Копійчук Дмитро
У статті досліджуються методи боротьби карально-репресивних органів радянської влади у 1944р.на території Рівненської області.
This article investigates ways to combat Empire rocking of Soviet power in 1944 in Rivne region.
Ключові слова: ОУН, УПА, НКВД, Рівнеська область.
Key-words: National Committee for Internal Affairs (NCIA), Organization of Ukrainian Nationalists (OUN), Ukrainian Insurgent Army (UPA), Rivne region.
Актуальність даної теми дослідження обумовлена тим, що на сучасному етапі розвитку історичної науки залишається значною зацікавленість науковців історією українського визвольного руху 1940-х – 1950-х рр. та боротьбою з ним тоталітарних режимів.
В роки Другої світової війни політична і збройна боротьба українського народу за національну державність проходила головним чином, під проводом бандерівського крила ОУН і командуванням УПА. Збройні формування Тараса Бульби-Боровця до весни 1943 р. під назвою Української повстанської армії, а пізніше – Української народно-революційної армії, загони мельниківців, дивізія СС «Галичина» та інші в українському національно-визвольному русі часів війни займали другорядне місце.
Загони УПА у 1944 р., об’єднували в своїх рядах орієнтовно 80 – 100 тисяч осіб, мали організаційні риси регулярної армії та різноманітні види озброєнь, притаманні для партизанських формувань. Проте у порівнянні з радянською збройною потугою УПА була далеко нерівним супротивником і на перемогу над Червоною армією сподіватися не могла. Керівництво ОУН, мало усвідомлювати безперспективність подальшої боротьби проти радянського режиму та його армії. На час переходу фронту в середовищі Проводу ОУН і командування УПА були політики й командири, які висували пропозицію про припинення збройної боротьби проти СРСР. На їхню думку повстанську армію необхідно було б розпустити, щоб зберегти потенціал національної сили на майбутнє, а керівним структурам Організації перейти в глибоке підпілля. Проте, такі ідеї на жаль, не знайшли необхідної підтримки. Переміг курс на безкомпромісну боротьбу з «совєтами»[8,с.174].
З осені 1944 р., коли територія України була звільнена від нацистських військ, боротьба радянської влади проти революційно-визвольного руху помітно посилилась. Цьому в значній мірі сприяла постанова ЦК ВКП(б) “Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей УРСР” (вересень 1944 р.). Хоч у ній наголошувалося на політичних засобах подолання у свідомості місцевого українського населення рецидивів українського націоналізму, на практиці ж вирішальне значення надавалося збройним формам боротьби з ОУН-УПА.
Одним з важливих кроків у цьому напрямку стало створення в складі НКВС УРСР окремого Управління по боротьбі з бандитизмом (УББ), яке очолив начальник УШПР генерал-лейтенант Т. Строкач. Водночас начальниками обласних управлінь НКВС в західних областях України призначалися відомі командири радянських партизанських з’єднань, як наприклад, М. Наумов,О. Сабуров та ін. Між тим, як свідчать джерела, більшовики не зразу зуміли зосередити необхідні сили для придушення визвольного руху. Так, один з відомих командирів УПА-Північ “Дубовий” з цього приводу писав у своєму щоденнику: “На терені ПЗУЗ від місяця серпня 1944 р. до другої половини місяця січня (1945) більших акцій не відчувалось. Ті акції, які вони в між часі переводили після фронтових, не представляли для нас більшої загрози”[7].
У той же час, за свідченням німецьких документів, після відступу їхніх військ з теренів Західної України “Ради стали приділяти підвищену увагу ОУН- УПА й почали боротьбу з ними всіма військовими і політичними засобами”.
Помилковим аспектом радянської позиції щодо українського національно-визвольного руху 1940-х років була вимога беззастережного прийняття ОУН і УПА радянського диктату. Перед членами ОУН і вояками УПА ставилася лише одна умова збереження життя і позав’язничного перебування: припинити боротьбу і вийти з повинною, не ставлячи перед радянськими органами жодних вимог. Сталінське керівництво погоджувалося залишити на волі тих учасників збройної боротьби, які відмовляться від цілей руху. Зважаючи на те, що український національно-визвольний рух не погодився переступити через свої ідеали, а Провід ОУН і командування УПА не прийняли радянського диктату і вимог повної капітуляції, радянський тоталітарний режим узяв курс на фізичне та моральне знищення членів руху, репресії проти сімей учасників збройної боротьби, агентурного розкладу підпілля та інших методів терору. Напевно не вірно було б припускати, що в 1944 р. радянське керівництво не полишало надії подолати українське підпілля і збройні загони та формування УПА закликами до повини. Вже 12 лютого 1944 р., як тільки Червона армія вступила на територію Рівненської області, Президія Верховної Ради і Раднарком УРСР звернулися до «учасників банд українських буржуазних націоналістів» із закликом припинити боротьбу. Зокрема, у Зверненні говорилося: «Радянський уряд відкриває дорогу до життя до мирної праці, щасливого майбутнього перед всіма учасниками так званих УПА та УНРА, які порвуть всякі зв’язки з ворогами народу гітлерівцями-оунівцями… іменем Уряду УРСР ми гарантуємо всім прощення їхньої тяжкої помилки». Звернення друкувалося у газетах, у формі брошур та листівок сотнями тисяч примірників. Зрозуміло, що такі звернення та оголошення амністій призначалися в більшій мірі для створення великодушного образу радянської влади, головну ставку від самого початку робили на збройну боротьбу з українським підпіллям. В березні 1944 р. Л. Берія проінформував Державний комітет оборони СРСР про такі заходи по ліквідації УПА: 1) створення оперативних військових груп під керівництвом відповідальних працівників в Рівному, Сарнах, Костополі, Острозі і Дубровиці; 2) ужиття запобіжних заходів на дорогах, залізницях, у райцентрах; 3) оголошення місцевому населенню даних про арештованих членів ОУН і УПА засуджених військовим трибуналом до розстрілу; 4) сім’ї оунівців (чи тих, хто перебуває в бандах) та засуджених за активну антирадянську діяльність беруться на облік для виселення їх у східні області СРСР. Планувалося виселення і жителів тих населених пунктів, більшість чоловічого населення яких перебуває «в бандах», а жителі надають бандитам допомогу продовольством і переховують їх[9].
Сьогодні, натомість, важко сказати, яка була чисельність українського підпілля на час звільнення області. Дані про це є неповними, і потребують уточнення. В архівних фондах райкомів партії Рівненської області збереглася інформація про окремі групи бандерівців у районах області. Так, наприклад у Вербському районі діяли з’єднання «Докса», в кількості 600 чол.; в Деражненському районі банди «Гострого», «Гамалії», «Герспа», «Мокрого», «Богдана», «Зота», «Нечая», «Кори», «Мирного», «Осики», «Гонти», «Галайди», «Єрмака», «Партизана», «Цети» і це ще не повний перелік.[1]. Цікаво, що на нараді представників військових частин при Деражненському райком КП(б)У 31 квітня 1944 р. прозвучала фраза: «…у районі ще «болтаються» ряд дрібних бандитських угрупувань».[2]. В Гощанському районі – банди «Деркача» 70 чол., «Цигана» 10 чол., «Яструба» 10, «Підкови» 12 чол., «Ачмана» 15 чол., «Мухи» 10 чол., «Крутого» 7 чол., «Труби» 6 чол., «Сови» 6 чол..[3]. В Дубенському районі групи «Мамая», «Ниви», «Чаплія», «Гонти»[4]. В Дубровицькому районі «Кармелюка», «Стіжка», «Устима»[5]. В Корецькому районі групи «Жолудя» 30 чол., «Матроса» 25 чол., «Лози» 11 чол., «Чорного» 18 чол..[6]. Аналогічні повідомлення зустрічаються у документах всіх 30 районів області. На нараді секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів та керівників каральних відомств, що за участю М.Хрущова проходила 14 січня 1945 року в Рівному, йшла мова про боротьбу з бандерівською групою чисельністю 100 осіб в районі села Тинного Сарненського району, про групу «Яреми» в 400-500 осіб у Клесівському районі, група Кори – 400 чоловік у Вербському районі, про дві групи в Костопільському районі: одна у складі 250 осіб, інша – 300, якими командували ватажки «Лис» і «Панько». На нараді виступило понад 20 осіб, в тому числі М.Хрущов, перший секретар Обкому КП(б)У В. Бегма, обласний прокурор Комолов, секретар Обкома ЛКСМУ Лук’яненко, секретарі райкомів партії та керівники районних каральних відомств. Вони говорили, скільки де локалізовано бандерівських груп, скільки де вбито, арештовано та нейтралізовано «бандитів» і т.д. Начальник управління НКВС В.Трубніков на нараді 17 лютого 1945 р. повідомляв, що станом на 10 січня 1945 р. по області нараховувалось 137 боївок загальною чисельністю 7547 чоловік, на 15 лютого вже 114 боївок загальною чисельністю 3169 чоловік.[8,с.167].
Отже, на 1945 рік боротьба НКВС із боївками ОУН по області продовжувалася на не визначиний час, а керівники управління НКВС продовжували розробляти плани по знищенню підпільних груп.
Список використаних джерел та літератури
- Державний архів Рівненської області (далі ДАРО). – Ф. П-27. – Оп. 1. – Спр. 16.
- ДАРО. – Ф. П-31. – Оп. 1. – Спр. 33.
- ДАРО. – Ф. П-88. – Оп. 1. – Спр. 23
- ДАРО. – Ф. П-4. – Оп. 1. – Спр. 28.
- ДАРО. – П-95. – Оп. 1. – Спр. 19.
- ДАРО. – П-61. – Оп. 1. – Спр. 14.
- Марчук В. Боротьба з українським національно-визвольним рухом у Рівненській області (1944 –1945 рр.) / В.Марчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.URL: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nzzpmv/2011_23/Marchuk.pdf
- Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Рівненська область. – Кн. 1. – Рівне, 2006. – 578с.
- Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках / А. Русначенко. – К.:Унів. Вид-во «Пульсари», 2002. – 232с.