політичною кар’єрою, економічною могутністю, військовими перемогами). Натомість, основою оцінки особистості в українській культурі XVI-XVII століття, що була виплекана на засадах греко-візантійської духовності, був внутрішній духовний розвиток людини, ступінь наближення її до Бога. Крім реального, особистість оцінювалася в надреальному вимірі. Проголошення князів Острозьких носіями Божої благодаті, оточення їх імен містичним ореолом, було не стільки грою на публіку, політичним спектаклем влади, скільки оцінкою князів у вищій вічній системі координат. Як і його предки, Януш усвідомлював себе особливим носієм Божої харизми. Отже, його життя розвивалося в двох напрямках: реальному земному – що мав вираз в дипломатичній, політичній, економічній діяльності, та в духовному містичному – який виявлявся в релігійності та служінні Богові через благодійність для церкви.

Старший син православного князя Костянтина-Василя Острозького та католички Софії Тарновської був охрещений за православним обрядом. У своїй монографії „Паралельний світ” Н.М.Яковенко пише, що за звичаєм того часу в мішаних за віросповіданням сім’ях дівчат найчастіше хрестили в материну віру, а хлопчиків – в батькову [14;22]. Отже, при хрещенні князь отримав православне ім’я Іоан, а Янушем він був названий юнаком, коли перейшов від православ’я до католицизму [11;445]. Вагому роль в цьму відіграло те, що великий вплив на нього в ще в дитинстві мала мати. Його вихователем був католицький священик Каспер Ціхоцький. Коли в 1568-1573 рр. Януш перебував при дворі Максиміліана ІІ Габсбурга у Відні, єзуїти завершили навернення юного князя до католицизму. Януш став першим католиком з роду Острозьких. Коли він повернувся з Відня, по Україні пішла тяжка поголоска, що сам батько винен в окатоличенні свого сина, бо належно не навчав його, не дав йому доброго православного виховання. Згодом Захарія Копистенський у своїй “Палінодії” писав, що “…князь Януш Острозький частократЂ мовляв: “Гди бим, мовить, пред тим в молодих літах о релігії Грецкой и о церкві Всходней відал то, што тепер в том своім віку вижу і знаю, теди нікогда бим не бил сполечником Костела Заходнего” [9;77-78].

М.І.Теодорович та С. Кардашевич, спираючись на Несецького, розповідають, що старий князь настільки розгнівався на Януша за зраду православній вірі, що ув’язнив сина в Дубенському замку і навіть хотів убити його. Та коли розгніваний батько вихопив меч і підняв його над головою сина, той впав перед ним на коліна і вигукнув: “Батьку! Не збезчещуй свого благородного меча. Якщо хочеш вбити мене, візьми мій!” [11;645]. Н.М.Яковенко ставить під сумнів цей факт, описуючи стосунки у так званих мішаних за віросповіданням сім’ях [14;21]. Релігійні конверсії були звичним явищем серед магнатів та шляхти в др. пол. XVI століття. Проте Костянтин-Василь Острозький, хоча і був одружений з католичкою, залишався ревним православним і перехід сина до католицизму тяжко пережив, як особисту трагедію.

Повернувшись в Україну, Януш опинився в складному становищі. Релігійну відданість католицькій вірі він мусив сполучати з покірністю волі батька, що був офіційним опікуном православної церкви і “не допускав і тіні можливості робити на власну руку якесь зближення до латинства” [2.548]. Коли у 1582 р. король Зигмунт ІІІ включив Януша до складу посольської делегації до Римського папи, яка мала від імені короля офіційно висловити йому свою шану і отримати благословення святішого престолу на царювання, під впливом батька Януш відмовився від цієї місії [5;151]. Проте залишився ревним католиком, у житті якого релігія займала дуже важливе місце. Про це свідчать листи Римського папи, а також інших католицьких ієрархів, у яких вони хвалять його за набожність та благочестя. У 1583 р. Януш отримав від Римського папи дозвіл на володіння переносним вівтарем, завдяки якому міг навіть і під час подорожі брати участь у службі Божій [5;151]. У 1589 р. він був вдруге включений у посольство до Папи і знову під впливом К.-В. Острозького відмовився від цієї місії [5;139,151].

Авторські права належать автору статті на www.naub.org.ua

Особливо вагоме значення мала діяльність князя щодо захисту прав православної церкви після смерті князя Олександра, що сталася 2 грудня 1603 року. Хоча перед тим на сеймі 1603 р. Януш надав якусь підтримку уніатам, що відзначав у листі до нього папа Климент XVIIІ, смерть брата кардинально змінила його відношення до православних у поунійній боротьбі [7;325]. Василь-Костянтин настільки тяжко переживав втрату свого молодшого сина, що рік був прикутий паралічем до ліжка. У цей час Януш став головним помічником батька у справі захисту православної церкви на сеймах, вбачаючи в цьому свій синівський обов’язок і відповідальність за долю народу.

Зокрема, Януш відіграв важливу роль у тому, щоб архімандритом Києво-Печерської лаври був затверджений кандидат від православних Єлисей Плетенецький. Суперечка за Києво-Печерську лавру, яка була найвизначнішою духовною святинею та найбагатшим монастирем України, точилася між православними та уніатами вже кілька років. Король готовий був віддати монастир Іпатію Потію, який обіймав тоді посаду Київського митрополита, але під впливом протесту православних, протестантів і навіть частини католиків відкладав розв’язання цієї справи до сейму 1603 року. Врешті-решт дав згоду на традиційний вибір архімандрита самими монахами, які, як і можна було сподіватись, у січні 1604 р. вибрали кандидата від православних – Єлисея Плетенецького. Правда, польська сторона намагалася довести, що цей вибір був нав’язаний гайдуками князя Острозького, а Іпатій Потій стверджував, ніби король погодився на цей вибір лише через те, що сподівався на швидку смерть К.-В. Острозького, який був у надзвичайно тяжкому стані після похорону Олександра. Проте старий князь, за словами того ж І. Потія, “як орел, омолодився і не перестає мене нищити” [4;167]. 27 січня 1604 року К.-В.Острозький написав лист до папського нунція Рангоні з проханням, щоб католики не чинили опору і дозволили Єлисею Плетенецькому без перешкод обійняти посаду архімандрита Києво-Печерської лаври. Прохання батька підтримав Януш у листі до Рангоні від 28 січня 1604 р. [4;163]. Проте сейм 1604 р. погодився лише на те, щоб лавру не отримав Іпатій Потій, але залишив її за уніатами. Остаточно король погодився передати монастир Єлисею Плетенецькому на сеймі 1605 року [4;168]. Чимало зусиль доклав до того Януш. Під час сейму він настояв на вимозі затвердження на посаді архімандрита Києво-Печерського монастиря Є.Плетенецького, що викликало широкий позитивний резонанс серед православного населення Речі Посполитої. Януш виступив яскравим оборонцем грецької віри і вимагав від Зигмунта ІІІ толерантного ставлення до неї, вважаючи, що релігійні незгоди будуть головною причиною зростаючої внутрішньої кризи в державі [5;145]. На цьому ж сеймі з’явилася інспірована коронним канцлером Яном Замойським опозиційна королю інструкція белзького сеймику, яка вимагала заспокоєння релігійних справ і була підтримана великим загалом різноконфесійної шляхти. Під впливом натиску православних була прийнята конституція Релігія грецька, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам [4;168]. Це, безсумнівно, був великий успіх православних, але до повного визнання грецької віри було ще далеко.

Наступний крок у бортьбі православних за свої права був зроблений під час рокошу шляхти під проводом Зебжидовського 1606-1608 років. У цей час Януш виступав активним захисником православних, часто порушуючи справи православної церкви під час приватних розмов з королем. Це дуже тішило старого князя. У листі до сина від 14 вересня 1606 р. він писав: “Звеселяєш старість мою та загоюєш неміч мою, захищаючи серед цілості інших народних прав і цілість старожитної релігії шляхетного народу, від якого славу і пам’ять предків наших черпаємо” [4;114]. Не беручи сам участі в рокоші Зебжидовського, К.-В.Острозький намагався використати його для відстоювання прав православної церкви. З цією метою на з’їзд рокошан у Сандомирі, що відбувся в серпні 1606 року, він послав Єлисея Плетенецького, про що свідчить його лист до Януша Радзівіла від 4 серпня 1606 року [4;231]. Крім князя Острозького, своїх представників на з’їзд рокошан під Сандомиром вислали православний перемишльський владика Михаїл Копистянський, жидачівський архімандрит та віленське братство. Вони домоглися, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються грецької віри. Враховуючи ситуацію великого невдоволення в країні, король погодився на реалізацію частини цих вимог. У прийнятій на травневому сеймі 1607 р. конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривень протягом року зректися своїх посад тим духовним особам, які займали їх кілька [4;169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань Костянтина-Василя та Януша Острозьких.

Після смерті Костянтина-Василя, яка сталася 13 лютого 1608 року, православні кола сподівалися, що Януш стане надійним спадкоємцем батька в справі захисту грецької віри на сеймах та публічних зібраннях Речі Посполитої. Зокрема, на його підтримку у Сенаті розраховували члени Віленського братства у своєму протистоянні з Іпатієм Потієм та шляхта Перемишльської землі у боротьбі з уніатським єпископом А. Крупецьким. Недаремно Віленське братство присвятило твір Мелетія Смотрицького “Антиграфи”, що вийшов 6 червня 1608 р. у Вільно, саме Янушу. У присвяті зазначалося, що померлий Київський воєвода залишив православну структуру (церкви, монастирі, школи) “ въ дозорћ, опєку и милостивую ώборону” краківського каштеляна, який вже не раз надавав допомогу православній церкві [7;326]. М. Смотрицький возвеличив князя натхненним віршем:

“O zacny ksiezіu! Torem przodków twoich postepując,

W poboznych trwaj pomysłah swoich.

Ojczyste nabożeństwo nieh se maje patrona,

W nagrodzie słavy wiecznej nieżwiedla korona!”[13; 242].

Януш не розчарував прибічників грецької віри, активно допомагаючи їм, як і раніше, у їх віросповідних змаганнях. Не підтримував на своїх землях унії, практично залишив православним усі їх церкви та монастирі.

Численним фактам підтримки православних суперечить тільки один випадок, коли в 1608 р. Януш віддав православну церкву Святої Трійці в с. Межиріч монахам католицького ордену францисканців, на якому варто зупинитися більш докладно. Тихе село Межиріч, розташоване за 3 км від Острога, здавна приваблювало Януша, оскільки давало можливість відпочинку, духовного зосередження та містичного самозаглиблення, що було особливо важливо для набожного князя. У 1603 р. Межиріч перейшов до Януша згідно з актом розподілу володінь князів Острозьких між Янушем та його братом Олександром. Важливим пунктом цієї угоди було те, що брати обіцяли дотримуватися толерантних принципів віротерпимості що до православних та католиків. Обидві сторони гарантували, що збережуть привілеї святинь обох віросповідань на своїх землях та будуть опікуватися ними. 18 лютого 1605 р. Януш домігся від короля Зигмунта ІІІ надання Межирічу магдебургського права, тобто статусу міста, і проведення в ньому двох ярмарків на рік: на свята Св.Петра і Павла та Архангела Михаїла згідно з православним календарем [3;206]. У 1606 р. Януш розпочав будівництво нових корпусів монастиря, симетрично прибудувавши їх до церкви Св. Трійці, яку ще в середині XV ст. звів його прадід князь Іван Васильович Острозький. Серед інших монастирів, обдарованих князем, Саято-Троїцький монастир в с. Межиріч мав для нього особливе значення. Це була його улюблена святиня, тому Януш не шкодував коштів на її розбудову, усвідомлюючи, що зводить собі духовний пам’ятник, який завжди буде нагадувати про нього наступним поколінням.

Очевидно, у 1608 р. монастир був переданий францисканцям. Збереглася легенда, згідно з якою Януш довгий час не міг вирішити, якому саме монашеському ордену віддати монастир. Тому на освячення монастиря запросив з Литви, Польщі та Русі по два монахи з кожного ордену. Після освячення храму та трапези, коли вже всі запрошені гості роз’їхалися, а ченці пішли в келії, глибокою ніччю князь прийшов ще раз порадитися з монахами. Він підходив до кожної келії, але всі вони були зачинені. Тільки в останній келії не спали. Януш відчинив двері і побачив там двох монахів-францисканців, які, стоячи на колінах перед Розп’яттям, гаряче молилися. Вражений князь впав на коліна і вигукнув: “Воля Божа мені об’явлена. Ті, що хвалять Бога, коли інші спочивають, повинні залишитися в цьому монастирі для слави Божої та спасіння людей!” [3;210].

В пам’ять про передачу монастиря францисканцям у вівтарну стіну Троїцької церкви в день Архангела Михаїла 1608 р. була встановлена пам’ятна мармурова дошка, на якій був вирізьблений напис про те, що монастир утримується князем Янушем “Во хвалу і славу Господа всемогутнього, єдиного в Святій Трійці”. Напевно, одночасно, крім цієї таблиці, у північну та південну стіни храму були вмонтовані ще чотири мармурових дошки, написи яких розповідали про головні перемоги князя у битвах з татарами під Дубно та Острогом у 1577 – 1578 роках, на річці Соб – у 1581 році, а також про перемогу над козаками Косинського в битві під м. П’ятка в 1593 році. Цими таблицями Януш намагався назавжди увіковічнити своє ім’я в пам’яті нащадків. Він подбав про зведення надійних фортифікаційних укріплень навколо монастиря, оточивши його оборонними стінами з баштами, земляними валами та ровом. Гвардіан монастиря був зобов’заний керувати збройним загоном (залогою), який знаходився тут завжди, а також давати притулок навколишнім мешканцям в разі наступу неприятеля [3;206].

Передача межиріцького монастиря католикам була першим значнним ударом по православних, що похитнув їх віру в Януша. До цього додалось зближення князя з королівським двором після смерті Костянтина-Василя Острозького. У першій половині 1609 р. Януш став хрещеним батьком королевича Яна Казимира [7;327]. Свідченням недовіри до Януша стало те, що видання найвизначнішого полемічного твору “Треносу…” М. Смотрицького в 1610 р. братство присвятило не краківському каштелянові, а овруцькому старості Михайлові Вишневецькому. Серед втрачених для православної церкви родів автор “Треносу” назвав і Острозьких: “Де тепер той безцінний камінець-карбункул, як світильник світячий, що його я між перлами, як сонце між зорями, в короні голови моєї носила – дім княжат Острозьких, що блиском світлості старої віри своєї над усі інші світив” [10.140].

У 1610-ті роки Януш проявив себе як щедрий фундатор костелів та монастирів різних католицьких орденів. Не любив тільки єзуїтів і не дозволяв їм проводити пастирську діяльність на своїх землях [5;152]. Одну з перших та найбільших фундацій він надав Межиріцькому монастирю 28 червня 1612 року. Це було 3 волоки землі над річкою Вілія, вище Межиріча, сад на пасіку та два городи (один за греблею, між Острогом та Межирічем, по правій стороні над річкою Татаровкою, а інший – над річкою Вілія, по лівій стороні, біля фільварку, при дорозі до Кременця), а також сад над ставом, за валом позаду монастиря. Крім того, князь надавав монастирю десятину врожаю зерна озимих та ярих культур із семи своїх фільварків: Більмажа, Гульчі, Мізоча, Здовбиці, Глинська, Здолбунова і Бродова. У тому ж році монастир був переданий єпископу Казиміру Піскорському [3;207]. За межиріцькою фундацією Януш зробив ряд фундацій іншим католицьким монастирям та костелам: у 1612 р. – парафіяльному костелу в Костянтинові, у 1613 р. – монастирю домініканців у тому ж місті, у 1614 р. – монастирю бернардинів у Дубно, а також костелам у Степані, Бережниці, Деражно, у 1615 р. – костелу в Літовижу біля Володимира-Волинського [1;122]. Особливо щедро князь обдарував кафедральний костьол у Тарнові, де поставив собі й своїй першій дружині Зузанні Середі величний надгробок роботи знаменитого різьбяра Яна Пфістера [5;152].

Проте було б несправедливо розглядати князя Януша виключно як фундатора та захисника католицьких святинь. Януш не знехтував остаточно православною церквою. Очевидно, в глибині душі він все ж відчував свою причетність до віри своїх великих предків і не міг бути байдужим до православ’я. Православні не переставали вбачати в ньому свого захисника. Про це, зокрема, свідчать написані до князя листи від православного віленського братства (30 грудня 1608 р.) та від православної шляхти з Перемишльщини (3 грудня 1612 р.) з проханням допомогти в конкретних справах [5;152]. Януш старався опікуватися православними святинями, що знаходилися на його землях, зокрема Дерманським монастирем. Згідно з волею батька залишив тут на посаді архімандрита Ісаю Балабана. Острог за правління Януша залишався значним культурно-освітнім центром. Тут постійно або тимчасово проживали відомі культурні діячі: Д. Наливайко, І. Старушич, С. Фляка, М. Смотрицький, П. Люткович, С. Грабович, Д. Красовський. В академії та Дерманському монастирі тривала робота з перекладів на церковнослов’янську мову грецьких релігійних авторів. 8 лютого 1610 р. ієромонах Кіпріан переклав “Бесіди Іоанна Златоуста на 14 послань апостола Павла” (надруковано в Києво-Печерській лаврі в 1621-1628 рр.). 8 лютого 1610 р.та 9 лютого 1611р. в монастирі були переписані Бесіди Макарія Єгипетського, перекладені на церковнослов’янську мову Кипріаном 8 лютого 1598 р. 21 березня 1611 р. один із спудеїв училища Острозького переклав “Книгу блаженного Федора, нарицаємого Авукара, епископа Карійского противу различных еретиковъ іудей же и срацынъ ново отъ еллинского языка на словенскій”, грецький список якої був привезений ним з Аравії [8;81].

До 1612 р. завдяки Янушу в Острозі діяла православна друкарня, у якій в тому ж році “повеленієм пресвітлого і богохранимого княжаті Януша Острозького каштеляна краковського” вийшов “Часослов”. Очевидно, у 1613 р. князь подарував друкарню Київо-Печерській лаврі [5;152]. Януш Острозький неодноразово підтверджував дотаційні акти свого батька на користь православних церков, монастирів, інституцій та окремих православних діячів [7;327].

Щедрі пожертви монастирям та костелам, толерантне ставлення до різних віросповідань та активне відстоювання прав православної церкви на сеймах принесли Янушу широку популярність. Ім’я князя не раз возвеличувало чимало письменників різних конфесій: Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Якуб Островський, Станіслав Негошевський, Шимон Пекалід, Анджей Збилітовський, Себастян Слєшковський, Олександр Мельхіорович, Георгій Сковоротка [14;159-160]. Вони не шкодували красномовних епітетів та порівнянь. У своїй вітальній промові князю на честь його відвідин 7 жовтня 1612 р. Краківської академії професор Себастян Слєшковський обіцяв Янушеві за його доброчинність вічну славу: „…тим більше буде майбуття, чим більше поле Твого доброчестя” [14;234]. Бакалавр Краківської академії Олександр Мельхіорович у промові, виголошеній з нагоди відвідин Янушем академії в 1613 р., назвав князя „найщедрішим меценатом” [14;260]. Для автора „Дніпрових камен” (1620) Януш – „Воїн, напоєний музами”, „вихованець істинної чесноти”, „носій віщого розуму і красномовної мудрості” [14;286]. Позитивно оцінив діяльність Януша і Захарія Копистенській у своїй “Палінодії”, яка була надрукована в 1621-1622 рр. Те, що книга вийшла вже після смерті Януша, звільняло письменника від обов’язку догоджати та лестити в сподіваннях на майбутню підтримку князя. Тим не менше, він дав Янушеві позитивну оцінку, “бовем народ свой Росскій любил, Православную Віру отцев своїх величал… Тестамент пресвітлого родителя своєго сохранил, Віру Благочестія нашего побожне поважаючи, во вшеляком покоі заховивал до смерти” [6; 132]. Князівська гордість сполучалася в його душі із щирою релігійністю, яка спонукала любити свій народ і нести відповідальність за нього. Отже, в оцінці доброчинності Януша стосовно церкви не варто застосовувати виключно соціальний підхід, оскільки в добу Відродження загальнолюдські духовні цінності все ж значно переважали над соціальними та матеріальними, а християнська набожність перемагала прагнення успіху та багатства. Буття людини в реальному світі та її погляди на владу, політику, народ, шлюб, тобто „образ реальності у свідомості людини”, визначались її духовністю, а саме її зв’язком з надреальним світом, з Богом. Вихований на основах ренесансної культури, як істинний син гуманізму, Януш вимірював свою вартість не тільки високим соціальним становищем, багатством та славою, але й особистими людськими якостями, виявленими в служінні Богові та людям.

Список використаних джерел:

1. Волынь. Исторические судьбы юго-западного края. Выдана в министерстве внутренних дел И.Н. Батюшковым.- С-Петербург, 1888.

2. Грушевський М.М. Історія України – Руси. – Т.5. – Львів: Наукове Товариство імені Шевченка, 1905. Перевидання: Київ: Наукова думка, 1994. – 637 с.

3. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa: Gebethner i Wolff. Kraków: G. Geberthner i spółka, 1913 -290 s.

4. Kempa T. Konstanty Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołynskiej. Torun: Wydawnictwo Uniwersytetu Nikołaja Kopernika, 1997. – 288 s.

5. Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. – Torun: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2002. -194 s.

6. Копистенський З. Палінодія. // Русская историческая библиотека. Т. IV –Петербург, 1882.- С.1139..

7. Кулаковський П.М. Князь Януш Острозький і поунійна релігійна боротьба. // Осягнення історії. (Збірник наукових праць на пошану проіесора М.П.Ковальського з нагоди 70-річчя). – Острог – Нью-Йорк: Острозька академія, Українське історичне товариство, 1999. – С.324-332.

8. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. К.: Наукова думка, 1990. – 192с.

9 Огієнко І.І. Князь Костянтин Острозький і його культурна праця. – Кенора: Українська православна громада, 1958. – Перевидання: Київ: Світязь, 1992 – 216 с.

. 10. Смотрицький М.Г. Тренос, тобто плач єдиноі вселенськоі апостольської східної церкви. // Українська література XVII ст. К. : Накова думка\. 1987. – С.136-141

11. Теодорович Н.И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев: типография Почаево-Успенсой лавры, 1889. – 1120 с.

12. Цалай Якименко А., Ясиновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога. // Острозька давнина, Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995. – С. 74-89.

13. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття (Волинь і Центральна Україна) – Київ: Наукова думка, 1993. – 414 с.

14. Яковенко Н.М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII століття. -Київ: Критика, 2001. – 416 с.

Інші записи: