У статті здійснено характеристику поняття «найманця» у міжнародному кримінальному праві, а також дано аналіз положень міжнародно-правових актів універсального характеру, що стосуються даного питання.

In the article the description of the determination of the «mercenary» is carried out, and the analysis of the provisions іn the universal international legal instruments concerning this issue is given.

Постановка проблеми. Найманство є загрозою стабільності у взаємовідносинах між державами. На рубежі ХХ-ХХІ ст.ст. викликом миру стали збройні конфлікти як міжнародного, так і неміжнародного характеру, де, як правило, беруть участь найманці. Загальновизнано, що негативні наслідки даного злочину проявляються в порушенні права народів на самовизначення, суверенітету держав, принципу мирного співіснування, а також правопорядку.

Варто зазначити, що найманство заборонене рядом міжнародно-правових актів універсального та регіонального характеру. Кримінальні кодекси багатьох держав визначають дане діяння злочинним. Проблеми протидії найманству пов’язані із багатьма причинами, в т. ч. відсутністю солідарності держав щодо єдиного міжнародно-правового визначення цього злочину. Це свідчить про необхідність формування чіткого теоретичного уявлення про склад найманства та розробки науково обґрунтованих рекомендацій з удосконалення кримінальної відповідальності за вчинення даного злочину.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемам правового регулювання найманства присвячували свої дослідження М. Жданов, В. Панов, І. Лукашук, О. Наумов, О. Наден. Вагомий внесок у дослідження даного питання зробили Р. А. Адельханян, І. Н. Арцибасов, А. Г. Кібальник, В. Н. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнецова, О. Є. Лейст та інші.

Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у кримінально-правовому аналізі поняття «найманець» у міжнародному кримінальному праві. Це зумовлює виконання наступних завдань: проаналізувати норми міжнародно-правових актів універсального характеру та визначити основні критерії, що дозволяють виділити найманця як злочинця.

Викладення основного матеріалу. Основними джерелами норм про злочин найманства у міжнародному праві є: статути Нюрнберзького (1945 р.) і Токійського (1946 р.) військових трибуналів, статути міжнародних кримінальних трибуналів по Югославії (1993 р.) і по Руанді (1994 p.), Римський Статут Міжнародного кримінального суду (1998 p.), численні конвенції і резолюції ООН.

З часу прийняття в 1945 році Статуту Організації Об’єднаних Націй виникає ряд питань, пов’язаних із суверенною рівністю, політичною незалежністю і територіальною цілісністю держав, незастосуванням сили в міжнародних відносинах, самовизначенням народів, правами людини і поводженням в ситуаціях збройного конфлікту чи організованого насильства. Стаття 1 Статуту ООН говорить, що одна з цілей Організації полягає в тому, щоб «підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і пригнічення актів агресії або інших порушень миру…», «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів…» ((Статут Організації Об’єднаних Націй 1945 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_010)).

Декларація 1970 року про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами, наголошує на важливості підтримки і зміцнення міжнародного миру, заснованого на свободі, рівності, справедливості і повазі основних прав людини, а також розвитку дружніх відносин між державами. Декларація закріплює принцип, згідно з яким держави мають утримуватись в своїх міжнародних відносинах від загрози застосування сили проти територіальної цілісності будь-якої держави, оскільки це не сумісне з цілями ООН ((Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами 1970 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi bin/laws/main.cgi?nreg=995_569)). Використання найманців для застосування сили проти іншої держави підпадає під дію цієї заборони.

Особливе відношення до питання про найманців має стаття 4 Гаазької конвенції про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни. У ній передбачається, що корпуса комбатантів не можуть формуватися, а вербувальні агентства не можуть відкриватися на території нейтральної держави для надання допомоги воюючим сторонам ((Гаазька конвенція про права й обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_193)). Таким чином, нейтральна держава зобов’язана запобігати подібній діяльності на своїй території.

Найманство було кваліфіковано злочинним і караним діянням у міжнародному кримінальному праві в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН. Так, в 1968 р. в Резолюції № 2465 встановлювалося, що практика використання найманців – кримінально-каране діяння, а найманці повинні оголошуватися злочинцями. Державам-членам ООН було рекомендовано здійснити ухвалення законів, що встановлюють відповідальність за набір, фінансування та навчання найманців, а також за надходження громадян на військову службу в цій якості та за їхню участь в бойових діях ((Резолюция №2465 (XXIII) «Осуществление Декларации о предоставлении независимости колониальным странам и народам» 2008 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://daccess‑ods.un.org/access.nsf/Get?OpenAgent&DS=A/RES/2465(XXIII))).

Генеральна Асамблея і Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй прийняли численні резолюції, що засуджують використання найманців і визначають їхню позицію з даного питання. Хоча резолюції не є юридично обов’язковими тією ж мірою, що і договори, статтею 25 Статуту державам-членам Організації Об’єднаних Націй пропонується дотримуватися резолюції Ради Безпеки. Резолюції Генеральної Асамблеї не мають офіційної сили, однак вони приймаються голосуванням держав-членів і в такий спосіб відбивають погляди міжнародного співтовариства. Вважається також, що вони є переконливим доказом практики, що сприяє формуванню звичаєвого права.

Обидва ці органи засудили використання найманців як форми зовнішнього втручання у внутрішні справи держав у тих випадках, коли його метою є дестабілізація положення цих держав і порушення їхньої територіальної цілісності, суверенітету і незалежності. Згодом Генеральна Асамблея підсилила формулювання свого осуду і включила до нього не тільки негативний обов’язок утримуватися від організації чи заохочення організації найманців для вторгнення на територію іншої держави, але також і позитивний обов’язок не допускати на своїй території навчання, фінансування і вербування найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави і відмовляти в наданні засобів, включаючи фінансування, для оснащення і транзиту найманців. Асамблея засудила як використання найманців, так і їхні діяння, при цьому використання найманців проти національно-визвольних рухів характеризується як злочинне діяння, а найманці кваліфікуються як злочинці, яких варто карати в якості таких. Вона призвала далі держави прийняти законодавство, що оголошує карними злочинами вербування, фінансування і навчання найманців на їхній території і транзит найманців через їхні території і забороняє їх громадянам служити як найманцям ((Вплив діяльності найманців на здійснення права народів на самовизначення: [Електронний ресурс] / за ред. І. О. Рапп. – Режим доступу: http://www.khpg.org/index.php?id=1146646626)).

Показовим прикладом щодо цього був судовий процес над 13 найманцями, проведений у 1976 р. у Народній Республіці Ангола. Він став важливим внеском у становлення правової норми, закріпленої у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, відповідно до якої найманці – це злочинці, а не законні комбатанти. У Луанді засуджені не тільки найманці, а й практика їх використання окремими державами проти народів, що піднялися на боротьбу з колоніалізмом і расизмом. Процес мав принципове значення для практичного застосування тих міжнародно-правових норм, змістом яких є захист жертв міжнародних збройних конфліктів.

До 1977 року в законодавстві про збройні конфлікти не проводилося ніякої офіційної різниці між найманцями й іншими особами, що беруть участь у бойових діях. У статті 47 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I, прийнятий у червні 1977 року), міститься положення про найманців. Найманець – це будь-яка особа, що:

1)    спеціально завербована на місці чи за кордоном для того, щоб боротися в збройному конфлікті;

2)    фактично бере безпосередню участь у воєнних діях;

3)    бере участь у воєнних діях, керуючись головним чином бажанням одержати особисту вигоду, і якій в дійсності обіцяна стороною чи за дорученням сторони, що знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну чи виплачувану комбатантам такого ж рангу і функцій, що входять в особовий склад збройних сил даної сторони;

4) не є ні громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті;

5)    не входить в особовий склад збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті;

6)    не направлена державою, що не є стороною, яка знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особа, що входить до складу її збройних сил ((Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_200)).

Законодавство про збройні конфлікти того часу не торкалося питання про законність найманської діяльності і не визначало відповідальності за найманство тих осіб, що беруть участь у найманській діяльності. Замість цього в ньому давалося визначення статусу найманця і його наслідків у випадку захоплення в полон. У той час як комбатанти в міжнародному конфлікті, що входять до складу регулярних збройних сил однієї з воюючих сторін, мають право, у випадку захоплення в полон, на спеціальний захист і поводження як військовополонені, статтею 47 передбачається, що найманці не мають права на подібний статус.

Наступний міжнародно-правовий акт універсального характеру, що регулює дане питання є Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, яка була прийнята в 1989 році після дев’ятирічного обговорення. Термін «найманець» в ст. 1 даної конвенції означає будь-яку особу, яка:

1) спеціально завербована на місці або за кордоном, щоб битися в збройному конфлікті;

2) беручи участь у воєнних діях, керується головним чином бажанням одержати особисту вигоду і якій дійсно обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває у конфлікті, матеріальну винагороду, що істотно перевищує винагороду, яка обіцяна чи виплачується комбатантам такого ж рангу і функції, які входять до особового складу збройних сил даної сторони;

3) не є ні громадянином сторони, що перебуває у конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, що контролюється стороною, яка перебуває у конфлікті;

4) не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває у конфлікті; та

5) не послана державою, яка не є стороною, що перебуває у конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особи, яка входить до складу її збройних сил.

Термін «найманець» означає також будь-яку особу, яка у будь-якій іншій ситуації:

1) спеціально завербована на місці або за кордоном для участі у спільних насильницьких діях, спрямованих на:

I.  повалення уряду або інший підрив конституційного порядку держави або

II. підрив територіальної цілісності держави;

2) беручи участь у таких діях, керуються головним чином бажанням одержати значну особисту вигоду і яка спонукається до цього обіцянкою виплати або виплатою матеріальної винагороди;

3) не є ні громадянином, ні постійним жителем держави, проти якої спрямовані такі дії;

4) не надіслана державою для виконання офіційних обов’язків;

5) не входить до особового складу збройних сил держави, на території якої здійснюються такі дії ((Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi bin/laws/main.cgi?nreg=995_103)).

Даний міжнародно-правовий акт містить ряд важливих положень. Зокрема, позитивними нововведеннями Конвенції Шандієва Н. О. визнає ширше, в порівнянні з Додатковим протоколом 1977 р., трактування терміну «найманець», який поширюється на випадки участі не лише в озброєному конфлікті, але і в разових або неодноразових насильницьких діях, і закріплення злочинності вербування, використання, фінансування і навчання найманців, а також співучасті в усіх вищезазначених діях ((Шандиева Н. О. Наемничество про международному и национальному уголовному праву: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Н. О. Шандиева. – М., 2004. – 23 с.)).

Одним із аспектів визначення терміна «найманець», що викликає гарячі суперечки, є умова про те, що відповідна особа не повинна бути ні громадянином, ні постійним жителем держави, в якій здійснюється його діяльність. Мета цієї умови полягає в проведенні розмежування між найманцем і учасниками національно-визвольного чи опозиційного руху, що законним чином протистоїть уряду визначеної країни. Додаткові складності виникають у тих випадках, коли держави надають громадянство особам винятково з метою їхнього наймання як найманців чи коли окремі особи мають на законній підставі подвійне чи множинне громадянство. Спеціальний доповідач з питання про найманців заявляє про те, що процес надання громадянства може бути розглянутий, імовірно, у кожному окремому випадку, для того щоб виявити ознаки того, що єдина мета полягає в тім, щоб уникнути кваліфікації як найманця ((Вплив діяльності найманців на здійснення права народів на самовизначення: [Електронний ресурс] / за ред. І. О. Рапп. – Режим доступу: http://www.khpg.org/index.php?id=1146646626)).

Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду не дає визначення найманства, проте містить норму, яка вказує, що набір чи вербування дітей у віці до 15 років у склад національних збройних сил чи їх використання у бойових діях вважається воєнним злочином і підпадає під юрисдикцію даного Суду ((Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://untreaty.un.org/cod/icc/statute/romefra.htm)). Деякі науковці вбачають протиріччя між нормами Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду і положеннями Конвенції про найманство 1989 р. Ми підтримуємо думку Шандієвої Н. О. Лише конвенція є спеціальним міжнародним актом по найманству, прийнятим для його регламентації, тоді як Римський Статут направлений на захист інтересів дітей до 15 років в цілях викорінювання практики залучення їх до складу національних збройних сил або використання для активної участі в бойових діях ((Шандиева Н. О. Наемничество про международному и национальному уголовному праву: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Н. О. Шандиева. – М., 2004. – 23 с.)).

Підсумовуючи все вищезазначене, можна виділити такі основні критерії найманця:

– матеріальна винагорода істотно перевищує винагороду, яка обіцяна чи виплачується комбатантам такого ж рангу і функції, які входять до особового складу збройних сил даної сторони;

–  спеціальне вербування для участі у насильницьких діях;

–  у найманця відсутній будь-який правовий зв’язок з державою, на території якої відбувається збройний конфлікт;

–  особа не послана державою, яка не є стороною, що перебуває у конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особи, яка входить до складу її збройних сил.

Висновки. Таким чином, можна відзначити, що Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року вперше дає визначення поняття «найманець». Це зроблено за допомогою наведення його характеристик, що включають в себе мотиви участі, питання оплати, спосіб залучення особи, її громадянство тощо. Наступний міжнародно-правовий акт універсального характеру, що регулює дане питання, є Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 р. Норми цієї Конвенції більш поширюють термін «найманець». Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду використовує дане поняття для визначення набору чи вербування дітей у віці до 15 років у склад національних збройних сил чи їх використання у бойових діях злочинним діянням. Було виділено основні критерії, що характеризують злочинця-найманця, а саме матеріальний критерій, громадянство особи, її спеціальне вербування та відсутність виконання нею офіційних обов’язків як особи, яка входить до складу збройних сил іншої держави.

Перелік ключових слів: міжнародне кримінальне право, міжнародний збройний конфлікт, насильницькі дії, найманець, комбатант, вербування, військовополонений, громадянство.