Стаття присвячена проблемі агресії та агресивних проявів в дітей старшого дошкільного віку. В статті коротко охарактеризовано основні підходи до явища та причин агресії в дитячій поведінці. Аналізується поняття соціалізації агресії, способи корекційної роботи з дітьми, які проявляють агресію та актуальність даного явища в суспільних умовах соціально-психологічної ситуації.

The article deals with aggression and aggressive manifestation of children under school age. The article briefly described the main approaches to the phenomena and causes of aggression in children’s behavior. Also, it’s analyzes the concept of socialization of aggression, how to correct aggressive behavior of children and the relevance of this phenomenon in the social conditions of social and psychological situation.
Ключові слова: агресія, соціалізація агресії, корекційна програма, діти старшого дошкільного віку, саморегуляція, емоційне напруження

Агресія, в яких би формах вона не проявлялася, часто є головним джерелом труднощів у взаєминах між людьми, приносить біль і нерозуміння, а часто веде до драматичних наслідків. Як показує досвід психолого-педагогічної роботи, скарги на прояв дитячої агресивності одне з найбільш поширених явищ у батьків і педагогів у сучасному суспільстві.
Підвищена агресивність в поведінці дітей є однією з найбільш гострих проблем не лише для педагогів і психологів, а й для суспільства в цілому. В останні десятиліття серйозну тривогу громадськості викликає значне зростання дитячої злочинності, асоціальної поведінки, агресивності та жорстокості дітей і підлітків. І кількість дітей з такою поведінкою стрімко зростає. Це викликано сумою цілого ряду несприятливих факторів, а саме погіршенням соціальних умов життя дітей, кризою сімейного виховання, неувагою освітніх установ до нервово-психічного стану дітей.
Свою частку вносять і засоби масової інформації, кіно-та відеоіндустрії, які регулярно пропагують культ насильства.
На жаль, склалося так, що проблема дитячої агресії у вітчизняній психології не отримала належного розвитку, більше того, протягом довгих років ця тема була практично закритою. Дитяча агресія вивчалася лише у зв’язку з врегулюванням конфліктів, причиною даного феномену була існуюча установка про те, що агресивні реакції можуть виникнути тільки у педагогічно запущених дітей.
Агресивність, як явище, привертає до себе увагу дослідників у різних галузях знань.
Цією проблемою в науці займалися: О.Бандура, Р. Берон, А. Берковіц, Г. Корнадт, Реан, Д. Річардсон, З. Фрейд, Е. Фромм і інші, але при цьому, недостатньо психологічних досліджень, що містять практичні рекомендації щодо корекції агресії, а також закріпленню навичок конструктивної поведінки.
Між тим, особливо важливим є процес соціалізації агресії, або процес спрямування агресії в соціально прийнятне русло, саме в дошкільному віці, оскільки агресивність дітей старшого дошкільного віку знаходиться тільки у стадії становлення, що дозволяє зробити своєчасні коригуючі заходи.
В даний час діагностика дитячої агресивності представляє певну складність. З одного боку, вікова імпульсивність дітей, характерні для них емоційна збудливість і чутливість часто трактується дорослими як агресивність. З іншого – психологічна практика володіє недостатньою кількістю засобів виявлення індивідуальних якісних характеристик агресивності та їх можливих причин у дітей.
Актуальність даної проблеми визначається необхідністю багатоаспектного розгляду агресії, так як у багатьох теоретичних концепціях вона отримує досить суперечливе тлумачення. Для практичної діяльності психолога, вихователя актуальною є проблема диференційованої кількісної та якісної оцінки прояву агресії у дітей з метою вироблення адекватних виховних стратегій. Ця проблема найбільш актуальна як для батьків, так і для педагогів. Для того щоб не нашкодити, а допомогти дитині, потрібно розуміти, що відбувається з дитиною, якщо вона раптом стала агресивною, знати як вести себе при цьому і що можна зробити у відповідній ситуації.
Соціалізацією агресії можна назвати процес навчання контролю власних агресивних прагнень, або вираження їх у формах, прийнятних в певному співтоваристві, цивілізації. Зрозуміло, що «природний» агресивний потенціал нікуди не зникає і в більш зрілому віці. Але в результаті соціалізації більшість вчиться регулювати свої агресивні імпульси, адаптуючись до вимог суспільства. Інші ж залишаються вельми агресивними, але вчаться проявляти агресію в більш делікатний спосіб: через словесні образи, прихований примус, завуальовані вимоги, вандалізм та інші тактичні прийоми. Треті нічому не навчаються і проявляють свої агресивні імпульси у фізичному насильстві.
Тут важливу роль відіграє ранній досвід виховання дитини в конкретному культурному середовищі, сімейних традиціях та емоційному фоні ставлення батьків до дитини. Наприклад, відомий етнограф і соціолог М. Мід, вивчаючи примітивні спільноти, що залишилися на більш ранніх етапах цивілізації, зробила дуже цікаві спостереження.
У тих спільнотах, де дитина має негативний досвід, як правило, формуються негативні риси особистості. Зокрема стиль взаємодії з дорослими зводиться до наступного: з перших днів життя дитини мати різко відлучає її від грудей і надовго йде працювати, спілкування з матір’ю відбувається дуже рідко, головним чином під час ранкового та вечірнього годування, більшу частину часу дитина проводить на самоті, її опіка полягає лише через випадкових дорослих, певним чином звертають на дитину увагу. Подальше виховання залишається досить суворим: в основному використовуються часті покарання за відсутності заохочень, ворожість дітей в ставленні один до одного, не викликає у дорослих осуду. У результаті формуються такі якості як тривожність, підозрілість, сильна агресивність, егоїзм і жорстокість.
Зовсім інша картина спостерігається у спільнотах, де вся структура життя побудована на взаємодопомозі та кооперації, а ідеалом особистості є м’якість у спілкуванні, альтруїстичне ставлення до інших. Ці культурні установки проектуються і на виховання дітей. З перших днів життя дитину оточують турботою і увагою батьків, або родичів. Спілкування дорослих та дітей позитивно забарвлене, покарання рідкісні. Єдиною особливістю поведінки, яка викликає строгість і невдоволення батьків, є агресивність. Бійки і сварки між дітьми негайно присікаються. Дітей вчать конструктивній поведінці, наприклад, зганяти гнів переважно на неживих предметах. Дуже схожі факти спостерігали і інші дослідники.
Таким чином, спираючись на отримані дані, можна зробити висновок, що на соціалізацію агресії впливають два основних фактори. Перший – це зразок відносин і поведінка батьків. Щодо цього фактора, то були отримані дані, що в сім’ях агресивних дітей виявлено велика поширеність агресивних проявів з боку дорослих, в порівнянні з сім’ями неагресивних дітей . Більш того, ставляться батьки до поведінки дитини, також по-різному. Якщо батьки більше втішають дівчаток, коли ті засмучені, частіше їх схвалюють, ніж хлопчиків, то матері більш поблажливі і терпимі до синів і дозволяють їм частіше виявляти агресію, щодо батьків та інших дітей, ніж дівчаткам.
Іншим важливим чинником є характер підкріплення агресивної поведінки з боку оточуючих. Зокрема, було встановлено зв’язок між батьківським покаранням і агресією у дітей. Також було виявлено, що хлопчики, чиї батьки застосовували суворі методи виховання, були високоагресивних у взаємодії з однолітками і дорослими поза домом, хоча виявляли мало прямої агресії у ставленні до батьків [6]. Якщо ж розглянути особливості батьківських покарань, то встановлено, що батьки вважають за краще фізичні покарання, а матері – непрямі, або точніше психологічні методи впливу і на синів, і на дочок [2]. В цілому, ж дані ряду досліджень свідчать, що хлопчиків батьки частіше піддають фізичним покаранням, ніж дівчаток, а більш часті і сильні покарання виховують у хлопчиків і більший опір.
Цікавість викликає залежність між реакцією батьків на ранні прояви агресивності з боку дітей та агресивністю, що проявляється ними в більш зрілому віці. Батьки часто по-різному реагують на агресивну поведінку дітей в залежності від того, направлено вона на них, чи на однолітків. Як правило, суворіше карається дитина за агресивність в ставленні до дорослого, ніж в ставленні до свого однолітка, особливо, якщо останній дійсно заслужив це.
Таким чином, передбачається, що в підлітковому, юнацькому або більш пізньому віці вже доросла людина буде відчувати себе спокійніше, виявляючи агресивність лише у ставленні до однолітків, або до людей рівних по статусу, а не в ставленні до авторитетної особи (педагога, керівника, начальника). Більш того, у неї, найімовірніше, буде формуватися і зміцнюватися почуття провини кожного разу, коли вона проявить агресивні почуття чи дії щодо старшого.
Р. Сірс, Е. Маккобі і Х. Левін відзначали, що в соціалізації агресії присутні два важливих моменти[3]:
1) поблажливість (ступінь готовності батьків прощати вчинки дитини);
2) строгість покарання батьками агресивної поведінки дитини.
При цьому поблажливість варто розглядати, як поведінку батьків, яка має місце до скоєння вчинку (очікування батьків, застережлива тактика, щодо появу агресії тощо), а строгість покарання – після скоєння вчинку (сила покарання за проявлену агресію).
Таким чином, формування агресивних тенденцій, які потім можуть спостерігатися і на більш пізніх ступенях розвитку, відбувається кількома шляхами:
1. Батьки заохочують агресивність у своїх дітях безпосередньо, або показують приклад (модель) відповідної поведінки в ставленні до інших і до навколишнього середовища. Визначено, що діти, які спостерігають агресивність дорослих, особливо якщо це значима і авторитетна для них людина, якій вдається домогтися успіху завдяки агресивності, зазвичай сприймають цю форму поведінки.
2. Батьки карають дітей за прояв агресивності. У ряді досліджень було встановлено, що:
• батьки, які дуже різко придушують агресивність у своїх дітей, виховують у дитині надмірну агресивність, яка буде проявлятися в більш зрілі роки;
• батьки, які не карають своїх дітей за прояв агресивності, найімовірніше, виховують у них надмірну агресивність;
• батькам, що розумно контролюють агресивність своїх дітей, як правило, вдається виховати вміння володіти собою в ситуаціях, що провокують агресивну поведінку.
Корекційна робота з агресивними тенденціями дітей старшого дошкільного віку вважається одним з найважливіших напрямків у роботі практичного психолога. Питаннями корекції дитячої агресії займалися А.Г.Антонова, Т.П.Вісковатова, Т.С.Гурлєва, Є.І.Драніщєва, І.В.Дубровіна, Н.В.Жутікова.[5].
Розробка індивідуальної корекційної програми повинна враховувати, що існує різниця між усвідомленням цих проблем самою дитиною та її оточенням (Б.О.Алмазов, Г.Г.Бочкарьов, Д.М.Узнадзе, О.Я.Чебикін). Якщо власна поведінка вважається проблемною, ми маємо справу з фактично
визрілим психологічним запитом. Більш складною вважається ситуація, коли психологічний запит надходить від батьків або вихователів, але самі винуватці не вважають свою поведінку відхиленою. У таких випадках діти завжди мають власну версію конфлікту, яка містить і цілісне ставлення до ситуації, і особисте ставлення до усіх сторін конфлікту, і пояснення своєї ролі та поведінки. Більше того, діти вважають свою поведінку вимушеною за умови тих обставин, які склалися. У таких випадках, коли ми маємо справу з запитом, який виходить не від дітей, найбільш поширеною формою корекційної роботи є тренінг соціальних навичок. Ця тема досить добре обґрунтована в дослідженнях І.В.Дубровіна, О.О.Лещінська, Є.Я.Мелібруда, В.О.Моляко, Л.О.Петровська, О.М.Прихожан. Безумовно, існує зв’язок між дефіцитом соціальних навичок у дітей та їх агресивністю, згідно з дослідженнями даної теми [1].
Підсилює гостроту проблеми розуміння того, що період старшого дошкільного віку є сензитивним для формування позитивного образу оточуючого світу, етичних і моральних принципів, основних паттернів поведінки. Інакше кажучи, якщо на складному етапі адаптації до нової соціальної ситуації розвитку у старшого дошкільника сформується потенційно агресивне світовідчуття і світорозуміння, і закріпиться готовність до агресивного реагування, то надалі він може бути здатним до здійснення делінквентних вчинків. Це підтверджують статистичні дані про стрімке
зростання підліткової злочинності за останнє десятиріччя.
Саме тому корекцію агресивних проявів у дітей необхідно
починати у старшому дошкільному віці, поки основні стереотипи поведінки ще не закріпилися і не набули характеру стійких навичок.
Корекційну роботу з агресивними дітьми доцільно проводити в чотирьох напрямах[4].
1. Навчати дітей соціально прийнятних способів вираження гніву (вчити дітей прямо заявляти про свої почуття та виражати гнів у формі гри — переносячи його на гумові та м’які іграшки, подушки, «скляночки для крику» тощо).
Ця техніка особливо корисна для роботи з несміливими, не впевненими в собі дітьми, але її не можна рекомендувати для тих, хто працюють з дітьми холеричного типу активності.
Для зниження емоційної напруженості рекомендується залучати дітей до роботи з податливими матеріалами: глиною, пластиліном — тістом. Зазвичай, у такій роботі дитина відповідно демонструє накопичену енергію: ліпить або розминає, стукає по глині кулачком, відриває шматочки від виліпленої фігурки.
2. Навчати дітей прийомів саморегуляції, вміння володіти собою за різних ситуацій, для них корисними будуть будь-які релаксаційні та психогімнастичні вправи, зважаючи на м’язову напругу й зажими в ділянці кисті рук та обличчя. Наприклад, піднімаючи та кидаючи «тяжку штангу», дитина зменшує напруженість, відволікається та відпочиває. Одним із прийомів самоконтролю є стискання в кишені «чарівного камінчика» чи іншого талісмана, який попередить агресивні бажання. Можна рекомендувати дитині дуже простий спосіб довести свою силу: стиснути долонями лікті і притиснути руки до грудей — поза витриманої людини.
3. Для виходу з конфліктних ситуацій агресивних дітей необхідно навчати різних комунікативних умінь: вітання і прощання, звертання, прохання про підтримку, послугу, допомогу, надання допомоги, вдячності, відмови. Дуже важливо проводити спеціальну роботу, спрямовану на розвиток компетентності у спілкуванні дітей з агресивними проявами. Розвиваючи компетентність у спілкуванні дітей з агресивними проявами, необхідно навчити їх слухати інших, співпрацювати, говорити перед іншими, керувати та підкорятися.
4. Обговорюючи агресивні вчинки, необхідно запитувати, що відчуває дитина, як і коли вона співпереживає та співчуває іншим, як реально може допомогти ровесникові. Аналізуючи поведінку казкових персонажів, через довірливу розмову в колі дітей, через сюжетно-рольові ігри, дорослий має змогу формувати довіру до людей, емпатійні почуття[7].
Для термінового конструктивного впливу в конфліктних ситуаціях вроботі з агресивними проявами у дітей старшого дошкільного віку, необхідною умовою є інтенсивна співпраця з їх батьками та людьми, які приймають безпосередню участь у їх вихованні, наприклад – вихователями. Серед основних рекомендацій для батьків можна виділити наступні:
1. Спокійне ставлення у разі не значної агресії:
— повністю ігнорувати агресивні реакції дитини;
— виразити своє розуміння дитячих почуттів («звичайно, тобі прикро…»);
— запропонувати дитині щось зробити, попросити про допомогу, тобто переключити її увагу на інше («допоможи…», «подай…», «потримай…»);
— позитивно пояснити поведінку («ти сердитий, тому що втомився…»).
2. Дитина відреаговує свій гнів у дозволених межах і заспокоюється.
Доречно після цього проаналізувати її поведінку разом, важливо обговорити конкретні факти, які відбулися «тут і тепер», які слова говорила та що робила дитина. Необхідно акцентувати увагу на вчинку, а не на особистості, не обзивати її, не оцінювати та не нагадувати минулих проступків, тому що критичні зауваження посилять дитячу образу. Замість поширеного, але неефективного «читання моралі» краще вказати дитині на негативні наслідки її поведінки та можливі напрями конструктивного вирішення конфліктної ситуації.
Для зниження дитячої агресивності необхідно встановити зворотний зв’язок, використовуючи такі прийоми:
— визнання факту агресії («ти поводишся агресивно»);
— розкриття мотивів агресивної поведінки («ти демонструєш силу»);
— називання особистого почуття, обумовленого негативною поведінкою дитини («я хвилююсь, коли ти б’єш…»);
— нагадування правил («ми ж з тобою домовились…»).
3. Контроль за своїми негативними емоціями (роздратуванням, гнівом, злістю, страхом та безпорадністю), які виникають у ситуації взаємодії з агресивними дітьми. Важливо ще раз нагадати типові помилкові дії дорослих, які посилюють емоційну напруженість:
— підвищення голосу та зміна тону на погрозливий;
— демонстрування влади («буде так, як скажу», «хто тут старший?»);
— агресивні поза і жести: розмова «крізь зуби», перехрещені руки, стиснені щелепи;
— негативна оцінка особистості дитини, її родичів та друзів;
— використання фізичної сили;
— втягування в конфлікт сторонніх людей;
— порівняння дитини з ровесниками не на її користь;
— накази, вимоги, тиск, висміювання та передражнювання.
Деякі з цих дій, що можуть призупинити конфліктну ситуацію тимчасово, не вирішують проблеми, але мають серйозний негативний вплив на становлення дитячої особистості.
Часто буває так, що в нашій традиційній школі обділені професійною педагогічною турботою саме ті діти, які в першу чергу її потребують. Це, як правило, агресивні діти, які стикаються з постійними проявами неповаги до себе в сім’ї, брутальністю, тобто діти із складною долею, педагогічно занедбані, нерідко фізично та розумово відсталі. Найчастіше тільки вчитель може допомогти «важкій» дитині, спробувати припинити або загальмувати формування та закріплення негативних тенденцій у поведінці. І самим «важким» дітям насамперед потрібні найбільша увага, турбота про їх емоційне здоров’я і психолого-педагогічна допомога, спрямована на усунення або зменшення негативних рис.
Практика і досвід багатьох досвідчених учителів засвічують, що проста констатація вад характеру, що формується («ти жорстокий, стань чуйним», «ти брутальний, будь ввічливим» тощо), як правило, не дає бажаних результатів. Тому виховання дитини старшого дошкільного віку неодмінно має поєднуватися із вивченням особистості та умов її життя. Оскільки ж ефективність останнього значною мірою зумовлена впливом соціального оточення, вивчення особистості повинно супроводжуватися діяльністю психолога з оздоровлення (корекції) впливу цього середовища (сім’ї, груп неформального спілкування, ставлення до дитини в класі тощо).
В.О. Сухомлинський не раз наголошував, що не можна виставляти недоліки, сподіваючись, що дитина зможе критично оцінити свою поведінку та змінити її. Цей шлях вражає самолюбство, почуття власної гідності, гордість дитини.
Ось чому, працюючи з агресивними дітьми старшого дошкільного віку, психолог має використовувати такі засоби психологічного впливу на дитину, які не викликали б у неї реакцію внутрішнього опору на його дії. Так, психолог може дібрати чимало вправ і завдань, які можна використовувати як на занятті, так і поза ним.Крім того, на основі вправ і завдань він може розробити психолого-педагогічний тренінг і проводити його або з групою найбільш агресивних дітей, або в змішаній групі агресивних та неагресивних дітей. Це сприятиме і загальному вихованню, і корекції агресивної поведінки дітей (у яких вона вже помітна), і профілактиці агресивних та інших негативних проявів у поведінці дітей, які вважаються «нормослухняними» та дисциплінованими.
Підсумовуючи вище зазначене, важливо підмітити, що агресивний досвід засвоюється дитиною та урізноманітнюється через безпосередню участь у ситуаціях прояву агресії та пасивне спостереження за нею. У роботі з цією категорією дітей тактику психолого-педагогічного впливу потрібно вибудовувати залежно від походження агресивної поведінки. В одному випадку необхідно ігнорувати агресивну тенденцію і зовсім не фіксувати на ній уваги; у другому — включати агресивні дії в контекст гри, надаючи їм соціально прийнятного змісту; у третьому — не сприймати агресії та встановити заборону на подібні дії; в четвертому — активно включатися в ігрові ситуації до «розтягування» та розгортання агресивних дій і досягати емоційно позитивного вирішення.
Діяльність психолога в даній сфері полягає у пошуку для дитини особистісно значущої мети і спрямуванні зусилль на підвищення самооцінки та зміцнення впевненості в собі. Будуючи стосунки наоснові переконання, доброзичливого тону спілкування, надаючи можливості малюку реалізувати організаторські здібності та енергетичний потенціал, необхідно спокійно і твердо стояти на своїх позиціях. Оскільки дитяча агресивність часто пов’язана з непередбачуваними емоційними реакціями і руйнівними наслідками, засвоєння адекватних соціально прийнятних способів попередження агресії стає першочерговою необхідністю.
У практиці спілкування з дитиною спостережливий спеціаліст може передбачити розвиток агресивних подій, помітивши передвісники дитячого гніву. У когось із них стискаються кулачки, хтось прикушує нижню губу, інший червоніє або дуже напружує ноги. Помітивши подібні зміни у стадії зародження, дорослим (психологу, батькам, вихователям) легко переключити дитячу увагу на інший вид діяльності або предмет.
Література:
1. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте.-М.:-М.,1998.
2. Берон Р., Ричардсон Д. Агрессия.-СПб.: Питер 1998.
3. Вачков И.В. Основы технологии группового тренинга. Психотехники.: Учебное пособие.-М.: Ось-89, 2000.
4. Венгер Л.Л. На что жалуетесь? Выявления и коррекция неблагоприятных вариантов развития личности детей и подростков.-Москва-Рига, 2000.
5. Ениколопов С.Н. Понятие агрессивность в современной психологии. // Практическая психология, 2001 №1.
6. Фурманова И.А. Психология детей с нарушенным поведением. Владос; М, гуманитарное изд. Центр, 2004.
7. Фурманова И.А. Детская агрессивность: психодиагностика и коррекция. –Минск, 1996.