У статті проаналізовано основні художньо-стильові риси поезії та їх пов’язаність із світоглядними й культурними орієнтирами у творчості І. Малковича.

Ключові слова: театральність, міфопоетика, бароко, , інфантилізм.

In this article the main artistic and stylistic features and their association with philosophical and cultural landmarks in I. Malkovychʼs poetry are analized.

Key words: theatricality, mythopoertry, baroque, infantilism.

Знайомство з творчістю Івана Малковича розкриває бачення сучасної української поезії як розвиненої європейської поезії. Це поет, який вимогливо ставиться не лише до кожної поезії, а й до кожного слова, в кожному рядку. У цій багатогранній особистості  поєднуються  поет і редактор. Без сумніву його можна назвати «Іваном Франком» сучасної української дитячої літератури. Творчість І. Малковича – це неймовірно насичена і, як вважає К. Москалець, до ювелірності відшліфована поезія. Хоча творчість поета не дуже плодовита, адже Малкович ділиться з читачем лише найкращим, найоригінальнішим, все ж в ній є високий мистецький потенціал і глибоке концептуальне поле.

Поетична творчість І. Малковича розпочалася ще з дитинства, поезія була частиною дитячого світогляду малого Малковича, що яскраво втілилося в його неперевершеній майстерності бачити світ очима дитини. Творчості поета властива глибока філософічність, певна медитативність, пошуки себе і безлічі запитань, які ставить життя кожній людині. Поетичний дебют І. Малковича був блискучий, адже його високо оцінив справжній велет української поезії  Д. Павличко. «Двадцять сім років тому я написав передмову до першої книжки Івана Малковича «Білий камінь», де я схарактеризував книжку, назвав Малковича справжнім поетом, якого треба знати, бо він у жодному слові не покривив свого почуття; він відзначається цілісним настроєм, в якому панує туга за лагідним життям, за добротою; Малкович пише поезії, що позначені свіжістю та вишуканістю [5]», – згадує поет. І. Малкович здійснив впевнений поетичний старт, і згодом його поетичний талант почав розвиватися, збагачуватися, набувати нових рис.

Мета цієї наукової статті – проаналізувати основні художньо-стильві риси поезії та їх пов’язаність із світоглядними й культурними орієнтирами у творчості І. Малковича, одного з найяскравіших представників генерації «вісімдесятників». В порівнянні з В. Герасим’юком, І. Римаруком, О. Забужко та іншими «вісімдесятниками», творчість І. Малковича обділена увагою критиків. На сьогодні існує низка статей, у яких аналізуються окремі мотиви та стильові особливості його лірики. Тяжіння поета до театралізованого відображення життя вперше помітили М. Ільницький, М. Рябчук, К. Москалець. Окремі аспекти творчості відображено в дослідженнях Н. Анісімової та І. Борисюк.

Дебютна збірка І. Малковича «Білий камінь», на думку К. Москальця, є особливою поетичною збіркою свого часу. На думку критика, «В Літературно-історичний контекст 80-х років ХХ століття з його обов’язковою ідеологічною індоктринацією якнайменше сприяв появі книг отакого штибу – переповнених тремкою і боязкою ніжністю до всього сущого, неприхованим (і небезпідставним) страхом передчасної смерті, пронизаних здогадом, що одночасно з початком «дорослого» життя починає розвиватися сюжет болісного екзистенційного вичахання. Якби Маленький Принц із казки Екзюпері писав вірші, то вони були би точнісінько такими за настроєм і тоном, як ранні вірші Малковича [3]. Тендітна і водночас сильна поезія І. Малковича стає новим поетичним проривом. Вона близька своїм ліричним тоном кожній людині, адже у всіх було дитинство. Проте, не кожен може бути так близько до «дитини в собі» як І. Малкович.

К. Олійникова звертає увагу на те, що заявив про себе як поета Іван Малкович віршем «Подорожник». Аналізуючи цю поезію, дослідниця робить висновки: «З першого погляду зміст його простий: травину цю топчуть люди і тварини, але у скрутну хвилину прикладають до рани; заживуть рани – забувають, і знову топчуть безжально. Мораліте Малковича мало такий підтекст: «Топчіть мене, зневажайте, але коли в тому буде потреба, – прикладайте мене до рани. Бо я – подорожник!» Але саме ця остання фраза розкривала надзвичайно глибокий зміст поезії. У ній – естетичне кредо поета: в час, коли знецінюються високі ідеали, мораль втрачає свої позиції під натиском цинізму і зневіри, протистояти цьому, знеболити й загоїти душевні рани здатна лише творча особистість. У Малковича вона означена як «Поет – подорожник», той, що гоїть душевні рани, «по-дорожній», оберіг людських доль. Зазначимо, час для самоутвердження творчого «я» був надзвичайно складний. Така позиція була свідченням мужності і сміливості Поета [4, с. 104]. Малкович ставить перед собою складні цілі і надважкі завдання. Його поезія справді насичена безмірною силою і волею до боротьби проти зла. Але ця боротьба виявляється не в одвічній боротьбі добра і зла, а в утвердженні першості добра в житті людини.

Творчість поета є своєрідним неповторним світом, у якому читач занурюється в світ незвичайної країни, істот і людей. Важливим у його творчості є її органічний розвиток, який О. Хоменко характеризує так: «Почавши зі своєрідного пастельного імпресіонізму, інкрустованого образами і символами архаїчної звичаєвості карпатської Ойкумени, пройшовши потім через етап барокової поліфонії олюдненого герметизму вертепної скриньки, де зовсім поруч – стишена елегійність передчуття шлюбної таїни в поезії «Юна моя майбутня дружина» і лицарська маєстатичність героїчного чину віршів «Таврія» і «Кубанщина» («Бо саме час, бо днина пізня, / бо український шлях потах…// Кордони наші вкаже пісня / і черепи в очеретах») Малкович витворює свій чарівно-вишуканий поетичний світ [7]. У його поезіях всі епохи поєднані в одне ціле, єдине коло буття людини в її єдності з безперервним родом, частинкою якого вона є. Поет закликає свого читача подивитись навколо, пошукати відповіді у світі природи, сісти навпочіпки і подивитися як равлики повзають в траві. У сучасну нестримну епоху пришвидшення темпів людського життя І. Малкович дає читачеві змогу зупинитися, подумати у його сповільненому світі равликів – людей, яких ще не захопив вир всезагальної життєвої метушні.

Розглядаючи творчість І. Малковича на сучасному етапі Д. Павличко зауважив помітне збагачення поетичної майстерності поета: «Але тепер, коли я прочитав його твори 90-х літ, і першого десятиліття ХХІ ст., вважаю, що та моя характеристика неповна. Іван Малкович за своєю майстерністю найвищий серед свого покоління поетів. Він володіє досконалою чистотою слова. Його поезії за формою – довершені, за філософською думкою – глибокі, за настроєм – трагічні, але ж часто просяяні сонцем людської радості. Іван Малкович – видатне явище української культури. Я все життя чекав, коли він напише щось про Україну. І діждався. Його вірш «Золотий ланцюг» – це геніальний твір про українських патріотичних вождів, розсварених настільки, що будуть битися за першенство, коли ворог братиме їх одного за одним і садовитиме на палю. Малкович написав про свого земляка воїна УПА Мирослава Симчича вірш, який не можу забути… [5]». Поет і справді не припиняє пошуків творчих шляхів. Його поезія живе і розвивається разом із змінами сучасності. Малкович з усією чуттєвістю поетичної душі здатен розуміти найглибші настрої свого оточення.

Творчість І. Малковича є своєрідним поетичним театром, який характеризується бароковістю і наближенням до лялькового театру. Дослідники поезії вісімдесятників вважають, що «театральність», це спосіб вісімдесятників показати картину сучасності крізь маску театру. Н. Анісімова говорить про те, що уже усталеною думкою сучасного літературознавства є твердження про домінанту міфопоетики як складової театралізованого відображення життя у поезії І. Малковича, про перевагу грайливої емоційної тональності його лірики. Літературознавець поділяє концепцію Н. Зборовської про театралізацію як колоніальний невротизм у творчості «вісімдесятників», проте висловлює сумнів сумнів з приводу одного твердження дослідниці, яка наголоcила: «Театралізація в особливо пригнічених умовах культивує фальшивого письменника». Погоджуємося з думкою Н. Анісімової, яка вважає, що «естетична функція театралізованого відображення життя у поезії «вісімдесятника» І. Малковича полягає у протилежному: активному запереченні будь-якої фальші у суспільному бутті, творенні «нової реальності», що має свої, незалежні від офіціозу, закони. Попри наскрізний дух театралізації у Малковичевій поезії прозирає прагнення до «відторгнення» численних колоніальних масок і сформування «нового обличчя епохи, нової національної людини і національного світу» [1, с. 37]». Театр є формою вираження дійсності у зашифрованому варіанті, він завжди був способом викриття хвороб суспільства і саме таким є театр Малковича. Наприклад його інтермедія «Райськеє діло» уособлює боротьбу поетів і катів системи. Головний герой засуджує світ катів, прикритий садами, демонструє картину реальності, в якій неугодних системі знищували.

Як зазначає Н. Анісімова, «Серед когорти покоління 80-х років ХХ ст. І. Малкович разом з В. Герасим’юком, П. Мідянкою представляє так званий «карпатський терен». Ця регіональна причетність до гірського району наклала значний відбиток на авторську міфопоетику. У поезії І. Малковича трансформуються пантеїстичні уявлення карпатських верховинців про оточуюче довкілля [1, с. 37]». Рідна природа і культура мають неабиякий вплив на творчу манеру письменника. Малкович наповнює свою мову діалектними перлинами, сюжетами гуцульського життя та побуту, традиціями. Саме дитинство в такому етнічному середовищі спричинило сильний міфологічно-ритуальний струмінь поезії.

Ще  одним важливим елементом творчості поета є антиурбаністичність, яка проявляється в боротьбі природи і неживого міста. У цій ліриці помітна подібність до поезії Б. -І. Антонича з її яскравим описом міста як  фантастичного темного світу, з його наближенням до кінцесвітніх мотивів.  Досліджуючи цю проблематику Н. Анісімова говорить, що «Значення топосу міста як замкненого простору художньо втілюється і в ліриці І.Малковича. Сповідальна форма викладу ліричного сюжету поезії «Антигрудень» («задихаюсь, мовчу, / відчуваю: колись я таки пропаду в цім тунелі») доповнюється сюрреалістичними візіями, в яких домінують чорні похмурі барви: «Я втомивсь – горлом ніч гоготить, і таке відчуття, / що попереду – чорно: все світле збулось і забулось…» Поет зображує місто-лабіринт із «довгим тунелем», «пастками київських вулиць», «чорною погодою», протиставляючи його малій батьківщині, рідному і близькому світу верховинської природи Карпат [2, с. 42]». Проблема боротьби міста і села й досі залишається актуальною. Місто як суцільно антропологізований простір дає людині відчуття її безмежних можливостей, поза її віднесеністю до світу природи. Часто в такій антиурбаністичній поезії зявляється мотив втечі в світ природи.

Одним із найсуттєвіших моментів впізнаваності поетичної мови І. Малковича є його особлива мелодика і незвичайне лексичне забарвлення. На перший погляд його поетичній мові притамання простота, функціональна споглядальність, проте в ній моджна побачити надзвичайну добірність лексики, якусь неповторну мелодію, що притаманна  Малковичевій поезії. У статті «Мовний світ Івана Малковича» В. Тригубишин зауважує на тому, що «інфантилізм» поетичного світобачення стимулює появу в Малковичевій ліриці маски «архетипної дитини», оскільки саме дитині і художнику найвиразніше відкривається контур гри як творчого спілкування з можливостями, що розгортаються. Маска «архетипної дитини», на думку дослідниці, стала для «вісімдесятника» І. Малковича захистом від прагматичного і бездуховного зовнішнього світу порубіжної перехідної доби, від надмірного тиску авангардних тенденцій у поезії. Сакральний простір казки давав можливість зберегти автентичний світ народних звичаїв, протиставити його агресивному наступу «мілеунімного» покоління [6]. Простір дитячої чистоти та відвертості стає комфортним полем для творчості поета. Саме ця риса творчості забезпечила оригінальність І. Малковича в українському поетичному дискурсі 80-х рр.

Щоб виразно зрозуміти поезію І. Малковича необхідно почути музику його слова. О. Хоменко влучно зауважує: «Вірші Івана Малковича найкраще читати вголос, у родинному колі, аби м’яке світло настінної лампи падало на сторінки поетичної книги, а дружина, тримаючи сина на руках, сиділа у м’якому кріслі в глибині кімнати, оповитої темрявою, і уважно вслухалася в слова чоловіка і батька. Не випадково, до речі, сам Малкович спромігся зорганізувати найкраще в сучасній Україні видавництво дитячої літератури «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», вишукана мистецька довершеність і казкова інтонаційність ошатних видань якого стала зразком для наслідування далеко поза межами соборної.[7]». Те, що здавалося несуттєвим під час усного прочитання, оживає в новому значенні, коли слова, немов ноти, оживають в інструменті людського голосу. Недарма поет уважно ставиться до розміщення рядків строфи, а також часто ставить наголоси в словах. І. Малкович будує свою поезію, розриваючи рядки на окремі змістові частинки, щоб виразніше означити їх важливість. Як його дитячі видання, так і видання власних збірок вирізняються мистецьким підходом до видавничої справи, адже збірки І. Малковича дарують естетичне задоволення не  лише від читання, але й від тримання в руках книги.

Про незвичайну самовідданість праці говорить К. Москалець, яки вважає, що «Поет залишається по-дитячому довірливим і відкритим до читача (хоч і не забуває по-змовницьки підморгнути, як він іронічно помиляючись каже, «скурпульозному»), не причиняючи дверей творчої робітні. Лівтературознавець робить висновки: «Взявши безпосередню участь у добудові поетичного світу за посередництвом самостійного дослідження та інтерпретації, що є виявом кшталтування нашої власної ідентичності, ми зрозуміємо: таке ретельне, як у Івана Малковича, цизелювання тексту насправді становить собою вкрай трудомісткий, не раз болісний алхімічний чин самостворення й індивідуації, створення себе таким, яким ти – виключно ти один – лишишся назавжди. І тільки тоді, коли ляже остання крапка, коло насправді замкнеться, лице, що впало колись на воду, допливе нарешті до кінця далі і, підвівши очі вгору, зустрінеться поглядом з собою [3]. Вічний пошук себе, намагання не втратити власного обличчя, стають творчим стимулом поета. Поетові властивий авторський перфекціонізм, який постійно стимулює його до редагування поезії, складної і самокритичної роботи.

Оцінюючи актуальнільсть творчості поета для сучасності, К. Олійникова з певністю говорить: «Івана Малковича можна без перебільшення назвати знаковою фігурою у сучасній українській поезії. На поетичному небосхилі він гідний не меншої уваги, ніж більш відомі та імениті, бо таких незвичних образів, такого почуття і сили слова й такої глибини дослідження навколишнього життя з позиції добра і зла, як у Малковича, не так вже й багато в сучасній поезії». Дослідниця розмірковує про важливість такої поезії в сучасній українській літературі: «Його вірші кличуть до роздумів. Тому, що кожен з них – це не стільки констатація якоїсь події чи факту, скільки роздуми поета про сьогодення, про його зв’язок з трагічним минулим народу, про втрату ним моральних цінностей, самобутності, про засилля техногенної цивілізації, що вкупі є причиною тотального розповсюдження зла на землі та у душах людей. На думку Малковича, сама людина, її свідомість спричиняє те, чого в світі буде більше – добра чи зла, – про це його поетичні роздуми[4, с. 104]». Творчість І. Малковича є зразком високопробної української поезії, яка з кожною збіркою відшліфовується і набуває нового звучання. Завдяки наполегливій праці та безперервним мистецьким пошукам поета, читач має змогу побувати на справжньому  «острівці» якісної української поезії.

На творчому шляху І. Малковича не було шквалів негативної критики та творчих невдач, але все ж поет ніколи не шукав легких шляхів, не розслаблявся ні на хвилину у своїй творчій майстерні. Критика не мала приводу несхвально говорити про творчість поета, адже його проезія пройшла через самокритику суворого Малковича-редактора, який не випускає неповноцінні твори у світ. Поет творить поезію не на потребу часу або влади, а на потребу душі. Саме багатий душевний світ, крізь призму якого ліричний герой Малковича дивиться на світ, сприяє творчому розвитку та різноплановості поетичних творів.

Малкович є поетом з широким поетичним світоглядом. У своїй творчості він може поглянути на маленьких комашок, стати частиною природи і поряд з тим його філософія сягає меж загальнолюдських проблем. У його етнічному світогляді оживає цілісне коло «їсторії роду», в творче полотно поезії проникають теми поетів-модерністів попередніх десятиліть. Поет відчуває всі важливі зміни переломної епохи 80-х рр. В поетичному театрі І. Малковича оживає світ мініатюрок, в якому відображається ляльковий театр сучасності, і всесвіт стає маленьким листочком на долоньці дитини.

Список використаної літератури:

1. Анісімова Н. П. Театралізована модель світу у поезії Івана Малковича з фольклорно-міфологічними мотивами / Н. П. Анісімова // Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія : Лінгвістика і літературознавство : міжвуз. зб. наук. ст. / [відп. ред. В. А. Зарва]. – Бердянськ : БДПУ, 2010. – Вип. ХХІІІ. – Ч. ІІ. – С. 36–47.
2. Анісімова Н. П. Художні моделі топосу міста в поезії вісім десятників / Н. П. Анісімова // Слово і час. – 2008. – № 2. – С. 33‑43.
3. Москалець К. Вічно перша книга [Електронний ресурс] / Костянтин Москалець. – Режим доступу: http://litakcent.com/2011/04/22/vichno-persha-knyha-tvorchyj-shljah-ivana-malkovycha/
4. Олійникова К. Г. Довгі хвилі культури: І. Малкович і Ш. Бодлер / К. Г. Олійникова // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Сер. : Літературознавство. – 2013. – С. 104‑109.
5. Павличко Д. Дмитро Павличко: Малковичу – 50 [Електронний ресурс] / Д. Павличко. – Режим доступу: http://ababahalamaha.com.ua/uk/uk/Дмитро_Павличко:_Малковичу_—_50
6. Тригубишин В. І. Специфіка мовної особистості І. Малковича / В. І. Тригубишин. – Режим доступу: philology.knu.ua/library/zagal/Movni_i…2012_42…/308_314.pdf
7. Хоменко О. Про поезію Івана Малковича [Електронний ресурс] / Олександр Хоменко. – Режим доступу: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=18&type=critiques