У статті розглянуто проблему термінологічного вираження дієприслівника в сучасному мовознавстві. Простежено шляхи виокремлення цього класу слів різними науковими поглядами.
Ключові слова: частина мови, форма дієслова, дієприслівник

The article observed the problem of terminological expression of gerunds in modern linguistics. It showed the different selection ways of this class of words by different scientific views.
Key words: part of speech, form of the verb, gerunds

Проблема визначення і термінологічного вираження дієприслівника є об’єктом дослідження українського мовознавства в останні півстоліття. У семантиці дієприслівника, його морфологічних ознаках і синтаксичній функції виявляються такі риси, які викликають різні тлумачення, що і показує актуальність нашого дослідження. Одні мовознавці розглядають його як форму дієслова (О.Т. Волох), інші – як прислівник (І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська), ще інші – як окрему частину мови (С. І. Дорошенко).
Мета статті: проаналізувати різні погляди та з’ясувати основні відмінності у принципах виокремлення дієприслівника різними мовознавцями.
Вчення про дієприкметник та дієприслівник розглядалось ще в старослов’янських граматиках [16, с. 86]. Уперше в україністиці поняття дієприслівника до наукового обігу запровадив М. Смотрицький [12, с. 360-376], позначивши його терміном дѣєпричастие, виникнення якого пов’язував з усіченою формою активних дієприкметників середнього роду та виділив його в окрему категорію слів у системі діслова [12, с. 261]. Як і в дієприкметниках, учений виявляв у ньому всі форми чисел, осіб, станів і часів, за винятком не властивої йому категорії відмінка [7, с. 123-124].
Випрацюване в східнослов’янських граматиках учення про дієприкметник і дієприслівник українські граматисти використовували впродовж наступних періодів розвитку граматичної думки в Україні. Однак уже наприкінці XIXст., коли розпочалося свідоме випрацювання української наукової термінології на живомовній народній основі, у «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера (1893 р.) Уперше зафіксовано сучасні назви – дієприкметник і дієприслівник та кваліфіковано їх як «форми дієслів, що мають вдачу імен або прислівників» [10, ст. 76, 92]. Ці терміни почали активно використовувати й інші граматисти початку XX ст. – П. Залозний [5, с. 39], Г. Шерстюк [15, с. 41 – 44], В. Сімович [11, с. 200] та ін.
Термін дієприслівник рекомендовано до використання як нормативний в «Українському правописі» 1933 р. І з цього часу його почали використовувати в шкільних підручниках та в науковій літературі . Проте і в наступні періоди спостерігаємо розбіжності в поглядах науковців на кваліфікацію досліджуваних класів слів щодо їхнього статусу в частиномовній системі української мови та термінологічного вираження. Так, В. Ільїн, автор розділу «Морфологія» в «Курсі сучасної української літературної мови» за ред. Л. А. Булаховського (1951 р.), визначав дієприслівник як «незмінну дієслівну форму, споріднену з прислівником незмінною формою і синтаксичною функцією» [6, с. 329 – 331].
У сучасному мовознавстві дієприслівник найчастіше визначають як невідмінювану форму дієслова та неособові дієслівні форми [9, с. 244].
На погляд Г. Р. Передрій, дієприслівником є „…особлива незмінювана форма дієслова, що означає додаткову дію або стан і має граматичні ознаки дієслова та прислівника: звітуючи, вимовивши” [8, c. 53]. Такої думки дотримується і
М. Я. Плющ. „Дієприслівник – це незмінювана дієслівна форма, яка, вказуючи на додаткову дію, пояснює в реченні основне дієслово (присудок)” [13, c. 293]. Дослідниця вважає, що дієприслівники можуть адвербіалізуватися й перетворюватися на прислівники. Такими прислівниками стають ті дієприслівники, які втрачають здатність підпорядковувати собі залежні слова.
К. Г. Городенська стверджує, що дієприслівник уже є адвербіалізованою формою дієслова, і називає його (дієприслівник) віддієслівним прислівником. Дослідниця поділяє дієприслівники на дві групи: 1) дієприслівники з морфологічним ступенем адвербіалізації; 2) дієприслівники з семантичним ступенем адвербіалізації. Дієприслівники – це віддієслівні прислівники двох ступенів адвербіалізації: морфологічного та семантичного. Основний тип становлять дієприслівники морфологічного ступеня адвербіалізації. Вони являють собою невідмінювані одиниці, оформлені за допомогою специфічного словотворчого суфікса, який, замінивши закінчення адвербіалізованого в детермінантній позиції дієслова, нейтралізував майже всі морфологічні дієслівні категорії, надавши адвербіалізованому дієприслівникові морфологічної прислівникової безкатегорійності. Дієприслівники семантичного ступеня адвербіалізації не типові для сучасної української мови [2, c. 324 – 325]. До них належать прислівники мовчки, пошепки, навпомацки, стоячки, сидячки, сидьма, лежма та ін.
У монографії І. Р. Вихованця «Частини мови в семантико-граматичному аспекті» дієприслівник визначено як синтаксичний і морфологічний прислівник, якому не властиві дієслівні категорії часу, способу, особи, числа, роду, а категорія виду не є для нього визначальною, оскільки її можна виявити навіть у віддієслівних іменниках [3, с. 207–211].
В. М. Русанівський кваліфікує дієприслівник дещо по-іншому. Дієприслівником він називає дієслівне утворення, що має морфологічні ознаки дієслова (суфікс основи, здатність виражати категорії виду і часу), і, пояснюючи інші дієслівні утворення, виконує роль другорядного присудка або обставини” [14, c. 419]. На його думку, якщо речення з дієприслівником можна перетворити на речення з однорідними дієслівними присудками, тоді такий дієприслівник слід уважати другорядним присудком (Тварина сиділа в кущах, тремтячи від страху. Тварина сиділа в кущах, тремтіла від стаху). Коли ж між діями, позначуваними дієприслівником і дієслівним присудком наявна часова, умовна, допустова чи якась інша зумовленість, тоді такий дієприслівник треба кваліфікувати як обставину [14, c. 422].
В. О. Горпинич подає своє визначення досліджуваної частини мови: „Дієприслівник – вербоїдна невідмінювана форма дієслова, яка означає додаткову дію як обставину протікання головної”. Він зазначає, що, прилягаючи до дієслова-присудка, який виражає основну дію, дієприслівник означає дію, додаткову до неї. На його думку, дієприслівник може виконувати і функцію другорядного присудка, і функцію обставини [4, c. 220 – 221].
В. В. Виноградов кваліфікував дієприслівник як гібридну прислівниково-дієслівну категорію, що має ознаки прислівника й дієслова. Під час цього дієприслівник проходить морфологічну й синтаксичну стацію адвербіалізації, які до кінця не реалізуються. Дієприслівник – це адвербіалізована форма дієслова з дієслівним ступенем адвербіальності, яка може функціонувати обставиною, що означає дію або стан, співвідносні в часі здійснення з дією, вираженою дієслівним присудком. Часова ж парадигма дієприслівника, на відміну від парадигми дієслова, складається всього з двох форм: минулого і теперішнього часів, але дієприслівникові форми теперішнього часу можуть означати дії, які відбувалися, відбуваються чи будуть відбуватися [1, с. 266]. Дієприслівники не переходять у прислівники, за винятком деяких дієприслівників, які можуть виконувати функції прислівників (лежачи → лежачки, сидячи → сидячки, стоячи → стоячки та ін.).
Дієприслівник не слід називати віддієслівним прислівником. Річ у тім, що адвербіалізовані форми дієслів поділяють на дві групи: форми з дієслівним ступенем адвербіальності (мають слабкий вияв процесу адвербіалізації дієслова) і форми з прислівниковим ступенем адвербіальності. Віддієслівні прислівники проходять три стадії адвербіалізації: морфологічну, синтаксичну й семантичну – і мають прислівниковий ступінь адвербіальності. Віддієслівні прислівники, на відміну від дієприслівників, можуть функціонувати обставиною, яка означає спосіб дії, напр.: шепотіти → пошепки, Ставши поруч з кумою, Шмид зараз почав хреститись до образів та пошепки молитьсь (І. Нечуй-Левицький) (почав молитись (як?) пошепки); мовчати → мовчки, Мовчки предки наші в полі, Мовчки спочивають (П. Куліш) (спочивають (як?) мовчки)
[1, с. 268].
Отже, протилежні погляди щодо поняттєво-термінологічної кваліфікації дієприслівника в сучасній українській літературній мові зумовлені різними підходами до його вивчення, виокремленням різних ознак та розумінням їх
по-різному, споріднюючи дієприслівник з іншими частинами мови: дієсловом та прислівником.

Література:
1. Божко Ю. О. Особливості дієприслівника в сучасній українській мові // Збірник наукових праць. Серія «Лінгвістика». – Луганськ: Видавництво ЛНУ ім. Тараса Шевченка, 2010. – Вип. 2. – С. 263 – 270.
2. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови / І. Р. Вихованець,
К. Г. Городенська; [за ред. І. Р. Вихованця]. – К. : Пульсари, 2004. – 400 с.
3. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті / І.Р. Вихованець – К. : Наук. думка, 1988. – 256 с.
4. Горпинич В. О. Морфологія української мови / В. О. Горпинич. – К. : Академія, 2004. – 335 с.
5. Залозний П. Коротка граматика української мови. – Ч. 1. – Полтава, 1906. – 63 с.
6. Ільїн В. С. Морфологія / В. С. Ільїн. // Курс сучасної української літературної мови. – К. : Радянська шк., 1951. – Т. 1. – 519 с.
7. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XVI – XVII ст. / В. В. Німчук – К. : Наук. думка, 1985. – 222 с.
8. Передрій Г. Р. Рідна мова : підручник для 7 класу / Передрій Г. Р., Скуратівський Л. В., Шелехова Г. П., Остаф Я. І. – К. : Освіта, 2004. – 270 с.
9. Русанівський В. М. Дієслово / В. М. Русанівськи й // Сучасна українська літературна мова – К. : Наук. думка, 1969. –
583 с.
10. С. Смаль-Стоцький і Т. Гартнер «Руска граматыка». Л., 1893. – 180 с.; 2-е вид. – Відень, 1913; 3-е вид. – Л.-Відень, 1914. – 200 с.
11. Сімович В. Практична граматика української мови. – Раштат, 1918. – 242 с.
12. Смотрицький М. Граматика / Підгот. Факс. Вид. та дослідження пам’ятки
В. В. Німчука. – К. : Наук. думка, 1979. – 502 с.
13. Сучасна українська літературна мова за ред. М. Я. Плющ. – К. : Вища шк., 2005. – 430 с.
14. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / за заг. ред.
І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – 583 с.
15. Шерстюк Г. П. Коротка граматика для школи. – Полтава, 1907. – 54 с.
16. Ярошевич І. Дієприкметник і дієприслівник в українській мові: поняттєво-термінологічний аспект / Ірина Ярошевич // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології» – 2010. – № 676. – С. 86–89.