Протягом двадцяти років незалежності Україна залишається квазі-модерною державою і квазі-нацією[1]. Квазі-нацією тому, що збереження регіональної, а подекуди радянської ідентичності свідчить про незавершеність процесу формування нації[2]. Недавнє прийняття закону про засади державної мовної політики спричинило більше проблем, ніж їх вирішило[3]. Це повертає нас до питання, винесеного у заголовок: яка політика у сфері етнічних відносин та будівництва нації потрібна Україні? Чи зволікання у цій справі може бути прийнятним?

Етнічна політика – це дії держави у сфері відносин поміж етнічними групами. Етнополітика є там, де у державі живе більше ніж одна етнічна група. Таких держав – переважна більшість у сучасному світі. Кожна поліетнічна держава має відповісти на питання – як будувати відносини між більшістю і однією чи кількома меншинами? Для нових держав не менш важливим є питання про те, яку націю будувати – етнічну чи громадянську? Відповіді на ці питання визначають яку етнополітику проводить держава.

В Україні мешкають представники понад 130 етнічних груп, що свідчить про те, що наша держава є поліетнічною. Очевидним здається те, що зважаючи на таку велику кількість етнічних груп, керівництво держави повинне мати чітке уявлення про відносини між цими групами, їхній статус і тип нації, який влада хоче мати. На жаль, у нас немає чітких відповідей на ці питання, що вказує на неготовність чи небажання еліт такі відповіді давати.

Етнічна політика може бути інклюзивною, тобто формувати націю, інтегрувати суспільство і будувати загальнонаціональну ідентичність шляхом залучення представників усіх етнічних груп. Або ж вона може бути ексклюзивною – досягати тих самих цілей шляхом виключення представників якихось етнічних груп. Відповідно до того, як самі українці ставляться до своєї держави, політичних інститутів та сусідів залежить цілісність суспільства і його єдність. Власне питання будівництва нації на етнічній чи громадянській основі до сьогодні залишається предметом дискусій як серед дослідників так і політиків.

Моделі етнополітики

Які є моделі етнополітики? Загалом можна говорити про дві широкі моделі, що мають різні прояви. З одного боку існує ліберальна, інклюзивна модель, відома під назвою мультикультуралізму, що в різних варіантах зустрічається в Пн. Америці і багатьох країнах Західної Європи. Її суть у підтримці культурної різноманітності, рівності всіх етнічних груп, що проживають на території держави. Крім того держава створює більш сприятливі умови тим групам, які цього найбільше потребують. Протилежною до ліберальної моделі є репресивна, ексклюзивна модель у таких проявах як асиміляція, депортація чи етнічні чистки. Репресивна модель була характерною для імперій, тоталітарних чи авторитарних режимів, в тому числі для СРСР і багатьох європейських країн у міжвоєнний період. В більшості пострадянських країн виявляється якась суміш ліберальної та репресивної моделі у різних пропорціях. Так, з одного боку більшість пострадянських держав не створюють обмежень для здобуття громадянства, забороняють дискримінацію за етнічною ознакою, але з іншого боку не роблять ніяких дій для підтримки малих народів чи нових меншин. Таку суміш можна назвати  гібридною, пост-репресивною етнополітикою.

Народ України пережив усі прояви репресивної етнополітики в часи СРСР. Для громадян України усі залишки такої етнополітики органічно неприйнятні. Але проблема в тому, що політику здійснюють еліти, а українські еліти мають тільки радянський досвід здійснення політики. Вони вже не вдаються до репресивних дій, але й не виявляють бажання вирішувати важливі питання. Невизначеність з концепцією етнополітики, яка ще досі не прийнята парламентом, є свідченням такої нерішучості.

Якою була українська етнополітика впродовж усіх років незалежності? Здається вона коливалася між ліберальною та пост-репресивною моделями. Але по суті вона була реактивною – рішення приймались як реакція на певні події. Невизначеність щодо форми і методів здійснення етнополітики не може вважатися прийнятною для поліетнічної держави.

Моделі нації

Які є моделі нації? В науковій літературі пишуть про дві моделі – етнічну і громадянську, яку в Україні часто називають політичною[4]. Етнічна нація в своїй основі має етнічне ядро і етнічну культуру, що стає основою для національної ідентичності. Будівництво етнічної нації у поліетнічній державі ускладнюється проблемою меншин. Їх виключають з громадянства, як це зробили з росіянами у прибалтійських країнах, асимілюють – як це робили з українцями в Польщі чи Румунії у міжвоєнний період. Траплялися й «етнічні чистки» – як у колишній Югославії, але такі випадки пов’язані не так з будівництвом нації, як з розпадом і утворенням нових держав. Будівництво нації на етнічній основі, або проект українізації, який намагалися впровадити національні-демократи на початках української державності не спрацював. Хоч цей проект і не мав на меті виключення чи асиміляції росіян і російськомовних українців, він не зумів їх залучити до українського етнічного ядра. З групи російськомовних громадян України, (частка яких станом на 2008р становила 37% населення країни) лише 40% погоджувались з думкою про те, що нація має бути сформована на етнічній основі[5]. Натомість варіант формування нації на громадянській основі виглядав привабливіше для 44% російськомовних громадян України і 35 % україномовних громадян, що разом дає 79% населення України. Отже більшість і російськомовних і україномовних громадян схиляється до громадянської моделі нації. Така модель передбачає спільні політичні і громадянські права, спільне громадянство, територію і спільну культуру і ідеологію[6]. Як бачимо ця модель підтримується переважною більшістю російськомовних і україномовних українців,  але вона не підтримується російськими і частиною українських еліт, які намагаються переконати українців і весь світ у тому, що росіяни і російськомовні українці становлять окрему спільноту в Україні. З 37 % російськомовних громадян України лише 23% відносять себе до російської культурної традиції, тоді як абсолютна більшість (86%) вважає Україну своєю батьківщиною, а переважна більшість 72% повністю, або скоріше вважають себе її патріотами. Ці дані переконливо кажуть про те, що переважна більшість росіян і російськомовних українців не відділяють себе від української держави. Ці дані підтверджуються опитуванням 2012р., яке виявило найвищий після референдуму 1991 р. показник підтримки незалежності України. Якщо в цілому 64% громадян країни підтримали б незалежність, якби референдум відбувся у день опитування (10-12 серпня 2012р.), то в регіональному розрізі картина виглядає інакше. Так на Заході підтримка незалежності становить 93%, у Центрі – 77%, на Сході – 49%, а на Півдні – 36%[7]. Ті самі відмінності побачимо у питаннях зовнішньополітичної орієнтації, економічної інтеграції чи військово-політичних союзів. Отже регіональні поділи по лінії Схід-Захід залишаються виразною ознакою політичних цінностей українців. Чи є вони перешкодою для формування спільної громадянської ідентичності? Чи треба їх долати?

На перший погляд здається, що чим більш цілісною є нація, тим краще. Врешті національна єдність визнається необхідною умовою успішного транзиту – переходу від авторитаризму до демократії[8]. Попри існування регіональних відмінностей є цінності які нас об’єднують. Це перш за все ставлення до України як своєї Батьківщини і визнання себе її патріотами. Беручи до уваги результати згаданих вище і багатьох інших соціологічних досліджень, варто сказати, що свідчень розколу України немає. За даними опитування на тему «Рік після Майдану: настрій громадян України», проведеного Національним інститутом стратегічних досліджень у листопаді 2005 року, на питання «чи вважаєте Ви Україну своєю Батьківщиною» ствердно відповіли на Заході України 97% респондентів, на Сході – 85%[9]. Ці та інші дані підштовхують до таких висновків: 1) Ми маємо спільну громадянську ідентичність. Біда в тому, що цього не бачать в Росії і не хочуть бачити окремі політики в Україні. 2) Ми інтуїтивно схиляємося до громадянської моделі нації, яка також формується в Україні. Ми напевно ще довго будемо дискутувати про минуле і майбутнє, але ми визнаємо себе громадянами України і бажаємо жити в цій країні. 3) Ці дані не повинні заспокоювати і вони не кажуть, що у нас немає проблем. Їх достатньо щоб повернутись до питання про вибір етнополітики, яка може сприяти процесу формування громадянської нації, а може й загальмувати, або й зупинити його взагалі.

Яка політика у сфері етнічних відносин потрібна Україні?

Відповідь на це питання очевидна. Нам потрібна активна державна етнополітика, яка дозволила б зберегти регіональні ідентичності, але посилити спільну громадянську (політичну) ідентичність. Така політика може відштовхуватись тільки від ліберальної моделі етнополітики і громадянської моделі нації. Більшість проектів, які були подані окремими експертами чи установами виходили саме з таких уявлень. Чому ж тоді жоден з проектів не був прийнятий, а дії влади не відзначались послідовністю і рішучістю? Виглядає так, що ні минула ні теперішня влада не має політичної волі щоби зважитись на ці кроки. Політики в черговий раз намагаються розіграти «націоналістичну карту» – мобілізувати людей на свою підтримку через прийняття недалекоглядного закону про мови, що посилює існуючі поділи і може створити нові. В новому парламенті ці питання лише загостряться. Поява у парламенті крайніх лівих і правих радикалізує політичний простір, що може допомогти владі маніпулювати громадськими настроями, але не вирішить засадничих питань.

Якщо політична еліта відмовляється приймати важливі рішення сама, ці рішення можуть прийняти за неї. Проекти на зразок «Русского мира», Євразійського чи митного союзів не передбачають існування цілісної української нації і України як суб’єкта міжнародних відносин. Якщо наші еліти не усвідомлять цього, у них немає майбутнього. Попри все толерантність українців є більшою ніж ксенофобія[10], тому, здається, що вихід і з цього кута ми знайдемо самі.

 

 

 

 

 

 

Література:

 

1. Вілсон Е. Українці: несподівана нація. — К.: Видавництво «К.І.С.», 2004. – 451 с.

 

2. Зварич І. Регіональні особливості етнополітичних процесів: електоральний контекст [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.viche.info/journal/2058/ – заголовок з екрану.

 

3. Грицак Я. Страсті за націоналізмом, – Київ: Критика, 2011. – 542 с.

 

4. Колодій А. Радянська ідентичність та її носії в незалежній Україні // Україна в сучасному світі. Соціальні, етнічні і культурні аспекти глобалізації і Україна. – Київ: Стилос, 2002.

 

5. Литвиненко О., Якименко Ю. Російськомовні громадяни України: «уявна спільнота» як вона є // Дзеркало тижня, №18, 17 травня 2008.

 

6. Оцінка стану толерантності українського суспільства: ризики і можливості для формування національної єдності”. Аналітична записка НІСД [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: // http://www.niss.gov.ua/articles/500/ – заголовок з екрану.

 

7. Растоу Д. Переходи до демократії: проба створення динамічної моделі// Демократія: Антологія / Упорядник Олег Проценко.- К.: Смолоскип, 2005.

 

8. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націє творення// Київ, Критика, 2000.

 

9. Сміт Е. Д. Національна ідентичність. Пер. з англійської П. Таращука. – К.: Основи, 1994.

 

10.  Шангіна Л. Незалежність країни на тлі й напередодні// Дзеркало тижня,  № 29, 22 серпня 2012.

 

11.  Harasymiw B. Post-Communist Ukraine. Toronto and Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2002.