У статті проаналізовано європейський напрямок зовнішньої політики Франції після розпаду біполярної системи міжнародних відносин та регіональних змін у Європі. Розглянута політика президентів Ф. Міттерана, Ж. Ширака та Н. Саркозі щодо європейських інтеграційних та трансформаційних процесів та їхня участь у формуванні Європейської політики безпеки та оборони.

In this article the European direction in French foreign policy after the breakup of bipolar system of international relations and regional changes in European region was analyzed. The policy of such presidents as F. Mitterand, J. Chirac and N. Sarkozy in a sphere of European integration and transformation processes and their participation in forming European Security and Defence Policy was observed.

Ключові слова: Франція, Європейський Союз, постбіполярний період, трансформаційні процеси, інтеграція.

Постановка проблеми. Починаючи від періоду правління Шарля де Голля Франція відводила собі роль “мосту” між Заходом та Сходом, намагаючись віднайти баланс між комуністичним та капіталістичним блоками. З розпадом біполярної системи Франція повинна була сформувати власну стратегію зовнішньої політики, стати рушійною силою європейських інтеграційних процесів, досягти реалізації власних національних інтересів та зберегти державний суверенітет. У цей час у Європі було знищено Берлінський мур та відбулося об’єднання Східної та Західної Німеччин, що у свою чергу теж вплинуло на позицію Франції на європейському континенті.

Таким чином, постає необхідність аналізу зовнішньої політики Франції як однієї з провідних європейських держав у постбіполярний період, враховуючи еволюцію цієї зовнішньої політики в залежності від перебування на посаді різних президентів (Франсуа Міттеран, Жак Ширак, Ніколя Саркозі). Розгляд теми має важливе значення з точки зору трансформаційних процесів як у європейському регіоні, так і за його межами, що безпосередньо впливає на зовнішню політику Франції.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Окремі питання зовнішньої політики  Франції висвітлено у роботах таких дослідників, як О. Шаповалова, О. Іваницька та О. Хилько. Дослідження зовнішньої політики Франції за періоди президентства Ф. Міттерана та Ж. Ширака було зроблено такими російськими науковцями, як  Ю. Рубінський, Є. Обичкіна та В. Шадурський. Важливе значення для дослідження даної теми мають статті французьких дослідників та політиків таких як А. Жюппе, Ж. Маурі та Л. Ломбарт. У зв’язку з відсутністю комплексних досліджень даної теми у вітчизняній літературі тема даної статті є актуальною на сьогоднішній день.

Метою статті є визначення ролі та місця Франції у системі європейських політичних процесів, враховуючи події у європейському регіоні наприкінці 80-их – на початку 90-их років.

Виклад основного матеріалу. Після об’єднання Німеччин, розпаду Радянського Союзу та регіональних змін у Європі Франція прагнула зайняти провідну позицію у процесі розбудови європейської єдності. Президент Франції Франсуа Міттеран за період другого терміну президентства з 1988 до 1995 року доклав багато зусиль не лише для пришвидшення економічної, але і політичної інтеграції європейських країн. Він  був ініціатором утворення Європейського Союзу, сприяв підписанню Єдиного Європейського Акту у 1986 році. Окрім цього, президент Франції закликав до розширення зовнішньополітичної співпраці країн ЄС і поставив завдання просування до спільної “європейської оборони” [7, 69].

Під час засідання Європейського Парламенту у Страсбурзі 25 жовтня 1989 року Ф. Міттеран заявив, що “європейське будівництво є єдиною відповіддю на поставлену перед нами проблему щодо європейської інтеграції Німеччини”. У тому ж виступі він висунув план створення Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) [9].

Значний вплив на підвищення ролі Франції у процесі європейської інтеграції здійснило головування Франції у Раді ЄС у другому півріччі 1989 року. Перед Францією на період головування стояли наступні завдання:

–    визначення точних термінів початку роботи міжурядової конференції з питань утворення Економічного і валютного союзу;

–                 прийняття Єдиної соціальної хартії в Європейському Економічному Співтоваристві (ЄЕС);

–                 впровадження аудіовізуального проекту “Еврика” [3,88].

Поряд з цими завданнями потрібно було залучити Німеччину до процесу європеїзації, дотримуючись власних національних інтересів. По закінченню головування канцлер Німеччини Гельмут Коль отримав підтримку усіх країн-членів ЄЕС в обмін на підтримку економічних і валютних перетворень. Однак все ж погляди Г. Коля і Ф. Міттерана на європейське об’єднання різнилися. Канцлер Німеччини виступав більше за політичну інтеграцію, відтягуючи процес прийняття спільної єдиної грошової одиниці, у той час, коли Ф. Міттеран намагався форсувати події щодо створення валютного союзу.

У результаті все ж спільної політки європейських держав 7 лютого 1992 року в м. Маастрихт було підписано членами ЄЕС угоду. Згідно з цією Угодою, ЄЕС було трансформоване у Європейський Союз, який передбачає окрім єдиної економічної і валютної політики також єдину зовнішню та оборонну політику.

Маастрихтський договір став одним з найважливіших елементів зовнішньої політики Ф. Міттерана, не зважаючи на неоднозначну позицію суспільства Франції стосовно договору. Позиція Німеччини у процесі європейської інтеграції – це особиста заслуга Ф. Міттерана, та результат його дружніх відносин з Г. Колем.

Досить важливим моментом участі Франції у європейській розбудові була ініціатива Ф. Міттерана стосовно створення Спільної оборонної та зовнішньої політики країн ЄС [3,101]. Його ідея полягала у відновленні європейської могутності на противагу американській гегемонії та азіатському світу у майбутньому. Ця концепція отримала назву “Європа-держава” (“Europe-puissance”). Така політика Ф. Міттерана була тісно пов’язана із американським напрямком зовнішньої політики та із відносинами Франції з НАТО. Однак Ф. Міттеран наполягав на створенні власних європейських військових сил, котрі не були б прив’язані до США [13,3]. Однак із загостренням ситуації у Югославії 1991 року стало зрозуміло, що Європа не володіє необхідними військовими засобами та інституційними рамками для врегулювання ситуації, до того ж проти французького плану дій виступила Великобританія. В результаті цього, Франції після Німеччини довелося визнати незалежність Словенії та Хорватії.

Відкритість на Схід – пріоритет періоду другого президентства Ф. Міттерана. Міністр закордонних справ Ролан Дюма переконував президента в нових можливостях Франції в регіоні Центральної та Східної Європи [5, 460]. Президент Франції неодноразово висловлював підтримку країнам Центральної та Східної Європи щодо європейської інтеграції. У період з 1988 по 1991 роки Ф. Міттеран здійснив ряд візитів, висловлюючи підтримку Франції країнам у напрямку розбудови демократії та налагодженні економічних відносин з країнами-членами ще тоді ЄЕС.

Таким чином, Франція намагалась активно діяти на території Центрально-Східної Європи, сприяючи інтеграційним прагненням країн регіону. Однак все ж Франсуа Міттерану не вдалося повністю досягти поставлених цілей, адже політика Франції сприймалася іншими країнами як егоїстична, а тому ще слабкі на той час країни колишнього комуністичного табору не ставили собі за мету знову потрапити під чиєсь керівництво, зокрема Франції. Окрім цього важливої уваги потребував процес поєднання політичної та економічної інтеграції із забезпеченням безпеки Європи. У цьому напрямку Франція зіштовхнулася з рядом проблем як на регіональному, так і на національному рівні.

Європейський напрямок зовнішньої політики залишився актуальним і для нового президента Франції Жака Ширака, котрий переміг у виборах 1995 року.

У той час пріоритетності набула концепція становлення багатополярного світу на засадах співробітництва. Для реалізації глобального проекту Франції Європа відігравала провідну роль у її зовнішній політиці, оскільки виступала, основним центром багатополярного світу [8, 1].

З метою об’єднання усієї Європи та залучення країн до європейської системи економічної та політичної співпраці перед Європейським Союзом постало питання щодо його розширення із залученням нових держав. Зокрема, мова йшла про розширення у східному напрямку. Попередній президент Франції Ф. Міттеран намагався сприяти приєднанню країн Центрально-Східної Європи до ЄС. Таку ж позицію зайняв Ж. Ширак, зважаючи на регіональні зміни у той період. Президент Франції одночасно намагався поставити розширення ЄС у залежність від інституційних реформ у середині Союзу.

Питання інституціоналізації ЄС також не було легким через різницю у підходах до цього питання між Францією з одного боку, та Німеччиною з країнами Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург) з іншого боку, які виступали за підвищення ролі Комісії європейських співтовариств у ЄС.

Париж виступав за те, щоб національні парламенти ставили європейські органи під свій контроль, для чого потрібно було заснувати Парламентську конференцію [5,485].

Французький президент піднімав питання і про головування в Комісії. Адже, півроку головування було доцільним у той час, коли ЄЕС нараховував лише шість членів. Зі збільшенням числа учасників  цей термін був замалим для того, щоб досягти поставлених цілей та вирішити основні завдання. Окрім цього, Франція запропонувала ввести посаду комісара ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки [5,486] і як результат, нова посада Амстердамським договором 1997 року була офіційно затверджена.

До основних досягнень зовнішньої політики Ж. Ширака у європейському напрямку варто віднести і введення в обіг єдиної грошової одинці в рамках ЄС з 1 січня 1999 року. Однак Франція перейшла на нову грошову одиницю – євро лише з 1 січня 2002 року.

Повертаючись до питання розширення на Схід, за час головування Франції у Раді ЄС у другому півріччі 2000 року Ж. Шираком було ініційовано скликання міжурядової конференції з питань розширення ЄС. Результати її роботи були озвучені під час саміту у Ніцці у грудні 2000 року. По закінченню роботи саміту було підписано договір, який окреслював механізм прийняття рішень у ЄС, але окремі положення договору виявили ряд недоліків французьких дипломатів, а саме:

–                 після розширення підвищувався поріг прийняття рішень у ЄС з 71% голосів до 73,4%;

–                 звуження сфери питань, рішення стосовно який приймалися кваліфікаційною більшістю;

–                 невирішеним залишалося питання про склад Комісії ЄС після його розширення, що вплинуло на процес прийняття рішень, знижуючи роль багатонаселених держав [3,165].

Позитивними були такі рішення:

–                 збільшення кількості голосів до 29 і збереження разом з Німеччиною переваг у процесі голосування;

–                 підтримка країнами-учасниками ідеї Ж. Ширака стосовно створення Конституції ЄС у майбутньому.

Також Франція основну увагу у процесі розбудови Європейського Союзу приділяла питанню європейської безпеки. Відповідно до “голлістської парадигми” повноцінна автономність об’єднаної Європи можлива лише за умови формування окремих європейських механізмів безпеки [8,4].

Започаткування Європейської політики безпеки і оборони являло собою поворотний момент для європейської політики Франції, оскільки воно означало переведення питання реструктуризації європейської системи безпеки на міжінституційний рівень [8,7]. А це, у свою чергу, позбавляло США змоги безпосередньо впливати на процес військово-політичної інтеграції в Європі та уможливлювало формування автономних європейських військових підрозділів, контроль над якими належав інститутам ЄС.

Таким чином, у період з 1995 по 2007 роки Жак Ширак намагався сприяти економічним та політичним перетворенням в рамках Європейського Союзу. Цей напрямок зовнішньої політики відповідав “голлістській традиції”, однак із врахуванням політичних та економічних змін у Європі того періоду. Саме за період президентства у Франції Ж. Ширака, в рамках Європейського Союзу розпочався процес обговорення ідеє створення європейської Конституції. Президент Франції Ж. Ширак так, як і Ф. Міттеран з обережністю ставився до розширення ЄС на Схід, побоюючись втрати Францією своїх лідируючих позиції у організації. Однак все ж у 2004 та 2007 роках кількість країн-членів ЄС збільшилася, що сприяло активізації реформаційних процесів у структурі ЄС.

З приходом до влади Н. Саркозі у 2007 році європейський вектор зовнішньої політики Франції знову було проголошено як пріоритетний. Перед новим президентом постала проблема повернення Франції на провідні позиції в ЄС, зважаючи на кризу європейської політики за період другого терміну правління Ж. Ширака. Тоді Франція не підтримала ідею створення єдиної Конституції ЄС. Також, із розширенням ЄС у 2004 році збільшився вплив країн Центральної та Східної Європи у ЄС, котрі прагнули забезпечити реалізацію власних національних інтересів, з чим повинен був рахуватися французький уряд.

Президент Н. Саркозі вирішив розпочати повернення Франції до ЄС через перегляд проекту Конституції ЄС та сприяння прийняттю її нової редакції усіма країнами-членами Союзу.

Населення Франції на референдумі у 2005 році відмовилося підтримати ідею прийняття Конституції ЄС в першу чергу з економічної точки зору, адже вона сприяла б зміні моделі внутрішнього розвитку Франції, який в першу чергу базувався на соціальних гарантіях для населення. Окрім цього, прийняття Конституції, на думку населення Франції, свідчило б про формування загальноєвропейської політики без урахування думки французів [2].

Ніколя Саркозі ще до того, як його було обрано президентом, підтримав важливі положення Конституції ЄС, такі, як: обмеження кола питань, які вимагали абсолютної підтримки під час голосування; надання інституційного статусу порядку прийняття рішень більшістю голосів стосовно міграційної політики, питання щодо якої були досить важливими для усіх країн-членів ЄС. Такими чином, було модифіковано простіший варіант Конституції ЄС із врахуванням усіх особливостей політичного процесу країн-членів ЄС [1,12]. Ніколя Саркозі завдяки цьому отримав більше голосів виборців та здобув перемогу на президентських виборах.

Лісабонський договір було підписано 13 грудня 2007 року главами 27 держав-членів ЄС. Цей документ став одним із найголовніших за всю історію існування Європейського Союзу. Конституція надавала юридичного статусу Європейському Союзу на міжнародній арені [15,5]. У результаті прийняття Конституції у 2007 році, ЄС вийшов із політичної та інтеграційної кризи, а Франція отримала можливість повернути роль однієї із впливових держав в ЄС, продемонструвавши важливість її участі у процесі прийняття рішень.

Наступною важливою подією у європейській політиці Франції стало її головування у Раді ЄС у другій половині 2008 року. Уряд Франції запропонував досить широкий перелік питань, котрі прагнула вирішити Франція за період свого головування: вирішення питання забезпечення Європи енергоресурсами; забезпечення стабільного соціально-економічного та політичного розвитку ЄС; формування спільної зовнішньої політики ЄС. Під час головування у Раді ЄС Франція зіштовхнулася із певними труднощами. Напередодні головування Франції 12 червня 2008 року на референдумі у Ірландії було відхилено прийняття Конституції ЄС. Окрім цього, у серпні 2008 року відбувся конфлікт між Росією та Грузією, участь у вирішенні якого мало велике значення для реалізації східного вектору зовнішньої політики Н. Саркозі. Не  менш проблемним для Франції було вирішення проблем у ЄС, пов’язаних із світовою фінансовою кризою. Таким чином, за час головування у ЄС Франція очолила 550 європейських заходів, а також брала участь у організації восьми міжнародних нарад за участі ЄС та його іноземних партнерів з питань формування спільної зовнішньої політики [1,15].

Важливою ініціативою в рамках європейської політики Н. Саркозі було створення організації Союз заради Середземномор’я, який включає країни північної Африки та усіх членів ЄС.

Однак ідею створення організації не підтримувала Німеччина, не бажаючи посилення впливу Франції у регіоні Середземного моря. Окрім цього, першочергово передбачалося налагодження співробітництва між країнами, котрі мають безпосередній вихід до Середземного моря. За цим критерієм Німеччина була у переліку тих країн, котрі не мають виходу до Середземного моря, а тому не має змоги співпрацювати з середземноморськими країнами в рамках цієї організації.

Після переговорного процесу між Францією та Німеччиною лідерам обох сторін вдалося досягти згоди. Німеччина погодилася підтримати ідею створення організації у обмін на участь у ній усіх країн-членів Європейського Союзу [1,18].

Таким чином, на саміті у Парижі 13 липня 2008 року, одразу на початку головування Франції у ЄС, усіма країнами-членами ЄС та його 16 партнерами середземноморського регіону було підписано основоположний договір про створення Союзу заради Середземномор’я. Договором було визначено інституційні рамки організації. Штаб-квартиру організації було засновано у м. Барселона 4 квітня 2010 року [14].

Створення Союзу заради Середземномор’я стало ще одним важливим чинником повернення Франції на лідируючі позиції у Європейському Союзі, хоча у багатьох політиків середземноморського регіону і європейських країн є сумніви щодо успішної діяльності даної організації. Ще одним важливим питанням європейської політики Ніколя Саркозі було створення спільної оборонної та безпекової політики ЄС.

Питання французької безпеки та політики у сфері оборони були викладені у Білій книзі з оборони та національної безпеки 2008 року та Білій книзі із зовнішньої та європейської політики 2008 року.

У Білій книзі з оборони та національної безпеки декларується,  що для підвищення військового потенціалу ЄС Франція вважає необхідним подолання браку у військових засобах, які дозволяють здійснювати дистанційне втручання у кризи із використанням військових засобів та набуття Євросоюзом на постійній основі здатності до автономного стратегічного планування [12,11].

У своєму виступі 27  серпня 2007  року Н. Саркозі відзначив,  що головними перешкодами розвитку європейської оборони є позиція,  що Європейська політика безпеки та оборони спрямована проти НАТО і США. Ще однією проблемою, на думку Н. Саркозі, було питання оборонного бюджету ЄС, основну частину якого забезпечують Франція та Великобританія [11].

По закінченню головування Франції у Раді ЄС у 2008 році вдалося досягнути наступних результатів:

–                 прийняття адаптованого варіанту Європейської стратегії безпеки 12 грудня 2008 року;

–                 посилення силового та цивільного потенціалу ЄС;

–                 задекларовано намір підтримувати зусилля Високого представника зі створення єдиної цивільно-військової структури зі стратегічного планування для операцій та місій Європейської політики безпеки [6,3].

Однак не зважаючи на ці досягнення, все ж Н. Саркозі не вдалося надати проекту Європейської політики безпеки та оборони нової потужності. Це було зумовлено рядом причин, зокрема, недостатнім фінансуванням оборонної сфери країнами-членами ЄС, повільними темпами реформування збройних сил ЄС, низьким рівнем інтеграції країн-членів ЄС у сфері розробки і закупівлі озброєння та військової техніки.

Важливим випробовуванням для європейської політики Н. Саркозі у 2010-2011 роках стала дестабілізація ситуації у Греції після фінансової кризи 2008 року.

У зв’язку із кризою в Греції, що сприяло поширенню кризових явищ у всіх країнах-членах єврозони, президент Франції Ніколя Саркозі та канцлер Німеччини Ангела Меркель протягом другої половини 2011 року проводили двосторонні переговори з метою вирішення цієї проблеми. Зокрема, у листопаді 2011 року вони обговорювали можливість реформування валютного блоку Європейського Союзу, що передбачало б створення єврозони з меншою кількістю учасників [4]. http://economics.lb.ua/world/2011/11/10/123328_frantsiya_i_germaniya_hotyat_sozdat.htmlА у грудні 2011 року, після чергової зустрічі з А. Меркель президент Франції Н. Саркозі виступив із пропозицією укладання нового договору в рамках ЄС. Ідея укладання нового договору, який буде контролювати виконання спільної податкової та бюджетної політики ЄС із запровадженням каральних санкцій, обговорювалася в рамках саміту 8-9 грудня 2011 року в м. Брюссель [10].

Однак не всі країни виступають за реалізацію цієї ідеї, зважаючи на загрозу національній економіці. Таким чином, основними ініціаторами реформування ЄС на сьогоднішній день виступають Франція та Німеччина, чиї економіки безпосередньо залежні від економічних процесів в рамках ЄС.

Європейська політика Н. Саркозі сприяла поверненню Франції на лідируючі позиції в рамках ЄС. Важливим досягненням стратегії Н. Саркозі став вихід Союзу із “конституційної кризи”. З метою досягнення цього та отримання позитивних результатів під час повторного референдуму стосовно Лісабонського договору Н. Саркозі довелося піти на поступки.

Не менш важливою подією, яка сприяла відновленню впливу Франції в рамках ЄС було створення Союзу заради Середземномор’я. Проект виявився досить суперечливим, зважаючи на неоднозначну позицію усіх країн, які увійшли до цієї організації, однак він надав можливість Франції закріпити свої лідируючі позиції у середземноморському регіоні.

Невирішеним залишилося питання формування дієвої політики безпеки та оборони в рамках ЄС через неоднакову позицію краї-членів ЄС. Програма Європейської політики безпеки та оборони  потребує модернізації, узгодження питань її фінансування серед усіх європейських держав. Важливим чинником у формуванні безпекового простору ЄС є НАТО, членами якого є більшість країн Європейського Союзу. Зважаючи на значний вплив цього фактору, президент Н. Саркозі у своїх виступах неодноразово зазначав про можливість використання спільних зусиль НАТО та ЄС стосовно вирішення кризових питань за межами європейського регіону. Необхідність співпраці між ЄС та НАТО сприяло поверненню Франції до військових структур Північноатлантичного Альянсу.

Значний вплив на зміну політичної стратегії Н. Саркозі в рамках ЄС мав початок світової фінансової кризи, який спричинив економічні перетворення у Греції, в результаті яких відбулися зміни у країнах-членах єврозони. Таким чином, Франція та Німеччина спільними зусиллями намагалися протягом 2010-2011 років врегулювати економічну ситуацію у Греції, ініціюючи надання Європейським Союзом фінансових позик. Однак ситуація продовжувала залишатися нестабільною. У результаті цього, Н. Саркозі та А. Меркель дійшли висновку про необхідність підписання нового договору в рамках ЄС, який регулював у майбутньому спільну економічну та фінансову політику країн-членів ЄС та запроваджував санкції у разі порушення однією з країн зазначених договором умов розвитку.

Висновки. Отже, підсумовуючи дослідження даної теми варто зазначити наступне.

Зміна міжнародної ситуації у період з 1989 по 1991 роки вплинула на формування нової зовнішньополітичної стратегії Франції. Перед президентом Франції Ф. Міттераном (обраним у 1988 році на другий термін) постала проблема визначення ролі Франції у Європі. Під час свого президентства він намагався сприяти поглибленню інтеграційних процесів, трансформації внутрішньої структури ЄС з метою збереження впливу Франції на процес прийняття політичних рішень в рамках Союзу.

Таку ж політику реалізовував наступний президент  Жак Ширак.

Проблемними питаннями політики Ж. Ширака стосовно трансформації ЄС були інституціональні перетворення організації зважаючи на збільшення кількості країн-членів, з метою підвищення прозорості процесу прийняття рішень в рамках організації, та розробка проекту Конституції ЄС, ідея створення якої також належала Ж. Шираку, однак саме через Францію так і не вдалося реалізувати цей проект.

Жак Ширак в рамках європейського напрямку зовнішньої політика прагнув сприяти врегулюванню кризової ситуації у колишній Югославії. Однак європейським державам не вдалося вирішити конфлікт без залучення НАТО. У зв’язку з цим Франція погодилися визнати важливу роль НАТО у сфері забезпечення безпеки та стабільності у Європі.

Після приходу до влади нового президента Ніколя Саркозі у 2007 році, зовнішня політика Франції зазнала певних змін. Так як і у попередні роки важливим вектором зовнішньої політики залишався Європейський Союз, зокрема посилення ролі Франції у європейських інтеграційних та трансформаційних процесах. Перед Н. Саркозі постало важливе завдання, а саме виведення Європейського Союзу із конституційної кризи. Протягом головування Франції у другому півріччі 2008 року Н. Саркозі вдалося вирішити проблему із прийняттям Конституції ЄС, що сприяло зміні ролі та значення ЄС у міжнародні системі. Окрім цього, французький президент намагався сприяти формуванню Європейської політики безпеки та оборони як самостійного механізму забезпечення європейської безпеки та стабільності.

Таким чином, для зовнішньої політики трьох президентів характерним було забезпечення провідної ролі Франції у процесі європейської інтеграції та трансформації, а також побудові європейської системи безпеки. Однак кожен з них різними методами досягав поставлених цілей, прагнучи повернути Францію на лідируючі позиції у європейському регіоні.

Список використаних джерел та літератури:

1               Аханин, А. Европейская политика Саркози: анализ действий Франции в период председательства в Евросоюзе [Электронный ресурс]/А. Аханин. – Режим доступа: http://www.dermfa.ir/pdf/Amudarya-pecha2009/1.pdf

2               Крук, Ю. Конституция Европейского союза: история подготовки и причины провала ее ратификации [Электронный ресурс]/ Ю. Крук. – Режим доступа: http://evolutio.info/index.php?option=com_content&task=view&id=1550&Itemid=232. – Оглавление с экрана.

3               Обычкина, Е. Франция в поисках внешнеполитических ориентиров в постбиполярном мире: монография/ Е. Обычкина [Электронный ресурс]. – Режим доступа:  http://www.mgimo.ru/files/22200/22200.pdf. – Оглавление с экрана.

4               Франция и Германия хотят создать новую еврозону [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://economics.lb.ua/world/2011/11/10/123328_frantsiya_i_germaniya_hotyat_sozdat.html. – Название с экрана.

5               Франция. В поисках новых путей/ под ред. Ю. Рубинского. – М.: “Весь мир”,2007. – 624 с.

6               Хилько, О. Французьке бачення сучасної європейської безпеки і оборони [Електронний ресурс]/О. Хилько. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vsntu/2010/polit/112-SevNTU/112-42.pdf

7               Шадурский, В. Внешняя политика Франции (1945—2002 гг.): учеб. пособие/В. Шадурский [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.fir.bsu.by/chairs/ir/publications_ir/shadursky/shadursky_2004_France.shtml

8               Шаповалова, О. Модель диференційованової інтеграції в євроінтеграційній політиці Франції [Електронний ресурс]/О. Шаповалова. – Режим доступу:  http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2010_36/Gileya36/P24_doc.pdf

9               Discours de François Mitterrand sur les bouleversements en Europe de l’Est (Strasbourg, 25 octobre 1989) [Ressource électronique]. – Mode d’accès:  http://www.cvce.eu/viewer/-/content/e8763523-d492-4c2c-b0f4-d3c2449204ab/fr;jsessionid=40F59FD607486FB3D347C68F4A72FF1F

10          European Concil Conclusions 9 December 2011[Electronic resource]. – Mode of access:http://www.consilium.europa.eu/uedocs/cms_data/docs/pressdata/en/ec/126714.pdf

11          Fifteenth Ambassadors’ Conference – Speech by M. Nicolas Sarkozy, President of the Republic Paris, 27 August 2007 [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.ambafrance-uk.org/President-Sarkozy-s-speech.html

12          La France et l’Europe dans le monde Livre blanc sur la politique étrangère et européenne de la France 2008 – 2020 [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.diplomatie.gouv.fr/fr/IMG/pdf/2LIVREBLANC_DEF.pdf

13          Maury,  J. L’Europe puissance.À propos d’une illusion politique [Ressource électronique]/J. Maury. – Mode d’accès: http://mjp.univ-perp.fr/m/europuissance.pdf

14          Mediterranean Union [Electronic resource]. – Mode of access:  http://www.emwis.net/initiatives/mediterranean-union

15          The Lisbon  Treaty 10 easy-to-read fact sheets [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.robert-schuman.eu/doc/divers/lisbonne/en/10fiches.pdf