Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинності тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.

Успадкування розрізнялося згідно із законом, із заповітом і звичаєм. Відповідно до закону діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо). Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей — у власність власника міста.

Але стосовно батьківського, зокрема купленого, майна, то дочкам належало “тільки придане з четвертої частини”. Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, розподілялося між дітьми порівну. У деяких випадках спадкоємці позбавлялися спадщини: дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шляхтянка, котра без згоди родичів виходила заміж за простолюдина.

Згідно із заповітом успадковувалося рухоме майно і куплена нерухомість, яка не належала до родової власності. Права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, а також сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди. За відсутності нащадків родове (батьківське) майно переходило до близьких родичів по чоловічий лінії, а материнське — успадковували родичі, які були ближче до материнської маєтності. У разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило у власність держави.

Внесена в будинок чоловіка посаг дружини при відсутності дітей у разі її смерті поверталося її родичів. Стороннім особам могли передаватися за заповітом рухоме майно та маєтки, куплені самимзаповідачем. Вотчинні повинні були передаватися спадкоємцям за законом.

Феодально залежні люди могли заповідати стороннім особам тільки одну третину свого рухомого майна, а дві третини зобов’язані були залишати дітям. При відсутності дітей ці дві частини повинні були залишатися в будинку і надходили в розпорядження пана. За Статутом передбачалася можливість успадкування дружиною майна чоловіка, до числа спадкоємців третьої черги були включені батьки спадкодавця і в четверту чергу – інші родичі. Позашлюбні, незаконнонароджені діти не мали жодних прав на опіку та успадкування.

Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. До числа осіб, позбавлених права скласти заповіт, об’єктивне право залічувало неповнолітніх дітей, ченців, черниць, не виділених від батька синів, — коли йшлося про майно батьків, полонених і невільників, челядь двірську, людей божевільних, »виволанців« і збезчещених. Волю свою заповідач міг міняти кілька разів, проте від нього вимагалося доброї пам’яті й розуму. Діставати в спадок за заповітом могла й стороння особа. Заповідач міг зректися своїх дітей, якщо діти перед ним завинили. Шоб мати право дістати спадщину за заповітом, вимагалося наявности правоздатности; тому за заповітом не міг успадкувати невільник, полонений, невільна двірська челядь, не здобувши наперед волі, отже й правоздатности. Слуги й «непохожі» селяни могли укладати заповіт лише на одну третину свого рухомого майна, кому хотіли. Решту ж майна (дві третини) діставали в спадок діти для несення служби з землі, на якій сиділи. В разі дітей не було, ці дві третини рухомостей лишалися на користь землеволодільця. «Похожим» селянам дозволялося розпоряджатися всім складом власного рухомого майна.